Справа № 640/20244/19 Суддя (судді) першої інстанції: С.А. Борискін
09 вересня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.
Суддів: Беспалова О.О., Парінова А.Б.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Волинській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Волинській області про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу,-
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у Волинській області (далі - відповідач, апелянт) про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу від 08.11.2018 №Ф-2946-56-У та від 13.05.2019 №Ф-2946-56-У.
Позов обґрунтовано тим, що спірні вимоги про сплату боргу є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки без отримання доходу від підприємницької діяльності відповідачем неправомірно застосовано обов'язок сплати суми єдиного соціального внеску.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 05 травня 2025 року позов задоволено повністю. Визнано протиправними та скасовано вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску Головного управління ДПС у Волинській області від 08.11.2018 №Ф-2946-56-У та від 13.05.2019 №Ф-2946-56-У. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області судовий збір у розмірі 768, 40 грн.
Позиція суду мотивована тим, що з 2017 року та на момент звернення до суду з позовом позивач офіційно був працевлаштованим як найманий працівник. Згідно з інформації з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування вбачається, що сплата сум єдиного соціального внеску за позивача як застраховану особу здійснювалося його роботодавцями, в тому числі в період охоплений оскарженими вимогами.
Наведене дозволяє зробити висновок про відсутність складу правопорушення в діях позивача у разі несплати ЄСВ за згаданий період. З огляду на зазначене, спірні податкові вимоги від 08.11.2018 №Ф-2946-56-У та від 13.05.2019 №Ф-2946-56-У є протиправними та підлягають скасуванню.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представником Головного управління Державної податкової служби у Волинській області подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 травня 2025 року та в задоволенні позову відмовити повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що жодна звітність ФОП за період 2017- 2023 роки до податкових органів не подавалась; позивачем не було надано до податкових органів та до суду жодних доказів щодо сплати ЄСВ за будь який період як ним самим так і роботодавцем; єдиним документом який може підтвердити сплату ЄСВ є довідка «форми ОК-5, ОК-7» отримана у відповідному відділенні пенсійного фонду та надана в ДПС.
Контролюючий орган при надісланні податкової вимоги керувався офіційною інформацією з ЄДР, оскільки скаржник був фізичною особою - підприємцем. Не може слугувати підставою для задоволення позовних вимог твердження позивача про те, що жодної господарської діяльності як підприємець останній не здійснював, оскільки таке обґрунтування позовних вимог було актуальним до прийняття Закону України від 06.12.2016 року №1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким внесено низку змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», зокрема щодо нарахування та сплати єдиного внеску фізичними особами - підприємцями, так як до прийняття зазначено закону єдиний внесок дійсно сплачували лише ті особи, які займалися підприємницькою діяльністю і отримували дохід від такої діяльності. Після прийняття зазначеного закону, фізична особа - підприємець, зобов'язана сплачувати єдиний внесок незалежно від того чи така особа фактично займається підприємницькою діяльність та чи отримує дохід від такої діяльності.
За таких обставин, позивач, котрий не провадив підприємницької діяльності та не отримував доходу від такої діяльності, був зобов'язаний сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік у розмірі не меншому за розмір мінімального страхового внеску. Таким чином, право на звільнення від сплати єдиного внеску за себе мають фізичні особи-підприємці, виключно за умови, що вони отримували пенсію за віком або були особами з інвалідністю та отримували відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Інших підстав звільнення від сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями чинним законодавством не передбачено. Позивач не підпадає під жодну з категорій осіб, які відповідно до частини 4 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» звільнені від сплати єдиного внеску.
04.08.2025 позивачем подано відзив на апеляційну скаргу.
Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 09.11.2012 позивач був зареєстрований районною державною адміністрацією фізичною особою-підприємцем номер запису №21820000000001690.
Головним управлінням ДПС у Волинській області прийнято та надіслано позивачу вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 08.11.2018 №Ф-2946-56-У та від 13.05.2019 №Ф- 2946-56-У.
Згідно інтегрованої картки платника податків позивачу нараховано єдиний соціальний внесок за наступні періоди: 09.02.2018 у сумі 8448, 00 грн (за 2017 рік); 19.04.2018 у сумі 2457, 18 грн (за І квартал 2018 року); 19.07.2018 у сумі 2457,18 грн (за ІІ квартал 2018 року); 19.10.2018 у сумі 2457,18 грн (за ІІІ квартал 2028 року); 21.01.2019 у сумі 2457, 18 грн (за ІV квартал 2018 року); 19.04.2019 у сумі 2754, 18 грн (І квартал 2019 року).
Вважаючи вказані вимоги про сплату боргу (недоїмки) протиправними та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
В частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 67 Конституції України передбачено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України від 08 липня 2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон №2464-VI).
Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону (частина перша статті 2 Закону № 2464-VI).
Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI).
Єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (пункт 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI).
Статтею 4 Закону № 2464-VI (у редакції Закону №77-VIII від 28.12.2014) визначено перелік осіб, які є платниками єдиного внеску.
Так, згідно з пунктами 4, 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI (у редакції Закону №77-VIII від 28.12.2014) платниками єдиного внеску є: фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування; особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
Законодавець розмежовує платників єдиного внеску на фізичних осіб-підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність.
Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин; далі - ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - це участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Пунктами 3 і 10 частини 1 статті 1 Закону №2464 надано визначення поняттям застрахованої особи, якою є фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; та страхувальників - роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом 2 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону №2464 платниками ЄСВ є роботодавці - підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2464 до платників ЄСВ віднесено також й фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу 1 пункту 1 та пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464 єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини 1 статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
- для платників, зазначених у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Зміст наведених норм свідчить про те, що платниками ЄСВ є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою ЄСВ є провадження такою особою господарської діяльності та отримання від неї доходу, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору ЄСВ законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати ЄСВ не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником.
В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору ЄСВ досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19 березня 2024 року у справі № 380/1311/20.
Як вбачається з індивідуальних відомостей про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, у період з 2017 року позивач, був застрахованою особою, за яку сплачувався щомісячно єдиний внесок страхувальниками (а.с.12).
Зокрема, з вказаних відомостей щодо позивача вбачається, що за період з 2017 року по 3 квартал 2019 року внесок сплачений страхувальниками - Приватне акціонерне товариство «Інфузія» (код ЄДРПОУ 31287944).
Наведеним спростовуються твердження апелянта щодо відсутності у матеріалах справи доказів щодо сплати ЄСВ за будь який період як позивачем так і роботодавцем.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
З урахуванням наведеного правового регулювання у сукупності з обставинами справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач не є страхувальником у розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та не має обов'язку щодо сплати єдиного соціального внеску, а отже, вимоги про сплату боргу від 08.11.2018 №Ф-2946-56-У та від 13.05.2019 №Ф-2946-56-У прийняті стосовно ОСОБА_1 необґрунтовано та безпідставно.
Відтак, підлягають відхиленню твердження апелянта про безальтернативний обов'язок фізичної особи-підприємця регулярно сплачувати єдиний внесок з дати державної реєстрації підприємницької діяльності до дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності.
Поряд з цим, суд заважує, що факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
На підставі вищенаведеного колегія суддів зауважує, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 242-245, 308, 311, 315, 316, 321-322, 325, 328-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Волинській області - залишити без задоволення.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень статті 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович
Судді: О.О. Беспалов
А.Б. Парінов