01 вересня 2025 року м. Харків Справа №922/868/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Россолов В.В.,
за участі секретаря судового засідання Погребняк А.М.,
за участю представників:
позивача - Гусєва А.В., посвідчення №2725 (в порядку самопредставництва), довіреність №08-21/164/2-25 від 20.01.2025,
відповідача - Кізіменко В.І. (адвокат), ордер серія АХ№1284588 від 26.08.2025 року, свідоцтво №2005 від 22.06.2016 року;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача - Харківської міської ради (вх. №1725Х) на рішення Господарського суду Харківської області від 04.07.2025 у справі №922/868/25
за позовом Харківської міської ради, м. Харків
до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Геліос", м. Харків
про зобов'язання вчинити певні дії, визнання недійсним свідоцтва та скасування рішення
Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Геліос", в якому просила суд:
- скасувати реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації ХК 143142900424 від 20.10.2014 на об'єкт: "Реконструкція нежитлової будівлі по вул. Петровського, 38 в м. Харкові під кафе і торгові приміщення", замовник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Геліос" (код ЄДРПОУ 14086360);
- визнати недійсним свідоцтво про право власності серія 29511730 видане 14.11.2014 Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції Харківської області;
- скасувати рішення державного реєстратора Харківського міського управління юстиції Тузкової Юлії Анатоліївни про державну реєстрацію прав (з відкриттям розділу) №17219010 від 14.11.2014 на нежитлову будівлю літ. "Б-2" загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського, 38 у м. Харкові за Товариством з обмеженою відповідальністю "Геліос" (код ЄДРПОУ 14086360) (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 501910563101);
- зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Геліос" (код ЄДРПОУ 14086360) здійснити перебудову нежитлової будівлі літ. "Б-2", загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського (нова назва - вул. Ярослава Мудрого), 38 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 501910563101) яка розташована на земельній ділянці з кадастровим № 6310136600:02:009:0056, в стан, що існував до початку виконання будівельних робіт у відповідності до поверхового плану та експлікації, виготовлених комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" станом на 17.11.2011 (інвентаризаційна справа № 79430).
Судові витрати позивач просив стягнути з відповідача на користь Харківської міської ради.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 04.07.2025 у справі №922/868/25 (повний текст складено 15.07.2025 року, суддя Шарко Л.В.) в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Позивач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 04.07.2025 у справі №922/868/25 та ухвалити нове, яким позовні вимоги Харківської міської ради задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги Харківська міська рада зазначає, що земельна ділянка з кадастровим номером 630136600:02:009:0056, на якій відповідачем проведені будівельні роботи з реконструкції нежитлової будівлі є власністю Харківської міської ради та була надана в користування для експлуатації та обслуговування будівлі кафе та літнього майданчика. Водночас, Харківська міська рада як власник земельної ділянки під спірним об'єктом нерухомого майна згоди на проведення реконструкції зі збільшенням загальної площі об'єкта нерухомого майна згоди не надавала.
Позивач зазначає, що реконструкція нежитлової будівлі літ. «Б-1» по вулиці Петровського, 38 у м. Харкові виконана зі збільшенням загальної площі об'єкта нерухомого майна, тобто зі зміною зовнішньої конфігурації об'єкта без отримання вихідних даних для проектування (містобудівних умов та обмежень), а в декларації про готовність об'єкта до експлуатації ХК143142900424 від 20.10.2014 зазначено недостовірні дані щодо земельної ділянки. На думку позивача, право власності на нежитлову будівлю літ. «Б-2» загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського (нова назва - вул. Ярослава Мудрого) відповідачем набуто неправомірно, з порушенням норм законодавства чинного на момент набуття права власності, таке свідоцтво є недійсним.
Харківська міська рада вказує, що державна реєстрація права власності на нежитлову будівлю літ. "Б-2" загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського (нова назва Ярослава Мудрого), 38 у м. Харкові проведена з порушенням вимог законодавства у сфері державної реєстрації речових прав, чинних на момент проведення спірної реєстрації, відповідно вказана реєстраційна дія підлягає скасуванню. Належним способом захисту прав та законних інтересів, на думку позивача, є скасування рішення державного реєстратора Харківського міського управління юстиції Тузкової Юлії Анатоліївни про державну реєстрацію прав (з відкриттям розділу) № 17219010 від 14.11.2014 на нежитлову будівлю літ. "Б-2" загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського, 38 у м. Харкові за Товариством з обмеженою відповідальністю "Геліос" (код ЄДРПОУ 14086360) (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 501910563101), що призведе до відновлення порушеного права Харківської міської ради на вільне володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної форми власності.
Позивач зазначає, вимога про зобов'язання Відповідача здійснити перебудову нежитлової будівлі літ. "Б-2", загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського (нова назва - вул. Ярослава Мудрого), 38 в стан, що існував до початку виконання будівельних робіт направлена на відновлення порушених прав Харківської міської ради, як власника земельної ділянки під спірним об'єктом нерухомого майна, що відповідає положенням ч. 7 ст. 376 ЦК України.
Разом з тим, позивач звертає увагу, що при ухваленні рішення, судом першої інстанції не досліджено та не надано правової оцінки правовим позиціям Верховного Суду, на які посилався позивач при зверненні до суду.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 06.08.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 04.07.2025 у справі №922/868/25; зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Геліос" зареєструвати електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі; встановлено відповідачу строк протягом якого він має право подати до суду відзив на апеляційну скаргу, а також встановлено строк протягом якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв'язку через підсистему електронний суд. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/868/25.
Від відповідача відзиву на апеляційну скаргу, заяв, клопотань та письмових пояснень не надходило.
У судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити, представник відповідача проти апеляційної скарги заперечував.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши з урахуванням положень ч.1 ст. 269 ГПК України в межах доводів та вимог апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила таке.
Відповідно до п. 1.45 Додаток №4 до рішення XХХV сесії Харківської міської ради IV скликання «Про припинення та надання у користування земельних ділянок юридичним та фізичним особам» від 27.04.2005 №88/05 ТОВ Фірмі "Геліос" надано в оренду строком до 01.04.2030 року площею 0,0350 га по вул. Петровського, 38 для експлуатації та обслуговування будівлі кафе та літнього майданчика кафе з наметом.
10.08.2005 між Харківською міською радою Харківської області та Товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Геліос" укладено договір оренди землі (далі - договір оренди землі), відповідно до умов якого орендодавець на підставі рішення XХХV сесії Харківської міської ради IV скликання від 27.04.2005 №88/05 "Про припинення та надання у користування земельних ділянок юридичним та фізичним особам" надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - землі житлової та громадської забудови загальною площею 0,0350 га, у тому числі під забудовою 0,0199 га, інших угідь 0,0151 г, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Петровського, 38 строком до 01.04.2030.
Як вбачається зі змісту договору оренди землі, на земельній ділянці знаходиться об'єкт нерухомого майна, нежитлова будівля літ. "Б-1", яка належить орендареві на праві колективної власності.
Пунктом 15 договору оренди землі земельна ділянка передається в оренду для експлуатації та обслуговування будівлі кафе та літнього майданчика кафе з наметом.
Згідно п. 17 договору оренди землі умови зберігання стану об'єкта оренди: забороняється самовільна забудова земельної ділянки.
Відповідно до п. 18 договору оренди землі передача земельної ділянки в оренду здійснюється з розробленням проекту її відведення. Підставою розроблення проекту відведення земельної ділянки є: рішення XХХV сесії Харківської міської ради IV скликання від 27.04.2005 №88/05 "Про припинення та надання у користування земельних ділянок юридичним та фізичним особам". Організація розроблення проекту відведення земельної ділянки і витрати, пов'язані з цим, покладаються на орендаря.
Цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Невід'ємними частинами цього договору є: план або схема земельної ділянки, який приєднується до договору, кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та установлених земельних сервітутів, акт встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), акт приймання-передачі об'єкта оренди, проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених законом.
Право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6310136600:02:009:0056, площею 0,0350 га зареєстровано за ТОВ фірмою "Геліос" строком до 01.04.2030 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про інше речове право: 4380230, дата державної реєстрації 20.01.2014).
Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.04.2007 у справі №40/231-07 позовні вимоги задоволено. Визнано право власності за ТОВ фірмою "Геліос" на нежитлову будівлю літ. "Б-1" загальною площею 227,6 кв.м - кафе (нежитлові приміщення першого поверху: №1, №2, №3, №4, №5, №6, №7, №8, №9, №10, №11, №12, №13, №14), розташовану за адресою: м. Харків, вул. Петровського, 38. Зобов'язано Комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» у п'ятиденний строк після набрання рішенням законної сили здійснити державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. «Б-1» загальною площею 227,6 кв.м - кафе (нежитлові приміщення першого поверху: №1, №2, №3, №4, №5, №6, №7, №8, №9, №10, №11, №12, №13, №14), розташовану за адресою: м. Харків, вул. Петровського, 38 за ТОВ фірмою "Геліос".
Як встановлено вказаним рішенням суду, ТОВ фірмі "Геліос" на праві власності належала нежитлова будівля літ. "Б-1" загальною площею 158,6 кв.м. та надана в користування земельна ділянка строком до 01.04.2030 площею 0,0350 га., розташована в м. Харкові по вул. Петровського, 38. Право власності на вказану нежитлову будівлю зареєстровано Комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" 15.08.2003 за реєстровим №2220372. ТОВ фірмою "Геліос" на відведеній земельній ділянці була проведена реконструкція вказаного об'єкту. Після проведеної реконструкції загальна площа нежитлової будівлі - кафе літ. "Б-1" стала складати 227,6 кв.м, що підтверджується технічним паспортом Комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації".
Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.03.2009 у справі №11/48-09, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08.12.2010, позовні вимоги ТОВ фірми "Геліос" задоволено частково. Визнано право власності за ТОВ фірмою "Геліос" на нежитлову будівлю літ. "Б-1" загальною площею 321,5 кв. м - кафе (нежитлові приміщення першого поверху №№1-19), розташовану по вул. Петровського, 38 у місті Харкові. В решті позову відмовлено.
Як вбачається з вказаних судових рішень, позивачем за власний рахунок та з власних будівельних матеріалів проведено реконструкцію об'єкту нерухомості. Комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" проведено інвентаризацію вказаного нежитлового приміщення, за результатом якої складено відповідний технічний паспорт. Згідно технічного паспорту загальна площа реконструйованого об'єкту нерухомого майна літ. "Б-1", який знаходиться в місті Харкові по вулиці Петровського, 38, складає 321,5 кв. м. (нежитлові приміщення першого поверху: №1, №2, №3, №4, №5, №6, №7, №8, №9, №10, №11, №12, №13, №14, №15, №16, №17, №18, №19). ЗАТ "Харківреконструкція" (державна ліцензія серії АА№246642) виконано технічний висновок про стан несучих конструкцій по вулиці Петровського, 38 в місті Харкові та можливості розміщення в ньому кафе та магазину, відповідно до якого всі основні несучі конструкції будівлі знаходяться в задовільному технічному стані та подальша їх експлуатація можлива, будівля може використовуватись за призначенням.
Право власності на нежитлову будівлю літ. "Б-2", загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського, 38 у м. Харкові в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ТОВ фірмою "Геліос" на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно №29511730 від 14.11.2014, виданого Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції Харківської області.
Матеріали справи містять подану до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Харківській області декларацію про початок виконання будівельних робіт з реконструкції вказаної нежитлової будівлі по вулиці Петровського, 38 в м. Харків під кафе і торгові приміщення із зазначенням, що проектна документація розроблена Приватним підприємством "Архітектурне бюро Річ".
У вказаній декларації про початок виконання будівельних робіт замовником ТОВ фірма "Геліос" зазначено, що містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки не потребуються з посиланням на п. 25 Переліку об'єктів будівництва, для проектування яких містобудівні умови та обмеження не надаються, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 07.07.2011 №109 (Реконструкція житлових та нежитлових приміщень без зміни їх зовнішньої конфігурації, улаштування в існуючих житлових будинках, адміністративно-побутових будівлях підприємств та громадських будівлях вбудованих приміщень громадського призначення). Інформацію про використання земельної ділянки для будівництва не зазначено у зв'язку з реконструкцією без зміни зовнішніх геометричних розмірів їх фундаментів у плані.
Як стверджує позивач, Інспекцією ДАБК у Харківській області 07.07.2014 зареєстровано вказану декларацію про початок виконання будівельних робіт №ХК083141900030 на об'єкт: «Реконструкція нежитлової будівлі під кафе і торгові приміщення», а також декларацію про готовність вказаного об'єкта до експлуатації за №ХК143142900424 від 20.10.2014.
Листом Департаменту містобудування та архітектури Харківської міської ради від 14.03.2025 №659/0/605-25 повідомлено директора Департаменту земельних відносин Харківської міської ради, що містобудівні умови та обмеження для проєктування будь-яких об'єктів будівництва за адресою: м. Харків, вул. Петровського (вул. Ярослава Мудрого), 38 Департаментом містобудування та архітектури не надавались.
За твердженням позивача, реконструкцію вказаної будівлі було здійснено зі зміною зовнішньої конфігурації, оскільки надбудовано 2 поверх та збільшено загальну площу будівлі 321,5 кв.м до 596,5 кв.м. Позивач вказує, що відповідачем проведено будівельні роботи з реконструкції будівлі без отримання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, щосвідчить про порушення прав та законних інтересів Харківської міської ради, як власника земельної ділянки під спірним самочинно реконструйованим об'єктом і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позову та обрання позивачем неналежного способу захисту; питання про застосування позовної давності не вирішувалося, відтак і доводи учасників справи в цій частині не розглядалися.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши з урахуванням положень ч.1 ст. 269 ГПК України в межах доводів та вимог апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила таке.
Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17).
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах №334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі №766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі №910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі №761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 27).
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі №908/976/19 (пункт 5.6).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі №908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 (пункт 29)).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі №143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 28).
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі №9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі №9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі №750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (пункти 4, 36))».
При цьому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19).
Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.
З огляду на положення законодавства суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Частиною першою статті 321 ЦК України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Як вбачається із змісту позовної заяви, Харківська міська рада звертаючись до суду з позовними вимогами про скасування реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування рішення державного реєстратора на нежитлову будівлю, зобов'язання здійснити перебудову нежитлової будівлі в стан, що існував до початку виконання будівельних робіт, обґрунтувала їх тим, що відповідачем здійснено реконструкцію будівлі без дотримання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, що є, на думку позивача, підставою вважати об'єкт самочинним будівництвом.
Апеляційний господарський суд звертає увагу, що договір оренди землі укладений сторонами строком до 01.04.2030 є чинним, у судовому порядку не оспорювався.
Колегією суддів встановлено, що укладаючи договір оренди землі, на земельній ділянці, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Петровського, 38, вже знаходився об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля літ. «Б-1» загальною площею 158,6 кв.м, яка належала відповідачу на праві власності і була зареєстрована Комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" 15.08.2003 за реєстровим №2220372.
Апеляційний господарський суд зауважує, що фактично принцип «єдиної юридичної долі» забезпечує правом на земельну ділянку власника будівлі (споруди), оскільки будівля (споруда) без земельної ділянки фізично існувати не може. В даному випадку при реалізації цього принципу надається пріоритет праву саме на будівлю (споруду), а право на земельну ділянку відіграє виключно «обслуговуючу» роль. Тобто право на земельну ділянку завжди слідує за право на будівлю (споруду).
Частиною 3 статті 376 ЦК України визначено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Тож, з метою легалізації самочинного будівництва за правилами ч. 3 ст. 376 ЦК України самочинний забудовник мав звернутися до суду з позовом про визнання за особою права власності на нерухому річ, яка наразі є об'єктом самочинного будівництва. По суті позов самочинного забудовника про визнання права власності за ч. 3 ст. 376 ЦК України є перетворюючим (конститутивним), адже внаслідок його задоволення на підставі рішення суду право власності самочинного забудовника виникає, а не підтверджується.
Колегія суддів звертає увагу, що рішення суду про визнання права власності на нерухому річ у порядку ч. 3 ст. 376 ЦК України є самодостатньою підставою для виникнення права власності на відповідне нерухоме майно, а державна реєстрація права власності відбувається безпосередньо на підставі такого рішення суду, яке набрало законної сили.
При цьому положення п. 10 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою КМУ від 13.04.2011 №461, які вимагають прийняття в експлуатацію самочинного збудованого об'єкта навіть у випадку визнання права власності на нього за рішенням суду, не підлягають застосуванню як такі, що суперечать не тільки приписам статей 129 Конституції України, а й принципу розумності як фундаментальній нормі прямої дії, що визначає зміст і спрямованість інших норм законодавства.
Матеріалами справи підтверджується, що ТОВ фірмою "Геліос" було проведено реконструкцію вищевказаного об'єкту, внаслідок якої загальна площа нежитлової будівлі - кафе літ. "Б-1" стала складати 227,6 кв.м., що стало підставою для звернення до Господарського суду Харківської області із позовом до Харківської міської ради про визнання права власності за ТОВ фірмою "Геліос" на нежитлову будівлю літ. "Б-1" загальною площею 227,6 кв.м - кафе (нежитлові приміщення першого поверху: №1, №2, №3, №4, №5, №6, №7, №8, №9, №10, №11, №12, №13, №14), розташовану за адресою: м. Харків, вул. Петровського, 38.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.04.2007 у справі №40/231-07 визнано право власності за ТОВ фірмою "Геліос" на нежитлову будівлю літ. "Б-1" загальною площею 227,6 кв.м - кафе (нежитлові приміщення першого поверху: №1, №2, №3, №4, №5, №6, №7, №8, №9, №10, №11, №12, №13, №14), розташовану за адресою: м. Харків, вул. Петровського, 38. У подальшому, рішенням Господарського суду Харківської області від 11.03.2009 у справі №11/48-09 визнано право власності за ТОВ фірмою "Геліос" на нежитлову будівлю літ. "Б-1" загальною площею 321,5 кв.м - кафе (нежитлові приміщення першого поверху №№1-19), розташовану по вул. Петровського, 38 у місті Харкові.
Право власності на нежитлову будівлю літ. "Б-2", загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського, 38 у м. Харкові в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ТОВ фірмою "Геліос" на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно №29511730 від 14.11.2014, виданого Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції Харківської області.
Колегія суддів зауважує, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою якого є юридична визначеність. Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).
Правова передбачуваність та правова визначеність необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 №8-рп/2005).
Принцип правової визначеності включає й дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності судового рішення.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України ( ч. 1 ст. 18 ГПК України).
Отже, Харківська міська рада як відповідач у справах №40/231-07 та №11/48-09 та орендодавець за договором оренди землі, подаючи відповідний позов про скасування реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування рішення державного реєстратора на нежитлову будівлю, зобов'язання здійснити перебудову нежитлової будівлі в стан, що існував до початку виконання будівельних робіт, фактично просить здійснити перегляд правильності судових рішень, які набрали законної сили.
При цьому позов у справі №922/868/25 подано позивачем майже через 15 років після того, як рішення набрали законної сили.
Разом з тим, колегія суддів не може не звернути увагу й на необхідність оцінити наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, а саме застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та згідно зі ст. 11 ГПК України суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб'єктами публічного права під час втручання у право власності.
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У статті 1 Першого протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.
Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine).
Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden).
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересам); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Так, у рішенні у справі "Фрессо і Руар проти Франції" (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що необхідність будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Отже, лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Положеннями статті 15 ГПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору.
Таким чином законодавець підкреслює необхідність забезпечення господарськими судами розумного співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Якщо справедливий баланс не буде дотримано, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема якщо їй не буде надано обґрунтовану компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
У цій справі встановлено, що відповідач набував права власності на нежитлову будівлю літ. "Б-2" загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського, 38 у м. Харкові за рішенням суду, яке набрало законної сили, право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 6310136600:02:009:0056, площею 0,0350 га, на якій розміщено вказаний об'єкт є чинним, в судовому порядку не скасовано. Тобто, відповідач набув права власності на нежитлову будівлю літ. «Б-2» загальною площею 596,5 кв.м по вул. Петровського, 38 у м. Харкові добросовісно, у перебачений законом спосіб.
Колегія суддів зазначає, що конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.
Фактично звертаючись з вимогою про здійснення перебудови нежитлової будівлі у стан, що існував до початку виконання будівельних робіт, позивач не звернув уваги на «індивідуальний і надмірний тягар» особи, яка набула спірне майно у законний спосіб.
При цьому, колегія суддів погоджується і з висновком суду першої інстанції, що обраний позивачем спосіб захисту щодо скасування декларації про готовність об'єкта до експлуатації ХК143142900424 від 20.10.2014, не забезпечить захисту відновлення порушеного права позивача.
Колегія суддів враховує позиції Верховного Суду, у постановах від 24.10.2022 у справі №640/22599/19, від 14.06.2023 у справі №320/8929/21, від 11.06.2024 року у справі №640/19122/21, в яких констатовано: «реєстрація повідомлення/декларації про початок виконання будівельних робіт є актом одноразового застосування, який потягнув за собою настання певних правових наслідків, у спірному випадку вчинення особою дій щодо реалізації наданого йому таким повідомленням права на проведення будівельних робіт. З моменту реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, з якою пов'язується закінчення будівництва об'єкта містобудування, повідомлення про початок виконання будівельних робіт вичерпала свою дію. Після реєстрації права власності на утворені у результаті проведеної реконструкції об'єкти, декларація про готовність об'єкта до експлуатації новоствореного об'єкта містобудування, також вичерпала свою дію.
Таким чином, після реєстрації права власності на збудований об'єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об'єкту до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання.
Тобто, станом на час звернення з позовом до суду про скасування декларації про готовність об'єкта до експлуатації ХК143142900424 від 20.10.2014, вищезазначена декларація про початок виконання будівельних робіт вичерпала свою дію та була нечинною.
Окремо колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять приписів органу архітектурно-будівельного контролю, який засвідчує наявність порушень у зв'язку із відповідної перебудовою нерухомого майна.
Також суд апеляційної інстанції зазначає про те, що пред'явлення позовних вимог про скасування рішень про державну реєстрацію прав та вимоги про визнання недійсним свідоцтва на право власності на об'єкт нерухомого майна є похідними позовними вимогами, і тому також не підлягають задоволенню.
Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Кожен правовий висновок Верховного Суду, на який посилався заявник апеляційної скарги, було оцінено на релевантність в аспекті подібності до правовідносин, що склалися між учасниками цього спору і застосовано судом при прийнятті рішення у цій справі, якщо було встановлено подібність правовідносин. Проте, виходячи з завдань господарського судочинства, які полягають у справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенні спорів, а не доведенні чи роз'ясненні учасникам провадження змісту постанов суду касаційної інстанції, оцінці правильності розуміння ними висновків суду за результатами розгляду касаційної скарги, враховуючи, що судом була надана відповідь на основні аргументи позову та заперечень щодо нього, суд вважає за недоцільне наводити у судовому рішенні аналіз всієї практики касаційних судів, на яку посилався позивач.
На підставі викладеного, враховуючи, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги Харківської міської ради без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 04.07.2025 у справі №922/868/25 - без змін.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України,
Апеляційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 04.07.2025 у справі №922/868/25 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачені статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено 11.09.2025 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя Н.О. Мартюхіна
Суддя В.В. Россолов