Іменем України
12 вересня 2025 рокум. ДніпроСправа № 400/4649/25
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Качанок О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний ОСОБА_1 (далі також - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі також - відповідач), в якому позивач, з урахуванням уточнених вимог, просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 09 грудня 2024 року № 143150020922 про відмову в призначенні ОСОБА_1 пенсії на підставі заяви від 03.12.2024;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати ОСОБА_1 до загального страхового стажу періоди навчання з 01.09.1976 по 01.07.1979, відповідно до диплому НОМЕР_1 , виданого Державним комітетом ради міністрів Азербайджанської PCP з професійно-технічної освіти, період роботи за трудовою книжкою серії НОМЕР_2 з 13.11.1989 по 08.08.1995 та призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на підставі заяви від 03.12.2024 з додатками;
- зобов'язати відповідача у місячний строк подати звіт про виконання судового рішення.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що 03 грудня 2024 року позивач подав до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області заяву про призначення пенсії за віком, відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
16 грудня 2024 року позивач отримав від Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області лист із роз'ясненням про неможливість призначення пенсії, у зв'язку із рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві № 143150020922 від 09.12.2024 про відмову в призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу роботи.
За розрахунками відповідача страховий стаж позивача складає 11 років 05 місяців 19 днів.
Відповідно до вказаної відмови, відповідач не врахував періоди навчання з 01.09.1976 по 01.07.1979, оскільки зазначене прізвище та по батькові в дипломі НОМЕР_1 не відповідає паспортним даним заявника, та роботи згідно з трудовою книжкою з 13.11.1989 по 08.08.1995 (не зазначена дата наказу про звільнення).
Позивач вважає вказане рішення відповідача протиправним.
Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду.
Ухвалою суду від 16.06.2025 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою суду від 30.07.2025 відкрито провадження у справі після усунення недоліків позовної заяви, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Також у цій ухвалі, серед іншого, запропоновано відповідачу протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі надіслати суду через підсистему Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи відзив на позовну заяву (відзив) і всі докази разом з документами, що підтверджують надіслання (надання) позивачу копії відзиву та доданих до нього документів.
14.08.2025 від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів разом з доданими до нього документами, які долучені до матеріалів справи ухвалою суду від 12.09.2025.
Правом на подання відзиву на позовну заяву відповідач не скористався.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-79, 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив такі обставини справи та відповідні правовідносини, що склалися між сторонами.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_3 ) зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується копіями паспорта громадянина України, картки платника податків, довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 23.04.2024 № 4804-5003251656.
Позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області із заявою про призначення пенсії за віком від 03.12.2024.
Вказану заяву за принципом екстериторіальності було направлено на розгляд до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 09.12.2024 № 143150020922 позивачу відмовлено в призначенні пенсії.
В обґрунтування вказаного рішення, серед іншого зазначено, що 03.12.2024 за № 10211 звернувся ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (ІПН НОМЕР_3 ), не працює, щодо призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Відповідно до наданих до заяви документів про стаж (трудова книжка, ідентифікаційний номер, диплом, довідка про проходження військової служби) та згідно з даними в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування загальний страховий стаж складає 11 років 5 місяців 19 днів, що недостатньо для призначення пенсії. Не враховано до стажу періоди навчання з 01.09.1976 по 01.07.1979, оскільки зазначене прізвище та по батькові в дипломі НОМЕР_1 не відповідає паспортним даним заявника, та роботи згідно з трудовою книжкою з 13.11.1989 по 08.08.1995 (не зазначена дата наказу при звільненні). Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у зв'язку із відсутністю необхідного страхового стажу.
Позивач, не погоджуючись з таким рішенням, звернувся до суду за даною позовною заявою.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Згідно з частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки (пункт 6 частина 1 статті 92 Конституції України).
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначаються Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).
Відповідно до статті 1 Закону № 1058-ІV від 09.07.2003, пенсією є щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Положеннями частини першої статті 9 Закону № 1058-IV встановлено, що відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу:
з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років;
з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років;
з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років;
з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років;
з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років;
з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років;
з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року;
з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років;
з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років;
з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років;
починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.
При цьому, відповідно до частини 3 статті 26 Закону № 1058-IV у разі відсутності, починаючи з 1 січня 2019 року, страхового стажу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, право на призначення пенсії за віком мають особи після досягнення віку 65 років за наявності страхового стажу:
з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - від 15 до 16 років;
з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - від 15 до 17 років;
з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - від 15 до 18 років;
з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - від 15 до 19 років;
з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - від 15 до 20 років;
з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - від 15 до 21 року;
з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - від 15 до 22 років;
з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - від 15 до 23 років;
з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - від 15 до 24 років;
починаючи з 1 січня 2028 року - від 15 до 25 років.
Судом встановлено, що станом на момент звернення за призначенням пенсії, позивач досяг 65 років, що є достатнім пенсійним віком, відповідно до вищенаведених положень статті 26 Закону № 1058-IV.
Відповідно до оспорюваного рішення відповідача, зарахований відповідачем страховий стаж позивача склав 11 років 05 місяців 19 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за віком, відповідно до наведених положень законодавства та, зокрема, частини 3 статті 26 Закону № 1058-IV.
Відповідач у спірному рішенні вказує, що ним не зараховано до страхового стажу позивача періоди навчання з 01.09.1976 по 01.07.1979, оскільки зазначене прізвище та по батькові в дипломі НОМЕР_1 не відповідає паспортним даним позивача, та роботи згідно з трудовою книжкою з 13.11.1989 по 08.08.1995, оскільки не зазначена дата наказу при звільненні.
Слід вказати, що суд розглядає дану справу за позовною заявою та в межах позовних вимог, а також суд перевіряє правомірність та обґрунтованість рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 09.12.2024 № 143150020922 про відмову в призначенні пенсії в межах наведених в ньому доводів та встановлених обставин.
Згідно з абзацом першим пункту 1.1 розділу I «Звернення за призначенням (перерахунком) пенсії» Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), заява про призначення, перерахунок, поновлення пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший (Заява про призначення/перерахунок пенсії - додаток 1); заява про припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, продовження виплати пенсії за довіреністю, виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, виплату пенсії за шість місяців наперед у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, переведення виплати пенсії за новим місцем проживання (Заява про виплату пенсії - додаток 2); заява про працевлаштування (звільнення), початок (припинення) діяльності, пов'язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (додаток 3); заява про виплату недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю пенсіонера (додаток 4) подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію).
Підпунктом 2 пункту 2.1 розділу II «Документи, необхідні для призначення, перерахунку пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший» Порядку № 22-1 встановлено, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі - Порядок підтвердження наявного стажу роботи). За періоди роботи після впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (далі - персоніфікований облік) орган, що призначає пенсію, додає індивідуальні відомості про застраховану особу з реєстру застрахованих осіб за формою згідно з додатком 4 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 08 липня 2014 року за № 785/25562 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 27 березня 2018 року № 8-1) (далі - Положення), а у разі необхідності - за формою згідно з додатком 3 до Положення (далі - індивідуальні відомості про застраховану особу).
Статтею 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-XII) визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 (далі - Порядок № 637), визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження стажу роботи приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Отже, аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка.
З дослідження трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 в межах спірного періоду роботи, судом встановлено, що позивач у період з 13.11.1989 по 08.08.1995 працював пожежним у ППЧ-66 з охорони електропідстанції «Михайлівська», начальником варти 66-ої невоєнізованої пожежної частини УВС та пожежним у НПЧ-38 Первомайського загону професійної пожежної охорони.
Водночас, як вже вказувалось вище, відповідачем не враховано до страхового стажу позивача вказаний період роботи з 13.11.1989 по 08.08.1995, оскільки у трудовій книжці не зазначена дата наказу при звільненні з вказаної роботи.
Так, дійсно судом встановлено, що до відповідної графи запису про звільнення позивача з 08.08.1995 з Первомайського загону професійної пожежної охорони, внесено відомості щодо наказу, на підставі якого здійснено такий запис, які містять лише номер наказу без його дати.
Водночас, щодо наведених обставин та посилань відповідача, суд зазначає таке.
Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58 було затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників (далі - Інструкція № 58).
Відповідно до абзацу першого пункту 1.1 Інструкції № 58 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Пунктом 1.5 Інструкції № 58 питання, пов'язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання і обліку, регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 301 «Про трудові книжки працівників», цією Інструкцією та іншими актами законодавства.
Також відповідно до пункту 2.13 Інструкції № 58 зміна записів у трудових книжках про прізвище, ім'я, по батькові і дату народження виконується власником або уповноваженим ним органом за останнім місцем роботи на підставі документів (паспорта, свідоцтва про народження, про шлюб, про розірвання шлюбу, про зміну прізвища, ім'я та по батькові тощо) і з посиланням на номер і дату цих документів.
Зазначені зміни вносяться на першій сторінці (титульному аркуші) трудової книжки. Однією рискою закреслюється, наприклад, колишнє прізвище або ім'я, по батькові, дата народження і записуються нові дані з посиланням на відповідні документи на внутрішньому боці обкладинки і завіряються підписом керівника підприємства або печаткою відділу кадрів.
Водночас, станом на час заповнення трудової книжки позивача в частині спірного періоду роботи діяла Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах та організаціях, затверджена постановою Державного комітету СРСР з праці і соціальним питанням від 20.06.1974 № 162 (далі - Інструкція № 162).
Відповідно до пункту 1.1 Інструкції № 162 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників і службовців. Трудові книжки ведуться на всіх робітників і службовців державних, кооперативних та громадських підприємств, установ та організацій, які пропрацювали понад 5 днів, у тому числі на сезонних та тимчасових працівників, а також на позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню.
Пунктом 1.4 Інструкції № 162 визначалося, що питання, пов'язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання та обліку, регулюються постановою Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС від 06.09.1973 № 656 «Про трудові книжки працівників та службовців» (далі - Порядок № 656) та цією Інструкцією.
Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 162 усі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження та заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а при звільненні - у день звільнення повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Згідно з пунктом 18 Порядку № 656 відповідальність за організацію робіт з ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. Відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несе спеціально уповноважена особа, що призначається наказом (розпорядженням) керівника підприємства, установи, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а у передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Також відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 № 301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання.
За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Схожі положення містить й пункт 18 постанови Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС від 06.09.1973 № 656 «Про трудові книжки працівників та службовців».
Аналіз вказаних норм свідчить, що законодавством чітко визначено порядок організації ведення, обліку, зберігання і видачу трудових книжок працівників, а також встановлено відповідальність за порушення такого порядку.
Всі записи, які мають відношення до трудової діяльності працівника та вносяться до трудової книжки, можуть бути внесені вичерпним колом осіб.
Самостійне внесення працівником відомостей щодо своєї трудової діяльності, а також внесення виправлень у разі неправильного або неточного запису не передбачено.
Таким чином, позивач, як особа на яку не покладено обов'язку щодо організації ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок не може нести відповідальність за неправильність, неточність або неповноту внесених до його трудової книжки відомостей.
Суд вважає, що недотримання підприємством вимог законодавства не є відповідальністю працівника та не може бути причиною позбавлення останнього права на належне пенсійне забезпечення. Адже позивач має відповідні записи у трудовій книжці щодо спірних періодів роботи та ці записи є доказами для підтвердження його трудового стажу. Право позивача на встановлені законом гарантії не може бути поставлене в залежність від якості виконання обов'язків працівником, відповідальним за порядок ведення трудової книжки. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці.
Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 677/277/17, від 07.02.2018 у справі № 275/615/17, від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а.
Також варто зазначити, що трудовим законодавством України не передбачено обов'язку працівника здійснювати контроль за веденням обліку та заповнення роботодавцем, іншими органами трудової книжки, а тому працівник не може нести і негативних наслідків порушення порядку заповнення його трудової книжки.
Суд звертає увагу, що підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки.
До того ж слід вказати, що не всі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є виключно підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність чи відсутність виправлень у записах в трудовій книжці.
З огляду на наведене, певні недоліки в записах у трудовій книжці, не можуть бути підставою для неврахування відповідних періодів трудової діяльності при обчисленні стажу роботи (до впровадження персоніфікованого обліку), оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства, що не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист.
Судом встановлено, що записи в трудовій книжці, зокрема щодо спірного періоду роботи, не містять жодних виправлень або неточностей, вказані, внесені у хронологічному порядку, засвідчені підписами й ініціалами відповідних посадових осіб, які вносили такі записи, з посиланням на документи, на підставі яких їх внесено.
Таким чином, аргументи відповідача про наявність недоліків у заповненні трудової книжки, як підставу для незарахування до страхового стажу позивача періоду трудової діяльності з 13.11.1989 по 08.08.1995, є необґрунтованими та безпідставними.
Щодо спірного періоду навчання позивача з 01.09.1976 по 01.07.1979, суд зазначає таке.
Перелік видів трудової діяльності, що зараховується до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію, визначено статтею 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Згідно з пунктом «д» частини третьої статті 56 Закону № 1788-ХІІ, до стажу роботи зараховується також: навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.
Дослідженням диплому серії НОМЕР_1 встановлено, що позивач з вересня 1976 року по липень 1979 року навчався у професійно-технічному училищі № 3 ім. Д. Бабаєва в м. Баку і здобув професію складальника вручну та загальну середню освіту.
Слід вказати, що наведені відомості про навчання у період з 01.09.1976 по 18.07.1979 також внесені до трудової книжки позивача з посиланням на вищенаведений диплом.
Відповідачем не зараховано до страхового стажу позивача вказаний період навчання, через те, що зазначене прізвище та по батькові в дипломі серії НОМЕР_1 не відповідає паспортним даним позивача.
Так, судом встановлено, що у дипломі серії НОМЕР_1 прізвище, ім'я та по батькові кому видано диплом зазначено у відповідному відмінку російською - « ОСОБА_1 ».
Водночас, як вже зазначено судом вище, відомості про навчання позивача, окрім наведеного диплому, також підтверджуються його трудовою книжкою з посиланням на вищенаведений диплом та, в тому числі, на його реєстраційний номер - «№ 107».
На переконання суду наведене у сукупності, дає підстави для встановлення відповідних відомостей про навчання позивача, зокрема в період з 01.09.1976 по 01.07.1979 та, відповідно, зарахування такого навчання до страхового стажу позивача.
Водночас, зі спірного рішення відповідача про відмову в призначенні пенсії неможливо встановити, чи враховано відповідачем відомості про навчання, що містяться в трудовій книжці позивача, та у випадку їх врахування, не зазначено підстав у зв'язку з якими, такі відомості були відхилені відповідачем, що не відповідає принципу обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень.
Окрім того, відповідач не надав доказів неможливості встановлення відповідних відомостей через надіслання запитів про отримання необхідних відомостей з відповідних державних електронних інформаційних реєстрів, систем або баз даних, як це визначено пунктом 4.2 Порядку № 22-1.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (пункт 53 рішення у справі «Ковач проти України» від 07.02.2008, пункт 59 рішення у справі «Мельниченко проти України» від 19.10.2004, пункт 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011, пункт 54 рішення у справі «Швидка проти України» від 30.10.2014).
Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.
При цьому слід вказати, що спірним періодом навчання у даній справі є період з 01.09.1976 по 01.07.1979, що відповідає змісту позовних вимог та спірному рішенню відповідача, а тому суд розглядає дану справу виключно в межах такого періоду.
З урахуванням викладеного суд зазначає, що рішення відповідача про відмову в призначенні пенсії від 09.12.2024 № 143150020922 прийнято не на підставі Конституції та законів України, без урахування всіх обставин, що мали значення для його прийняття, та без урахування принципу обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, а тому є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Вирішуючи питання щодо права позивача на призначення йому пенсії, у відповідності до частини 3 статті 26 Закону № 1058-IV, суд зазначає, що станом на момент подання позивачем заяви про призначення пенсії від 03.12.2024, він досяг повних 65 років, що є достатнім для призначення пенсії у відповідності до наведеної норми закону. Зарахований відповідачем страховий стаж позивача, як зазначено у спірному рішенні, склав 11 років 05 місяців 19 днів, при цьому враховуючи вищенаведені висновки суду щодо необхідності зарахування до страхового стажу періодів навчання позивача з 01.09.1976 по 01.07.1979 та роботи з 13.11.1989 по 08.08.1995, страховий стаж позивача складає більше 15 років, що також є достатнім для призначення пенсії у відповідності до абзацу 7 частини 3 статті 26 Закону № 1058-IV.
Отже, є законні підстави для призначення позивачу пенсії за його заявою від 03.12.2024, а тому відповідні позовні вимоги підлягають задоволенню.
Щодо інших обставин, якими сторони обґрунтовують свої позиції, суд вважає за необхідне зауважити, що у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» зазначено, що суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
З урахуванням зазначеного суд не надає оцінку іншим доводам сторін, оскільки вони не мають суттєвого впливу на рішення суду за результатами вирішення цього спору.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Одночасно, щодо вимог позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, суд зазначає таке.
Так, частиною 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Аналіз вказаної правової норми дає суду підстави стверджувати, що встановлення судового контролю за виконанням рішення суду є правом суду, а не обов'язком.
Згідно з статтею 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Суб'єктами, на яких поширюється обов'язковість судових рішень являються всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові чи службові особи та громадяни.
При цьому, відповідно до частини 2 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
З вищевикладеного вбачається, що рішення суду, яке набрало законної сили є обов'язковим для учасників справи, що забезпечується через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», а відтак суд не вбачає правових підстав для встановлення судового контролю за виконанням даного судового рішення.
Доказів на підтвердження факту того, що відповідач буде ухилятись від виконання судового рішення у цій справі, яке має набрати законну силу, до суду не надано, з огляду на це суд приходить до висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
Позивачем при поданні позову був сплачений судовий збір у розмірі 1073,60 грн, що підтверджується квитанцією від 06.03.2025 № 0.0.4229739076.1.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрати зі сплати судового збору в загальному розмірі 1073,60 грн.
Керуючись статтями 2, 9, 72, 77, 90, 94, 139, 241-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (ідентифікаційний код 42098368, місцезнаходження: м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 від 09.12.2024 № 143150020922.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити ОСОБА_1 пенсію за віком, у відповідності до частини 3 статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», за його заявою про призначення пенсії від 03.12.2024, зарахувавши до його страхового стажу період навчання з 01.09.1976 по 01.07.1979 та період роботи з 13.11.1989 по 08.08.1995.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 1073,60 грн (одна тисяча сімдесят три гривні 60 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 12.09.2025.
Суддя О.М. Качанок