Справа № 570/1518/25
провадження № 2/570/1143/2025
11 вересня 2025 року
Рівненський районний суд Рівненської області
в особі судді Кушнір Н.В.
з участю секретаря судового засідання Полюхович М.В.
при розгляді у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Рівненського районного суду Рівненської області (м.Рівне вул.Симона Петлюри,10 ) цивільної справи за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей виконавчого комітету Острозької міської ради, Військова частина НОМЕР_1 Збройних Сил Українипро встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей,
покликаючись на одноосібне виховання батьком спільних дітей представник позивача адвокат Вікторія Лук'янчук у поданій до суду 03 квітня 2025 року позовній заяві просить встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 неповнолітніх дітей сторін - синів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Розумність строків розгляду справи згідно з ст.2 ЦПК України належить до основних засад (принципів) цивільного судочинства і є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та про що неодноразово вказував у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини.
Так, згідно з п.1 ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Право на розгляд справи упродовж розумного строку, закріплене в п.1 ст.6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. При цьому Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, неодноразово наголошував, що право на доступ до правосуддя, закріплене у ст.6 Конвенції, не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути розумний ступінь пропорційності між застосованими засобами та поставленою метою (рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашінгдейн проти Великої Британії», рішення від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України»).
Процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються і передбачають усталений порядок їх застосування. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (п.47 рішення Європейського суду з прав людини від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України», заява №19164/04). Тобто, принцип правової визначеності передбачає зрозумілість, прогнозованість та усталений порядок застосування процесуальних норм.
На суди покладений обов'язок забезпечити швидкий та ефективний розгляд справи упродовж розумного строку. Відповідно для зупинення провадження у справі суддя повинен з'ясувати причини неможливості розгляду справи, адже необґрунтоване зупинення провадження у справі затягує строки її розгляду, і, як наслідок, учасники справи перебувають у стані невизначеності.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Провадження зупиняється до моменту, коли відпадуть обставини, які є перешкодою для розгляду справи, або будуть вчинені необхідні дії.
Підстави зупинення провадження та відповідний порядок визначені ЦПК України. Цей перелік є вичерпним та передбачає як підстави для обов'язкового зупинення провадження у справі, так і випадки, коли суд не зобов'язаний, але може зупинити провадження у справі.
Зокрема, у п.10 ч.1 ст.252 ЦПК України передбачено, що у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду, суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі.
Відповідно до п.14 ч.1 ст.253 ЦПК України провадження у справі зупиняється в випадку, встановленому п.10 ч.1 цього Кодексу до закінчення перегляду в касаційному порядку.
Згідно з правовим висновком ВСУ у справі за №6-1957цс16, визначаючи наявність підстав, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.
Наведена норма імперативна та покладає на суд саме обов'язок, а не право зупиняти провадження.
В даному випадку норми процесуального права, зокрема п.10 ч.1 ст.251 ЦПК України, які покладають на суд безумовний обов'язок зупинити провадження у справі є чіткими та прогнозованими в частині того, що вони встановлюють неможливість вирішення спору, а тому позивач не вправі мати законних очікувань з приводу розгляду та вирішення справи за такої обставини. Постановлення судом ухвали про зупинення провадження у справі грунтується на законі та переслідує легітимну мету, а також має розумний ступінь пропорційності між застосованими засобами і поставленою метою та не суперечить принципу юридичної визначеності.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2025 року справа № 308/17634/23 (провадження № 61-4575св24) за заявою про встановлення факту перебування на утриманні передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених ч.4 ст.403 ЦПК України.
Касаційний суд у зазначеній ухвалі вказав, що вважає за необхідне відступити від наведеного загального висновку щодо застосування відповідних норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23), та зазначити, що:
"Ключовим питанням при вирішенні того, чи перебувала особа на утриманні загиблого (померлого) військовослужбовця, є те, чи має така особа саме як член його сім'ї право на пенсію у разі втрати годувальника. Після відмови у призначенні та виплати одноразової грошової допомоги встановлення в окремому провадженні у порядку цивільного судочинства того, що особа була утриманкою загиблого (померлого) військовослужбовця, означатиме встановлення її належності до членів його сім'ї та визнання права такої особи на отримання пенсії у разі втрати годувальника, навіть якщо цю пенсію їй держава не призначила. Проте загальний суд за правилами цивільного судочинства ні в окремому, ні у позовному провадженні не має таких повноважень.
Більше того, встановлення за правилами цивільного судочинства факту перебування особи як члена сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця на його утриманні може суперечити витягу з особової справи (послужного списку) цього військовослужбовця й облікової картки про склад його сім'ї, в яких він цю особу членом своєї сім'ї не вказував.
Розгляд справи в окремому провадженні за правилами цивільного судочинства неможливий за наявності спору про право, зокрема й про право на призначення й отримання одноразової грошової допомоги особою, яка стверджує, що перебувала на утриманні загиблого (померлого) військовослужбовця, та пенсії у разі втрати годувальника для неї.
Якщо особа отримала відмову у призначенні одноразової грошової допомоги чи пенсії у разі втрати годувальника, немає підстав стверджувати, що спір із повноважним органом держави, зокрема військового управління, у неї відсутній, і що фактично для збирання доказів і оскарження такого рішення в адміністративному суді вона може використовувати можливості цивільного судочинства. Те, що відповідний орган держави не може претендувати на отримання допомоги чи пенсії, не означає, що він у кожному випадку від імені держави висловлює згоду з призначенням таких соціальних виплат. Тому в особи може виникати спір із державою в особі такого суб'єкта владних повноважень щодо призначення та виплати вказаних допомоги і пенсії.
Чинне законодавство не дає підстав для висновку про те, що встановлення факту перебування на утриманні померлого (загиблого) військовослужбовця для цілей призначення та виплати одноразової грошової допомоги чи пенсії у разі втрати годувальника можливе на підставі рішення загального суду в окремому чи позовному провадженні в порядку цивільного судочинства.
Не можна ініціювати судове провадження у порядку цивільного судочинства з метою оцінки обставин (фактів), які становлять предмет доказування у провадженні в порядку адміністративного судочинства, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу в такому провадженні належним і допустимим.
Можливість встановлення певного юридичного факту у цивільному судочинстві передбачена для іншої мети, ніж вирішення спору, зокрема й адміністративного спору щодо призначення та виплати одноразової грошової допомоги, крім випадків, передбачених законом. Такий винятковий випадок передбачений статтею 16-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в редакції Закону № 3515-IX від 09 грудня 2023 року лише щодо факту проживання однією сім'єю жінки (чоловіка) із загиблим (померлим) військовослужбовцем, які не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.
Спір про право на одноразову грошову допомогу (її призначення та виплату) чи про право на отримання пенсії у разі втрати годувальника належить до юрисдикції адміністративного суду. Встановлення відповідного факту є необхідним та можливим під час розгляду справи в суді адміністративної юрисдикції у зв'язку з оскарженням рішення (дій/бездіяльності) суб'єкта владних повноважень про відмову у здійсненні такої виплати. У такому випадку факт перебування заявника на утриманні загиблого (померлого) військовослужбовця є підставою адміністративного позову, а не його предметом. Цей юридично значимий факт як одна з фактичних підстав позову належить до предмета доказування та підлягає встановленню під час вирішення публічно-правового спору в порядку адміністративного судочинства.
Таким чином, не можна розглядати у цивільному судочинстві заяви про встановлення фактів з метою призначення та виплати одноразової грошової допомоги за загиблого (померлого) військовослужбовця після відмови у її призначенні органом військового управління або за встановлення спору про право з державою в особі такого органу, крім випадків, передбачених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Разом з тим, не виключається вирішення питання про встановлення таких фактів у цивільному судочинстві в порядку позовного провадження за відсутності спору з органом військового управління, але за наявності інших заінтересованих осіб, які претендують на отримання одноразової грошової допомоги, та спору між ними щодо права на призначення й отримання цієї допомоги".
Правовідносини, з приводу яких виник спір у цій справі, є подібними до правовідносин, які є предметом розгляду в справі № 308/17634/23.
Суд наголошує, що зупинення провадження у справі є тимчасовим заходом, учасники справи не позбавлені права ініціювати питання про поновлення провадження у справі шляхом подання до суду відповідних клопотань.
Проаналізувавши матеріали справи, виходячи з предмету спору та заявлених вимог, суд вважає, що вказані обставини мають істотне значення для правильного вирішення даного спору, так їх неврахування може вплинути на права та обов'язки сторін у справі. Встановлені обставини цивільної справи № 308/17634/23 матимуть суттєве преюдиційне значення для вирішення даної справи, а тому провадження у справі слід зупинити до закінчення перегляду в касаційному порядку справи № 308/17634/23.
Відповідно до ч.1 ст.254 ЦПК України провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів з дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення.
З огляду на викладене, керуючись п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України, суд
зупинити провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей виконавчого комітету Острозької міської ради, Військова частина НОМЕР_1 Збройних Сил України,про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 308/17634/23.
.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Рівненського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Учасник справи, якому повна ухвала суду не вручена в день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.
У разі подання апеляційної скарги ухвала суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Кушнір Н.В.