27 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 916/1219/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Зарудяної Н.О.,
Головного управління Держгеокадастру
в Одеській області - не з'явився,
Закладу професійної (професійно-технічної) освіти
«Дунайський центр професійної освіти» - не з'явився,
Товариства з обмеженою відповідальністю
«Агро Партнер 777» - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Закладу професійної (професійно-технічної освіти «Дунайський центр професійної освіти»
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.05.2025 (у складі колегії суддів: Діброва Г.І. (головуючий), Колоколов С.І., Савицький Я.Ф.)
та рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 (суддя Шаратов Ю.А.)
у справі № 916/1219/24
за позовом Керівника Ізмаїльської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області
до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро Партнер 777»
про визнання недійсним договору про спільну діяльність та зобов'язання повернути земельну ділянку,
У березні 2024 року Керівник Ізмаїльської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (далі - ГУ Держгеокадастру) до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» (далі - ЗПО «Дунайський центр професійної освіти»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро Партнер 777» (далі - ТОВ «Агро Партнер 777»), у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив:
- визнати недійсним договір від 05.10.2020 № 05/10, укладений між Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (ЗПО «Дунайський центр професійної освіти») та ТОВ «Агро Партнер 777»;
- зобов'язати ТОВ «Агро Партнер 777» повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн, яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, ГУ Держгеокадастру за актом прийому-передачі.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір від 05.10.2020 № 05/10, укладений між відповідачами, не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором оренди земельної ділянки, зміст якого суперечить вимогам Цивільного кодексу України (далі - ЦК), Земельного кодексу України (далі - ЗК), Закону України «Про оренду землі», не спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені, тому є недійсним відповідно до положень статей 203, 215, 235 ЦК.
Позовна вимога про зобов'язання ТОВ «Агро Партнер 777» повернути земельну ділянку ГУ Держгеокадастру за актом прийому-передачі із посланням на статті 387, 1212, 1213 ЦК, обґрунтована правом власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.09.2024, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.05.2025, позов задоволено.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у травні 2025 року ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» подав касаційну скаргу, у якій, з урахуванням нової редакції касаційної скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та відмовити в задоволенні позову.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.07.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 916/1219/24 за касаційною скаргою ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 27.08.2025.
Прокурор та ГУ Держгеокадастру у відзивах на касаційну скаргу зазначають про правильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні спору норм матеріального та процесуального права, тому просять залишити касаційну скаргу без задоволення, в оскаржувані судові рішення - без змін.
Учасники справи, окрім Офісу Генерального прокурора, в судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Явка в судове засідання представника сторони - це право, а не обов'язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без її участі, якщо нез'явлення цього представника не перешкоджає розгляду справи по суті.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка сторін не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 06.03.2002 Професійно-технічному училищу № 42 (правонаступник ЗПО «Дунайський центр професійної освіти») на підставі рішення 18 сесії ХХІІІ скликання Суворовської селищної Ради народних депутатів від 25.09.2001 № 263 видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії І-ОД № 002965 на земельну ділянку площею 154,30 га.
24.06.2019 державним реєстратором Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області Кравченко Н.С. внесено до Державного реєстру речових прав запис № 32218533 про право постійного користування земельною ділянкою кадастровий номер 5122055400:01:001:0362, площею 138,1333 га, що розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області. Ця обставина підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав від 10.01.2024 № 361423756. Документи, подані для державної реєстрації: наказ ГУ Держгеокадастру від 07.02.2017 № 15-1022/13-17-СГ; державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії І-ОД № 002965, виданий 06.03.2002 Суворовською селищною радою Ізмаїльського району Одеської області; акт приймання-передачі від 26.10.2021; наказ Міністерства освіти та науки про реорганізацію від 03.12.2019 № 1512. Підстава для внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 47589999 від 02.07.2019 державного реєстратора Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області Кравченко Н.С.
24.06.2019 державним реєстратором Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області Кравченко Н.С. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 32218444 про право власності ГУ Держгеокадастру на частку в розмірі 1 на земельну ділянку кадастровий номер 5122055400:01:001:0362, площею 138,1333 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1863187351220. Ця обставина підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 13.03.2024 № 369704981.
Документи, подані для державної реєстрації: Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 № 5245-VI наказ ГУ Держгеокадастру від 07.02.2017 № 15-1022/13-17-СГ; відомості з Державного земельного кадастру від 24.06.2019 № 11367994.
Підстава для внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 47589999 від 02.07.2019 державного реєстратора Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області Кравченко Н.С.
05.10.2020 між Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (Учасник-1) і ТОВ «Агро Партнер 777» (Учасник-2) укладено договір про спільну обробку орної землі з вирощування сільськогосподарських культур та забезпечення необхідних умов для проведення виробничого навчання та виробничої практики № 05/10.
Відповідно до пункту 1.1 договору від 05.10.2020 учасники домовились спільно діти в сфері організації ведення підсобного господарства, вирощування, обробки продуктів рослинництва, запобігання деградації та ерозії земель, а також надання теоретичних знань та практичних навиків учнями/студентами з професій «Слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування» та «Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва» у сфері сільського господарства шляхом об'єднання ресурсів та зусиль для досягнення наступних спільних цілей:
- зміцнення матеріально-технічної бази Учасників;
- запобігання деградації, ерозії земель Учасника-1, забезпечення їх належного та ефективного використання із відтворенням родючості згідно із цільовим призначенням;
- виконання теоретичних та практичних навчальних планів та програм із застосуванням досягнень науки і передової практики сільськогосподарського виробництва, вдосконалення форм та методів ведення сучасного господарства та раціонального використання земельних ресурсів з дотриманням сучасних заходів з охорони навколишнього середовища.
Пунктом 2.1 договору визначено, що для досягнення зазначених вище цілей Учасники зобов'язуються спільно:
обговорювати та вирішувати питання, що виникають у процесі спільної діяльності (підпункт 2.1.1);
здійснювати контроль за реалізацією цілей, належним виконанням положень та умов цього договору (підпункт 2.1.2);
вживати всіх можливих зусиль та заходів для досягнення цілей цього договору, збереження врожаю та земель (підпункт 2.1.3).
Згідно з підпунктом 2.2.1 пункту 2.2 договору Учасник-1, який має право на постійне користування земельною ділянкою, яка розташована на території Одеської області, Ізмаїльського району, Суворовської селищної ради (за межами населеного пункту), загальною площею 138,1333 га (кадастровий номер 5122055400:01:001:0362), з моменту набрання чинності цим договором, надає право доступу до земельної ділянки (за призначенням орна земля) площею 125,0000 га Учаснику-2 для проведення спільної діяльності (спільної обробки землі).
Відповідно до підпункту 2.3.1 пункту 2.3 договору Учасник-2 для виконання цього договору зобов'язується забезпечити за власний рахунок охорону, удобрювання, відновлення земель, а також внести в спільну діяльність працю своїх працівників із застосуванням власного інвентарю, техніки для спільного обробітку землі, посівні матеріали, паливно-мастильні матеріали, засоби захисту рослин та інше.
Пунктом 4.1 договору визначено, що Учасники дійшли згоди, що керівництво та ведення спільних справ за договором здійснюється одноособово Учасником-2. Для цього Учасник-2 має право бути стороною правовідносин та без окремої довіреності здійснювати дії, необхідні для досягнення учасниками поставленої мети (укладати інші договори цивільно-правового характеру, пов'язані з виконанням цього основного договору).
Для обміну бухгалтерською та іншою документацією, необхідною для виконання положень цього договору, набуває статус оператора спільної діяльності Учасник-2 (пункт 4.2 договору від 05.10.2020).
Пунктом 4.3 договору передбачено, що для вирішення питань, пов'язаних із реалізацією цього договору, Учасники можуть ініціювати проведення загальних зборів. Проведення таких зборів є обов'язковим для вирішення питань подолання наслідків дії непереборної сили, погодження графіку реалізації, заходів з вирощування, збирання продуктів рослинництва на території земель, робіт пов'язаних із відновленням та охороною земель, із графіком занять на території земель учнів/студентів Учасника-1, вирішення питань, пов'язаних із розподілом результатів діяльності за цим договором, залучення до виконання робіт третіх осіб, питань продовження строку дії, зміни умов або дострокового припинення цього договору за згодою сторін. За ініціативою Учасників на загальних зборах можуть бути розглянуті будь-які інші питання, пов'язані із виконанням цього договору. Для проведення загальних зборів залучається рівна кількість представників від Учасників та/або їх керівники.
Координацію діяльності Учасників відповідно до технології та строків вирощування, збирання, переробки продуктів рослинництва здійснює Учасник-2 (пункт 4.4 договору).
Координацію діяльності з проведення теоретичних та практичних занять на території земель протягом дії цього договору із учнями/студентами ПТНЗ здійснює Учасник-2 (пункт 4.5 договору).
Пунктом 5.1 договору передбачено, що Учасник-1 здійснює внесок можливістю доступу до земель для Учасника-2 з метою оброблення відповідно до цього договору, але земля залишається у постійному користуванні її набувача.
Учасник-2 здійснює внесок власною працею, сировиною для засівання, оброблення земель, обладнанням, інвентарем, технікою тощо (пункт 5.2 договору).
Частки учасників у спільній діяльності є рівнозначними, тобто 50 % в Учасника 1 та 50 % в Учасника-2 (пункт 5.3 договору).
У пункті 5.4 договору вказано, що положення цього договору не змінюють прав власності, користування та інших майнових прав на внески, зазначені у пунктах 2.2.1 та 2.3.1 договору.
Відповідно до пункту 6.3 договору прибуток, одержаний учасниками договору в результаті їх спільної діяльності, розподіляється наступним чином: 50 % - Учаснику-1; 50 % - Учаснику-2.
Учасник-2 повинен щорічно, в строки, окремо узгоджені сторонами на загальних зборах, перераховувати на поточний рахунок Учасника-1 його частку прибутку після реалізації вирощеної рослинницької продукції (пункт 6.4 договору).
Згідно із пунктом 7.1 договору, він набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2027.
01.10.2020 Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» і ТОВ «Агро Партнер 777» складено протокол № 01/10 загальних зборів учасників, у якому, зокрема, зафіксовано рішення про надання ТОВ «Агро Партнер 777» права самостійно вирішувати питання щодо обрання термінів реалізації заходів з вирощування, збирання продуктів рослинництва на території земель, робіт пов'язаних із відновленням та охороною земель.
01.10.2020 Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» і ТОВ «Агро Партнер 777» складено протокол № 02/10 загальних зборів учасників, відповідно до якого прийняті, зокрема, рішення про затвердження фінансових результатів спільної діяльності, наданих Учасником-2 у «Довідці розрахунку чистого прибутку від спільної діяльності за період з 05.10.2020 по 30.09.2021»; затвердження чистого прибутку від спільної діяльності в загальній сумі 910 405,61 грн, та прибутку (згідно з пунктом 6.3 договору), належного Учаснику-1 (50 %), у сумі 455 202,80 грн; затвердження термінів перерахування на поточний рахунок Учасника-1 його частки прибутку від реалізації вирощеної рослинницької продукції, а саме: до 20.10.2021 у сумі не менш ніж 50 % від належної частки прибутку Учасника-1 (тобто не менш ніж 227 601,40 грн); до 29.12.2021 проведення остаточного розрахунку, належної частки прибутку Учасника-1.
03.10.2022 між ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» і ТОВ «Агро Партнер 777» укладено додаткову угоду № 1 до договору № 05/10 від 05.10.2020, за умовами якої у зв'язку з військовим станом в країні, значним подорожчанням засобів захисту рослин, мінеральних добрив, палива, посухою, яка відбувалася впродовж квітня-вересня 2022 року, з низкою ціною реалізації вирощеної продукції, Учасники договору дійшли згоди, виключно щодо розподілу прибутку від спільної діяльності, отриманого з врожаю 2022 року, п. 6 договору читати наступним чином: - прибуток, одержаний учасниками договору в результаті їх спільної діяльності розподіляється наступним чином: 70 % - Учаснику-1; 30 % - Учаснику-2 (пункт 1).
05.10.2022 ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» і ТОВ «Агро Партнер 777» складено протокол № 03/10 загальних зборів учасників, відповідно до якого прийняті рішення, зокрема, про затвердження фінансових результатів спільної діяльності, наданих Учасником-2 у «Довідці розрахунку чистого прибутку від спільної діяльності за період з 01.10.2021 по 30.09.2022»; затвердження чистого прибутку від спільної діяльності в загальній сумі 430 111,26 грн, та прибутку (згідно з пунктом 6.3 договору), належного Учаснику-1 (70 %), у сумі 301 077,88 грн; затвердження термінів перерахування на поточний рахунок Учасника-1 його частки прибутку від реалізації вирощеної рослинницької продукції, а саме: до 28.10.2022 у сумі не менш ніж 50 % від належної частки прибутку Учасника-1 (тобто не менш ніж 150 538,94 грн); до 29.12.2022 проведення остаточного розрахунку, належної частки прибутку Учасника-1.
29.12.2023 ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» і ТОВ «Агро Партнер 777» складено протокол № 31/12 загальних зборів учасників, відповідно до якого прийняті рішення, зокрема, про затвердження фінансових результатів спільної діяльності, наданих Учасником-2 у «Довідці розрахунку чистого прибутку від спільної діяльності за період з 01.01.2023 по 31.12.2023»; затвердження чистого збитку від спільної діяльності в загальній сумі 1 030 638,16 грн; затвердження перерахування 75 % від чистого прибутку Учасника-2, а саме 274 875,00 грн на рахунок Учасника-1; затвердження термінів перерахування на поточний рахунок Учасника-1 його частки прибутку від реалізації вирощеної рослинницької продукції, а саме: до 01.03.2024 240 000,00 грн; до 21.07.2024 34 875,00 грн.
ТОВ «Агро Партнер 777» сплачено на рахунок ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» такі суми: 300 000,00 грн 25.10.2022; 1 077,88 грн 27.12.2022; 240 000,00 грн 15.02.2024.
Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру про визнання недійсним договору від 05.10.2020 № 05/10 та зобов'язання ТОВ «Агро Партнер 777» повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн, яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, ГУ Держгеокадастру за актом прийому-передачі, та доводить, що оспорюваний договір від 05.10.2020 № 05/10, укладений між відповідачами, не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором оренди земельної ділянки, зміст якого суперечить вимогам законодавства, не спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені, що є підставою для визнання його недійсним відповідно до положень статей 203, 215, 235 ЦК. Водночас, за доводами прокурора, земельна ділянка підлягає поверненню ГУ Держгеокадастру за актом прийому-передачі відповідно до статей 387,1212,1213 ЦК, така вимога обґрунтована правом власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив та мотивував таке рішення тим, що, за встановлених у справі обставин, між ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» і ТОВ «Агро Партнер 777» існують фактичні відносини з передання в користування земельної ділянки, метою яких є отримання прибутку від врожаю сільськогосподарських культур, що вирощуються на спірній земельній ділянці, а умови оспорюваного договору свідчать про укладення між сторонами удаваного правочину. Оскільки, оспорюваний договір не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором оренди землі, зміст якого суперечить вимогам ЦК, ЗК, Господарського кодексу України, Закону України «Про оренду землі», та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання договору недійсним.
Крім того, суд дійшов висновку, що вимогу прокурора про визнання недійсним договору та вимогу про повернення земельної ділянки на користь його законного власника, необхідно розглядати як окремі та самостійні позовні вимоги; задоволення позовної вимоги власника (держави) про повернення земельної ділянки ГУ Держгеокадастру не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору, тобто, похідною вимогою про повернення ТОВ «Агро Партнер 777» одержаного на виконання такого правочину, адже наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.
У спірних правовідносинах ГУ Держгеокадастру є власником земельної ділянки, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правомочностей самостійно розпоряджатись своїм майном, що виникли через дії осіб, з якими воно не перебувало у зобов'язальних відносинах, отже, позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод шляхом зобов'язання повернути земельну, є негаторним.
Таким чином, за висновками суду, заявлення вимоги про визнання недійсним правочину у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 ЦК, за відсутності доказів звільнення (повернення) нерухомого майна ТОВ «Агро Партнер 777», відповідає критеріям ефективного способу захисту.
У поданій касаційній скарзі ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень послався на те, зокрема, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору:
- порушили статтю 53 ГПК, не врахували, що прокурор подав позов в інтересах держави в особі не уповноваженого органу; не з'ясували наявність у ГУ Держгеокадастру повноважень та підстав діяти у спірних правовідносинах від імені власника спірної земельної ділянки, а відтак не встановили наявність/відсутність порушеного права цієї особи щодо спірної земельної ділянки; при цьому суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 17.11.2021 у справі № 172/1159/20;
- неправильно застосували положення статті 235 ЦК і не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 16.12.2020 у справі № 398/4220/17;
- неправильно застосували статтю 1212 ЦК і не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17, стосовно того, що зазначена норма не підлягає застосуванню до договірних правовідносин;
- суди попередніх інстанцій безпідставно задовольнили позовну вимогу про повернення ГУ Держгеокадастру спірної земельної ділянки, яка знаходиться на праві постійного користування у ЗПО «Дунайський центр професійної освіти», чим позбавили відповідача права на частину земельної ділянки без припинення такого права у встановленому законом порядку відповідно до статті 144 ЗК;
- суди неправильно застосували статтю 216 ЦК щодо наслідків недійсності правочину та не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20, від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20, а також не врахували, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, про що зазначено в постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.
Також скаржник послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо розмежування понять «доступ до земельної ділянки» та «передача в користування» у подібних правовідносинах з огляду на те, що суди попередній інстанцій ототожнили фактичний доступ у межах договору про спільну діяльність з передачею земельної ділянки в користування, що фактично прирівняло ці правовідносини до оренди без належного правового аналізу.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.
Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).
Зазначені норми матеріального права визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.
Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).
Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).
Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.
Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.
За змістом статті 202 ЦК під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату. Правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК, зокрема, відповідно до частини п'ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина 2 статті 215 ЦК).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК).
Отже, недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.
Відповідно до статті 152 ЗК захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною.
За змістом статті 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (частина 1). Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (частина 2).
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі положень статті 235 ЦК має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили обставини, за якими між сторонами оспорюваного правочину фактично виникли правовідносини з оренди землі.
Відносини, пов'язані з орендою землі, врегульовані ЗК, ЦК, Законом України «Про оренду землі» та іншими нормативно-правовими актами. Цими законодавчими актами визначено істотні умови та порядок укладання договорів оренди.
Так, за змістом положень статей 93, 124 ЗК та статті 4 Закону України «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи або особи, які використовують земельні ділянки на праві емфітевзису. Зокрема, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 ЗК та за загальним правилом - за результатами проведення земельних торгів.
Водночас право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності (частини 1, 2 статті 92 ЗК).
Право постійного землекористування - це безстрокове речове право з внесенням плати в розмірі земельного податку. Таке право може виникати стосовно будь-яких земельних ділянок державної та комунальної власності. Воно не включає правомочності розпорядження земельною ділянкою або правом на неї. Постійний землекористувач отримує права володіння та користування земельною ділянкою, тобто можливість виключного і відокремленого від інших осіб землекористування (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.11.2024 у справі № 905/20/23).
Обсяг прав землекористувачів визначений у статті 95 ЗК, відповідно до якої землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди; д) користуватися іншими правами, передбаченими законом або договором.
Згідно з частиною 1 статті 96 ЗК землекористувачі зобов'язані, зокрема, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі.
Однак положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій. Правовий статус постійних землекористувачів, що визначається статтями 92, 95, 96 ЗК, не передбачає права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.11.2024 у справі № 905/20/23). Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18, від 21.06.2019 у справі №910/22880/17, від 06.11.2019 у справі №9І6/1424/18, від 07.07.2021 у справі №903/601/20, від 03.11.2021 у справі №918/1226/20, від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 29.09.2022 у справі №918/351/21 (918/672/21). Водночас відповідно до усталеної практики Верховного Суду державний акт на право постійного користування землею не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення цих функцій.
Отже, у постійного землекористувача відсутні повноваження на розпорядження земельною ділянкою, а земельна ділянка, яка надана на праві постійного користування, залишається у державній власності, позаяк особа, якій земельну ділянку надано у постійне користування із земель державної власності, наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження - виключно компетенція власника (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.11.2024 у справі № 905/20/23, у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 904/8549/17).
Наявна у постійного землекористувача правомочність користування земельною ділянкою є обмеженою порівняно з правомочністю власника цієї земельної ділянки, який наділений не лише правом володіння та користування, а й правом на розпорядження землею, у тому числі шляхом її передачі в користування як з оформленням відповідного речового права (права оренди або права постійного користування), так і шляхом надання земельної ділянки у користування на підставі зобов'язального правочину, за яким право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації. Водночас постійний землекористувач такими правами не наділений, оскільки право постійного землекористування передбачає використання земельної ділянки за її цільовим призначенням безпосередньо та виключно землекористувачем без можливості передання такого права третім особам, у тому числі на підставі правочинів, за якими речові права на земельну ділянку іншій особі не передаються (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.11.2024 у справі № 905/20/23).
Як установили суди попередніх інстанцій у справі, що розглядається, оскільки ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» як постійний користувач земельної ділянки не наділений правом передавати її іншим особам, зокрема, в оплатне користування (оренду), укладення оспорюваного у справі договору суперечить наведеним вимогам земельного законодавства.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду з посиланням, у тому числі на обставини обрання прокурором неефективного способу захисту, скаржник у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували статтю 216 ЦК без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20, від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20, у яких наведено, зокрема, висновки про належність/ефективність обраного способу захисту у таких категоріях спорів, у яких заявлено вимогу про визнання недійсним виконаних договорів без одночасного заявлення вимог про реституцію, збитки тощо.
Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі визнання недійсним правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц).
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК та статті 20 ГК.
Разом із тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у відповідних статтях.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06. 2018 у справі №338/180/17 (п.57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10. 2019 у справі №910/3907/18, від 09.02.2021 у справі №381/622/17 (п. 14).
Отже, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Але це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
У частинах 1, 2 статті 5 ГПК визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішені спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Наявність повноти судового захисту залежить від дій суду, який відповідно до частини 1 статті 2 ГПК повинен справедливо, неупереджено та своєчасно вирішити спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, ураховуючи частину третю цієї ж статті.
До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків, визначених у статті 216 ЦК, або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб'єктами - учасниками недійсного правочину.
Реституція - це спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правової категорії, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Тлумачення змісту частини 1 статті 216 ЦК свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов'язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній одержаного ними на виконання цього правочину.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
При цьому, якщо у позові не заявлено вимоги про застосування двосторонньої реституції, суд має розглянути питання щодо ефективності способу захисту в цілому, і якщо проведення двосторонньої реституції не відновить права позивача, а погіршить його становище, або взагалі є неможливим, то це є підставою для відмови у задоволенні позову про визнання договору недійсним, адже невідворотнім наслідком такого задоволення є двостороння реституція (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 21.09.2021 у справі № 904/1907/15, у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.11.2024 у справі № 905/20/23).
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом (постанова Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.11.2024 у справі № 905/20/23).
Дотримання приписів земельного законодавства при укладанні договорів оренди землі, що перебуває у державній власності, відповідає легітимній меті та встановленим правилам у Законі України «Про оренду землі» та ЗК, що покликані забезпечувати раціональне використання та охорону земель, забезпечення гарантій прав на землю, зробити прозорі умови для передачі земельних ділянок в орендне користування, а також встановлення певних обмежень у правах постійних землекористувачів, зокрема, в частині відсутності у них права передачі землі в строкове платне користування третім особам.
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.11.2024 у справі № 905/20/23 зазначив, що у подібних правовідносинах при пред'явленні позову про визнання недійсним договору, укладеного між відповідачами, вимога про звільнення земельної ділянки є належним та ефективним способом захисту при застосуванні реституції як наслідків недійсності договору в орендних правовідносинах.
У справі, що розглядається, прокурор заявив вимогу як про визнання недійсним договору від 05.10.2020 № 05/10, укладеного між відповідачами, так і вимогу про зобов'язання ТОВ «Агро Партнер 777» повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн, яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, ГУ Держгеокадастру за актом прийому-передачі відповідно до положень статей 387, 391, 1212 ЦК.
Вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги прокурора в повному обсязі, суди попередніх інстанцій наведених норм чинного законодавства не врахували, не дослідили та не надали відповідної правової оцінки тому, чи є належним обраний прокурором спосіб захисту прав держави у спірних правовідносинах, чи відповідає такий спосіб захисту способам, визначеним наведеними нормами законодавства у подібних правовідносинах з огляду на положення статі 216 ЦК щодо застосування наслідків недійсності правочину.
Водночас суди попередніх інстанцій, постановивши судові рішення про повернення частини земельної ділянки за актом прийому-передачі ГУ Держгеокадастру, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, а також наявні у матеріалах справи докази не встановили та в судових рішеннях не зазначили наявності правових підстав для повернення земельної ділянки у межах цього спору саме ГУ Держгеокадастру, при цьому не встановивши обставин припинення права постійного користування ЗПО «Дунайський центр професійної освіти» щодо спірної земельної ділянки, чим фактично позбавили останнього відповідних прав на цю земельну ділянку.
Разом із тим, прокурор у справі № 916/1219/24, що розглядається, звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру.
На підтвердження підстав представництва інтересів держави в особі ГУ Держгеокадастру прокурор у позовній заяві зазначив, що саме на органи Держгеокадастру покладено обов'язок щодо здійснення контролюючих функцій у спірних правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави.
Перевіряючи правильність застосування норм законодавства при вирішенні питання щодо наявності у прокурора повноважень для представництва інтересів держави в особі ГУ Держгеокадастру у спірних правовідносинах, Верховний Суд зазначає таке .
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац 2 частини 5 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1-3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Встановлена Законом України «Про прокуратуру» умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов'язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 ГПК.
Натомість якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК (залишення позову без розгляду) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
Таким чином, процесуальний статус сторін у справі залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 ГПК.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Узагальнюючи наведені у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
Щодо повноважень Держгеокадастру Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зазначила наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що Держгеокадастр у сфері земельних відносин може виступати у двох різних правових статусах: 1) як центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого відноситься реалізація державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів 2) як суб'єкт здійснення права державної власності на землю. Обсяг повноважень Держгеокадастру (зокрема і щодо звернення до суду з тим чи іншим позовом) при захисті земельних прав може відрізнятись залежно від правового статусу Держгеокадастру у спірних правовідносинах.
Органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності в тих випадках, коли це прямо визначено у відповідних нормативно-правових актах (зокрема, з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився).
Натомість у правовідносинах, які стосуються порушення речових прав держави чи територіальної громади на земельні ділянки, Держгеокадастр та його територіальні органи не наділені повноваженнями власника на захист відповідного права державної або комунальної форми власності (крім земель сільськогосподарського призначення державної форми власності).
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій послалися на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, проте не здійснили їх практичного застосування, оскільки достеменно не встановили правовий статус (власник чи контролюючий орган) та обсяг повноважень Держгеокадастру (якщо він виступає як контролюючий орган) у спірних правовідносинах з огляду на наведені положення ЗК, Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 15 (у редакції, на час звернення прокурора із позовом у цій справі), а відтак не встановили та в судових рішеннях не зазначили, чи підтверджено прокурором наявність підстави для представництва інтересів держави в особі ГУ Держгеокадастру саме у спірних правовідносинах.
Суд касаційної інстанції, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що підстава касаційного оскарження судового рішення, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, знайшла своє підтвердження під час розгляду справи.
Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У зв'язку з наведеним, оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди, не застосувавши при вирішенні спору норми закону, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов'язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції не можна визнати законними і обґрунтованими.
З огляду на те, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору було неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому суди дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову за наведених у судових рішеннях обставин.
Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та наведене в сукупності унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду, а також на те, що суди попередніх інстанцій допустили наведені порушення норм процесуального права, не дослідили зібрані докази й не встановили ті фактичні обставини, від яких залежить правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, на які послався скаржник у касаційній скарзі, що впливає на вирішення позовних вимог, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК. За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» задовольнити частково.
2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.05.2025 та рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 у справі № 916/1219/24 скасувати.
3. Справу № 916/1219/24 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко