11 вересня 2025 рокусправа № 380/2032/25
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Москаля Р.М. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач), від імені якого діє представниця адвокатка Капець М.А., звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач-1), військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач-2) з такими вимогами:
- визнати дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо призову ОСОБА_1 на військову службу по мобілізації протиправними, визнати протиправним та скасувати наказ «Про призов військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації» в частині призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації в особливий період ОСОБА_1 ;
- визнати протиправним та скасувати наказ по стройовій частині, виданий ВЧ НОМЕР_1 за №282 від 19.12.2024 р. в частині зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та на всі види забезпечення відповідно до повного тексту витягу з наказу №282 від 19.12.2024;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 замінити ОСОБА_1 проходження військової служби на проходження альтернативної (невійськової) служби через релігійні переконання.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що ОСОБА_1 є віруючим і після прийняття водного хрещення по вірі 07.08.2011 р. належить до Релігійної Громади Церкви «Воскресіння» ОСОБА_2 у м. Борислав Львівської області, яка входить в об'єднання Української Церкви Християн Віри Євангельської, віровчення якої не допускає використання зброї та проходження військової служби. Оскільки Указ Президента України №64/2022 від 24.02.2022 р. «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджує обмеження конституційного права на свободу совісті та віросповідання та не встановлює ніяких обмежень щодо частини четвертої статті 35 Конституції України, то позивач має право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою. Незважаючи на це, у грудні 2024 р. Стрийський РТЦК примусово мобілізував позивача та 19.12.2024 р. його було зараховано до особового складу ВЧ НОМЕР_1 . Через релігійні переконання позивач не може застосовувати зброю проти людей. Вважає, що дії відповідача-1 щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації і позбавлення його права на проходження альтернативної (невійськової) служби є протиправними, як і наказ про зарахування позивача на військову службу по мобілізації, до списків особового складу та всі види забезпечення та таким, що підлягає скасуванню. З покликанням на положення статті 35 Конституції України, статті 9 ЄКПЛ, Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» та Постанови Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999 «Про затвердження Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю» просить суд зобов'язати відповідача-2 замінити ОСОБА_1 проходження військової служби на проходження альтернативної (невійськової) служби через його релігійні переконання.
Стрийський РТЦК, відповідач-1, проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві, просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, наводить такі аргументи: захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов'язком громадянина України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону - Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII. Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (ч. 5 ст. 1 Закону №2232). До видів військової служби відноситься військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період (ч. 6 ст. 2 Закону №2232). У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави Указами Президента України від 24.02.2022 року в Україні запроваджено воєнний стан та проводиться загальна мобілізація. Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII. З метою доукомплектування військових посад, передбачених штатами воєнного часу, у терміни, визначені мобілізаційними планами Збройних Сил України та інших військових формувань, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки здійснюють призов військовозобов'язаних на військову службу. Призову під час мобілізації підлягають військовозобов'язані, придатні до військової служби за станом здоров'я, за відсутності передбачених нормами ст. 23 Закону №3543 підстав для відстрочки. 18.12.2024 року в рамках здійснення заходів оповіщення, мобілізації населення та пошуку осіб, які ухиляються від мобілізації згідно Закону України «Про військовий стан» працівниками Стрийського РТЦК на території відповідальності було виявлено військовозобов'язаного ОСОБА_1 , який не надавав документів про бронювання чи про наявність права на відстрочку від призову за мобілізацією. Після уточнення військово-облікових даних ОСОБА_1 пройшов ВЛК, визнаний придатним до військової служби під час мобілізації. За таких обставин рішення відповідача-1 про призов військовозобов'язаного на військову службу за мобілізацією (після проходження ВЛК та за відсутності підстав для відстрочки) є законним. Позивач, оскаржуючи дії щодо його мобілізації, стверджує, що має право на заміну військової служби альтернативною на підставі частини 4 статті 35 Конституції України. Відповідно до частини четвертої статті 1 Закону №2232-ХІІ громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 №1975-ХІІ. На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення (ч.1 ст.4 Закону №1975-ХІІ). Звертає увагу на те, що Законом №3543-ХІІ не передбачено право заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу під час мобілізації в особливий період. Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України
ВЧ НОМЕР_1 , відповідач-2, проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві, просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, наводить такі аргументи: альтернативна служба є заміщенням проходження строкової військової служби в мирний час, водночас заміна військової служби альтернативною (невійськовою) під час війни українським законодавством не передбачена. Відповідно до положень ст.ст. 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Тому вважає, що жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни. На підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_1 19.12.2024 позивача ОСОБА_1 , який визнаний придатним до військової служби, зараховано на військову службу за призовом у воєнний час, на всі види забезпечення. Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України", що затверджено Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008 року (далі - Положення № 1153), визначено порядок проходження громадянами України (громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі. Пунктом 260 Положення №1153 визначено, що під час дії особливого періоду військовослужбовці звільняються з військової служби з підстав, визначених ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», та з урахуванням особливостей, передбачених ст.26-2 названого Закону. Згідно із абзацом 2 пункту 225 Положення №1153 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу". У пункті 233 Положення №1153 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. Відповідно до абзацу 2 пункту 12 Положення №1153, право видавати накази по особовому складу надається командирам військових частин, за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України. Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України. Позивач ОСОБА_1 рапорту та інших документів на звільнення з військової служби командуванню ВЧ НОМЕР_1 та по команді не подавав, про наявність підстав, передбачених ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» для звільнення з військової служби не повідомляв. Відповідно наказ №282 від 19 грудня 2024 року є чинним, законним та таким, що скасуванню не підлягає.
Суд з'ясував зміст та підстави позовних вимог, заперечень на позов, дослідив долучені до матеріалів справи докази, оцінив їх в сукупності та встановив такі фактичні обставини справи та відповідні правовідносини:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянином України (підтверджується паспортом, а.с.7-12) та військовозобов'язаним, станом на 18.12.2024 перебував на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_5 (підтверджується військовим квитком, а.с.13-18).
ОСОБА_1 належить до Релігійної Громади Церкви «Воскресіння» ОСОБА_2 у м. Борислав Львівської області, яка входить в об'єднання Української Церкви Християн Віри Євангельської з 07.08.2011 р. (підтверджується довідкою від 18.12.2024 №060, а.с.21; в довідці також стверджується, що віровчення цієї церкви не допускає використання зброї та проходження військової служби).
З 24.10.2015 по 20.04.2017 ОСОБА_1 проходив альтернативну (невійськову) службу замість строкової військової служби (підтверджується записом у військовому квитку, а.с.15).
18.12.2024 військово-лікарська комісія ІНФОРМАЦІЯ_3 визнала солдата запасу ОСОБА_1 придатним до військової служби у воєнний час (підтверджується довідкою ВЛК №6485 від 18.12.2024 та карткою медичного огляду, а.с.92-95).
ОСОБА_1 , заповнюючи 18.12.2024 розписку про ознайомлення зі ст.ст. 366, 337 КК України щодо відповідальності за ухилення від мобілізації, письмово повідомив ІНФОРМАЦІЯ_2 про відсутність підстав для отримання ним відстрочки від призову за мобілізацією на підставі статті 23 Закону №3543-ХІІ (а.с.95).
18.12.2024 начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 видав наказ №873 (з основної діяльності) «Про призов військовозобов'язаних сержантського та солдатського складу до Збройних Сил України за загальною мобілізацією» (а.с.92); відповідно до пп. 1.1.1 п. 1 цього наказу призвав з 18.12.2024 за загальною мобілізацією на військову службу до Збройних Сил України солдата ОСОБА_1 , виключив його з обліку в ІНФОРМАЦІЯ_5 та направив у військову частину НОМЕР_1 .
19.04.2024 командир ВЧ НОМЕР_1 видав наказ №282 (по стройовій частині) (а.с.79 зворот); відповідно до пункту 1.122 цього наказу:
- з 19.12.2024 зарахував на військову службу за призовом у воєнний час та на всі види забезпечення солдата ОСОБА_1 , який прибув з ІНФОРМАЦІЯ_6 ;
- призначив солдата ОСОБА_1 на посаду водія-санітара медичного пункту 1 механізованого батальйону.
ОСОБА_1 з 19.12.2024 проходить військову службу в ВЧ НОМЕР_1 (підтверджується довідкою ВЧ, а.с.20).
При прийнятті рішення суд керується такими нормами права та мотивами щодо їх застосування до спірних правовідносин:
І. відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (зі змінами та доповненнями, в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до ч. 1, 3, 6, 9 статті 1 Закону № 2232-XII:
- захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України;
- військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку;
- щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники; призовники; військовослужбовці; військовозобов'язані; резервісти.
Статтею 3 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ (зі змінами та доповненнями, в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 3543-ХІІ) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону № 3543-ХІІ).
Відповідно до частини 8, 4 статті 4 Закону №3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Відповідно до частини п'ятої статті 22 Закону №3543-ХІІ призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, забезпечують місцеві органи виконавчої влади та здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки або командири військових частин. Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України.
Статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Указом Президента України № 69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року, у зв'язку із введенням воєнного стану на території України, відповідно до Указу Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», дію якого продовжено донині, у зв'язку із військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України оголошено та проводиться загальна мобілізація в Україні.
При прийнятті рішення суд враховує, що:
- ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідно до Закону №3543-ХІІ має повноваження здійснювати призов військовозобов'язаних громадян на військову службу під час мобілізації;
- ОСОБА_1 є громадянином України та до 18.12.2024 був військовозобов'язаним, тобто виконував військовий обов'язок у запасі (був особою, яка перебуває у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період), перебуваючи на обліку в РТЦК за місцем проживання;
- за наслідками проведеного 18.12.2024 обстеження та медичного огляду ОСОБА_1 визнаний ВЛК придатним до військової служби (а.с.92-93);
- станом на 18.12.2024 ОСОБА_1 не був заброньованим на період мобілізації та на воєнний час, а також не мав документів про відстрочку призову за мобілізацією з інших підстав;
- ОСОБА_1 власноручно письмово підтвердив (а.с.95) ІНФОРМАЦІЯ_5 відсутність підстав для отримання ним відстрочки від призову за мобілізацією на підставі ст.23 Закону№3543-ХІІ.
За таких обставин ІНФОРМАЦІЯ_2 та ВЧ № НОМЕР_1 , виконуючи Укази Президента України №64/2022 та №65/2022, мобілізаційну директиву ІНФОРМАЦІЯ_7 №116/2/1/13638/дск від 23.05.2024 та мобілізаційне розпорядження оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_8 » №М77дск від 24.05.2024 (а.с.19), діючи в умовах воєнного стану та режиму загальної мобілізації, мали визначені законодавством повноваження та підстави для прийняття рішень про призов військовозобов'язаного громадянина України ОСОБА_1 (придатного за станом здоров'я та без підстав для відстрочки) на військову службу за мобілізацією.
ІІ. в позовній заяві ОСОБА_1 стверджує, що через віросповідання не може застосовувати зброю проти людей, тому:
1) не підлягав призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 24 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ як «інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках»;
2) має право на заміну військової служби альтернативною (невійськовою) службою.
Оцінюючи ці аргументи позивача на обґрунтування позовних вимог до відповідачів, суд враховує таке:
визначений статтею 23 Закону №3543-ХІІ перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації; є невичерпним, оскільки поряд із конкретно визначеними цим Законом категоріями громадян містить вказівку на «інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках».
Частиною четвертою статті 1 Закону № 2232-XII визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».
Відповідно до ч. 1, 4 статті 35 Конституції України:
- кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність;
- ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначає Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року № 1975-XII (зі змінами та доповненнями, далі - Закон № 1975-XII).
Альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 1 Закону №1975-XII).
Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (ст. 2 Закону №1975-XII). На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення (ст. 4 Закону №1975-XII).
Для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадяни, зазначені у статті 2 цього Закону, після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду проведення призову на строкову військову службу, особисто подають до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання мотивовану письмову заяву.
У разі призову на військові збори громадян, які після проходження строкової військової служби набули релігійних переконань і належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, вони не пізніше семи календарних днів від дня одержання повістки територіального центру комплектування та соціальної підтримки про призов на військові збори подають особисто до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації заяву про звільнення від призову на ці збори (ст. 9 Закону №1975-XII).
Відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації зобов'язаний прийняти заяву про направлення на альтернативну службу або про звільнення від призову на військові збори та у письмовій формі повідомити громадянина про дату його явки на засідання відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації (ст. 10 Закону №1975-XII).).
Заява про направлення на альтернативну службу розглядається відповідним структурним підрозділом місцевої державної адміністрації протягом календарного місяця після її надходження в присутності громадянина, а заява про звільнення від призову на військові збори - протягом чотирнадцяти календарних днів. Про відмову у направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації сповіщає громадянина у письмовій формі (ст. 11 Закону №1975-XII).
Рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори приймається місцевою державною адміністрацією у разі встановлення істинності релігійних переконань і видається заявникові (ст. 12 Закону №1975-XII). Громадяни проходять альтернативну службу відповідно до цього Закону, Положення про порядок проходження альтернативної служби, яке затверджується Кабінетом Міністрів України, та інших нормативно-правових актів України. Конкретне місце проходження альтернативної служби визначається відповідним структурним підрозділом місцевої державної адміністрації (ст. 13 Закону №1975-XII). Рішення місцевої державної адміністрації можуть бути оскаржені в установленому законом порядку (ст. 25 Закону №1975-XII). Контроль за організацією альтернативної служби здійснюється місцевими державними адміністраціями (ст. 26 Закону №1975-XII).
Кабінет Міністрів України 10.11.1999 р. прийняв Постанову № 2066 «Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», якою затвердив Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. До таких організацій належить в т.ч. Християни віри євангельської (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами).
Аналіз наведених вище положень Конституції України, Закону № 2232-XII та Закону № 1975-XII) дозволяє виділити такі важливі аспекти правового регулювання, що мають значення для вирішення спору:
- альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження військової служби і має на меті виконання громадянином України конституційного обов'язку перед суспільством в інший спосіб, аніж це регламентовано для виконання військового обов'язку Законом № 2232-XII;
- вирішення питання про заміну військової на альтернативну службу ініціює зацікавлений громадянин шляхом подання вмотивованої письмової заяви до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за своїм місцем проживання;
- рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори приймається місцевою державною адміністрацією (далі - МДА) у разі встановлення істинності релігійних переконань і видається заявникові, це рішення може бути оскаржене в установленому законом порядку. Контроль за організацією альтернативної служби здійснюється місцевими державними адміністраціями;
- в умовах воєнного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Закон №3543-ХІІ, який передбачає, що на військову службу під час мобілізації не підлягають призову «інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках», одночасно встановлює, що на час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають обмеження комплектування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Суд при прийнятті рішення також враховує, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити такі висновки в контексті оцінки оскаржених рішень та дій відповідачів:
відповідно до Закону №1975-XII повноваженнями приймати рішення про направлення громадянина України на альтернативну службу або звільнення від призову наділена МДА за місцем проживання особи, котра ініціює вирішення цього питання МДА шляхом подання вмотивованої письмової заяви. ІНФОРМАЦІЯ_9 за місцем проживання громадянина, ані, тим більше, військова частина, в якій громадянин України проходить військову службу, не наділені повноваженнями вирішувати питання про направлення особи на альтернативну службу.
Громадянин України ОСОБА_1 є військовозобов'язаним, правовий режим воєнного стану та загальної мобілізації станом на дату виникнення спірних правовідносин тривав вже понад два роки та дев'ять місяців, тому ситуація з проходженням ВЛК та вирішенням питання про призов на військову службу в цих умовах для позивача не була чи не повинна була бути несподіваною. Суд вважає, що у ОСОБА_1 було достатньо часу для вирішення питання щодо оформлення відстрочки від призову за мобілізацією, в т.ч. шляхом подання вмотивованого письмового звернення до органу, який має повноваження вирішувати питання про направлення особи на альтернативну службу. Зібрані у справі докази свідчать про те, що ОСОБА_1 не звертався з вмотивованою письмовою заявою до МДА за місцем проживання про направлення його на альтернативну службу, а довідка про приналежність ОСОБА_1 до релігійної громади Християн віри євангельської видана пастором церкви після прийняття відповідачіем-1 оскарженого рішення.
Оскільки станом на 18.12.2024 рішення МДА про направлення ОСОБА_1 на альтернативну службу відсутнє, а позивач письмово повідомив ІНФОРМАЦІЯ_2 про відсутність в нього підстав для відстрочки від призову за мобілізацією на підставі статті 23 Закону №3543-ХІІ, то ІНФОРМАЦІЯ_2 18.12.2024 не мав підстав надавати позивачу відстрочку на підставі пункту 24 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ як «іншому військовозобов'язаному» або «окремій категорії громадян у передбачених законом випадках». Тому позовні вимоги щодо протиправності дій та скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_3 в частині призову ОСОБА_1 та направлення для проходження військової служби під час мобілізації в особливий період є безпідставними та не підлягають до задоволення.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ВЧ НОМЕР_1 , то вимоги про скасування наказу по стройовій частині (про зарахування до списків особового складу та на всі види забезпечення) є похідними щодо основної вимоги (про скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_3 про призов на військову службу) та, відповідно, також не підлягають до задоволення.
Суд при прийнятті рішення також враховує, що командир ВЧ наділений повноваженнями звільняти військовослужбовців з військової служби з підстав, передбачених ст. 26 Закону №2232-XII, проте не має повноважень приймати рішення про заміну військової служби на альтернативну. Тому позовні вимоги про спонукання ВЧ НОМЕР_1 замінити ОСОБА_1 проходження військової на альтернативну служби через його релігійні переконання є очевидно безпідставними, оскільки відповідач-2 в принципі не наділений повноваженнями вирішувати такі питання.
Суд також дійшов висновку, що командир ВЧ НОМЕР_1 в ситуації, що склалася, виявив виняткову розсудливість та в межах своїх повноважень діяв добросовісно, оскільки при визначенні функціональних обов'язків солдата врахував його релігійні переконання (небажання застосовувати зброю проти людей) та призначив ОСОБА_3 на посаду водія-санітара медичного пункту (а не, до прикладу, на посаду стрільця, кулеметника чи гранатометника).
ІІІ. Оцінюючи аргументи позивача про порушення відповідачами його прав, гарантованих статтею 35 Конституції України та статтею 9 Європейської конвенції з прав людини, суд поділяє висновки щодо застосування цих норм права, що сформовані Верховним Судом в постановах у справах № 344/7666/22 від 21.01.2025, №573/406/24 від 15.04.2025, та звертає увагу на таке: підстав стверджувати про те, що держава порушила свої позитивні зобов'язання перед громадянином, немає, оскільки відповідач-2 врахував інформацію позивача про його віросповідання і визначив для нього проходження військової служби за спеціальністю, не пов'язаною із використанням зброї (водій-санітар). Оскільки Україна вже четвертий рік поспіль здійснює самооборону, а саме існування держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між реалізацією своїх прав та виконанням власних конституційних обов'язків. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних із обмеженням свободи віросповідання внаслідок необхідності виконання обов'язків перед державою. Суд дійшов висновку, що існування особливої суспільної потреби в проведенні загальної мобілізації є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, захищаючись від нападу держави, яка є значно більшою за кількістю населення та ресурсів, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів. Загальна мобілізація для боротьби проти зовнішнього агресора є підставою для прийняття військовозобов'язаними громадянами України певних обмежень їх свобод, що не є надто обтяжливими, як у випадку позивача. Адже командир ВЧ НОМЕР_1 врахував інформацію про віросповідання позивача та визначив йому посаду за військовою спеціальністю, яка не пов'язана із використанням зброї. Суд вважає, що в цій ситуації держава дотрималася пропорційності втручання в свободу віросповідання позивача при визначенні способу виконання ним його конституційного обов'язку по захисту Вітчизни. Суд не вдається до аналізу рішень ЄСПЛ в контексті відмови від військової служби через релігійні переконання, оскільки жодне з рішень цього Суду не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка вже четвертий рік ведеться проти України, з урахуванням залучених ресурсів обох держав та їх союзників, характеру бойових зіткнень, кількості обстрілів, численних порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, в тому числі проти жінок та дітей. Оскільки йдеться про існування України як сторони, що є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження, у тому числі мобілізації військовозобов'язаних. На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану за описаних умов є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України та є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження щодо реалізації свободи віросповідання, які не свідчать про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Підсумовуючи наведені мотиви, суд дійшов висновку, що оскаржені рішення відповідачів відповідають критеріям правомірного рішення суб'єкта владних повноважень, що визначені частиною другою статті 2 КАС України, на не підлягають скасуванню; позовні вимоги про спонукання ВЧ НОМЕР_1 замінити ОСОБА_1 проходження військової служби на проходження альтернативної служби заявлені до суб'єкта владних повноважень, що не наділений повноваженнями розглядати такі питання, а тому є очевидно безпідставними.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 до відповідачів є безпідставними, в їх задоволенні слід відмовити повністю.
Враховуючи висновок суду по суті позову та керуючись встановленими ст. 139 КАС України правилами розподілу судових витрат суд покладає усі понесені позивачем судові витрати на нього. Відповідачі не надали суду доказів понесення ними судових витрат, що підлягають розподілу між сторонами.
Керуючись ст.ст. 19-20,90,139,229,241-246,250,251,255,295 КАС України, суд -
В задоволенні позову відмовити повністю.
Понесені позивачем судові витрати покласти на нього.
Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом тридцяти днів з дня його складення до суду апеляційної інстанції. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
СуддяМоскаль Ростислав Миколайович