Справа № 127/18159/24
Провадження № 22-ц/801/1689/2025
Категорія: 62
Головуючий у суді 1-ї інстанції Венгрин О. О.
Доповідач:Панасюк О. С.
11 вересня 2025 рокуСправа № 127/18159/24м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),
суддів Берегового О. Ю., Сала Т. Б.,
з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради про встановлення факту постійного проживання однією сім'єю зі спадкодавицею за апеляційною скаргою Вінницької міської ради на рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Венгрин О. О. від 28 квітня 2025 року,
встановив:
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом, за яким просила встановити факт її постійного проживання однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини разом із спадкодавицею ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .
На обґрунтування позовних вимог покликалася на те, що з 2011 року вона проживала з ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . Під час спільного проживання вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет та надавали одна одній взаємну моральну і фізичну підтримку. Після погіршення стану здоров'я ОСОБА_2 вона здійснювала догляд за нею до дня її смерті, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також за власний кошт організувала поховання та поминальний обід.
20 травня 2024 року вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 як спадкоємець четвертої черги за законом. Нотаріусом була заведена спадкова справа, однак у вчиненні нотаріальної дії (видачі свідоцтва про право на спадщину за законом) було відмовлено, тому що відсутні документ, що підтверджують факт спільного проживання однією сім'єю зі спадкодавицею.
Встановлення цього факту їй необхідне для подальшого оформлення спадщини.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 28 квітня 2025 року позов задоволено. Встановлено, що ОСОБА_1 проживала зі спадкодавицею ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини по АДРЕСА_1 , а саме з 2011 року.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 проживала однією сім'єю зі спадкодавицею ОСОБА_2 з 2011 року до її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , що становить понад п'ять років. Факт спільного проживання, ведення господарства, надання взаємної підтримки та догляд за спадкодавицею підтверджено показаннями свідків та іншими доказами, зокрема довіреністю, виданою спадкодавицею на ім'я позивачки та квитанціями про оплату комунальних послуг. Встановлення цього факту суд визнав необхідним для оформлення спадщини.
В апеляційній скарзі Вінницька міська рада, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 квітня 2025 року скасувати та постановити нове - про відмову у позові.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги покликалась на те, що позивачка не надала достатніх і належних письмових доказів спільного проживання з ОСОБА_2 . Акт обстеження від 20 травня 2024 року, долучений до позову, не є належним доказом, тому що він підтверджує обставини, які існували на час його складення, але не підтверджує факт проживання в минулому. Рішення суду першої інстанції ґрунтується лише на показаннях свідків, один з яких є сином позивачки, який зацікавлений у результаті справи. Суд не взяв до уваги, що шлюб ОСОБА_1 було розірвано лише 01 листопада 2023 року, що викликає сумніви щодо можливості її проживання зі сторонньою особою, а також те, що позивачка не змінила реєстрацію місця проживання, попри твердження про «конфлікт з чоловіком», який, за її словами, став підставою для проживання з ОСОБА_2 .
Представник ОСОБА_1 - адвокат Чайка А. О. подав відзив на апеляційну скаргу, за яким просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що ухвалене з дотриманням норм процесуального права, відповідно до обставин справи, установлених на їх основі правовідносин сторін та норм матеріального права, якими вони регулюються.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Частинами першою - четвертою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення або змінює рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права (стаття 376 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Вінницької міської ради про встановлення факту проживання однією сім'єю зі спадкодавицею ОСОБА_2 протягом не менше п'яти років до відкриття спадщини.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріальноправові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.
Ефективність обраного засобу юридичного захисту, з практичної та законодавчої точки зору є головним критерієм його обрання. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини» (далі - ЄСПЛ) зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Під захистом права розуміється застосування державою примусу, спрямоване на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, компенсація витрат, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Як визначає Верховний Суд у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17-ц спосіб захисту права чи інтересу може бути визначено як вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи результату, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
При цьому спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Як правило суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
Обрання конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (Близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц).
Надаючи правову оцінку належності обраного особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Європейської конвенції про права людини. Так у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Зі змісту цих норм та висновків ЄСПЛ випливає загальне правило - ефективний спосіб захисту - такий, за умови застосування якого «один спір має вирішуватися судами лише один раз, по одному спору має прийматися лише одне судове рішення». Тобто після ухвалення остаточного судового рішення у справі відбувається повне відновлення порушеного, невизнаного або оспорюваного права позивача. Якщо ж для такого відновлення може виникнути необхідність у повторному зверненні за судовим захистом, такий спосіб захисту визнати ефективним неможна.
У постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).
Вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження є помилковими. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав, а лише підставою для вирішення позову (відповідної матеріально-правової вимоги).
Позовна заява ОСОБА_1 взагалі не містить вимоги матеріально-правового характеру, тобто вимоги за якою можливе застосування державою примусу, спрямоване на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин (у даному випадку ОСОБА_1 , яка вважає, що має право на спадкування після смерті ОСОБА_2 ) і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною (Вінницькою міською радою, представник якої заперечував факт спільного проживання), внаслідок чого відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, компенсація витрат, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Оскільки у позовній заяві фактично відсутній предмет позову - матеріально-правова вимога про захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права позивачки, а встановлення юридичного факту, зокрема проживання однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини не може бути ефективним способом захисту прав позивача у справах позовного провадження, то рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову у позові.
При цьому апеляційний суд звертає увагу, на те, що він не дає оцінки доказам, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, тому що така оцінка можлива лише у межах вирішення відповідного матеріально-правового спору, за умови звернення позивачки із позовними вимогами, задоволення яких може ефективно захистити її право на спадкування після смерті ОСОБА_2 .
Крім того в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - адвокат Сувалов В. О. вказав, що на час звернення з цим позовом була спадкоємниця ОСОБА_2 за законом другої черги за правом представлення (статті 1262, 1266 ЦК України).
За загальним правилом спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
Частинами першою, другою статті 1223 ЦК України установлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу.
За змістом статей 1258, 1261, 1262, 1263, 1264 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово; у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Згідно з статтею 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.
При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (стаття 1268 ЦК України).
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
У пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Відповідач є обов'язковим учасником цивільного процесу - його стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб'єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.
Тобто відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. При цьому неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Відповідно до частини першої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням нерухомого майна, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходженням основної частини рухомого майна зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
Отже у спорах про спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину (до закінчення строку на її прийняття усі спадкоємці за заповітом, у разі його відсутності - за законом відповідної черги), а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.
Таким чином оскільки на час подання цієї позовної заяви до закінчення шестимісячного строку на прийняття спадщини була спадкоємиця померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 другої черги за правом представлення, яка в установленому законом порядку від спадщини не відмовилась, не була усунута від права на спадкування, то територіальна громада в особі Вінницької міської ради не могла бути визначена позивачкою відповідачем у справі про спадкування.
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно з частинами першою - другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи у разі відмови у задоволенні позову (що має місце у цій справі) - на позивача.
Отже з позивачки на користь відповідача підлягає стягненню сума судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, в розмірі 1 816 грн 80 к.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 384 ЦПК України апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу Вінницької міської ради задовольнити.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 квітня 2025 року скасувати і постановити нове судове рішення.
У позові ОСОБА_1 до Вінницької міської ради про встановлення факту постійного проживання однією сім'єю зі спадкодавицею відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Вінницької міської ради 1 816 (одну тисячу вісімсот шістнадцять) грн 80 к. у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ;
Відповідач: Вінницька міська рада, ЄДРПОУ 25512617, м. Вінниця, вул. Соборна, 59.
(Повний текст судового рішення виготовлено 12 вересня 2025 року).
Головуючий О. С. Панасюк
Судді: О. Ю. Береговий
Т. Б. Сало