Постанова від 02.09.2025 по справі 910/18113/15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/18113/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

прокурора - Штін Д.С.,

позивача - не з'явився,

відповідача - 1 - не з'явився,

відповідача - 2 - не з'явився,

відповідача - 3 - Литвин А.А. (в режимі відеоконференції),

відповідача - 4 - не з'явився,

відповідача - 5 - не з'явився,

відповідача - 6 - Сіренка Ю.Є. (в режимі відеоконференції),

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог

на предмет спору, на стороні позивача - не з'явився,

на стороні відповідачів - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП ГЕЛІОС"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2025

та рішення Господарського суду м. Києва від 13.03.2025

у справі № 910/18113/15

за позовом заступника прокурора Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Преско-В"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Авалон Комерц Груп"

3. Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві (нині - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ)

4. Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України

5. Товариства з обмеженою відповідальністю "Аурум Інвест"

6. Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП ГЕЛІОС"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Товариства з обмеженою відповідальністю "Інновест Партнери"

про визнання права власності, визнання недійсними договорів, витребування майна, скасування рішення про державну реєстрацію,

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Деснянського району м. Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - Київська міська рада, Міськрада, позивач) звернувся з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову), в якому просив:

- визнати за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) на вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м) у м. Києві, вартістю 369 840,00 грн;

- визнати за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) на вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м) у м. Києві, вартістю 108 810,00 грн;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме: нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м), вартістю 369 840,00 грн, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Преско-В" (далі - ТОВ "Преско-В"; відповідач-1) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Авалон Комерц Груп" (далі - ТОВ "Авалон Комерц Груп"; відповідач-2), посвідчений 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в реєстрі за № 8374;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме: нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м), вартістю 108 810,00 грн, укладений між ТОВ "Преско-В" і ТОВ "Авалон Комерц Груп", посвідчений 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в реєстрі за № 8370;

- скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Заіки Ірини Володимирівни від 20.03.2013 за індексним номером 1019642, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділів) щодо реєстрації за ТОВ "Авалон Комерц Груп" права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) на вул. Мілютенка, 7б (910,30 кв.м) у м. Києві, вартістю 369 840,00 грн (номер запису про право власності 400337 від 14.03.2013 (далі - рішення державного реєстратора -1);

- скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Малишева Максима Сергійовича від 21.03.2013 за індексним номером 1029750, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділів) щодо реєстрації за ТОВ "Авалон Комерц Груп" права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) на вул. Лісківська, 9б/22 (264,70 кв.м) у м. Києві, вартістю 108 810,00 грн (номер запису про право власності 404516 від 14.03.2013 (далі - рішення державного реєстратора -2);

- витребувати від ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) на вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м) у м. Києві, вартістю 369 840,00 грн;

- витребувати від ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) на вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м) у м. Києві, вартістю 108 810,00 грн.

На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що відповідач-1 набув право власності на самочинно збудовані нежитлові будівлі у м. Києві за адресами: вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м) і на вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв.м) на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали суду від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08. У подальшому, між ТОВ "Преско-В" і ТОВ "Авалон Комерц Груп" 29.12.2011 було укладено договори купівлі-продажу вказаних об'єктів нерухомого майна. Під час проведення перевірки прокурором, на підставі листа Гребінківського районного суду Полтавської області від 05.03.2015, встановлено відсутність рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08, якими визнано право власності за ТОВ "Преско-В" на вказане нерухоме майно та зобов'язано здійснити державну реєстрацію. Також, прокуратурою було встановлено, що земельні ділянки, на яких розташовані спірні об'єкти нерухомого майна, відповідачу-1 у власність або користування Київською міською радою не надавались.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 13.03.2025 (головуючий суддя - А.І. Привалов, судді - Т.В. Васильченко, Д.В. Мандичев), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2025 (головуючий суддя - О.В. Яценко, судді - Г.А. Кравчук , О.О. Хрипун), позов задоволено частково.

Визнано за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) на вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м) у м. Києві, вартістю 369 840,00 грн та на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) на вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв.м) у м. Києві, вартістю 108 810,00 грн.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме: нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м), вартістю 369 840,00 грн, укладений між ТОВ "Преско-В" і ТОВ "Авалон Комерц Груп", посвідчений 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в реєстрі за № 8374.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме: нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв.м), вартістю 108 810,00 грн, укладений між ТОВ "Преско-В" і ТОВ "Авалон Комерц Груп", посвідчений 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в реєстрі за № 8370.

Витребувано від ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) на вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м) у м. Києві, вартістю 369 840,00 грн.

Витребувано від ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) на вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв.м) у м. Києві, вартістю 108 810,00 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Стягнуто з відповідачів в дохід Державного бюджету України судовий збір.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 07.07.2011 державним реєстратором Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" прийнято рішення про державну реєстрацію за ТОВ "Преско-В" права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення площею 910,30 кв.м на вул. Мілютенка, 7б у Деснянському районі м. Києва на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08 за позовом ТОВ "Преско-В" до ОСОБА_2 про розірвання договорів оренди та визнання права власності на майно.

10.12.2011 зареєстровано право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення загальною площею 264,70 кв.м за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9б/22 за ТОВ "Преско-В" на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08 за позовом ТОВ "Преско-В" до ОСОБА_2 про розірвання договорів оренди та визнання права власності на майно, що підтверджується витягом з реєстру права власності на нерухоме майно, листом Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 27.02.2015 № 2570 (И-2015).

29.12.2011 між ТОВ "Преско-В" (продавець) і ТОВ "Авалон Комерц Груп" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. за реєстровим № 8374, відповідно до умов якого продавець передає, а покупець -приймає у власність належну продавцю на праві власності нежитлову будівлю торгівельного призначення, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, буд. 7б, загальною площею 910,30 кв.м, яка розташована на спірній земельній ділянці. Нежитлова будівля належить продавцю на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали цього ж суду від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08.

29.12.2011 між ТОВ "Преско-В" (продавець) і ТОВ "Авалон Комерц Груп" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого нежитлову будівлю торгівельного призначення площею 264,70 кв.м, розташовану на земельній ділянці площею 506,76 кв.м, кадастровий номер 8000000000:62:077:0108, за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9б/22 , що належить ТОВ "Преско-В" на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали цього ж суду від 10.11.2010, було відчужено на користь ТОВ "Авалон Комерц Груп" за ціною 108 810,00 грн.

25.07.2015 між ТОВ "Авалон Комерц Груп" (продавець) і ТОВ "Аурум Інвест" (покупець) було укладено договір № 821 купівлі-продажу нерухомого майна за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, буд. 7б, загальною площею 910,30 кв.м, за умовами якого продавець продав, а покупець - купив нежитлову будівлю, яка розташована на спірній земельній ділянці, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 04.09.2015.

25.07.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарською І.А. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ "Аурум Інвест" на нежитлову будівлю торгівельного призначення загальною площею 264,70 кв.м за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9б/22 ; підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу нерухомого майна від 25.07.2015 № 823, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майн від 17.09.2015.

Суди встановили, що відповідно до листа Голови Гребінківського районного суду Полтавської області від 05.03.2015, Гребінківським районним судом Полтавської області розглядалась справа № 2-366/08 за позовом ОСОБА_3 до Рудківської сільської ради та ОСОБА_4 , за участю третьої особи - нотаріуса Державної нотаріальної контори, про визнання права власності в порядку спадкування на житловий будинок, земельну ділянку та грошові вклади (рішення від 09.09.2008).

Київською місцевою прокуратурою № 3 внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження від 28.04.2015 № 42015100030000066 за ч. 4 ст. 358 КК України за фактом використання завідомо підробленого документа.

Під час розгляду цієї справи № 910/18113/15, згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, приватним нотаріусом КМНО Гороховою Н.І. 09.07.2024 прийнято рішення про реєстрацію за ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" права власності на: нежитлову будівлю торгівельного призначення (літ. А) загальною площею 264,7 кв.м на вул. Лісківська, 9б/22 (індексний номер: 74035487), а 05.07.2024 цим же нотаріусом прийнято рішення про реєстрацію за ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (літ. А) загальною площею 910,3 кв.м на вул. Мілютенка, 7б (індексний номер: 73986179).

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з такого:

- дотримання прокурором вимог законодавства (ст. 23 Закону України "Про прокуратуру") щодо звернення з відповідним позовом до суду;

- відповідні будівлі є об'єктами самочинного будівництва, що також встановлено рішеннями у справах № 910/14328/17, № 910/13356/17, які не можуть бути поставлені під сумнів, а тому відповідно до ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності у ТОВ "Преско-В" або інших осіб на вказані будівлі не виникло і не могло відчужуватися третім особам;

- оспорювані договори купівлі-продажу спрямовані на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, що також порушує права та охоронювані інтереси територіальної громади в особі Київської міської ради;

- права власника земельної ділянки - територіальної громади міста Києва можуть бути поновлені, зокрема шляхом визнання права власності на об'єкти самочинного будівництва (ч. 5 ст. 376 ЦК України);

- оскільки позивач довів своє право власності на спірне нерухоме майно, а відповідач - 6 не є добросовісним його набувачем, то спірне майно підлягає витребуванню від відповідача -6;

- з огляду на обставини цієї справи, витребування майна є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету, не є таким, що порушує ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція);

- прокурор звернувся з позовом з дотриманням позовної давності, про застосування якої просили відповідачі - 1,- 6.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування рішень державних реєстраторів, суди виходили з того, що ці вимоги не забезпечать належного захисту порушених прав позивача у цьому випадку.

Не погоджуючись із ухваленими у справі рішеннями, ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме вказує на прийняття судами рішень без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16- ц, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 27.09.2023 у справі № 201/1051/22, від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20, від 26.04.2022 у справі № 522/23819/15-ц, від 15.05.2019 у справі № 723/405/17, від 14.02.2018 у справі № 379/1256/15-ц, від 08.02.2018 у справі № 756/9955/16-ц, від 21.05.2020 у справі № 468/1736/17-ц, від 16.01.2019 у справі № 521/17654/15-ц, від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17, від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20), від 10.01.2024 у справі № 501/1672/22, від 17.01.2024 у справі № 441/1159/21, від 06.10.2022 у справі № 904/624/19. Посилається також на п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України - судами не досліджено докази, не з'ясовано обставин справи і не здійснено належної оцінки аргументів та доводів сторін.

У касаційній скарзі ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" зазначає, що справа становить для нього виняткове значення, оскільки оскаржуваними рішеннями його позбавлено права власності на майно; скаржник не був учасником справ № 910/14328/17, № 910/13356/17, встановлені обставини в яких враховувалися при розгляді цієї справи, чим порушено ст. 75 ГПК України; станом на час подачі скарги, вирок у кримінальному провадженні № 42015100030000066 жодній особі не винесено; у позивача відсутні будь-які документи, які посвідчують право територіальної громади міста Києва на спірні об'єкти нерухомого майна; ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" як добросовісний набувач не повинен був перевіряти історію придбання нежитлових будівель аж до його першого набувача та робити висновки щодо правомірності такого набуття. Скаржник діяв покладаючись на відомості наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; судами попередніх інстанцій не надано жодної оцінки доводам ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" про те, що вартість нежитлових будівель, визначена прокурором, є необґрунтованою та явно заниженою; суди не звернули увагу на те, що у цій справі заявлено одночасно віндикаційний і негаторний позов, які є взаємовиключними; не звернули увагу і на те, що вимога про визнання недійсними проміжних договорів купівлі-продажу є неефективною вимогою у контексті цього спору, оскільки не відновить порушеного права позивача; вимога позивача про визнання права власності на нежитлові будівлі не підлягала задоволенню, оскільки заявлена до неналежного відповідача.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.08.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 25.08.2025.

У відзивах прокурор і Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з підстав наведених у цьому відзиві.

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, пояснення представників відповідачів-3, -6, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення (п. п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України в частині підстави касаційного оскарження, визначеної п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та залишення касаційної скарги без задоволення в частині підстави касаційного оскарження, визначеної п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, з огляду на таке.

Главою 3 роз. I кн. 1 ЦК України регулюється захист прав та інтересі осіб. Так, ст. 15 ЦК України унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

У гл. 24 роз. I кнг. 3 ЦК України закріплений інститут, який регулює набуття права власності. Так, за ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (закріплена "презумпція правомірності набуття права власності").

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма ч. 2 ст. 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (ч. 2 ст. 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України).

Самочинне будівництво за своєю правовою природою є специфічним об'єктом, який фізично є нерухомістю, однак без наявності в особи, яка здійснює будівництво юридичних прав на цю річ. Самочинним будівництвом можуть бути визнані як нове будівництво, так і реконструкція існуючих об'єктів нерухомості тощо.

Самочинне будівництво регулює ст. 376 ЦК України.

Так, відповідно до ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. ч. 1, 2 ст. 376 ЦК України). Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 4 ст. 376 ЦК України). На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК України). У разі істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову (ч. 7 ст. 376 ЦК України).

Здійснюючи аналіз відповідних норм прав, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 висновувала, що: "належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Оскільки положення ст. 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за особою - власником земельної ділянки у будь-який інший спосіб, окрім визначеного цією статтею (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за власником земельної ділянки), також не змінює правовий режим самочинного будівництва. За вказаних обставин особа - власник земельної ділянки не набуває право власності на самочинно побудоване нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 та Верховний Суд у постановах від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22, від 28.05.2025 у справі № 914/1337/22 зазначили, що у разі державної реєстрації права власності за іншим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.

Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.

Принцип "правової (юридичної) визначеності" (від анг. legal certainty) є одним із суттєвих елементів верховенства права.

Здійснюючи аналіз вказаного принципу "правової (юридичної) визначеності, Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово розкривали його зміст, зокрема зазначали, що:

- принцип "юридичної визначеності" є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення "res judicata" (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності"). ЄСПЛ у справі "Христов проти України" (рішення від 19.02.2009, заява № 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенція, необхідно тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип "юридичної визначеності", згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії"). Принцип "юридичної визначеності" вимагає поваги до принципу "res judicata", тобто поваги до остаточного рішення суду. ЄСПЛ зазначав, що сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи (рішення від 24.07.2003 у справі "Рябих проти Росії", заява № 52854/99). Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"), які з огляду на положення ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу "res judicata", тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 408/8040/12).

Судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.02.2019 у справі № 910/14328/17, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 06.11.2019, визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 25.07.2015, а саме: нежитлової будівлі торгівельного призначення (літ. А) площею 910,30 кв.м на вул. Мілютенка, 7б у Деснянському районі м. Києва, укладеного між ТОВ "Авалон Комерц Груп" і ТОВ "Аурум Інвест", посвідченого 25.07.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарскою I.A. та зареєстрований в реєстрі за № 821; зобов'язано ТОВ "Аурум Інвест" повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 767 кв.м на Мілютенка, 7Б у Деснянському районі м. Києва, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд.

У вказаних судових рішеннях встановлено таке:

- на підставі даних з Єдиного державного реєстру судових рішень та інформації у листі голови Гребінківського районного суду Полтавської області від 05.03.2015 № 411/15-вих встановлено факт відсутності рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали цього ж суду від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08 про розірвання договорів оренди та визнання права власності на майно та, що наявні в матеріалах справи фотокопії з копії рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали суду від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08 без наявності їх оригіналів або засвідчених копій не спростовують встановлених судом апеляційної інстанції обставин;

- відсутні належні та допустимі докази прийняття Київською міською радою рішення про передачу ТОВ "Преско-В" або іншим особам, які у подальшому ставали власниками нежитлової будівлі, у користування спірної земельної ділянки та державної реєстрації речового права на неї;

- відповідно до листа Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києва від 20.05.2015 документи, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт у Деснянському районі м. Києві за адресою вул. Мілютенка, 7б не видавались та не реєструвались, в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти не приймались;

- відповідно до інформації, наданої Департаментом містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації в листі від 15.05.2015, за адресою м. Київ, вул. Мілютенка, 7б проєктна документація на проведення будівельних робіт не погоджувалась та до містобудівного кадастру не вносилась;

- посилання скаржника на те, що спірну нежитлову будівлю не можна вважати об'єктом самочинного будівництва, оскільки державна реєстрація права власності на неї за ТОВ "Преско-В" була здійснена із дотриманням вимог законодавства, не приймаються судом з огляду на те, що державна реєстрація це не підстава набуття права власності, а засвідчення державою вже набутого особою права власності, і не можна ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації;

- оскільки нежитлова будівля збудована на спірній земельній ділянці, що не була належним чином відведена ТОВ "Преско-В" для цієї мети, а також без дозвільних документів, які надають право виконувати будівельні роботи, без належно затвердженого проєкту, без введення спірного об'єкту нерухомості в експлуатацію, з урахуванням положень ч. 2 ст. 376 ЦК України право власності у ТОВ "Преско-В" або інших осіб на нежитлову будівлю не виникло, а тому і не могло бути реалізовано в частині розпорядження майном, зокрема шляхом відчужування третім особам.

Також рішенням Господарського суду міста Києва від 15.07.2021 у справі № 910/13356/17, залишеним без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2022 та Верховного Суду від 29.11.2022, задоволено позов заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ТОВ "Преско-В", ТОВ "Авалон Комерц Груп", ТОВ "Аурум Інвест" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та зобов'язання вчинити дії. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 25.07.2015, укладений між ТОВ "Авалон Комерц Груп" і ТОВ "Аурум Інвест", посвідчений 25.07.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарською I.A. та зареєстрований у реєстрі за № 823; зобов'язано ТОВ "Аурум Інвест" повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 507 кв.м на вул. Лісківській, 9б/22 у Деснянському районі м. Києва, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд.

Під час розгляду справи № 910/13356/17 судами установлено таке:

- за умов відсутності у ТОВ "Преско-В" права власності на нежитлову будівлю ані це Товариство, ані інші особи, яким це право власності було передано, не могли розпоряджатися спірним майном, зокрема шляхом продажу третім особам (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16 та від 06.11.2019 у справі №910/14328/17 у спорах, що виникли з подібних правовідносин за участю тих самих сторін);

- Київська міська рада не приймала рішень про передачу ТОВ "Преско-В" або іншим особам земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:62:077:0108, розташованої на вул. Лісківській, 9б/22 у Деснянському районі м. Києва; документи, що посвідчують право користування земельними ділянками і надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт за вказаною адресою не видавалися та не реєструвалися; в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти не приймалися, проектна документація на проведення будівельних робіт не погоджувалася та до містобудівного кадастру не вносилася;

- відсутність у матеріалах справи доказів належного оформлення за ТОВ "Преско-В" речового права на спірну земельну ділянку, доказів отримання ним відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту свідчить про те, що спірна нежитлова будівля є об'єктом самочинного будівництва;

- ТОВ "Аурум Інвест" користується спірною земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючих документів для експлуатації самочинно збудованого нерухомого майна, чим порушує права територіальної громади міста Києва, а тому саме вказане Товариство має виступати відповідачем за позовною вимогою про повернення земельної ділянки з приведенням її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд.

Право касаційного оскарження регулюється ст. 287 ГПК України.

Законодавець у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України закріпив норму, відповідно до якої підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Здійснюючи аналіз цієї норми, Верховний Суд в ухвалі від 04.12.2024 у справі № 917/1022/23 зазначив, що відповідно до положень згаданої норми касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду у п. 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц виснувала, що зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Разом з тим, вказаною підставою для касаційного оскарження - п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України (див., зокрема ухвалу Верховного Суду від 08.10.2024 у справі № 274/1477/20). Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення (див., зокрема підхід в частині оцінювання спірних правовідносин на предмет подібності, який застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Здійснивши аналіз оскаржуваних рішень і постанов Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Так, у справі № 48/340 позов обґрунтований тим, що майно санаторію імені Першого травня в м. Києві (Пуща-Водиця), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, є державною власністю та Укрпрофоздоровниці не передавалося, у зв'язку із чим прокурор указував на недійсність договору № 8000109/2002-24, за яким Укрпрофоздоровниця відчужила спірне майно на користь ВГБФ "Батьківська турбота", та наявність підстав для повернення такого майна у державну власність. У цій справі Велика Палата Верховного Суду заяву Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" про перегляд судових рішень у справі № 48/340 за виключними обставинами задовольнила. Скасувала рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2011, постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.04.2014 та постанову Вищого господарського суду України від 24.07.2014 у справі № 48/340 та ухвалила нове рішення, яким відмовила у задоволенні позову заступника прокурора міста Києва.

У справі № 911/3594/17 - ТОВ "Баришівська друкарня" звернулося до Господарського суду Київської області з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету Баришівської селищної ради Київської області від 14.07.2017 № 58 "Про надання згоди на реєстрацію права спільної власності територіальних громад сіл, селищ Баришівського району на 28/100 частини будівлі". Позовні вимоги обґрунтовані тим, що: позивач є власником цілісного майнового комплексу, щодо якого надано згоду на реєстрацію права власності на його частину за територіальною громадою відповідно до спірного рішення, а отже, це рішення порушує майнові права ТОВ "Баришівська друкарня"; спірне рішення прийняте з перевищенням компетенції, визначеної ст. 30, ч. 2 ст. 52 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки виконавчий комітет Баришівської селищної ради не має права на надання згоди на реєстрацію права власності на нерухоме майно.

У справі № 369/11268/16-ц предметом спору є визнання договору дарування недійсним і скасування державної реєстрації права власності. Позов мотивовано тим, що ПАТ "Банк Фамільний" звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 19.06.2012 ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні злочину та визначено розмір нанесених збитків. 02.11.2012 суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ "Банк Фамільний" боргу в розмірі 580 849,84 грн, а 19.11.2012 державна виконавча служба відкрила виконавче провадження № НОМЕР_1. Однак, 27.12.2012 ОСОБА_5 уклав договори дарування зі своїми дітьми ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , передавши безоплатно у власність обдаровуваним по 1/2 частці будинку і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 . Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх дітей, ОСОБА_5 знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорювані правочини є фіктивними. Посилаючись на викладене, та неодноразово уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати договори дарування від 27.12.2012 недійсними, а також скасувати державну реєстрацію права власності. Велика Палата Верховного Суду у цій справі зазначила, що з'ясувавши, що при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_5 , суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі ст. 234 ЦК України.

У справі № 922/3537/17 за позовом ТОВ "Алта" до Головного територіального управління юстиції у Харківській області, ДП "Сетам", приватного нотаріуса Харківського міського територіального округу Харківської області Гончаренко Надії Юльянівни, ПП "Фудстар", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" про визнання недійсними торгів, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - позов мотивований тим, що оскаржувані електронні торги проведені з порушенням приписів Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2831/5 та всупереч ухвалі Московського районного суду м. Харкова від 24.07.2017 у справі № 643/9474/17 про накладення заборони відчуження нежитлового приміщення площею 723,8 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстрованого за ТОВ "Алта". Велика Палата Верховного Суду у цій справі зазначила, що позовні вимоги ТОВ "Алта" про визнання недійсними електронних торгів не підлягають задоволенню з мотивів, викладених у її постанові.

У справі № 610/1030/18 за позовом Приватного підприємства "Міловське" до ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Успіх Слобожанщини", відділу з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Балаклійської районної державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про визнання недійсними договорів оренди та скасування рішень про державну реєстрацію права оренди - позов мотивовано тим, що ОСОБА_8 має на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 07.02.2014 земельну ділянку площею 4,1243 га з кадастровим номером 6320284000:03:000:0007. Спадкодавець - ОСОБА_10 - за життя, 05.05.2008, уклав із позивачем договір оренди цієї земельної ділянки строком на 10 років. ОСОБА_9 має на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25.12.2015 земельну ділянку площею 4,3441 га з кадастровим номером 6320284000:03:000:0004. Спадкодавець - ОСОБА_11 - за життя, 05.05.2008, уклала з позивачем договір оренди цієї земельної ділянки строком на 10 років. ОСОБА_8 та ОСОБА_9 як нові власники земельних ділянок зазначених договорів оренди з позивачем не розірвали, а 06.12.2017 уклали оскаржені договори оренди з Товариством. Останні є недійсними, як і здійснена на їх підставі державна реєстрація права оренди за Товариством, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства та порушують права позивача. У цій справі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації (ч. 3 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абз. 4 ч. 2 ст. 24 Закону України "Про оренду землі"). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч. ч. 1, 2 ст. 15 ЦК України). Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 01.01.2013, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити.

У справі № 922/2416/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бонус-трейд", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , про звернення стягнення на предмет іпотеки - позов мотивовано тим, що внаслідок невиконання ОСОБА_12 зобов'язань за кредитним договором у неї існує заборгованість у розмірі 2 176 801,21 дол. США. Виконання зобов'язань за наведеним кредитним договором забезпечено шляхом укладення 19.04.2007 між ПАТ "КБ "Приватбанк" і ОСОБА_12 договору іпотеки спірного майна. Надалі спірне майно неодноразово відчужувалось на користь інших осіб, внаслідок чого 15.12.2014 зареєстровано право приватної власності відповідача на це майно, яке передано останнім в іпотеку ОСОБА_13 . Позивач не надавав згоди на передачу спірного майна в наступну іпотеку, тому попередня іпотека від 19.04.2007 має вищий пріоритет над наступними, тобто позивач має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок стягнення заборгованості за кредитним договором у судовому порядку. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки, враховуючи, зокрема інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно того, хто є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ "Бонус-трейд", на користь якого, як установили суди першої й апеляційної інстанцій, ТОВ "Бабаївськ-інвест" відчужило предмет іпотеки.

У справі № 925/1351/19 ліквідатор ДП "МЗ "Оризон" звернувся до Господарського суду Черкаської області в межах справи № 10/2180 про банкрутство за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Сміла до ДП "МЗ "Оризон" із заявою до ОСОБА_14 про витребування майна з чужого незаконного володіння, у якій просив прийняти позовну заяву до розгляду та витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_14 на користь заявника нежитлову будівлю корпусу № 19, яка складається з виробничого корпусу літ. А-1 та адміністративно-побутових приміщень літ. А-3, реєстраційний номер 8334291711105, розташовану на АДРЕСА_4 , площею 1 429,5 кв.м; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 27196984 від 25.07.2018 про право власності ОСОБА_14 на нежитлову будівлю корпусу № 19, до складу якої входять виробничий комплекс літ. А-1 та адміністративно-побутові приміщення літ. А-3, за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер нерухомого майна: 833429171105 (запис внесений до Державного реєстру приватним нотаріусом Романій Н.В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 42227962 від 25.07.2018); зареєструвати право власності ДП "МЗ "Оризон" на зазначене нерухоме майно. Вважав, що нерухоме майно (нежитлова будівля корпусу № 19, до складу якої входять виробничий комплекс літ. А-1 та адміністративно-побутові приміщення літ. А-3, за адресою: вул. Промислова, буд. 12) вибуло з володіння ДП "МЗ "Оризон" поза його волею за результатами продажу на прилюдних торгах ОСОБА_15 , що відбулись із порушенням Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803 та статуту підприємства. При цьому легалізація покупцем придбаного майна шляхом нотаріального оформлення права власності та отримання свідоцтва про право власності на придбане майно не відбулася. Моментом, з якого нерухоме майно вибуло з володіння ДП "МЗ "Оризон" поза його волею, є проведена ОСОБА_15 державна реєстрація спірного нерухомого майна, здійснена останнім на підставі рішення Смілянського міськрайонного суду від 17.03.2008 у справі № 2-705/2008 про визнання дійсним договору купівлі-продажу, укладеного за результатами проведення прилюдних торгів, та про визнання права власності на придбане з прилюдних торгів майно - адміністративно-побутові та виробничі приміщення корпусу № 19 за адресою: АДРЕСА_4 . На час подання заяви спірне нерухоме майно перебуває в ОСОБА_14 , а право на подання віндикаційного позову про витребування майна, на думку ДП "МЗ "Оризон", виникло в нього як у законного власника спірного майна з моменту прийняття Апеляційним судом Черкаської області постанови про скасування рішення Смілянського міськрайонного суду від 17.03.2008 у справі № 2-705/2008, тобто з 02.12.2016. У цій справі Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що за встановленими у цій справі обставинами спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна необхідно враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та "юридичне очищення" майна, придбаного у такий спосіб. Зазначила, що добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судові рішення у цій справі необхідно скасувати, а в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку ст. ст. 387, 388 ЦК України, а права позивача в зв'язку з цим захисту не підлягають.

Верховний Суд у справі № 201/1051/22 за позовом Фонд державного майна України до ОСОБА_16 , ОСОБА_17 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності виснував, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що ефективним способом захисту прав держави у цій справі є звернення до суду з позовною вимогою саме про витребування майна, а не визнання права власності на майно, яке на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.05.2020 у справі № 201/6217/17 належить державі. Зазначене судове рішення стосується витребування спірного майна у ОСОБА_16 . Проте, наразі зазначеним майном користується ОСОБА_17 і визнання права власності не захищає порушене право позивача.

У справі № 910/5808/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрщеббуд" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Реверука Петра Костянтиновича до ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , Публічне акціонерне товариство "Банк національний кредит", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "Тайсон Інвестментс Групп", Товариство з обмеженою відповідальністю Науково-виробничий центр "Енергія-Сервіс", ОСОБА_22 , про витребування майна з чужого незаконного володіння у межах справи № 910/8428/18 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрщеббуд" про банкрутство, Верховний Суд зазначив, що віндикація в межах провадження у справі про банкрутство є не лише способом консолідації ліквідаційної маси, оскільки захист права власності боржника, з урахуванням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, також презюмується. Такий захист спрямований на попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном саме власником, в тому числі власником, який є боржником у провадженні у справі про банкрутство, оскільки власник майна наділений в тому числі правом на погашення власних боргів за рахунок належного йому майна. Повернення майна може прямо вплинути як на діяльність юридичної особи-боржника в цілому, так і на права керівників юридичної особи, так і на її учасників. При застосуванні положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції у відносинах між боржником-позивачем та добросовісними набувачами, суди повинні встановити підстави набуття спірного майна добросовісним набувачем, значення такого майна для добросовісного набувача, співставити вартість цього майна з майновим станом особи-відповідача, а також встановити цільове призначення такого майна та обставини його використання добросовісним набувачем, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри, а також встановити інші обставини, які поза обґрунтованим сумнівом свідчитимуть про пропорційність втручання у мирне володіння майном добросовісним набувачем. Верховний Суд вказав, що зазначені вище висновки є релевантними до таких правовідносин під час розгляду справ про банкрутство, в яких виникає питання щодо витребування майна у добросовісного набувача на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, ст. 1 Протоколу Першого до Конвенції.

У справі № 522/23819/15-ц ОСОБА_23 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_5 , шляхом виселення, посилаючись на те, що вона є власником зазначеної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 26.02.2015, укладеного між нею та відповідачами. Однак після відчуження спірної квартири попередні власники її не звільняють та не знімаються з реєстраційного обліку. У лютому 2016 року ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_23 , в якому з урахуванням поданих уточнень, просили суд визнати договір купівлі-продажу від 26.02.2015, укладений між ОСОБА_27 (діючої від імені ОСОБА_26 , ОСОБА_24 та ОСОБА_25 ) та ОСОБА_23 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Михайличенко С.О., зареєстрований в реєстрі за № 414, недійсним та застосувати реституцію, як наслідок недійсності правочину.

У справі № 723/405/17 - ОСОБА_28 звернувся з позовом до ОСОБА_29 про стягнення боргу за договором позики. Первісний позов мотивований тим, що 25.12.2014 ОСОБА_29 отримав від ОСОБА_28 позику в сумі 400 000,00 дол. США, які зобов'язався повернути до 01.01.2017. Зазначені кошти відповідачу були необхідні для здійснення будівництва торгового центру в АДРЕСА_6 . У визначений строк відповідач отримані у позику кошти не повернув. ОСОБА_28 просив стягнути борг в сумі 10 880 000,00 грн, що еквівалентно 400 000,00 дол. США, згідно з офіційного курсу НБУ та судові витрати по сплаті судового збору. У червні 2017 року ОСОБА_30 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_28 , ОСОБА_29 про визнання договору позики недійсним. У цій справі Верховний Суд зазначив, що встановивши, що розписка від 25.12.2014 підтверджує не лише укладення договору позики, а й отримання ОСОБА_29 від ОСОБА_28 грошових коштів із зобов'язанням повернути їх, суд першої інстанцій зробив обґрунтований висновок про недоведеність ОСОБА_30 фіктивності договору позики. Натомість апеляційний суд скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

У справі № 379/1256/15-ц - ОСОБА_31 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_32 , треті особи: реєстраційна служба Таращанського районного управління юстиції, ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , про визнання договору дарування фіктивним. Позовна заява ОСОБА_31 мотивована тим, що 13.01.2010 вона звернулася до Таращанського районного суду Київської області з позовом про стягнення з ОСОБА_32 заборгованості за договором позики у розмірі 54 178, 79 грн, який рішенням Таращанського районного суду від 18.03.2011 було задоволено. Позивач зазначала, що після подання цього позову відповідач, з метою уникнення сплати боргу та можливого арешту її майна, 09.04.2010 уклала договір дарування належного їй житлового будинку в АДРЕСА_7 своїм дітям ( ОСОБА_33 та ОСОБА_34 - третім особам у справі). Посилаючись на те, що вказаний договір дарування від 09.04.2010 є фіктивним, оскільки він не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним і укладений з метою ухилення від сплати боргу, ОСОБА_31 просила задовольнити позов. Верховний Суд зазначив, що враховуючи, що рішення суду про стягнення коштів з ОСОБА_32 ухвалено 18.03.2011, в той час як договір дарування нею було укладено 09.04.2010, тобто майже за рік до ухвалення рішення про стягнення боргу, а також враховуючи, що право власності на будинок за третіми особами було переоформлено вже 16.04.2010 і вони проживають у вказаному будинку із своїми сім'ями, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем фіктивності договору дарування у зв'язку із відсутністю головної ознаки фіктивного правочину - наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором дарування, так як подальші дії сторін правочину свідчили про його виконання в натурі.

У справі № 756/9955/16-ц - ОСОБА_35 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_36 , третя особа - Одинадцята Київська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування. Позовна заява мотивована тим, що з 28.12.2011 ОСОБА_35 та ОСОБА_37 перебувають у зареєстрованому шлюбі. 29.09.2015 позивачу в приміщенні Голосіївського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві повідомлено про підозру про вчинення кримінального порушення, передбаченого ст. 205-1 КК України, санкція якої передбачає конфіскацію майна. 21.10.2015 між ОСОБА_38 та ОСОБА_39 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_8 . Проте, наміру дарувати квартиру у нього не було, підписав договір за дією вкрай тяжких обставин, а саме - загрози конфіскації єдиного житла та на невигідних для себе умовах. Посилаючись на те, що спірна квартира є єдиним житлом, в якому позивач проживає, сплачує всі комунальні платежі, що свідчить про те, що фактичного дарування не відбувалось, а мав місце фіктивний правочин, просив на підставі ст. ст. 233, 234 ЦК України визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_8 від 27.10.2015, укладений між ОСОБА_38 та ОСОБА_39 , посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Ковалевською Н.В., зареєстрований в реєстрі за № 8-1257. У цій справі Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами підтвердження того, що договір дарування квартири укладено під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах у зв'язку з можливою конфіскацією майна, чим скористалася відповідач, та встановивши, що укладення оспорюваного правочину відповідало його волевиявленню, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування на підставі ст. ст. 233, 234 ЦК України.

У справі № 468/1736/17-ц - ТОВ "ГК "Содружество" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_40 та ОСОБА_41 про визнання договору дарування недійсним. Позовна заява мотивована тим, що постановою Одеського апеляційного господарського суду від 30.06.2016 у справі № 915/152/16 стягнуто з Фізичної особи-підприємця Шистка О. А. на користь ТОВ "ГК "Содружество" 505 000,00 грн та судові витрати у розмірі 15 907,00 грн. Знаючи про вищезазначене судове рішення, відповідачі 08.07.2016 уклали договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_42 подарував своїй дружині ОСОБА_41 житловий будинок загальною прощею 104,4 кв.м з прилеглими до нього будівлями та спорудами, який знаходиться на АДРЕСА_9 . Вказаний договір дарування зареєстрований у реєстрі за № 433 та посвідчений приватним нотаріусом Баштанського районного нотаріального округу Миколаївської області Остапенко В.В. Вказувало, що ОСОБА_42 свідомо та умисно уклав спірний договір без наміру створення реальних правових наслідків, які обумовлюються цим правочином, з метою ухилення від виконання судового рішення. На підставі викладеного ТОВ "ГК "Содружество" просило визнати недійсним договір дарування від 08.07.2016. У цій справі Верховний Суд зазначив, що суди дійшли правильного висновку, що відсутні будь-які фактичні дані, які б вказували, що укладений між ОСОБА_42 та ОСОБА_41 договір дарування житлового будинку АДРЕСА_9 є фіктивним та укладений без мети настання реальних наслідків, та які б спростували встановлену законом презумпцію правомірності правочину.

У справі № 521/17654/15-ц - ОСОБА_43 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_44 , ОСОБА_45 про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_10 , укладеного між ОСОБА_46 та ОСОБА_47 30.06.2015, удаваним в частині зазначення покупцем ОСОБА_44 , визнати його покупцем за згаданим договором та визнати за ним право власності на цю квартиру, стягнути з відповідачів на його користь витрати на правову допомогу у розмірі 10 000, 00 грн та судовий збір. Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 20.12.2006 між ОСОБА_48 та ОСОБА_46 укладено попередній договір купівлі-продажу спірної квартири. Основний договір купівлі-продажу повинен був укладатися 10.06.2007, за ціною 219 000, 00 грн, що еквівалентно 43 000, 00 дол. США. На виконання умов договору ОСОБА_49 передано грошові кошти у розмірі 34 000, 00 дол. США. Після цього позивач з родиною переїхали до квартири, виконали всі необхідні ремонтні роботи, сплачують комунальні послуги. Сторони не змогли посвідчити договір нотаріально, оскільки на квартиру ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 18.01.2007 було накладено арешт у зв'язку з розглядом справи за позовом ОСОБА_50 до ОСОБА_45 про визнання права власності на спірну квартиру. Після прийняття рішення у зазначеній справі та зняття арешту, ОСОБА_43 виплатив ОСОБА_49 залишок коштів від повної суми вартості зазначеної квартири у розмірі 8 500, 00 дол. США, а 2 000, 00 дол. США передав під час оформлення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири 30.06.2015. На момент нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу ОСОБА_43 мав непогашені заборгованості за кредитними договорами, тому за його проханням договір оформлено на товариша ОСОБА_44 , одразу після нотаріально посвідчення договору купівлі-продажу ОСОБА_51 видав на ім'я дружини ОСОБА_52 довіреність на право розпорядження квартирою. Проте, в жовтні 2015 року відповідач скасував видану довіреність та заявив про намір продажу спірної квартири, уникає особистих зустрічей, у зв'язку із чим позивач вимушений звернутись до суду. Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, врахувавши конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених ч. ч. 2, 3 ст. 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права". З урахуванням викладеного, Суд вважав за необхідне та доцільне застосувати положення ч. 3 ст. 16 ЦК України та відмовити ОСОБА_53 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

У справі № 904/8186/14 - Товариство з обмеженою відповідальністю "НІКА - 97" звернулося з позовом до ТОВ "Світлана-2000" та Департаменту комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам'янської міської ради про визнання права власності на будівлю кафе площею 148,6 кв.м. на вул. Мурахтова, 2 у м. Кам"янське та скасування в реєстрі прав власності на нерухоме майно запису від 15.08.2005 про державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно за відповідачем-1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне майно у 2000 році було внесено до статутного фонду позивача його засновником - ТОВ "Світлана-2000", що в силу ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) свідчить про набуття позивачем права власності на це майно. Проте, відповідач, не визнаючи право власності позивача, у 2005 році незаконно зареєстрував право власності на спірне майно за собою, про що позивачу стало відомо під час здійснення провадження у справі № 904/4131/17. Зазначене є підставою для захисту порушеного права позивача шляхом визнання правомірно набутого ще у 2000 році права власності на майно на підставі ст. 392 ЦК України. Верховний Суд у цій справі зазначив, що судом апеляційної інстанції не було встановлено обставин набуття позивачем права власності на спірні приміщення за рішенням засновника відповідача від 13.03.2000, оскільки встановлені судом обставини свідчать про передачу позивачу саме права користування спірним майном, а не права власності на нього. Тобто, внаслідок внесення спірного майна до статутного фонду позивача не відбулося переходу права власності на це майно до останнього, а його правомочності щодо майна обмежені виключно правом користування ним, тоді як власником спірного майна залишився відповідач-1. У зв'язку із чим висновок суду про відсутність у позивача матеріально-правових підстав заявляти про порушення права власності та відсутність підстав завертатись за захистом цього права, у тому числі шляхом його визнання, зроблений з дотриманням норм законодавства, зокрема ст. ст. 16, 392 ЦК України та відповідно до встановлених на підставі доказів, обставин справи.

У справі № 911/3034/15 (911/3692/20) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Лезіс" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Демчана О.І. до ОСОБА_54 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Державної податкової служби в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у Київській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ОСОБА_55 , про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання його права власності в межах справи № 911/3034/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Лезіс", Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності порушення ч. 1 ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, оскільки втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном за заявленими позивачем вимогами є законним заходом, який спрямований на встановлення балансу інтересів боржника та кредиторів у справі про банкрутство та повернення в ліквідаційну масу відчуженого боржником за недійсним правочином майна, і є пропорційним переслідуваним таким втручанням цілям.

У справі № 501/1672/22 - ОСОБА_56 звернулася з позовом до ДП "МТП "Чорноморськ" про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позов мотивований тим, що ОСОБА_56 працювала в ДП "МТП "Чорноморськ" на посаді провідного програміста відділу комп'ютерних технологій Служби інформаційних технологій. Наказом ДП "МТП "Чорноморськ" від 30.05.2022 № 116/О-2 позивачку звільнено з даної посади у зв'язку зі скороченням чисельності працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Позивачка вважала своє звільнення незаконним, оскільки: не доведено законності змін в організації і праці шляхом скорочення чисельності працівників ДП "МТП "Чорноморськ"; не отримано згоду на звільнення від профспілкової організації; відповідачем не виконано вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо її працевлаштування, їй не запропоновано всі наявні вакантні посади, що відповідають її кваліфікаційному рівню протягом періоду звільнення; при звільненні було порушено переважне право позивача на залишенні на роботі.

У справі № 441/1159/21 - ОСОБА_57 звернувся з позовом до малолітнього ОСОБА_58 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , третя особа - приватний нотаріус Городоцького районного нотаріального округу Львівської області Богаченко О. І., про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

У справі № 904/624/19 за заявою Акціонерного товариства Комерційний Банк "Приватбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" про визнання банкрутом на розгляд суду було поставлено питання наявності/відсутності підстав для визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, визнання права власності та витребування нерухомого майна, що обґрунтовано, зокрема вчиненням боржником до відкриття провадження у справі про його банкрутство фраудаторного правочину, а підставами для визнання недійсними договорів позивачем визначено положення ст. ст. 3, 13, 203, 215 ЦК України.

На відміну від наведених вище скаржником справ, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, надавши оцінку наявним у справі документам відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, врахувавши судові рішення у справах - № 910/14328/17, № 910/13356/17, встановили, що відповідні нежитлові будівлі є об'єктами самочинного будівництва і що право власності у ТОВ "Преско-В" або інших осіб на них не виникло і не могло відчужуватися третім особам. Встановивши вказане, а також те, що ТОВ "Аурум Інвест" не звільнило земельні ділянки на вул. Мілютенка, 7б і вул. Лісківська, 9б/22 у м. Києві від будівель шляхом їх знесення (демонтажу), що спірна нерухомість продовжує перебувати на земельній ділянці без визнаного законного власника та, що право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" (2024 рік), який міг і повинен був знати, що воно є самочинним, суди попередніх інстанцій, з метою захисту порушених прав територіальної громади, керуючись нормами матеріального права, задовольнили частково заявлений позов. Зазначили, що таке задоволення позовних вимог переслідує легітимну мету, не є таким, що порушує ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Отже, проаналізувавши висновки, викладені у наведених скаржником постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у наведених скаржником справах та у справі, в якій подано касаційну скаргу, не можуть вважатися у цьому випадку подібними (вказані скаржником справи не є релевантними справі, яка переглядається). Так, вказані скаржником постанови було прийнято судом касаційної інстанції з огляду на іншу фактично-доказову базу, за інших обставин, встановлених у справах, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) прийнято відповідні судові рішення, а доводи скаржника про їх неврахування зводяться лише до неправильного розуміння цих висновків Верховного Суду, на свою користь та до переоцінки встановлених судами обставин справи. Крім того, у деяких наведених скаржником справах суб'єктний склад, предмет, підстави позову, нормативно-правове регулювання не є подібними як у справі № 910/18113/15. Посилаючись також на висновки Верховного Суду, в яких надавалася оцінка добросовісності особи, скаржник не враховує те, що цій фундаментальній засаді цивільного права (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) надавалася оцінка судами у спорі про визнання торгів недійсними і за встановлених у справі обставин, які не є подібними як у справі, яка переглядається.

Крім того, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи.

Законодавець у п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України закріпив норму, відповідно до якої суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, Верховний Суд закриває касаційне провадження у справі № 910/18113/15 порушене на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Колегія суддів також відхиляє посилання скаржника і на положення п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України (не дослідження судами доказів, не з'ясування обставин справи і не здійснення належної оцінки аргументів та доводів сторін).

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ч. ч. 1, 3 ст. 310 ГПК України.

За п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права щодо недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Така правова позиція Верховного Суду є послідовною, сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 02.12.2021 у справі № 922/3363/20, від 16.12.2021 у справі № 910/18264/20 та від 13.01.2022 у справі № 922/2447/21 тощо.

Обґрунтованість заявленої у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, у цьому випадку не підтвердилась, а тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень на підставі п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України (див. постанову Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 902/51/21).

Верховний Суд вважає, що доводи скаржника про порушення судами ст. 75 ГПК України та заявлення позову до неналежного відповідача є безпідставними, спростовуються висновками судів попередніх інстанцій, які зроблені з урахуванням наявних у справі документів, відповідно до вимог ст. ст. 86, 236 ГПК України. Крім того, доводи касаційної скарги у цій частині (п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України) фактично зводяться лише до намагання скаржника переоцінити зібрані у справі докази судом касаційної інстанції та надати їм іншу оцінку, ніж та, що була зроблена судами попередніх інстанцій та у інших справах, рішення яких набрали законної сили. Відповідно до ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені судами чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови.

Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані і, відповідно, Верховним Судом не розглядаються (див. постанову Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23).

З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає, що касаційне провадження, порушене за касаційною скаргою ТОВ "ТОП ГЕЛІОС" на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України необхідно закрити, а касаційну скаргу, подану з підстави п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Згідно з ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Закрити касаційне провадження у справі № 910/18113/15, порушене за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП ГЕЛІОС" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2025 та рішення Господарського суду м. Києва від 13.03.2025 в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП ГЕЛІОС" в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2025 та рішення Господарського суду м. Києва від 13.03.2025 у справі № 910/18113/15 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О.В.