вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
м. Київ
"08" вересня 2025 р. Справа№ 910/1124/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Ходаківської І.П.
Демидової А.М.
за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 08.09.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного агентства резерву України
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 (повний текст рішення складено 22.05.2025)
у справі №910/1124/25 (суддя Бойко Р.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод»
до Державного агентства резерву України
про стягнення боргу у розмірі 969 825,46 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод», правонаступник Державного підприємства «Харківський бронетанковий завод» (далі за текстом - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Державного агентства резерву України (далі за текстом - відповідач) про стягнення 969 825,46 грн та 14 547,38 грн судового збору.
Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на порушення відповідачем умов Договору №10/12 відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 14.11.2005 (далі за текстом - Договір) в частині сплати витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 1, 3, 4 квартали 2022 року у розмірі 879 203,81 грн, несплачені витрати за 4 квартали 2023 року у розмірі 30 000,00 грн та з 1 по 11 грудня 2024 року у розмірі 60 621,55 грн.
Господарський суд міста Києва рішенням від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 стягнув з відповідача на користь позивача борг у розмірі 969 825,46 грн та судовий збір у розмірі 11 637,91 грн.
Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність позивачем вимог про наявність у відповідача заборгованості на суму 969 825,46 грн.
Не погодившись із прийнятим судом першої інстанції рішенням, відповідач звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк для апеляційного оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25; скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги відповідач посилається на ухвалення судом першої інстанції рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
За твердженням відповідача, позивачем пропущений процесуальний строк для звернення до суду із даним позовом, оскільки останній не звертався до відповідача із своїми кредиторськими вимогами у строк, визначений постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117 «Про ліквідацію Державного агентства резерву».
Також відповідач вказує на обрання позивачем не правильного способу захисту, оскільки стягнення заборгованості з особи, що ліквідується не відповідає приписам статей 112-114 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України) з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 25.11.2021 у справі №922/2194/21 та від 03.05.2018 у справі №924/478/16, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 06.04.2021 у справі №910/10011/19).
Окрім того, суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення Закону України «Про державні резерви», який не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. При цьому суд першої інстанції залишив поза увагою та не надав оцінки тому, що за рішенням Господарського суду міста Києва від 06.08.2024 у справі №910/6039/24 з відповідача на користь позивача стягнуто 1 476 595,14 грн заборгованості та 22 148,14 грн судового збору, та те, що акти на відшкодування витрат на зберігання майнових цінностей мобілізаційного резерву за 4 квартали 2022 року та за 4 квартали 2023 року були повернуті позивачу листами від 05.04.2023 №904/0/4-23, від 08.02.2024 №417/0/4-24 у зв'язку із закінченням бюджетного періоду та з урахуванням регламенту роботи Державної казначейської служби України та її територіальних органів.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.06.2025 апеляційну скаргу Державного агентства резерву України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 18.06.2025 апеляційну скаргу Державного агентства резерву України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 залишив без руху, надав скаржнику строк на усунення недоліків апеляційної скарги.
Після усунення відповідачем недоліків апеляційної скарги, Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 03.07.2025 задовольнив клопотання та поновив Державному агентству резерву України пропущений строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25; відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного агентства резерву України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25; зупинив дію рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 на час апеляційного провадження; розгляд апеляційної скарги призначив на 05.08.2025 о 13 год. 30 хв.; витребував матеріали справи №910/1124/25 з Господарського суду міста Києва.
Позивач згідно відзиву на апеляційну скаргу відповідача заперечує проти її задоволення, посилаючись на помилковість доводів відповідача стосовно пропуску позивачем строку на звернення до суду із даним позовом, оскільки відповідач посилається на нерелевантну судову практику. Так само позивач заперечує проти доводів відповідача щодо відсутності зобов'язань, оскільки відсутність затверджених Держрезервом актів виконаних робіт та відсутність визначення з урахуванням вимог за кожен рік і плату пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем, не може бути наслідком недоотримання позивачем грошових коштів за належним чином виконані послуги.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 05.08.2025 продовжив строк розгляду справи №910/1124/25; оголосив перерву у розгляді справи №910/1124/25 до 02.09.2025 до 13 год. 45 хв.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 02.09.2025 відклав розгляд справи №910/1124/25 на 08.09.2025.
08.09.2025 у судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції задовольнити апеляційну скаргу, рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Представник позивача у судовому засіданні 08.09.2025 заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 залишити без змін.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на неї, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила наступне.
14.11.2005 між ДП «ХБТРЗ», правонаступником якого згідно інформації із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є позивач (далі - Зберігач) та Державним комітетом України з державного матеріального резерву, правонаступником якого внаслідок реорганізації згідно Указу Президента України від 09.12.2010 №1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» є відповідач (далі - Комітет) укладено Договір, предметом якого є здійснення зберігання матеріальних цінностей державного резерву на складських приміщеннях, майданчиках, холодильних камерах, резервуарах, підземних сховищах Зберігача (а.с. 17-18).
Відповідно до пункту 1.2 Договору Комітет передає, а Зберігач приймає на відповідальне зберігання цінності згідно зі Специфікацією (затвердженою номенклатурою) у кількості та за вартістю згідно з актом форми №1.
За умовами пункту 2.1 Договору Зберігач зобов'язаний вживати заходів для належного зберігання цінностей відповідного виду.
Пунктом 2.7 Договору визначений обов'язок Зберігача щороку подавати Комітетові:
- станом на 1 січня - звіт форми №12 до 15 січня наступного за звітним року;
- станом на 1 липня - інформацію про результати перевірки якості і умов зберігання цінностей, а також про відповідальність цінностей цілям, для яких вони призначені, за формою, встановленою комітетом до 15 липня кожного року.
Згідно з пунктом 2.8 Договору визначений обов'язок Зберігача щороку разом з річним звітом форми №12 подавати кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік.
Пунктом 3.1 Договору передбачено, що Комітет зобов'язаний відшкодовувати Зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.
У пункті 3.2 Договору передбачено, що Комітет зобов'язаний оплачувати Зберігачу вартість робіт із закладення (поставки) цінностей за узгодженими регульованими або договірними оптово-відпускними цінами, що діють на час закладення (поставки).
Згідно з пунктом 4.1 Договору вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 4.2 Договору відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберігання цінностей здійснюється за узгодженням між Комітетом та Зберігачем згідно поданих документів (узгодженого комітетом кошторису витрат, акту звірки заборгованості на момент сплати, акту виконаних робіт по зберіганню матеріальних цінностей, затвердженого комітетом). У разі коли Комітет визнає за можливе, відрахування суми витрат проводиться частинами протягом поточного року.
Оплата робіт із закладення (поставки) цінностей до мобілізаційного резерву проводиться безпосередньо після отримання та погодження комітетом акта встановленої форми (пункт 4.3 Договору).
У пункті 7.3 Договору сторонами погоджено, що останній набирає чинності з моменту його підписання та діє протягом усього терміну зберігання цінностей (повного виконання нарядів комітету на відпуск матеріальних цінностей).
Як у суді першої інстанції, так і у суді апеляційної інстанції сторони не заперечували, що на виконання умов Договору позивач, як Зберігач, прийняв на відповідальне зберігання матеріальні цінності державного резерву у зв'язку з чим ним з 2005 року здійснюється зберігання матеріальних цінностей на власних майданчиках та у власних приміщеннях.
На виконання умов Договору позивачем понесено витрати на зберігання, які складаються з: заробітної плати працівників мобілізаційного відділу Державного підприємства «Харківський бронетанковий завод»; вартості електроенергії та освітлення, витрачених для зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву; амортизації основних виробничих фондів, заподіяних у процесі зберігання; витрат на охорону матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву; витрат на оплату податку за землю; інших витрат.
У матеріалах даної справи наявні наступні кошториси витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача, погоджені відповідачем: на 2022 рік на суму 1 124 116,06 грн (а.с. 34 зворотній бік); на 2023 рік на суму 1 379 258,51 грн з ПДВ (а.с. 32); на 2024 рік на суму 1 852 698,34 грн з ПДВ (а.с. 33).
Також позивачем долучено до позовної заяви звіти про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщеннях та на відкритих огороджених майданчиках зберігача, а саме:
1) згідно Звіту про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача за 1 півріччя 2022 року Зберігачем надані послуги по зберіганню матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках на суму 284 259,31 грн (а.с. 20);
2) згідно Звіту про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача за 3 квартал 2022 року Зберігачем надані послуги по зберіганню матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках на суму 281 863,02 грн (а.с. 22);
3) згідно Звіту про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача за 4 квартал 2022 року Зберігачем надані послуги по зберіганню матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках на суму 313 081,48 грн (а.с. 24);
4) згідно Звіту про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача за 1 квартал 2023 року Зберігачем надані послуги по зберіганню матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках на суму 299 317,55 грн (а.с. 19);
5) згідно Звіту про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача за 2 квартал 2023 року Зберігачем надані послуги по зберіганню матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках на суму 286 100,63 грн (а.с. 21);
6) згідно Звіту про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача за 3 квартал 2023 року Зберігачем надані послуги по зберіганню матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках на суму 366 767,33 грн (а.с. 23);
7) згідно Звіту про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача за 4 квартал 2023 року Зберігачем надані послуги по зберіганню матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках на суму 359 194,04 грн (а.с. 25);
8) згідно Звіту про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках позивача за період з 01 по 11 грудня 2024 року Зберігачем надані послуги по зберіганню матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в складських приміщенням та на відкритих огороджених майданчиках на суму 60 621,65 грн (а.с. 26).
Плата за зберігання є оподатковуваною ПДВ операцією згідно пп. 14.1.185 Податкового кодексу України, як постачання послуг.
Господарський суд міста Києва рішенням від 06.08.2024 у справі №910/6039/24, яке набрало законної сили, стягнув з відповідача на користь позивача 1 476 595,14 грн заборгованості за спірним Договором за 3 квартал 2021 року та 1 281 379,55 грн за 4 квартали 2023 року.
Спір у даній справі виник через неналежне виконання відповідачем умов Договору в частині відшкодування позивачу, як Зберігачу, витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 1, 3, 4 квартали 2022 року у розмірі 879 203,81 грн, несплачені витрати за 4 квартали 2023 року у розмірі 30 000,00 грн та з 1 по 11 грудня 2024 року у розмірі 60 621,55 грн.
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини 2 статті 11 ЦК України).
Згідно із статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Правові відносини, що склалися між сторонами у даній справі виникли з договору зберігання.
За договором зберігання відповідно до статті 936 ЦК України одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.
Відповідно до частини 1 статті 937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення (частина 2 статті 938 ЦК України).
Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання. (частина 1 статті 946, частина 1 статті 947 ЦК України).
Згідно із статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов'язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов'язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.
Отже, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Предметом спору у даній справі є стягнення з відповідача на користь позивача витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 4 квартали 2022 року на суму 879 203,81 грн, несплачені витрати за 4 квартали 2023 року на суму 30 000,00 грн та з 1 по 11 грудня 2024 року на суму 60 621,55 грн, отже спірні правовідносини до 16.12.2023 регулювалися положеннями Закону України «Про державний матеріальний резерв», а після 16.12.2023 регулюються положеннями Закону України «Про державні резерви».
Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци 1 і 2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп та від 05.04.2001 №3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
У своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац 6 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац 3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі «Kopecky проти Словаччини» від 28.09.2004, заява №44912/98).
Таким чином, як зазначено вище, спірні правовідносини до 16.12.2023 регулювалися положеннями Закону України «Про державний матеріальний резерв», а після 16.12.2023 регулюються положеннями Закону України «Про державні резерви», що спростовує доводи відповідача про безпідставне застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положення Закону України «Про державні резерви».
Статтею 2 Закону України «Про державний матеріальний резерв» визначено, що відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву - це зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.
У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про державні резерви» вказано, що відповідальне зберігання державного матеріального резерву - послуга із зберігання з дотриманням необхідних умов для забезпечення належної якості відповідної кількості закладених до державних резервів матеріальних цінностей у суб'єктів господарювання незалежно від форми власності (резидентів та нерезидентів), у тому числі поза межами території України, відповідно до порядку та умов, визначених цим Законом та договором
Державний резерв призначається для: забезпечення потреб України в особливий період; надання державної підтримки окремим галузям народного господарства, підприємствам, установам і організаціям з метою стабілізації економіки у разі тимчасових порушень термінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ресурсів, продовольства, виникнення диспропорції між попитом і пропонуванням на внутрішньому ринку та участь у виконанні міждержавних договорів; подання гуманітарної допомоги; забезпечення першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (стаття 3 Закону України «Про державний матеріальний резерв»).
Згідно із статтею 2 Закону України «Про державні резерви» державні резерви складаються з державного матеріального резерву та мобілізаційного резерву.
Державний матеріальний резерв призначається для: 1) забезпечення потреб України в особливий період; 2) забезпечення стратегічних потреб України; 3) надання гуманітарної допомоги.
Мобілізаційний резерв призначається для забезпечення потреб України в особливий період.
Відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 5 Закону України «Про державний матеріальний резерв» мобілізаційні резерви створюються на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності відповідно до завдань, визначених Кабінетом Міністрів України міністерствам, іншим центральним і місцевим органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим на основі пропозицій центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного розвитку, Міністерства оборони України за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, іншими зацікавленими органами виконавчої влади.
За приписами частини 6 статті 10 Закону України «Про державні резерви» мобілізаційні резерви створюються на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності відповідно до завдань, визначених Кабінетом Міністрів України міністерствам, іншим центральним і місцевим органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних резервів.
Особливості формування і розміщення мобілізаційного резерву, здійснення поставок, порядок фінансування заходів, закладення і відпуску матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, відшкодування витрат з проведення операцій створення, накопичення, подання та проходження звітності про їх рух, порядок освіження та розбронювання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву визначаються Кабінетом Міністрів України.
Для державних підприємств, установ та організацій, господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі, а також для суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, визнаних відповідно до законодавства України суб'єктами господарювання, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву є обов'язковим (абзац 5 частини 1 статті 11 Закону України «Про державні резерви»).
Відповідно до частини 3 статті 7 Закону України «Про державний матеріальний резерв» фінансування витрат підприємств, установ і організацій, пов'язаних з обслуговуванням і зберіганням, списання збитків від уцінки і природних втрат матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, зокрема коштів, одержаних від позичання матеріальних цінностей державного резерву, а також коштів, одержаних від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.
За статтею 7 Закону України «Про державний резерв» фінансове та матеріально-технічне забезпечення державних резервів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, інших не заборонених законодавством джерел.
Держава гарантує повне і своєчасне фінансування державних резервів в обсязі, достатньому для їх належного забезпечення.
Відповідно до пункту 3 статті 21 Законом України «Про державні резерви» до приведення інших нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом їх норми діють у частині, що не суперечить цьому Закону.
Пунктом 4.1 Договору узгоджено, що вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Оплата робіт із закладення (поставки) цінностей до мобілізаційного резерву проводиться безпосередньо після отримання та погодження комітетом акта встановленої форми (пункт 4.3 Договору).
Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 №532 (далі за текстом - Порядок) запроваджує механізм відшкодування підприємствам, установам та організаціям (далі - відповідальні зберігачі) витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, у тому числі мобілізаційного, і визначення суми цих витрат.
Відповідно до пункту 2 Порядку сума витрат, що підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням вимог цього Порядку на кожен рік і сплачується пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем.
Згідно з пунктом 5 Порядку Держрезерв на підставі аналізу статей витрат відповідальних зберігачів щороку визначає середній розмір суми витрат із зберігання матеріальних цінностей виходячи з розрахунку на 1 кв. метр складського приміщення (відкритого огородженого майданчика), 1 куб. метр холодильної камери, резервуара для зберігання нафтопродуктів, підземних газових сховищ, а також зберігання 1 тонни зернових культур в зерносховищі.
Відповідно до пункту 7 Порядку відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.
В силу положень статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Судом встановлено, що позивач надав відповідачу послуги зі зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву в межах виконання умов Договору, тоді як відповідач в порушення умов Договору не сплатив позивачу витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 1, 3, 4 квартали 2022 року у розмірі 879 203,81 грн, за 4 квартали 2023 року у розмірі 30 000,00 грн та з 1 по 11 грудня 2024 року у розмірі 60 621,55 грн.
Господарський суд рішенням від 06.08.2024 у справі №910/6039/24, яке набрало законної сили та в силу частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом - ГПК України) має преюдиційне значення, стягнув з відповідача на користь позивача 1 476 595,14 грн заборгованості за спірним Договором 195 215,59 грн за 3 квартал 2021 року та 1 281 379,55 грн за 4 квартали 2023 року.
На виконання рішення Господарського суду міста Києва від 06.08.2024 у справі №910/6039/24 судом першої інстанції 09.09.2024 видано наказ, відповідач виконав вказаний наказ у повному обсязі, що підтверджується платіжною інструкцією №1 (516013970) від 22.10.2024 (а.с. 77).
Під час розгляду справи №910/6039/24 судом першої інстанції встановлено, що позивачем заявлено до стягнення 1 281 379,55 грн за 4 квартали 2023 року, тоді як між сторонами підписано Акти №1, №2, №3 від 26.12.2023 на загальну суму 1 311 379,55 грн, отже відповідач станом на дату розгляду даної справи має непогашену заборгованість на 4 квартали 2023 року на суму 30 000,00 грн, цим обставинам було надано належну оцінку судом першої інстанції під час розгляду даної справи.
Окрім того, під час розгляду даної справи судом першої інстанції встановлено, що 12.12.2024 сторони підписали акт №1 про відпуск позивачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву (а.с. 110-111), який подано позивачем на вимогу суду першої інстанції на підтвердження закінчення дії Договору.
Отже, Договір є таким, що припинив свою дію в силу пункту 7.3 Договору, за яким Договір діє протягом усього терміну зберігання цінностей (повного виконання нарядів Комітету на відпуск матеріальних цінностей). Водночас частиною 4 статті 631 ЦК України визначено, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Як вказує апелянт, акти на відшкодування витрат на зберігання майнових цінностей мобілізаційного резерву за 4 квартал 2022 року та за 4 квартал 2023 року були повернуті позивачу листами від 05.04.2023 №904/0/4-23, від 08.02.2024 №417/0/4-24 у зв'язку із закінченням бюджетного періоду та з урахуванням регламенту роботи Державної казначейської служби України та її територіальних органів. Водночас повернення вказаних актів не може бути підставою для звільнення відповідача від обов'язку оплати позивачу витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за наявних та погоджених кошторисів за спірний період.
У рішеннях ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (заява № 70297/01) та у справі «Бакалов проти України» (заява № 14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно). Постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117 «Про ліквідацію Державного агентства резерву» постановлено ліквідувати Державне агентство резерву. Установлено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до Державного агентства резерву становить два місяці з дня набрання чинності цією постановою.
Відповідно до частини 1 статті 112 ЦК України у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості: 1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.
Згідно із частиною 4 статті 112 ЦК України вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 30.08.2024 у справі № 905/451/22 відступив від висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 25.11.2021 у справі №922/2194/21 та від 03.05.2018 у справі №924/478/16, на які посилається відповідач в апеляційній скарзі, про те, що коли юридична особа перебуває у стані припинення, то належному способу захисту прав кредитора відповідає позовна вимога про зобов'язання юридичної особи включити до проміжного ліквідаційного балансу боржника вимог кредитора, а не про стягнення з такої юридичної особи боргу.
За приписами частини 2 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 30.08.2024 у справі № 905/451/22 дійшов висновку про те, що позовна вимога про стягнення грошових коштів з боржника - юридичної особи, яка перебуває у стані припинення, відповідає способу захисту, встановленому законом (примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини 2 статті 16 ЦК України, частина 2 статті 20 ГК України)), і цей спосіб захисту є ефективним.
При цьому зазначено, що статтю 112 ЦК України не можна тлумачити так, що вона забороняє примусове виконання судового рішення, ухваленого щодо боржника - юридичної особи, яка перебуває у стані припинення. Такого регулювання стаття 112 ЦК України не містить (та й не може містити з огляду на статтю 6 Конвенції у світлі практики ЄСПЛ).
Зазначене спростовує доводи відповідача про обрання позивачем неефективного способу захисту як на підставу для відмови у задоволенні позову.
Згідно із частиною 3 статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно із частинами 1, 3 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (частини 1, 2 названої норми).
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно із статтями 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 4, 5 статті 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).
Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам учасників справи із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Судові витрати відповідно до положень статті 129 ГПК України покладаються на апелянта (відповідача).
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Державного агентства резерву України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25 залишити без змін.
3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 у справі №910/1124/25.
4. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на Державне агентство резерву України.
5. Матеріали справи №910/1124/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в статтях 287-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 10.09.2025.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді І.П. Ходаківська
А.М. Демидова