№ 201/12368/24
провадження 2/201/695/2025
10 вересня 2025 року Соборний районний суд міста Дніпра
у складі: головуючого
судді Антонюка А.А.
з секретарем Могиліною Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа орган опіки і піклування управління-служба у справах дітей Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради про визначення місця проживання неповнолітньої дитини,
ОСОБА_1 04 жовтня 2024 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітньої дитини, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. У поданому до суду позові позивач з представником посилалася на те, що позивач та відповідач перебували в зареєстрованому шлюбі, від цього шлюбу і спільного мешкання мають одну спільну малолітню дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Згодом стосунки в сім?ї зіпсувалися, стали виникати конфлікти, сім?я розпалась, всі спроби позивача налагодити відносини із відповідачем ні до чого не призвели, звернулися до суду і рішенням суду від 24 квітня 2024 року їх шлюб було розірвано, рішення набрало законної сили. Син залишився мешкати з матір?ю, позивачка через військову агресію рф проти України виїхала мешкати до Німеччини, відповідач приймав участь у вихованні і утриманні їх спільної дитини, приїздив, було спілкування. В липні 2024 року син поїхав до батька в Україну і не повернувся, а відповідач стверджує, що тепер син буде мешкати з ним. Позивачка з цим не згодна і вважає, що син повинен мешкати з нею, хоча фактично зараз відповідач наразі самостійно виховує та доглядає їх малолітню дитину, яка перебуває на його повному матеріальному забезпеченні. Позивач має можливість доглядати за дитиною краще ніж батько, виховувати та утримувати її, розвивати та піклуватися. Вона має достатній рівень доходів, що дозволяє зробити для дитини належні умови проживання, догляду та виховання. Однак, відповідач заперечує проти постійного проживання дитини разом із матір?ю, вважає, що дитина має проживати тільки з відповідачем. Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, позивач просив суд визначити місце проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір?ю - ОСОБА_1 , задовольнивши позов в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_2 проти викладених в. позові обставин і взагалі позову заперечував та не вважав за можливе задовольнити позовну заяву у повному обсязі, тобто позов фактично не визнав, зазначивши, що в змозі виховувати і утримувати сина, у них склалися добрі відносини, орган опіки і піклування перевіряв його матеріально-побутові умови і вони виявилися достатніми для мешкання сина саме в нього. Не заперечує проти спілкування сина з матір?ю. Просив суд розглядати вказану справу по закону без його участі, за наявними в матеріалах справи документами.
Представник третьої особи органу опіки і піклування в особі Управління-служби у справах дітей Соборної у місті Дніпрі ради у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Не заперечували проти розгляду справи за наявними документами без їх участі.
Суд, з?ясувавши думку сторін, дослідивши надані та зібрані докази, матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов висновку про необхідність не задоволення позову, з таких підстав.
Судом встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували в повторно зареєстрованому шлюбі з 21 листопада 2014 року, від цього шлюбу і спільного мешкання мають одну спільну малолітню дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Згодом стосунки в сім?ї зіпсувалися, стали виникати конфлікти, сім?я розпалась. Разом фактично не мешкали з лютого 2022 року, шлюбні відносини припинені, всі спроби налагодити відносини подружжя ні до чого не призвели, звернулися до суду і рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 24 квітня 2024 року їх шлюб було розірвано, рішення набрало законної сили. Син залишився мешкати з матір?ю, позивачка через військову агресію рф проти України виїхала мешкати до Німеччини, відповідач приймав участь у вихованні і утриманні їх спільної дитини, приїздив, було спілкування. В липні 2024 року син поїхав до батька в Україну і не повернувся, а відповідач стверджує, що тепер син буде мешкати з ним. Позивачка з цим не згодна і вважає, що син повинен мешкати з нею, хоча фактично зараз відповідач наразі самостійно виховує та доглядає їх малолітню дитину, яка перебуває на його повному матеріальному забезпеченні. Позивач має можливість доглядати за дитиною краще ніж батько, виховувати та утримувати її, розвивати та піклуватися. Вона має достатній рівень доходів, що дозволяє зробити для дитини належні умови проживання, догляду та виховання. Однак, відповідач заперечує проти постійного проживання дитини разом із матір?ю, вважає, що дитина має проживати тільки з відповідачем. Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, позивач просив суд визначити місце проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір?ю - ОСОБА_1 .
Позивачка заперечує проти постійного проживання дитини разом із батьком, вважає, що дитина має проживати тільки з нею, при цьому сама вона не працює, не утримує свою дитину. відповідач самостійно забезпечує свого сина всім необхідним. Обставини, передбачені статтею 188 Сімейного кодексу України, які б звільняли позивачку від обов'язку утримувати своєї дитини судом не встановлені. Вказані вище обставини підтверджуються матеріалами справи та не заперечувались сторонами.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до збереження шлюбних відносин, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно частин 1, 2, 4 статті 3 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції ООН «Про захист прав і основних свобод людини» передбачено, що кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.
Згідно з частиною 3 статті 45 ЦПК України, суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір'ю лише у винятковій ситуації не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як і з статті 141 СК України, так зі змісту Конвенції про права дитини.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц зазначила, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага, в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини, приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України при вирішенні спору, суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
До компетенції ж суду відноситься захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Отже, суд не є органом, який встановлює правовідносини між сторонами, а є органом судочинства, що вирішує спори у встановлений законом спосіб.
Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
В окремій думці у справі «М.С. проти України» суддя Карло Ранзоні наголошує, що, згідно з позицією ЄСПЛ, батьки повинні мати рівні права в спорах про опіку («Зоммерфельд проти Німеччини») і що найкращі інтереси дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, можуть переважати інтереси батьків («Сахін проти Німеччини»).
У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Рівність та спільна батьківська відповідальність: роль батьків» (Equality and shared parental responsibility: the role of fathers) № 2079 від 02 жовтня 2015 року ОСОБА_4 твердо висловила позицію, що саме розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи стосовно ролей жінок та чоловіків у сім'ї і є відображенням соціологічних змін, які відбулися протягом останніх 50 років. У зв'язку з цим, ОСОБА_5 закликала всіх її членів, зокрема і Україну, забезпечити законодавчими нормами та адміністративною практикою рівність прав батьків щодо їх дітей.
Велика Палата ВС у Постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц також відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Велика Палата ВС зауважує, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При розгляді питання щодо проживання дитини насамперед треба виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
У п. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Як вбачається із поданого позову, позивач зазначає, що його дитина наразі постійно проживає із відповідачем, який має постійне місце проживання, регулярний та стабільний заробіток, власне житло, самостійно займається вихованням та утриманням дитини.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, а також створення відповідачем належних умов для проживання, виховання та забезпечення дитини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову і фактично необхідність визначення місця проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки це відповідатиме найкращим інтересам дитини.
Водночас, визначення місця проживання дитини з батьком по своїй суті не є розлученням матері з дитиною, і жодним чином не втрачає прав, заснованих на спорідненості з дитиною.
Відповідно до висновку № 5/6-50 від 02 квітня 2025 року управління-служби в справах дітей Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради вважається не доцільним визначення місця мешкання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір?ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Як передбачено статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 2, 3 ст. 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.
Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.
Не може суд прийняти до уваги наполягання сторони позивача на своєму позові і незгода з позицією відповідача, оскільки вони спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджені.
У зв'язку із цим, суд вважає, що позовні вимоги про визначення місця проживання дитини не підлягають задоволенню, оскільки вказане відповідає інтересам дитини.
На підставі викладеного та керуючись ст. 3, 24, 56, 141, 160, 161, 180, 181 СК України, ст. 3, 4, 10, 11, 12, 13, 258, 265 ЦПК України, суд, -
ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 , третя особа орган опіки і піклування управління-служба у справах дітей Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради про визначення місця проживання неповнолітньої дитини відмовити.
Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Суддя -