03 вересня 2025 року
м. Чернівці
справа № 719/563/23
провадження № 22-ц/822/726/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Одинака О. О.
суддів: Кулянди М. І., Височанської Н. К.
секретар Паучек І. І.
учасники справи:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
апеляційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 10 червня 2025 року,
головуючий в суді першої інстанції суддя Припхан І. І.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 .
Просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь безпідставно збережені кошти у сумі 25 800 доларів США.
Позов обґрунтований тим, що 24 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно з умовами якого позивачка отримала в борг від відповідача грошові кошти у сумі 55 000 доларів США, які зобов'язалася повернути до 31 грудня 2019 року, що підтверджується відповідною розпискою.
Вказує на те, що обставини щодо повернення позивачкою грошових коштів у розмірі 55 000 доларів США за вищевказаним договором позики були предметом дослідження у справі № 719/216/22, яка розглядалась Сокирянським районним судом Чернівецької області.
Так, рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 28 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 719/216/22 у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики відмолено.
Судами під час розгляду даної справи було встановлено наступне. У лютому 2021 року ОСОБА_1 повернуто 20 000 доларів США, 08 червня 2021 року - 15000 доларів США, 30 червня 2021 року - 15 000 доларів США, 11 серпня 2021 року - 5 000 доларів США, а тому в загальному 55 000 доларів США є повернутими.
У матеріалах справи № 719/216/22 міститься оригінал висновку експерта № 22-3865 криміналістичної експертизи відео-звукозапису від 12 жовтня 2022 року.
За результатами експертизи було сформовано мовленнєву складову фонограми №1, складеної у суб'єктивному сприйнятті експерта, яка наведена у Додатку 2.
Судами встановлено, що голос, позначений як «Ч1», належить чоловіку позивачки - ОСОБА_4 , а «Ч2» - ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 в судовому засіданні визнав обставини, що наявний в матеріалах справи розрахунок написаний ним власноручно, а голос, записаний у розмові, належить йому.
Із висновку експерта у справі № 719/216/22 вбачається, що ОСОБА_2 під час розмови вказав, що загальна сума, повернута ОСОБА_1 становить 80 800 доларів США.
Отже, рішенням суду у справі № 719/216/22, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_4 повернула ОСОБА_2 80 800 доларів США в рахунок погашення боргу за договором позики, що перевищує суму позики на 25 800 доларів США.
Вказує, що у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 922/643/19 Верховний Суд виснував, що факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер.
Тобто обставини щодо повернення позивачкою коштів за договором позики у сумі, яка на 25800 доларів США перевищує розмір позики, були предметом перевірки судами за участі одних і тих самих осіб, а тому є преюдиційними та доказуванню у даній справі не підлягають.
З посиланням на відповідні норми права стверджує, що 55 000 доларів США ОСОБА_2 отримав у рахунок виконання ОСОБА_1 зобов'язання за договором позики, а 25 800 доларів США набув за відсутності правових підстав, а тому вказані кошти підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 у порядку статті 1212 ЦК України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 10 червня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно збережені кошти у сумі 25 800 доларів США.
Вирішено питання розподілу судових витрат, понесених на сплату судового збору та витрат на правничу допомогу.
Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що обставини щодо повернення позивачкою грошових коштів у розмірі 55 000 доларів США були предметом дослідження у справі №719/216/22.
Зокрема, рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 28 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 719/216/22, у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики відмолено.
Вказане рішення набрало законної сили 30 жовтня 2023 року (на час розгляду даної справи рішення у справі №719/216/22 оскаржується у касаційному порядку).
Судами під час розгляду даної справи було встановлено, що розмір боргу в сумі 55000 доларів США є повернутий ОСОБА_1 та повернутий в значно більшому розмірі, а саме 80 800 доларів США.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд першої інстанції виходив із того, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Відповідачем всупереч вищевказаних норм матеріального та процесуального права не надано суду жодних належних, допустимих та достатніх доказів на спростування позовних вимог в частині стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі 25 800 доларів США, доказів їх неотримання тощо.
Отже, у даному спорі позивачка довела, що грошові кошти в сумі 25 800 доларів США є безпідставно збереженими та підлягають поверненню відповідачем, оскільки підстава, на якій майно (кошти) набувалось, згодом відпала через повне погашення заборгованості у розмірі 55 000 доларів США за договором позики, домовленостей щодо сплати відсотків між сторонами не було, як і не було укладено відповідних договорів чи письмових підтверджень.
За таких обставин, суд вважав заявлені позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат на правничу допомогу суд першої інстанції з урахуванням складності справи, обсягом виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання таких робіт, з урахуванням принципу розумності та справедливості, прийшов до висновку, що заявлені позивакою до відшкодування витрати на правничу допомогу є співмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг, а тому з відповідача на користь позивачки підлягають стягненню витрати на правничу допомогу у сумі 30 000 гривень.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 10 червня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові ОСОБА_1 .
Узагальнені доводи апеляційної скарги
ОСОБА_2 посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, з огляду на наступне.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 суд першої інстанції вказав, що обставини щодо повернення позивачкою грошових коштів у розмірі 55 000 доларів США були предметом судового розгляду у справі № 719/216/22.
Зокрема судами у вказаній справі встановлено, що розмір боргу в сумі 55 000 доларів США є повернутий ОСОБА_1 та повернутий в значно більшому розмірі, а саме 80 800 доларів США, а тому суд першої інстанції прийшов до висновку про задоволення позову.
Суд першої інстанції не надав оцінки доводам відповідача на підтвердження обставин не повернення боргу ОСОБА_2 , не надав належну оцінку доказам у справі та прийшов до помилкових висновків про задоволення позову.
Зокрема ухвалюючи рішення у цій справі суд не врахував, що звільнення від доказування, не має абсолютного характеру й не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні.
Якщо суд дійде висновку про те, що обставини в справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, що розглядає справу.
Посилається на те, що матеріали даної справи та матеріали справи № 719/216/22 містять лише документи щодо можливого отримання ОСОБА_1 та її чоловіком грошових коштів за різними договорами та не містять доказів повернення коштів ОСОБА_2 в рахунок погашення заборгованості за договором позики 24 березня 2019 року.
Вказані обставини судом першої інстанції не встановлювались, та не досліджувались, що приpвело до неправильного вирішення справи.
Стверджує, що наявність оригіналу боргової розписки у ОСОБА_2 без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане, що узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18.
Суд першої інстанції не прийняв до уваги доводи відповідача, що аудіозапис розмови, щодо якого складено висновок № 22-3865 криміналістичної експертизи відео-звукозапису від 12 жовтня 2022 року, є недопустимим доказом як у даній справі, так і у справі №719/216/22, оскільки здійснений з порушенням статті 31 Конституції України та містить ознаки монтажу.
ОСОБА_2 , як у справі №719/216/22, так і у цій справі, категорично заперечував проти прийняття судом в якості доказу аудіозапису розмови та виконаного на його основі висновку експерта, наданих представником ОСОБА_1 , оскільки згоди на запис розмови він не надавав, та йому не відомо коли та при яких обставинах такі записи могли бути здійсненні.
За вищевказаних обставин, матеріали даної справи свідчать про недоведеність обставин повернення ОСОБА_1 грошових коштів отриманих у позику від ОСОБА_2 , а самі по собі ствердження позивачки про повернення боргу за неї її чоловіком, який є зацікавленою особою, не можуть слугувати доказом вказаних обставин, знаходяться поза розумним ступенем достовірності.
Додатково вказує на те, що заявлені позивачкою до відшкодування витрати на професійну правничу (правову) допомогу у сумі 30 000 гривень непропорційні складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягу наданих адвокатом відповідача послуг та виконаних робіт у цій справі.
Правова позиція позивачки була сталою і не зазнавала змін протягом усього розгляду спору, її не було уточнено і не надано додаткові пояснення на вимогу суду; адвокатом відповідача не надано суду жодного додаткового доказу стосовно предмету спору, а вся позиція побудована лише на рішенні Сокирянського районного суду Чернівецької області від 28 липня 2023 року, яке залишене без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , подала відзив на апеляційну скаргу.
Просила апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 10 червня 2025 року залишити без змін.
Посилається на те, що рішення суду є законними та обґрунтованими.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
24 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно з умовами якого позивачка отримала в борг від відповідача грошові кошти у сумі 55 000 доларів США, які зобов'язалася повернути до 31 грудня 2019 року.
Рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 28 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 719/216/22 у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики відмолено.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Судами під час розгляду справи № 719/216/22 встановлено, що ОСОБА_1 повернула ОСОБА_2 80 800 доларів США в рахунок погашення боргу за договором позики від 24 березня 2019 року, що перевищує суму позики на 25 800 доларів США.
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону з огляду на наступне.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Як на підставу позову позивачка посилалася на те, що відповідач зберіг грошові кошти у сумі 25 800 доларів США за відсутності правових підстав, а тому вказані кошти підлягають стягненню на її користь у порядку статті 1212 ЦК України.
Колегія суддів надаючи оцінку спірним правовідносинам виходить із наступного.
За змістом частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Зобов'язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов'язаний повернути предмет власного збагачення.
Традиційно в доктрині цивільного права зобов'язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. «condictio sine causa» - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).
Приписи глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача такого майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).
Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.
Кондикційні зобов'язання виникають тоді, коли дії особи або події призводять до неправового результату у виді юридично безпідставного майнового блага, що перейшло до набувача та сприяло його безпідставному збагаченню.
Безпідставне збагачення може полягати як у так званому «фактичному» збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в «юридичному» збагаченні, коли набувач отримує суб'єктивне право на предмет збагачення.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (див. постанову Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15).
Конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Сутність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (див. постанову Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18).
Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (див. постанови Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).
Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв'язку із зобов'язанням (правочином), але не відповідно до його умов.
Отже, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов'язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.
Системний аналіз статей 1212, 1214 ЦК України у взаємозв'язку з приписами статей 3, 509 цього Кодексу дає підстави для висновку, що визначення моменту виникнення в особи (боржника) обов'язку з повернення потерпілому безпідставно набутого нею майна, з урахуванням справедливості, розумності та неприпустимості безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої, передбачає доцільним урахування такого моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави.
Особа не може вважатися такою, що має обов'язок повернути безпідставно набуте майно до того часу, доки вона, діючи відповідно до вимог ділового обороту, з належним рівнем розумності й обачливості, не дізналася або не могла дізнатися про самий факт свого безпідставного збагачення.
Під час визначення моменту обізнаності набувача майна про безпідставність його володіння майном потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача майна (суб'єктивну складову такої поведінки) та зважати не лише на момент, коли він дізнався про набуття ним майна, а й на момент, коли він міг дізнатися про відсутність правових підстав для набуття ним майна, адже конструкція «особа дізналася або могла дізнатися про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави» зобов'язує набувача майна діяти розсудливо, обачно, вживаючи заходів для з'ясування підстав володіння ним таким майном.
Отже, за загальним правилом, такий момент визначається як момент, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. Це означає також, що, вирішуючи питання про момент, коли набувач не лише дізнався, але міг дізнатися, потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача.
Тож у кондикційних правовідносинах момент виникнення в особи (набувача майна) обов'язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна визначається як у випадку відсутності підстав набуття, збереження чужого майна, так і у разі набуття майна за наявності правової підстави, яка згодом відпала, виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких особа набула, зберегла чуже майно (обставин відпадіння правової підстави набуття майна), тобто з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про безпідставність отримання майна.
Кондикційні зобов'язання залежно від наявності підстави набуття майна в момент такого набуття можна класифікувати на дві групи: підстави набуття такого майна не існувало навіть у момент отримання (набуття); підстава набуття існувала, але згодом припинила існувати (втратила свою силу, чинність тощо).
З урахуванням викладеного момент виникнення кондикційного зобов'язання можна визначити: у випадку відсутності підстави набуття чужого майна - лише виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких до особи потрапило чуже майно, тобто з моменту, коли особа могла дізнатись про безпідставність отримання майна; у випадку, коли підстава набуття майна існувала, але згодом відпала, - сукупністю обставин, що характеризують підставу, на якій майно було отримано, та обставин відпадіння цієї підстави.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21 (провадження № 14-33цс24).
Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
У справі, що переглядається, з урахуванням між сторонами договірних правовідносин та наявності спору про право, обставини щодо безпідставного збереження грошових коштів встановлено судовим рішенням у справі № 719/216/22, яке набрало законної сили 30 жовтня 2023 року, і саме з цього моменту у ОСОБА_2 виник обов'язок щодо повернення ОСОБА_1 безпідставно збережених грошових коштів.
Зокрема як встановлено судами у вказаній справі сума позики за умовами укладеного 24 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору становила 55 000 доларів США.
Проте ОСОБА_1 повернула ОСОБА_2 80 800 доларів США в рахунок погашення боргу за договором позики, що перевищує суму позики на 25 800 доларів США.
Колегія суддів приходить до висновку, що судові рішення, ухвалені у справі № 719/216/22 мають преюдиційний характер, а встановлені у них фактичні обставини справи не потребують повторного доведення з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Загальноприйнято вважати, що преюдиційність (лат. praejudicialis - те, що стосується попереднього судового рішення це можливість прийняття судом як беззаперечними обставин (юридичних фактів), що були встановленні іншим судом в іншій справі та містяться у мотивувальній частині рішення, яке набрало законної сили. У такій попередній справі повинні брати участь ті ж самі сторони або їх правонаступники.
Недотримання хоча б однієї умови робить неможливим для суду застосування преюдиції, що особливо важливо, коли у справі беруть участь нові сторони.
Преюдиційність безпосередньо пов'язана з презумпцією істинності судового рішення, конституційною нормою про обов'язковість судового рішення (частина друга статті 129 Основного закону України), а також такими складовими верховенства права як принцип правової визначеності, легітимних очікувань, процесуальної економії, а також заборони зловживати процесуальними правами.
У пунктах 60, 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ющенко та інші проти України» (заяви №№ 73990/01, 7364/02, 15185/02 і 11117/05) констатовано: «… право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання («Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], № 28342/95, п. 61)»; за відсутності будь-яких ознак того, що в іншому судовому провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань може звести нанівець закінчене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.
Преюдиційність відрізняється від поняття передсудність, яке означає можливість ініціювати особою вирішення спору в суді лише після отримання судового рішення в іншій, напряму пов'язаній справі, якщо того вимагає процесуальний закон.
Преюдиційність також відрізняється від обов'язковості правових висновків (позицій) Верховного Суду, які мають прецедентних характер та стосуються тлумачення законодавства, що здійснює Суд під час касаційного перегляду справи (відповідно до частин п'ятої та шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права).
На відміну від прецедентного характеру правових висновків (позицій) Верховного Суду, преюдиція зберігатися як при зміні законодавства, так і зміні судової практики.
Преюдиціальність дає певний привілей стороні у справі не доказувати знову вже встановлені судом обставини (юридичні факти).
Разом з тим, інша сторона повинна мати можливість заперечувати такі преюдиційні обставини (юридичні факти) з посиланням на належні та допустимі докази, а суд зобов'язаний навести мотиви відхилення або визнання цих заперечень.
Суд, відхиляючи ці заперечення, повинен мотивувати, що існують встановлені іншим судом обставини (юридичні факти) преюдиційного характеру і вони, дійсно, не є «правовою оцінкою, наданою судом певній обставині (юридичному факту)».
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 02 листопада 2022 року у справі № 140/6115/21.
Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Такі висновки сформульовані в пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17.
Одна з гарантій забезпечення обов'язковості урахування (преюдиційності) судового рішення, передбачено у пункті 3 частини першої статті 236 КАС України, згідно з якою суд зупиняє провадження у справі в разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 05 липня 2021 року у справі № 160/9902/19, об'єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що рішенням суду в цій первісній справі будуть встановлені обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у пов'язаній справі та матимуть преюдиційне значення.
Крім того, аналізуючи поняття преюдиційності Верховний Суд у постанові від 31 січня 2023 року у справі №640/8728/21 також зазначив, що преюдиція - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.
Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене частиною четвертою статті 82 ЦПК України, варто розуміти так, що учасники цивільного процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.
Тобто, за змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи. Натомість такі учасники мають право посилатися на зміст судового рішення у відповідних справах, що набрало законної сили, у якому відповідні обставини зазначені як установлені.
Для спростування преюдиційних обставин учасник цивільного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами статті 89 ЦПК України.
Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2018 року у справі № 825/705/17, від 6 березня 2019 року у справі № 813/4924/13-а, від 12 жовтня 2020 року у справі № 814/435/18 та від 20 квітня 2021 року у справі № 817/1269/17.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови:
- ці обставини встановлені судовим рішенням лише у господарській, цивільній або адміністративній справі (в визначених законом випадках, у рішеннях суду винесених у кримінальному судочинстві та у справах про притягнення до адміністративної відповідальності);
- ці обставини досліджені (оцінені) судом саме як обставина (юридично значимий факт) преюдиційного характеру та не є правовою оцінкою, наданою судом певній обставині (юридично значимого факту);
- ці обставини містяться у мотивувальній (як виняток, у резолютивній) частині рішення та відповідають вимогам пункту першого частини четвертої статті 265 ЦПК України, згідно з яким у мотивувальній частині рішення, серед іншого, зазначаються обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; як виняток, певні преюдиційні обставини можуть міститися і у резолютивній частині рішення;
- судове рішення набрало законної сили;
- у справі беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.
Аналогічні підходи застосовані Верховним Судом у постановах від 12 жовтня 2020 року у справі № 814/435/18, від 27 листопада 2020 року у справі № 440/525/19, від 20 квітня 2021 року у справі №817/1269/17, від 31 травня 2021 року у справі № 826/1581/18, від 30 вересня 2021 року у справі №826/7424/17 та від 08 квітня 2024 року у справі № 580/6509/23.
На цій підставі, суд приходить до висновку про те, що обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 719/216/22, які набрали законної сили, мають преюдиційне значення для розгляду цієї справи, оскільки сторони є тотожними, а обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, уже були встановлені зазначеними судовими рішеннями та не підлягають повторному доказуванню.
При цьому суд апеляційної інстанції наголошує, що з наведених у апеляційній скарзі доводів не вбачається спростування відповідачем обставин щодо повернення ОСОБА_1 боргу у розмірі більшому, ніж передбачено умовами договору, а також не наведено жодних правових підстав, які б свідчили про неможливість врахування вказаних судових рішень як таких, що мають преюдиційне значення для розгляду цієї справи.
Верховний Суд у постанові від 12 березня 2025 року у справі № 910/13612/23 вказав на те, що преюдиційність у процесуальному праві має вираження у вигляді обов'язку суду, який розглядає справу, прийняти без перевірки та доказів факти, які раніше вже були встановлені набутим законної сили судовим рішенням або вироком у будь-якій іншій справі. Преюдиційність дає змогу уникнути ухвалення суперечливих судових фактів щодо того ж питання та вирішувати справи з найменшими витратами часу й засобів.
Наявність такої підстави звільнення від доказування зумовлено тим, що особа, яка мала можливість спростувати ту чи іншу обставину в іншому процесі та не зробила цього, не може спростовувати цю обставину й під час розгляду іншої справи.
У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2023 року у справі № 910/11761/21 викладено висновок про те, що преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. У такий спосіб, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Обставини виконання обов'язку ОСОБА_1 щодо повернення грошових коштів за договором позики у розмірі більшому, ніж передбачено договором, були встановлені при розгляді вищевказаної справи № 719/216/22.
Відповідно до вимог пункту 4 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Згідно з частиною третьою статті 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Отже, ОСОБА_2 як учасник справи маючи на меті спростувати встановлені судами у справі № 719/216/22 обставини, мав подати всі необхідні документи та наявні у нього докази у строк встановлений законом. Проте відповідач не скористався відповідним правом, а лише вказував на необхідність переоцінки доказів, що були досліджені судами у іншій справі, вказуючи на їх недопустимість, зокрема аудіозапису розмови, щодо якого складено висновок № 22-3865 криміналістичної експертизи відео-звукозапису від 12 жовтня 2022 року.
Водночас згідно із частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
При розгляді цієї справи відповідач фактично прагне переглянути судові рішення у справах № 719/216/2 не у спосіб, встановлений законом, та спростувати встановлені судами у зазначених справах обставини щодо неповернення ОСОБА_1 грошових коштів за договором позики.
Такі дії відповідача свідчать про зловживання процесуальними правами та про недобросовісну поведінку останнього.
Також колегія суддів надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат на правничу допомогу у сумі 30 00 гривень виходить з наступного.
У частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд може відступити від загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до вказаної норми закону під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У контексті доводів касаційної скарги та висновків суду першої інстанції колегія суддів звертається до висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладено в пунктах 33- 34, 37 додаткової постанови від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19, зокрема, що нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Також відповідно до усталеної практики Верховного Суду суд, вирішуючи питання про судові витрати та своєчасність подання доказів понесених додаткових витрат на професійну правничу допомогу, повинен враховувати, що:
- не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат, а тому, вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 та від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21);
- при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 775/9215/15ц);
- суд зобов'язаний оцінити розмір адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 775/9215/15ц).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.
У справі, що розглядається позивачка просила суд за наслідками розгляду справи у суді першої інстанції стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у сумі 30 000 гривень.
Суд першої інстанції встановив, що на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції позивачкою надано наступні документи: ордер на надання правничої (правової) допомоги, копію договору № 142/22 про надання юридичної (правничої) допомоги від 04 серпня 2022 року, копію додаткової угоди № 1 від 03 червня 2025 року до договору № 142/22 про надання юридичної (правничої) допомоги від 04 серпня 2022 року, звіт (акт) про надані послуги у зв'язку із розглядом справи № 719/563/23 від 03 червня 2025 року, копію квитанції до прибуткового касового ордера № 30/25/1 від 03 червня 2025 року на суму 30 000 гривень
Так, згідно з копії звіту (акта) про надані послуги у зв'язку із розглядом справи № 719/563/23 від 03 червня 2025 року ціна однієї години роботи адвоката дорівнює 3 200 гривень, сума судових витрат з врахуванням витраченого адвокатом часу становить 96 640 гривень. Однак, додатковою угодою № 1 від 03 червня 2025 року до договору № 142/22 про надання юридичної (правничої) допомоги від 04 серпня 2022 року сторони погодили те, що винагорода за послуги, які надаються Адвокатським об'єднанням «Поляк і партнери» у справі про витребування безпідставно отриманих активів (грошових коштів) становить 30 000 гривень.
Колегія суддів оцінюючи розмір заявлених позивачкою до відшкодування витрат на правничу допомогу на предмет їх відповідності вищенаведеним критеріям враховує, що правнича допомога, яка надавалась адвокатами Адвокатського об'єднання «Поляк і партнери» у цій справі у суді першої інстанції, а також у суді апеляційної інстанції у зв'язку з оскарженням ухвали суду про зупинення провадження у справі, полягала у наступному:
- підготовка позовної заяви про стягнення безпідставно збережених коштів (5 годин);
- ознайомлення із клопотанням про зупинення провадження у справі та складення заперечень проти вказаного клопотання (3 години);
- підготовка апеляційної скарги на ухвалу суду про зупинення провадження та письмових пояснень у суді апеляційної інстанції (6 годин 50 хвилин);
- підготовка письмових пояснень (5 годин);
- представництво позивачки у судових засіданнях 27 лютого 2024 року, 26 березня 2024 року, 23 квітня 2024 року, 11 червня 2024 року, 02 липня 2024 року, 22 липня 2024 року, 09 вересня 2024 року, 07 жовтня 2024 року, 10 квітня 2024 року, 24 квітня 2024 року, 07 травня 2025 року, 28 травня 2025 року (всього 11 годин 30 хвилин).
З огляду на вищевикладене, враховуючи конкретні обставини справи, зокрема ціну позову (25 800 доларів США): суб'єктний склад; характер спірних правовідносин (стягнення безпідставно збережених коштів); правові дії та позиції сторін спору в судах першої та апеляційної інстанції (у частині оскарження ухвали суду про зупинення провадження у справі), колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про доведеність заявленого до відшкодування ОСОБА_1 розміру витрат на правничу допомогу у сумі 30 000 гривень, і що такий їх розмір є обґрунтованим та був необхідним.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 10 червня 2025 року ухвалено з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 10 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 05 вересня 2025 року.
Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК
Судді : Мирослава КУЛЯНДА
Наталія ВИСОЧАНСЬКА