65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"08" вересня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1107/25
Господарський суд Одеської області у складі судді судді Пінтеліної Т.Г. при секретарі судового засідання Шпарій А.О., розглянувши справу за позовом Заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (65058, м.Одеса, вул.Армійська, буд.18, код ЄДРПОУ 38296363) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (03168, м.Київ, проспект Повітряних Сил, буд.6, код ЄДРПОУ 00034022) в особі, якою є Міністерство оборони України;
до відповідача-1: Фізичної особи-підприємця Дубчак Дмитра Федоровича ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 );
відповідача-2: Концерн "Військторгсервіс" (03151, м.Київ, вул. Молодогвардійська, 28-А, код ЄДРПОУ 33689922);
відповідача-3: Концерна "Військторгсервіс" в особі Південного регіонального управління Концерну "Військторгсервіс" (65012, м. Одеса, вул. Штабний, 1, код ЄДРПОУ 35123222)
Третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (вул. Велика Арнаутська, 15, м. Одеса, 65048, код ЄДРПОУ 43015722)
про визнання недійсним договору, усунення перешкод у користуванні майном та зобов'язання вчинити певні дії
Представники:
Прокурор: Маркевич А.М. (зал)
Від позивача: Добров Ю.В. (зал)
Від відповідача-1: не прибули
Від відповідача-2: не прибули
Від відповідача-3: не прибули
РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях -
Заступник керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся з позовом (вхідний № 1136/25 від 24.03.2025р.) до відповідача 1: Концерн «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс»; відповідача 2: Концерн «Військторгсервіс» та відповідача 3: Фізичної особи-підприємця Дубчак Дмитра Федоровича про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою від 31.03.2025р. судом, у порядку ст.174 Господарського процесуального кодексу України, позовну заяву Заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону було залишено без руху.
07.04.2025р. до Господарського суду надійшла заява (вх.№ 10962/25) від Заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14.04.2025р. прийнято справу до провадження та призначено підготовче засідання на 21.04.2025 р.
Відповідач-1 Фізична особа-підприємець Дубчак Д.Ф. надав до суду докази дострокового розірвання укладеного спірного договору.
В судовому засіданні 21.04.2025р. було оголошено протокольну перерву у розгляді справи до 13.05.2025р.
08.05.2025р. через підсистему Електронний суд від Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України надійшла заява про розгляд справи № 916/1107/25 у закритому судовому засіданні.
Ухвалою від 13.05.2025р. Суд задовольнив клопотання Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про розгляд справи у закритому судовому засіданні, підготовче засідання відклав на 03.06.2025р.
02.06.2025р. через Електронний суд від відповідача Південного регіонільного управління концерну "Військторгсервіс" надійшов відзив на позовну заяву.
Ухвалою від 03.06.2025р. підготовче засідання відкладено на 24.06.2025р.
Ухвалою від 24.06.2025р. підготовче засідання відкладено на 15.07.2025р., в наступному засіданні Суд закрив підготовче провадження по справі, призначив справу до розгляду по суті у судовому засіданні на 12.08.2025р.
12.08.2025р. від Південного регіонального управління Концерну "Військторгсервіс" надійшло клопотання про закриття провадження в частині позовних вимог в частині зобов'язання звільнити приміщення, у порядку п.2 ч.1 ст.231 ГПК України
Заявник повідомив, що станом на момент розгляду справи, друга частина позовної вимоги прокуратури, а саме: «зобов'язання Фізичної особи-підприємця Дубчак Дмитра Федоровича звільнити приміщення № 3 в будівлі літ. «Г» за адресою: м. Одеса, вул.Василя Стуса, 1 А та на відкритій території за тією ж адресою.» втратила підстави для спору, виходячи з наступного.
Між ОСОБА_1 та Південним регіональним управлінням Концерну «Військторгсервіс» 01.04.2025р. було достроково розірвано договір про надання послуг зберігання ТМЦ ВКС-1581, що підтверджується відповідною угодою, всі товарно-матеріальні цінності (ТМЦ), що там зберігались та належали ОСОБА_1 , були вивезені ним у повному обсязі.
Крім того, факт звільнення та вивезення ТМЦ підтверджено Актом щодо результатів комісійної перевірки фактичного звільнення приміщень і території Південного регіонального управління Концерну “Військторгсервіс», виїзною комісією з 23 по 27 червня 2025 року, до складу якої входили, у тому числі офіційні представники Міністерства оборони України - позивача у цій справі.
Оскільки приміщення звільнено, а ТМЦ вивезено, об'єкт, на який поширюється ця вимога, більше не перебуває у володінні чи користуванні третіх осіб. Таким чином, правова мета вимоги досягнута, а сама вимога втратила свою актуальність.
У зв'язку з цим у сторін відсутній правовий спір щодо користування приміщенням № 3 в будівлі літ.«Г» за адресою: м.Одеса, вул.Василя Стуса, 1 А та відкритою територією зазначеною у позовній заяві; суд позбавлений процесуальної можливості ухвалювати рішення щодо вимоги, яка не має фактичного предмету; відповідно до п.2 ч.1 ст.231 ГПК України, провадження в цій частині підлягає закриттю.
12.08.2025р. відповідач 3 надіслав до суду про відкладення розгляду справи по суті у зв"язку з хворобою повноважного та компетентного представника.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.202,234-235 ГПК України, Суд ухвалою від 12.08.2025р. розгляд справи відклав, призначив наступне судове засідання на 26.08.2025р.
В судовому засіданні 26.08.2025р. у присутності представників позивача, прокурора, відповідача та третьої особи оголошено перерву до 08.09.2025р.
Оцінюючи подані прокурором та позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, проаналізувавши наявні у справі докази у сукупності та давши їм відповідну правову оцінку, суд встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Дослідивши наявність правових підстав для представництва Прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд зазначає наступне.
. Стаття 131-1 Конституції України унормовує, що прокуратура здійснює представництво інтер есів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частинами 3, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України "Про прокуратуру".
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21, № 922/1830/19 зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21, № 922/1830/19).
Згідно з частиною 4 статті 23 Закону "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
У постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків: "Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Водночас невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".
Зі змісту постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, на яку теж посилається скаржник у касаційній скарзі, вбачається: "Зважаючи на вищевикладене, встановлюючи підстави представництва прокурора, суд повинен здійснити оцінку не тільки щодо виконання ним обов'язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб'єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову до суду, а й наявні у справі інші докази, щодо обставин які йому передували, зокрема, попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер.
Зокрема, такі документи (незалежно від їх назви) можуть бути спрямовані на:
- отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру";
- інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про таке порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів
- отримання від відповідного органу інформації (матеріалів та копій) необхідних для здійснення представництва в суді.
При цьому, якщо в процесі такої оцінки буде встановлено, що листування було спрямовано на отримання документів та/або інформації щодо можливого порушення і пов'язано саме зі з'ясуванням факту наявності або відсутності порушення, то обов'язковим є подальше інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення та надання відповідному органу можливості відреагувати протягом розумного строку на повідомлення при поданні відповідного позову прокурором, що відповідає змісту приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру", усталеній практиці Європейського суду з прав людини та Верховного Суду".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.07.2021 у справі № 914/1577/19 зазначено: "6.14. Колегія суддів також звертає увагу на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 20.01.2021 у справі № 927/468/20 та від 11.03.2021 у справі № 910/3158/19, згідно з яким часовий проміжок, що минув між повідомленням позивача та поданням позову у справі, не завжди є вирішальним у питанні дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Критерій "розумності", який наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, має визначатися з урахуванням великого кола чинників і не може бути оцінений виключно темпорально.
Враховуючи викладені прокурором у позовній заяві обґрунтування та беручи до уваги характер спірних правовідносин, Суд вважає, що у цій справі прокурор обґрунтовано та з дотриманням вимог статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" подав позовну заяву в інтересах держави в особі визначеного ним позивача - Міністерства оборони України.
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 19.09.2019 у справі № 815/724/15, від 28.01.2021 у справі № 380/3398/20, від 05.10.2021 у справі № 380/2266/21, від 02.12.2021 у справі № 320/10736/20 та від 23.12.2021 у справі № 0440/6596/18.
Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін.
Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, п. 27).
Водночас Європейський Суд з прав людини також звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, п. 35) Європейський Суд з прав людини висловив таку думку: «сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
Ураховуючи зазначене, можна дійти висновку, що наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналіз положень ст.53 ГПК України у взаємозв'язку зі змістом п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України та ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках.
Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (ч. 4 ст. 53 ГПК України).
У Рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», висловив позицію про те, що під цим поняттям потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (п. 2 резолютивної частини).
Верховний Суд неодноразово наголошував, що держава може вступати як в адміністративні (публічні), так і у цивільні (господарські) правовідносини. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками таких правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Тому поведінка органів, через які вона діє у цивільних відносинах, розглядається як відповідна поведінка держави у них.
Отже, у суспільних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. Метою участі держави в особі відповідних органів у цивільних (господарських) правовідносинах є насамперед задоволення приватного інтересу держави.
Такі висновки сформовано Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 та від 26.02.2019 у справі № 915/478/18. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у п.п. 82- 84 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц дійшла висновку, що органи державної влади та місцевого самоврядування, чи інші суб'єкти владних повноважень наділені повноваженнями щодо звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (п.48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 925/929/19).
Таким чином, незалежно від того, хто саме звернувся до суду, - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб'єкта процесуальних правовідносин. Отже, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п.1 «Положення про Міністерство оборони України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (далі - Положення про МОУ), Міністерство оборони України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період.
Відповідно до п.5 Положення про МОУ на Міністерство оборони України покладено обов'язок організовувати планово-фінансову роботу в апараті Міноборони, на підприємствах, в установах і організаціях, які належать до сфери його управління, здійснювати контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечувати організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку.
Отже, Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади у сфері оборони наділене повноваженнями щодо управління, розпорядження та використання державного нерухомого майна, яке закріплене за ним на праві оперативного управління та призначене для забезпечення життєдіяльності Збройних Сил України, їх функціонування, розміщення військових формувань та об'єктів військової інфраструктури, а також управління бюджетними коштами, наданими на утримання цього майна, із забезпеченням їх ефективного та результативного використання.
Однак, укладений між відповідачами удаваний договір спричиняє шкоду економічним інтересам держави та порушує права держави в особі Міністерства оборони України, оскільки позбавляє державний бюджет належних надходжень від оренди державного майна, що мали б сплачуватись за ринковими ставками згідно з чинним законодавством, унеможливлює здійснення Міністерством оборони України належного контролю за використанням державного нерухомого майна, віднесеного до сфери його управління, перешкоджає ефективному використанню державного майна для посилення обороноздатності держави в умовах збройної агресії та порушує принципи прозорості й конкурентності у процедурах передачі державного майна в користування.
Ураховуючи викладене, Міністерство оборони України є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Водночас, зазначений орган самоусунувся від своєчасного реагування та захисту державних інтересів.
Так, Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони було направлено на адресу Міністерства оборони України листи від 17.01.2025 (вих. № 39-5-6-451ВИХ-25) та від 05.02.2025 (вих. № 39-5-6-1392ВИХ-25), якими повідомлялось про вищезазначені порушення щодо незаконної передачі в оренду державного військового нерухомого майна, що є підставою для захисту інтересів держави, в тому числі шляхом проведення претензійно-позовної діяльності.
У відповідь листом від 17.03.2025 МОУ проінформовано, що Концерном «Військторгсервіс» видано наказ від 26.02.2025 № 11-АГ пунктом 1 якого передбачено вжити дієвих заходів щодо припинення правовідносин із контрагентами, які здійснюють використання нерухомого майна за договорами про надання послуг та/або зберігання ТМЦ, на виконання наказу Південним регіональним управлінням Концерну «Військторгсервіс» від 05.03.2025 (лист № 256) повідомлено про направлення листів контрагентам про припинення вказаних правовідносин. Інших відомостей про вжиті заходи захисту порушень інтересів держави вказана відповідь не містить.
Водночас, ще листами Управління корпоративного менеджменту Міністерства оборони України на вих. № 5670/з від 15.02.2024, № 01/161 від 07.02.2024, № 01/68 від 22.01.2024, повідомлялось про наявне доручення Державного секретаря Міноборони від 23.11.2023 № 220/73/3406 щодо уникнення прихованої оренди, та необхідності Концерну «Військторгсервіс» вжити заходів щодо укладення договорів оренди державного майна, які використовується на умовах договорів зберігання, що свідчить по системність порушень інтересів держави та відсутністю належного захисту з боку Міністерства оборони України.
Отже, Міноборони не повідомило Одеську спеціалізовану прокуратуру про наміри органу, уповноваженого державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, на самостійне звернення до суду.
В Єдиному державному реєстрі судових рішень та на офіційному вебпорталі «Судова влада України» відомостей про пред'явлення уповноваженим органом позову немає, через що вказане порушення законодавства на даний час залишається не усунутим.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/129/18 зроблено висновок, згідно з яким сам факт незвернення до суду органу, уповноваженого державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, з позовом свідчить про те, що такий орган неналежно виконує свої повноваження щодо необхідного захисту, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
Таким чином, незалежно від причин незвернення Міністерства оборони України до суду, сам факт відсутності такого звернення свідчить про невиконання вказаним органом своїх повноважень щодо захисту майнових прав держави у спірних правовідносинах.
У п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 зроблено висновок, за яким прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Отже, у цьому випадку з боку органу, уповноваженого державою на захист її інтересів, допущено невиконання такого захисту - не пред'явлено до суду позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження державним нерухомим майном шляхом визнання договору недійсним та зобов'язання Фізичної особи-підприємця Дубчака Дмитра Федоровича звільнити займане приміщення та відкриту територію.
Тож наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі Міністерства оборони України шляхом пред'явлення цього позову обґрунтовується наявним порушенням інтересів держави, оскільки укладення удаваного договору зберігання, який насправді приховує договір оренди нерухомого майна, призвело до незаконного використання державного нерухомого майна, що перебуває у віданні Міноборони, без належної правової підстави, без проведення конкурсної процедури та без нарахування і сплати належних платежів до державного бюджету.
Таке використання нерухомого майна позбавляє Міноборони можливості ефективно реалізовувати свої повноваження щодо управління та розпорядження об'єктами нерухомості, необхідними для належного матеріально-технічного забезпечення Збройних Сил України, особливо в умовах збройної агресії проти держави та необхідності зміцнення її обороноздатності.
Водночас Міноборони, будучи поінформованим про існування такого порушення, не здійснює захисту інтересів держави.
Доказами наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави у цьому випадку є: листи Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону від 17.01.2025 (вих. № 39-5-6-451ВИХ-25) та від 05.02.2025 (вих. № 39-5-6-1392ВИХ-25).
При цьому прокурором дотримано порядок, передбачений ст.23 Закону України «Про прокуратуру». Так, на виконання вимог, визначених абз.3 ч.4 указаної статті, Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону попередньо, до пред'явлення позову, листом 39-5-6-2873ВИХ-25 від 19.03.2025 повідомлено позивача про прийняття рішення про представництво інтересів держави шляхом пред'явлення до суду цього позову.
Виходячи із зазначених обставин та враховуючи висновки щодо застосування норм права (зокрема, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»), викладені у постановах Верховного Суду, підстави для звернення прокурора до суду за захистом інтересів держави в особі позивача, який володів відповідною інформацією про порушення вказаних у позовній заяві інтересів держави, є доведеними.
Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону під час виконання повноважень, визначених ст.131-1 Конституції України та ст.23 Закону України «Про прокуратуру», виявлено факт порушення інтересів держави при розпорядженні військовим нерухомим майном.
Під час здійснення нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42023164110000059 від 21.07.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.364 Кримінального кодексу України, Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону встановлено, що 01.01.2025 між Концерном «Військторгсервіс» в особі Південного регіонального управління Концерну «Військторгсервіс» (далі-Зберігач) та Фізичною особою-підприємцем Дубчаком Дмитром Федоровичем (далі - Поклажодавець) укладено Договір про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг № ВКС- 1581 (далі-Договір), за яким Зберігач має надавати Поклажодавцю
послуги зі зберігання товарно-матеріальних цінностей в приміщенні № 3 в будівлі літ.«Г» за адресою: м. Одеса, вул. Василя Стуса, 1 А та на відкритій території за тією ж адресою.
Строк дії Договору встановлено з 01.01.2025 року по 31.12.2025.
Відповідно до Додатку № 1 до Договору, Поклажодавцю передано у користування 14 палето-місць (1 п/м = 1 кв.м.) у приміщенні загальною площею 14 кв.м. за адресою: м.Одеса, вул.Василя Стуса,1 А та на відкритій території загальною площею 72 кв.м. за тією ж адресою.
Правовий статус об'єкта нерухомого майна, переданого за Договором, підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 359329556 від 20.12.2023, згідно з яким будівлі та споруди складського комплексу, загальною площею 917,9 кв.м.,розташовані за адресою: м.Одеса, вул.Василя Стуса, 1-А перебувають у державній власності в особі Міністерства оборони України.
Аналіз відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, свідчить про те, що Південне регіональне управління Концерну «Військторгсервіс» (код ЄДРПОУ 35123222) є відокремленим структурним підрозділом Концерну «Військторгсервіс» (код ЄДРПОУ 33689922).
Відповідно до п.1.1 Статуту Концерну «Військторгсервіс», затвердженого наказом Міністра оборони України № 574 від 15.11.2018, Концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності у формі концерну, та перебуває у сфері управління Міністерства оборони України.
Згідно з п. 4.2 Статуту, майно, що перебуває у віданні Концерну, закріплюється за ним на праві господарського відання. Це означає, що вказане майно залишається об'єктом права державної власності, а Концерн набуває лише обмежених речових прав щодо такого майна. При реалізації права господарського відання Концерн здійснює повноваження з володіння, користування та розпорядження майном відповідно до: цільового призначення майна; мети своєї господарської діяльності; меж, встановлених чинним законодавством України.
Зазначений правовий режим майна зумовлює наявність специфічних обмежень щодо розпорядження ним, що встановлені законом та спрямовані на захист інтересів держави як власника майна.
Міністерство оборони України (далі - Міноборони) як центральний орган виконавчої влади є суб'єктом права державної власності щодо нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Василя Стуса,1А, що беззаперечно підтверджується вищезазначеними відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Концерн «Військторгсервіс», здійснюючи повноваження з управління майном на основі права господарського відання, не набуває статусу власника такого майна.
Відповідно до ст.136 Господарського кодексу України (далі - ГК України), право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна.
Разом з тим, здійснення повноважень щодо розпорядження державним майном суб'єктом господарювання, якому таке майно передано на праві господарського відання, повинно відбуватися: виключно в межах, визначених власником майна; з дотриманням спеціальних процедур, встановлених законодавством для відповідної категорії майна; з дотриманням принципу цільового використання майна.
Аналіз умов укладеного Договору свідчить про те, що під виглядом договору зберігання відповідачами фактично укладено договір оренди державного нерухомого майна в обхід процедур, встановлених Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Зазначені дії призводять до суттєвого порушення майнових прав та законних інтересів держави в особі Міністерства оборони України як власника такого майна.
Прокурор та позивач вважають, що Договір є прихованим договором оренди, а не зберігання, з огляду на наступне.
За умовами вищезазначеного Договору до зобов'язань Зберігача, зокрема, входить: прийняти від Поклажодавця товарно-матеріальні цінності на зберігання в кількості, одиницях виміру, вартості одиниці та загальної суми ТМЦ відповідно до Акту приймання-передачі, забезпечити їх зберігання у цілісності та належному стані.
При цьому, наявність формулювання про те, що «якщо специфіка ТМЦ не дозволяє точно
визначити кількість одиниць ТМЦ, які передаються на зберігання, ТМЦ передаються в упакованій тарі (ящики, контейнери тощо)» (п. 2.1.1. Договору), свідчить про те, що фактично специфікація майна, що нібито передається на зберігання, може бути відсутня, а передача здійснюватися у знеособленій упаковці, що суперечить ключовим умовам договору зберігання.
Зберігач зобов'язаний забезпечувати видачу ТМЦ Поклажодавцю або його уповноваженим представникам тільки при наявності відповідного доручення та здійснювати видачу ТМЦ Поклажодавцю у робочий час, встановлений правилами внутрішнього трудового розпорядку (п. 2.1.2., 2.1.3. Договору).
Дане зобов'язання не передбачає жодних особливих умов зберігання, спеціальних приміщень чи контролю за станом ТМЦ, що є необхідними елементами саме договору зберігання, а визначає лише організаційні моменти доступу до приміщення.
Ключовим фактором, що вказує на орендні відносини, є зобов'язання Зберігача надавати послуги із зберігання відповідно до заявлених Поклажодавцем і узгоджених із Зберігачем кількості палето-місць (відповідно до розрахунку 1 п/м = 1 кв.м.) з урахуванням технологічних і пожежних проходів із розрахунку максимального використання площі (п. 2.1.5. Договору).
Таке формулювання прямо вказує на те, що реальним предметом договору є не зберігання конкретно визначеного майна, а надання у користування конкретно визначеної площі нерухомого майна, що є визначальною ознакою договору оренди.
Особливо показовим є зобов'язання Зберігача зменшувати прийняту до розрахунку заявлену Поклажодавцем кількість палето-місць згідно з письмовою заявкою Поклажодавця, яка надається не пізніше ніж за 30 (тридцять) днів до дня перерахунку займаної площі (п. 2.1.6. Договору).
Дане формулювання прямо вказує на «займання площі», що є характерним для орендних відносин, а не для договору зберігання, який за своєю природою передбачає оплату послуг за належне збереження конкретно визначеного майна, а не за метраж.
Аналогічного висновку можна дійти і з аналізу п. 2.1.7. Договору, яким передбачено, що у випадку, якщо заявлена та раніше узгоджена кількість палето місць (з урахуванням технологічних і пожежних проходів) буде недостатньою для належного зберігання ТМЦ Поклажодавця, Зберігач збільшує заявлену кількість палето-місць, письмово повідомивши про це Поклажодавця.
Дане положення також свідчить про орендний характер відносин, оскільки оплата здійснюється за збільшення площі, а не за надання додаткових послуг зі зберігання.
До зобов'язань Поклажодавця за Договором, зокрема, входить: заявити та узгодити зі Зберігачем необхідну кількість палето-місць (з урахуванням технологічних і пожежних проходів) для зберігання ТМЦ Поклажодавця на період не менше 30 (тридцяти) днів (п. 2.2.1. Договору). Дане зобов'язання ще раз підтверджує, що відносини між сторонами фактично є орендними, оскільки Поклажодавець «бронює» певну площу на певний строк, незалежно від фактичного обсягу майна, що передається на зберігання.
Порядок оплати та розрахунку її розміру також вказує на орендний характер відносин. Послуги, зазначені у п.1.1. цього Договору, Поклажодавець зобов'язується оплатити Зберігачу у строки та на умовах, передбачених цим Договором, за вартістю, визначеною у Додатку № 1 та площі, заявленої у поданій заявці (п. 3.1. Договору).
Тобто, оплата обраховується виходячи з площі, а не обсягу послуг, що надаються.
Показовим є також прийнятий за Договором порядок оплати. Поклажодавець здійснює попередню оплату у розмірі 100 % за наступний місяць надання послуг зберігання ТМЦ на займаній площі в термін до 25 числа поточного місяця (п. 3.2. Договору).
Такий порядок оплати притаманний саме орендним відносинам, а не договору зберігання, де оплата зазвичай обраховується за фактом надання послуг, а не наперед.
Додатковим підтвердженням орендної природи договору є прямі формулювання щодо «використання нерухомого майна». Поклажодавець зобов'язаний використовувати нерухоме майно виключно для розміщення та зберігання товарно матеріальних цінностей, як це визначено умовами цього Договору.
Використання нерухомого майна в інших цілях, що суперечить вимогам цього Договору та чинного законодавства, заборонено (п. 8.1. Договору).
Таке положення є характерним саме для договору оренди, оскільки встановлює обмеження щодо цільового використання нерухомого майна орендарем, при цьому у формулюванні прямо використовується термін «використання нерухомого майна», що є
визначальною характеристикою орендних відносин.
Остаточним підтвердженням того, що Договір є удаваним договором зберігання, що фактично приховує орендні відносини, є наявність у п. 2.2.13 Договору положення, що передбачає: «У разі, якщо на вказане нерухоме майно Фондом державного майна України або його регіональним відділенням буде оголошено конкурс про наміри передати вказане майно в оренду та за результатами конкурсу оголошено переможця, Поклажодавець повинен звільнити приміщення у визначені Зберігачем строки».
Таке формулювання прямо свідчить про те, що Сторони усвідомлювали орендний характер відносин та фактичну передачу нерухомого державного майна в користування, оскільки передбачили необхідність припинення правовідносин у разі ініціювання Фондом державного майна України процедури передачі спірного нерухомого майна в оренду у встановленому законом порядку.
Подібне застереження було б абсолютно недоречним та позбавленим юридичного сенсу в контексті справжнього договору зберігання, предметом якого є надання послуг зі збереження рухомого майна, а не передача нерухомого майна в користування.
Згідно з ч.ч.1-3, 5 ст.203 Цивільного Кодексу України (далі-ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.
Для визнання угоди недійсною необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Згідно з ч.1 ст.235 ЦК України удаваний правочин-це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі.
Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Правова конструкція ст.235 ЦК України передбачає необхідність доведення: факту укладення правочину, що є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованості волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Прокурор та позивач особливо наголошують, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст.
При оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам необхідна правова оцінка його умов, прав та обов'язків сторін для визначення спрямованості їх дій, правових наслідків, дійсних намірів сторін при укладенні оспорюваних договорів, встановлення фактичних правовідносин між сторонами і застосування до них відповідних норм матеріального права.
Невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов'язаних між собою прав і обов'язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами для приховання суті правочину шляхом оформлення «про людське око» (напоказ) іншого правочину (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від
21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22).
У випадку встановлення, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, на підставі ст.235 ЦК України визначається, який правочин насправді вчинили сторони, та здійснюється вирішення спору із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до постанов Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц, якщо правочин, який фактично був укладений, суперечить вимогам закону, суд ухвалює рішення або про встановлення нікчемності такого правочину, або про визнання його недійсним.
Здійснюючи правовий аналіз укладеного договору між Концерном «Військторгсервіс» в особі Південного регіонального управління Концерну «Військторгсервіс» та Фізичною особою-підприємцем Дубчаком Дмитром Федоровичем, важливо чітко розмежувати юридичну природу договорів зберігання та оренди, щоб належним чином кваліфікувати спірні правовідносини.
Відповідно до ст.936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Предметом договору зберігання є надання послуг щодо забезпечення схоронності переданого майна, а не надання майна у користування.
Основними ознаками договору зберігання є: здійснення передачі конкретного майна поклажодавцем зберігачу; зберігання цього майна особисто зберігачем (з деякими винятками); наявність у зберігача зобов'язання повернути майно в схоронності зі спливом строку зберігання або на першу вимогу поклажодавця; внесення плати за зберігання, якщо договір є оплатним; відповідальність зберігача за втрату, нестачу або пошкодження речі.
Згідно зі ст.942 ЦК України, зберігач зобов'язаний вжити всіх заходів, встановлених договором та законом, для забезпечення схоронності переданої йому речі.
Відповідно до ст.944 ЦК України, зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі, крім випадків, коли користування річчю є необхідним для забезпечення її схоронності.
Для договорів зберігання з професійним зберігачем (товарним складом) характерні додаткові ознаки: обов'язок товарного складу оглянути товар при прийнятті на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану (ст. 957 ЦК України); право поклажодавця оглядати товар або його зразки, брати проби протягом усього часу зберігання (ст. 958 ЦК України); обов'язок товарного складу видати складські документи (ст. 961 ЦК України).
Важливою особливістю договору зберігання є те, що плата за зберігання розраховується виходячи з фактичного обсягу, кількості чи ваги майна, переданого на зберігання, а також залежно від строку зберігання, а не від площі приміщення, в якому здійснюється зберігання.
Щодо правової характеристики договору оренди та його істотних ознак, то згідно зі ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Основною метою договору оренди є саме надання майна у тимчасове платне користування.
Характерними ознаками договору оренди є: передача майна у користування; наявність у орендаря права користуватися майном відповідно до його призначення та умов договору; встановлення плати за користування майном, а не за надання послуг із забезпечення схоронності; обов'язок орендаря повернути майно після закінчення строку оренди; відсутність відповідальності орендодавця за збереження майна орендаря, яке знаходиться в орендованому приміщенні.
Відповідно до ст.762 ЦК України, плата за користування майном може бути встановлена за певні проміжки часу (щомісячно, щоквартально тощо) і зазвичай визначається за одиницю площі (для нерухомого майна). Згідно зі ст. 773 ЦК України, наймач має право користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.
Особливу правову регламентацію має оренда державного майна, яка регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна».
Відповідно до ст.4 цього Закону, орендодавцями щодо державного майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, а також балансоутримувачі в обмежених випадках.
Передача державного майна в оренду має здійснюватися через електронну торгову систему шляхом проведення аукціону (ст. 6 Закону), за винятком передачі в оренду майна без проведення аукціону у випадках, передбачених статтею 15 Закону. Закон також встановлює чіткий порядок визначення розміру орендної плати (ст. 17) та передбачає обов'язкове проведення оцінки об'єкта оренди (ст. 8).
Істотними умовами договору оренди державного майна є: предмет оренди, орендна плата та строк дії договору.
Таким чином, якщо договір, що формально визначений як договір зберігання, фактично передбачає передачу нерухомого державного майна у користування іншій особі з метою здійснення нею господарської діяльності за фіксовану плату, що визначається за площею приміщення, а не за обсягом майна, переданого на зберігання, такий договір має ознаки удаваного правочину в розумінні ст. 235 ЦК України, що приховує договір оренди державного майна.
Враховуючи, що Договір про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС- 1581 містить істотні ознаки, характерні для договору оренди, а саме: оплату за одиницю площі (1 палето-місце = 1 м?), а не за кількість чи обсяг товарів на зберіганні; фіксовану щомісячну плату незалежно від фактичного обсягу ТМЦ; надання у користування конкретної площі приміщення; положення про можливість оголошення конкурсу на оренду вказаного майна ФДМУ; зобов'язання «використовувати нерухоме майно» поклажодавцем, а не отримувати послуги зберігання; відсутність детального порядку приймання-передачі конкретних ТМЦ на зберігання та їх опису - це чітко вказує на його удаваний характер.
Реальними намірами сторін було встановлення орендних відносин щодо державного майна в обхід встановлених законом процедур, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до ст.215 ЦК України із застосуванням правових наслідків, передбачених ст. 235 ЦК України.
Сторонами Договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС- 1581 не додержано норм Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та положень Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, зокрема щодо порядку його укладення та етапності передачі в оренду державного та комунального майна, а саме: отримання дозволу органу, уповноваженого управляти державним майном; проведення оцінки об'єкта оренди з метою визначення його ринкової вартості та розрахунку стартової орендної плати; прийняття рішення балансоутримувачем щодо наміру передачі майна в оренду; внесення інформації про потенційний об'єкт оренди до електронної торгової системи (далі - ЕТС); прийняття рішення про включення потенційного об'єкта оренди до одного із Переліків відповідно до ст. 6 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»; опублікування інформації про потенційний об'єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; проведення електронного аукціону на право оренди майна або передача об'єкта в оренду без проведення аукціону у випадках, передбачених законом; укладення та публікація в ЕТС договору оренди з умовами про розподіл орендної плати між державним бюджетом та балансоутримувачем відповідно до ст.16 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Окрім того, подібні правовідносини були предметом судових розглядів, у тому числі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справах № 916/5753/23, № 916/5754/23, № 916/5756/23, № 916/5757/23, № 916/5759/23, № 916/5760/23, № 916/5761/23, № 916/5767/23, № 916/5770/23, № 916/5771/23, № 916/5772/23, № 916/5773/23, № 916/5769/23, № 916/5774/23, в яких судами встановлено, що згідно з договорами надання послуг Концерн фактично передав нерухоме майно (приміщення та територію), визначене для певного замовника, для розміщення та складування ним свого майна, за плату, встановлену виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей.
Такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном, а отже, на підставі оспорюваного Договору Концерн передав суб'єктам господарювання правомочності володіння і користування майном, тобто фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування, що за своєю правовою природою є саме орендними правовідносинами.
З огляду на викладене, укладений між відповідачами договір є удаваним правочином, що вчинений з метою приховати правочин, який насправді було вчинено (в даному випадку договір оренди), який в свою чергу укладено поза встановленою законом процедурою, без відповідних погоджень та дозволів, що порушує права Міністерства оборони України на належне йому державне нерухоме майно, законність розпорядження ним та використання.
Суд враховує і ту обставину, що одразу після пред"явлення позову, між відповідачами ОСОБА_1 та Південним регіональним управлінням Концерну «Військторгсервіс» 01.04.2025р. було достроково розірвано договір про надання послуг зберігання ТМЦ ВКС-1581, що підтверджується відповідною угодою, всі товарно-матеріальні цінності (ТМЦ), що там зберігались та належали ОСОБА_1 , були вивезені ним у повному обсязі.
Надаючи правову кваліфікацію природі оспорюваного правочину у контексті наведених доводів сторін, суд проаналізував положення статей 936, 937, 938, 942, 943, 946, 947, 949, 950, 953, 955, 956, 957, 959, 961 Цивільного кодексу України, статті 294 Господарського кодексу України, статей 2, 9 Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" та дійшов висновку про те, що для договору зберігання характерними є такі ознаки: здійснення передачі речі поклажодавцем зберігачу; зберігання речі саме зберігачем особисто або ж передання її для цього іншій особі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду; наявність у зберігача обов'язку з повернення речі в схоронності за спливом строку зберігання або на першу вимогу поклажодавця; внесення плати за зберігання за оплатним договором; наявність відповідальності зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі.
У разі ж якщо договір зберігання, укладається з професійним зберігачем, який здійснює свою діяльність як товарний склад, договір зберігання має й додаткові ознаки, а саме: обов'язок товарного складу оглянути товар; право поклажодавця оглядати товар або його зразки, брати проби протягом усього часу зберігання; обов'язок для товарного складу видавати складські документи.
Проте спірні правовідносини сторін, що склалися між ними, під вказані ознаки не підпадають. За оспорюваним договором Концерн фактично передає нерухоме майно (приміщення та територію) визначене для певного замовника, для розміщення та складування ним свого майна, за плату, що встановлюється виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей. Водночас такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном.
Отже, за умовами оспорюваного договору Концерн передає іншій стороні правомочності володіння і користування майном, тобто фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування, що охоплюється правовою природою саме орендних правовідносин, а не правовідносин, що виникають за договорами зберігання. Волевиявлення сторін при укладенні оспорюваного договору було направлено не на зберігання державного майна, а на користування підприємцем державним майном для власних потреб.
Відтак, вбачається спрямованість волі сторін оспорюваного договору на встановлення інших цивільно-правових (орендних) відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим договором про надання послуг, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин щодо найму нерухомого майна, яке належить до державної власності.
За таких фактичних суд виснує, що оспорюваний договір в дійсності є удаваним правочином і правовідносини сторін за ним є орендними та регулюються, зокрема, спеціальним Законом України "Про оренду державного та комунального майна", Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, а також відповідними підзаконними нормативно-правовими актами.
Суд зазначає, що у даному випадку неможливоь застосовування принципу "свободи договору", оскільки використання принципу "свободи договору" за наявності чіткого правового регулювання конкретних правовідносин не може бути використано для уникнення необхідності його дотримання, а приватно-правові інструменти не повинні створювати ілюзію дотримання законодавства та добросовісності дій учасників договірних відносин.
Аналізуючи положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 з огляду встановлені обставини цієї справи, суд виходить із того, що визначений наведеними нормативно-правовими актами порядок передачі державного майна в оренду у спірних правовідносинах відповідачами дотримано не було, на порушення вимог статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оспорюваний договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого державного майна і крім того, матеріалами справи не підтверджено, що при укладанні спірного договору було проведено оцінку майна для визначення орендної плати.
При укладенні оспорюваного договору не було дотримано обов'язкових вимог чинного законодавства, яке регулює питання надання в оренду державного майна; оспорюваний правочин є таким, що суперечить закону та підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.
Відповідно до ст.2 ГПК України визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ГПК України).
Відповідно до ч.1, 4 ст.41 Конституції України, ч.1 ст.321 ЦК України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених законом.
Згідно зі ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст.326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст.15 ЦК України).
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Зокрема, одними зі способів захисту цивільних прав та інтересів є припинення дії, яка порушує право. Також суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно з частинами 1- 3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з'ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (постанови Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22, від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права.
Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов'язаних між собою прав і обов'язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22).
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (постанови Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц).
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
При цьому згідно зі ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зайняття нерухомого майна, яке належить до державної власності, з порушенням встановленої законодавством процедури передачі його в оренду треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.
У такому разі належним способом захисту прав власника такого майна є негаторний позов.
Особливістю подання позову в порядку ст.391 ЦК України є те, що позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.
Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2019 у справі № 914/814/16.
При цьому поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати не лише фактичну відсутність доступу до майна та можливості використати його, а й будь-які інші неправомірні дії порушника прав, а також рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв'язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.
У постанові Верховного Суду від 20.10.2020 у справі № 910/13356/17 суд виклав висновок про те, що способом захисту у негаторних правовідносинах є вимога, яка забезпечить законному володільцю реальну можливість користуватися і розпоряджатися майном тим чи іншим способом (зобов'язання повернути або звільнити майно, виселення, знесення, накладення заборони на вчинення щодо майна неправомірних дій тощо).
Отже, ефективним способом захисту та відновлення порушених прав та інтересів держави в особі Міністерства оборони України, забезпечення реальної та безперешкодної можливості йому реалізувати усі правомочності власника спірного нерухомого майна, є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження ним шляхом визнання договору недійсним та зобов'язання Фізичну особу-підприємця Дубчака Дмитра Федоровича звільнити займане
приміщення та відкриту територію.
Щодо підстав для залучення до участі у справі третіх осіб прокурор зазначив наступне.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Частиною 1 ст.4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що одним із суб'єктів управління об'єктами державної власності є Фонд державного майна України. Згідно з п.4 Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 15.05.2012 № 778, основними завданнями відділення є: управління об'єктами державної власності, здійснення повноважень орендодавця державного майна, здійснення контролю у сфері передачі державного майна в оренду та користування.
Відповідно до п.п. «а» ч. 2 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями державного майна є Фонд державного майна України та його регіональні відділення.
З огляду на вищевикладене, суд залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях.
Ураховуючи викладене, керуючись ст.131-1 Конституції України, ст.23 Закону України «Про прокуратуру», ст.ст.4, 12, 20, 27, 53, 55, 129, 130, 231-234, 237-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд Одеської області
1. Закрити провадження стосовно позовної вимоги усунути перешкоди у здійсненні Міністерством оборони України (просп.Повітряних Сил, 6, м. Київ, 03168; код ЄДРПОУ 00034022) права користування та розпорядження державним нерухомим майном, шляхом зобов'язання Фізичної особи - підприємця Дубчака Дмитра Федоровича ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_1 ) звільнити приміщення № 3 в будівлі літ.«Г» за адресою: м.Одеса, вул.Василя Стуса,1 А та відкриту територію за тією ж адресою.
2. Усунути перешкоди у здійсненні Міністерством оборони України (просп.Повітряних Сил, 6, м.Київ, 03168; код ЄДРПОУ 00034022) права користування та розпорядження державним нерухомим майном, шляхом визнання недійсним Договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг від 01.01.2025 № ВКС- 1581, укладеного між Концерном «Військторгсервіс» в особі Південного регіонального управління Концерну Військторгсервіс» (вул.Штабний,1, м.Одеса, 65012; код ЄДРПОУ 35123222) та Фізичною особою-підприємцем Дубчаком Дмитром Федоровичем ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_1 ).
3. Стягнути в рівних частинах з відповідачів на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (вул.Пироговська, буд.11, м.Одеса,65012; код ЄДРПОУ 38296363) витрати зі сплати судового збору у сумі 4 844,80 грн. ( по 1614грн.93коп.)
4. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Дубчак Дмитра Федоровича ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) 1614 (Одна тисяча шістсотчотирнадцять) грн.93коп. судового збору.
5. Стягнути з Концерна "Військторгсервіс" (03151, м.Київ, вул. Молодогвардійська, 28-А, код ЄДРПОУ 33689922) 1614 (Одна тисяча шістсотчотирнадцять) грн.93коп. судового збору.
6. Стягнути з Концерна "Військторгсервіс" в особі Південного регіонального управління Концерну "Військторгсервіс" (65012, м. Одеса, вул. Штабний, 1, код ЄДРПОУ 35123222) 1614 (Одна тисяча шістсотчотирнадцять) грн.93коп. судового збору.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (частини 1, 2 статті 241 ГПК України).
Апеляційна скарга на рішення суду подається в порядку і строки, встановлені статтями 256, 257 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 11 листопада 2025 р.
Суддя Т.Г. Пінтеліна