Справа № 473/4333/25
іменем України
"10" вересня 2025 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі головуючої судді Лузан Л.В., за участю секретаря судового засідання Мовчанюк М.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вознесенську Миколаївської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Південна товарна біржа, про визнання права власності,
у серпні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Південна товарна біржа, про визнання права власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач ОСОБА_1 зазначав, що він є власником кіоску, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу №0313, укладеного між ним та ОСОБА_2 та зареєстрованого 12 липня 2001 року на Вознесенській філії Південної товарної біржі. 17 липня 2001 року покупець зареєстрував право власності щодо придбаного нерухомого майна в КП «Вознесенське міжміське бюро технічної інвентаризації».
Разом з тим, позивач не може розпорядитися придбаним майном, оскільки втратив оригінал правовстановлюючого документу на нерухоме майно. Разом з тим поновлення (отримання дубліката) правовстановлюючого документа на час розгляду справи є неможливим, а тому позивач на підставі ст. 392 ЦК України просив визнати за ним право власності на нерухоме майно в судовому порядку.
В судове засідання представниця позивача адвокат Бінько М.А. не з'явилися, надала суду заяву про розгляд справи без її участі, позовні вимоги ОСОБА_1 підтримала.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без його участі, позовні вимоги ОСОБА_1 визнав.
Представник третьої особи без самостійних вимог - Південної товарної біржі в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.
Дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у ній доказів, суд прийшов до наступного.
Як убачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є власником кіоску розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу №0313, укладеного між ним та ОСОБА_2 та зареєстрованого 12 липня 2001 року на Вознесенській філії Південної товарної біржі. 17 липня 2001 року покупець зареєстрував право власності щодо придбаного нерухомого майна в КП «Вознесенське міжміське бюро технічної інвентаризації».
Відповідно до ст. 4 ЦК УРСР (чинний на час укладення договору купівлі-продажу) цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством, в тому числі і з угод.
Згідно зі ст.41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
За загальним правилом, визначеним у ст.47 ЦК УРСР, договори купівлі-продажу нерухомості підлягали нотаріальному посвідченню.
Згідно із ч.1 ст. 128 ЦК УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 227 ЦК УРСР передбачалася обов'язкова нотаріальна форма лише договору купівлі-продажу житлового будинку і його реєстрація органами місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарну біржу (в редакції на час укладення вказаного договору) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
Тобто, ЦК Української РСР 1963 року не містив норм про обов'язковість нотаріального посвідчення зареєстрованих на біржі договорів купівлі-продажу нежитлового нерухомого майна.
Отже, при вчиненні договору купівлі-продажу нерухомого майна дії сторін були спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків, перехід права власності відбувся, сторони договору мали необхідний обсяг цивільної дієздатності та вільне волевиявлення, що відповідало внутрішній волі на досягнення наслідків, а саме купівлі-продажу спірного нерухомого майна. Отже, правочин був реальним і вчинений у формі, передбаченій чинним законодавством України на момент його вчинення.
При цьому в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази відсутності у продавця права продажу вказаного об'єкту.
Водночас, з матеріалів справи вбачається, що правовстановлюючий документ є втраченим.
Поновлення (отримання дубліката) правовстановлюючого документа на час розгляду справи не є можливим.
В той же час факт належності позивачу нерухомого майна повністю підтвердився в судовому засіданні копією договору купівлі-продажу, який був укладений 12 липня 2001 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований на Вознесенській філії Південної товарної біржі за реєстровим №0313, довідкою, виданою 17 серпня 2025 року КП «Вознесенське міжміське бюро технічної інвентаризації» за № 541, відповідно до якої за позивачем зареєстровано право власності на кіоск, розташований за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12 липня 2001 року, зареєстрованого на Вознесенській філії Південної товарної біржі за реєстровим №0313.
Згідно ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідно до п. 37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» з урахуванням положень частини першої статті 15 та статті 392 ЦК власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше.
Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім зазначеного, шляху для відновлення порушеного права.
Оскільки позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі статті 392 ЦК, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, то на ці позови не поширюються правила про позовну давність.
Згідно ч. 1 ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
В той же час, згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч.ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України).
При цьому, в постанові від 20 грудня 2020 року у справі № 398/4220/17 Верховний Суд вказав, що перелік визначених у ст. 16 ЦК України способів захисту не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, аніж тим, що встановлений договором або законом.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Обставини справи вказують на те, що обраний позивачем спосіб захисту є єдиним можливим та ефективним способом захисту його невизнаного права.
За таких обставин, суд вважає, що вимоги позивача є обґрунтованими, а його цивільне право підлягає захисту шляхом визнання його власником спірного майна.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 200, 206, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд
позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Південна товарна біржа, про визнання права власності задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , право власності на кіоск АДРЕСА_1 .
Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.
Суддя Л.В.Лузан