27 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 909/658/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Акціонерного товариства «Українська залізниця» - Левчука І.М.,
Фізичної особи-підприємця Саманюка Якова Яковича - Захарчук Г.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця»
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2025 (у складі колегії суддів: Бонк Т.Б. (головуючий), Бойко С.М., Якімець Г.Г.)
та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 26.02.2025 (суддя Горпинюк І.Є.)
у справі № 909/658/24
за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця»
до Фізичної особи-підприємця Саманюка Якова Яковича
про усунення перешкод у користуванні майном,
У липні 2024 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») звернулося до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) Саманюка Я.Я. про зобов'язання відповідача самостійно (за власний рахунок) звільнити зайняту частину земельної ділянки шляхом знесення нежитлової будівлі площею 274,3 кв. м, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська обл., АДРЕСА_1.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що нежитлова будівля, яка належить на праві власності відповідачу, знаходиться на землях залізничного транспорту, що є порушенням права землекористування залізниці та одночасно і загрозою в забезпеченні безпеки руху на залізничному транспорті.
Позивач також зазначив, що такі обставини встановлені судовим рішенням у справі № 909/1192/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, ФОП Саманюка Я. Я. про визнання недійсним рішення Яремчанської міської ради, визнання недійсним договору оренди землі та державного акта про право власності на земельну ділянку, якими формально відновлено право залізниці на належне їй землекористування, однак таке право залишається порушеним фактичним розміщенням на земельній ділянці залізниці нежитлової будівлі кафе-шинок «У Якова», площею 274,3 кв. м, за наведеною адресою, зареєстрованої за відповідачем на праві власності.
Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 26.02.2025, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2025, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2025 року АТ «Українська залізниця» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.07.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 909/658/24 за касаційною скаргою АТ «Українська залізниця» з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 27.08.2025.
ФОП Саманюк Я. Я. у відзивах на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні спору норм матеріального та процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що за Саманюком Я.Я., який є ФОП, на праві власності зареєстровано нежитлову будівлю (кафе-шинок « У Якова »), загальною площею 274,3 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1. Підставою виникнення права власності зазначене свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 16.11.2009, видане виконавчим комітетом Яремчанської міської ради на підставі рішення від 27.10.2009 № 88. Право власності на нежитлову будівлю зареєстровано 23.11.2009.
Згідно з Планом смуги відведення земель лінії Івано-Франківськ-Держкордон Львівської залізниці селищних, сільських рад Яремчанської міськради Надвірнянського району Івано-Франківської області 1994 року, який є належним доказом землекористування, ширина смуги відведення залізниці у місці знаходження цієї нежитлової будівлі становить 30 м від осі головної колії.
Як свідчить акт від 13.05.2024, складений комісією АТ «Українська залізниця», за результатами комісійного обстеження земельної ділянки на перегоні Яремче-Микуличин з км 59+770 до км 59+808 з лівої сторони за ходом кілометрів, яка розташована в межах смуги відведення АТ «Українська залізниця» у м. Яремче Надвірнянського району Івано-Франківської області, в межах смуги відведення на перегоні Яремче-Микуличин з км 59+770 до км 59 +808 з лівої сторони за ходом кілометрів між першою та другою опорою залізничного металевого моста у м. Яремче розташована нежитлова будівля «Шинок «У Якова», власник Саманюк Я.Я.; будівля двоповерхова, протяжністю 25 м шириною 8 м, вздовж колії розміщена під кутом 30 градусів на відстані 6 м від осі головної колії та накрита навісом, тераса, яка виходить з шинка в сторону берега річки, на відстані 10 м від осі головної колії між другою та третьою опорою металевого моста; ця будівля в цілому знаходиться в межах земельної ділянки смуги відведення залізниці. До акта додано схему розташування перешкод в смузі відведення залізниці на перегоні Яремче-Микуличин км 60 ПК 8-9 ліва сторона по ходу км.
Інвентарною карткою обліку основних засобів № 186 підтверджується наявність металевого моста на 59 км+777 м дільниці Делятин-Держкордон, дата введення в експлуатацію 01.05.1949.
Також установлено, що рішенням Яремчанської міської ради від 22.03.2002 № 209-3/2002 «Про продаж земельних ділянок у приватну власність для здійснення підприємницької діяльності» продано ФОП Саманюку Я.Я. у приватну власність земельну ділянку площею 30 кв. м по АДРЕСА_1 для обслуговування торгового кіоску.
27.09.2004 ФОП Саманюку Я.Я. видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ІФ № 9005351.
28.10.2004 Яремчанською міською радою прийнято рішення № 232-4/2004 «Про вилучення, надання земельних ділянок, передачу земельних ділянок у приватну власність та видачу дозволів на виготовлення проекту відведення на землю організаціям, установам та підприємствам», відповідно до пункту 7 якого ФОП Саманюку Я.Я. передано в оренду земельну ділянку площею 100 кв. м по АДРЕСА_1.
На підставі зазначеного рішення 29.12.2004 між Яремчанською міською радою (орендодавець) та ФОП Саманюком Я.Я. (орендар) укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавець надав а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку для розміщення та облаштування літньої площадки для обслуговування кафе «У Якова», яка знаходиться у м. Яремче, вул. Свободи, 278.
Відповідно до судових рішень у справі № 909/1192/14 за позовом ПАТ «Українська залізниця» до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, ФОП Саманюка Я.Я.:
- визнано недійсним рішення Яремчанської міської ради від 22.03.2002 № 209-3/2002 «Про продаж земельних ділянок у приватну власність для здійснення підприємницької діяльності» в частині продажу земельної ділянки площею 30 кв. м підприємцю Саманюку Я.Я. по АДРЕСА_1;
- визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку ІФ №9005351 від 27.09.2004 кадастровий № 2611000000050090053;
- визнано недійсним пункт 7 рішення Яремчанської міської ради від 28.10.2004 №232-4/2004 в частині передачі в оренду земельної ділянки площею 100 кв. м підприємцю Саманюку Я.Я. по АДРЕСА_1;
- визнано недійсним договір оренди землі від 29.12.2004, укладений між Яремчанською міською радою та ФОП Саманюком Я.Я., який зареєстрований у Яремчанському міському відділі філії центру ДЗК 28.01.2005р. за № 040529800001.
При вирішенні спору у справі № 909/1192/14 встановлено обставини, за якими у межах м. Яремче в смузі відведення залізниці на ділянці з прив'язкою до колії на км60 пк8 з лівої сторони по ходу кілометра в смузі відведення залізниці на відстані 6 м від осі колії під залізничним мостом знаходиться будівля кафе «У Якова», земельні ділянки (площею 100 кв. м та 30 кв. м), у той час як ширина смуги відведення залізниці у цьому місці становить 30 м від осі головної колії. Ці фактичні дані підтверджуються планом смуги відведення 1951 року та 1994 року, актом обстеження земельної ділянки від 31.03.2014. Отже, встановлено, що спірні земельні ділянки належать до земель державної власності, а саме до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватися у приватну власність, тому Яремчанська міська рада не мала законних повноважень розпоряджатися землями такої категорії.
АТ «Українська залізниця» звернулося до суду з позовом до ФОП Саманюка Я.Я. про зобов'язання відповідача самостійно (за власний рахунок) звільнити зайняту частину земельної ділянки шляхом знесення нежитлової будівлі площею 274,3 кв. м, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська обл., АДРЕСА_1, обґрунтований тим, що нежитлова будівля, яка належить на праві власності відповідачу, знаходиться на землях залізничного транспорту, що є порушенням права землекористування залізниці та одночасно і загрозою в забезпеченні безпеки руху на залізничному транспорті.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив та мотивував рішення таким:
- втручання у майнові права ФОП Саманюка Я. Я. хоч і передбачене законом (стаття 152 Земельного кодексу України та стаття 391 Цивільного кодексу України), переслідує легітимну мету (забезпечення безперешкодного користування землекористувача земельною ділянкою, безпека залізничного транспорту), однак у цьому випадку відповідний захід (знесення нежитлової будівлі за рахунок ФОП Саманюка Я. Я.) не буде пропорційним легітимній меті втручання у право;
- матеріали справи не містять жодних доказів самочинності будівництва ФОП Саманюком Я. Я. нежитлової будівлі (кафе-шинок « У Якова ») чи самочинного захоплення земельної ділянки; наявні у матеріалах справи докази та обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 909/1192/14, свідчать про те, що Яремчанською міською радою приймались рішення про передачу земельних ділянок в оренду та у власність Саманюка Я. Я. для розміщення та обслуговування зазначеного об'єкта, отже, відповідач об'єктивно розраховував на правомірність таких рішень органу місцевого самоврядування та мав законні очікування, що збудований на виділених йому земельних ділянках об'єкт зможе використовувати в підприємницькій діяльності;
- право власності на нежитлову будівлю зареєстровано за Саманюком Я. Я. з 2009 року, тобто досить тривалий час;
- АТ «Українська залізниця» не навело будь-яких обставин, яким чином розміщення нежитлової будівлі перешкоджає їй повною мірою використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, а єдиним доводом позову є лише сам факт розташування нежитлової будівлі на земельній ділянці смуги відведення, а також загальне твердження про загрозу безпеці руху на залізничному транспорті; позивач не надав жодних доказів висловлення своїх заперечень, звернень зі скаргами до державних органів, що здійснюють контроль за виконанням будівельних робіт, як під час будівництва нежитлової будівлі відповідачем, так і в подальшому протягом 2009-2016 років;
- позивач, експлуатуючи щоденно залізничну колію, мав негайно, невідкладно реагувати на факт будівництва нежитлової будівлі в межах смуги відведення залізниці, вчиняти дії з недопущення такого будівництва, а звернення до суду з вимогами про знесення вже збудованої будівлі, яка експлуатується більше 14 років, свідчить про непропорційність такого втручання в майнові права відповідача, як знесення нежитлової будівлі за рахунок відповідача без будь-якої компенсації;
- не зважаючи на розміщення з 2009 року нежитлової будівлі, позивач продовжує користуватись залізничним мостом та земельною ділянкою, а доказів, які б свідчили про виникнення будь-яких труднощів для АТ «Українська залізниця» в експлуатації залізничного моста чи залізничної колії, інших установок та споруд залізниці через розміщення нежитлової будівлі (кафе-шинок « У Якова »), матеріали справи не містять;
- знесення нежитлової будівлі (кафе-шинок « У Якова ») за рахунок ФОП Саманюка Я.Я., без будь-якої компенсації його витрат на будівництво нерухомого майна, витрат на демонтаж нерухомого майна, про що заявлено позовну вимогу, прямо суперечитиме рішенням Європейського суду з прав людини у справах «Рисовський проти України» № 29979/04 від 20.10.2011 та «Дроздик та Мікула проти України» № 27849/15 та № 33358/15 від 24.10.2024;
- законодавство України передбачає процедуру припинення права власності на нерухоме майно з виплатою власнику компенсації його вартості. Така процедура передбачена Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», зокрема, можливість викупу об'єктів нерухомого майна для обслуговування об'єктів транспортної інфраструктури;
- АТ «Українська залізниця» за правовим статусом є акціонерним товариством, не є органом державної влади, однак засновником цього товариства є держава в особі Кабінету Міністрів України; управління корпоративними правами держави стосовно товариства здійснює Кабінет Міністрів України; 100 відсотків акцій товариства закріплюються в державній власності (пункти 2, 26 статуту АТ «Українська залізниця»); земельна ділянка, на якій розміщена нежитлова будівля, є державною власністю та належить АТ «Українська залізниця» на праві постійного користування, магістральні залізничні лінії загального користування та розміщені на них технологічні споруди також є державною власністю, закріплюються за товариством на праві господарського відання (статті 4, 10 Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування»), отже, при дійсній необхідності знесення нежитлової будівлі відповідача АТ «Українська залізниця» може ініціювати, а уповноважені державні органи можуть вчинити передбачені законом дії для припинення права власності відповідача на нежитлову будівлю з виплатою компенсації, що відповідатиме вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
- задоволення позову про зобов'язання відповідача за власний рахунок звільнити зайняту частину земельної ділянки шляхом знесення за власний рахунок нежитлової будівлі буде становити втручання у майнові права відповідача, яке не є пропорційним легітимній меті, здійснюватиметься без дотримання справедливої рівноваги (балансу) між суперечливими правами та інтересами позивача та відповідача, отже, буде несумісним з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У поданій касаційній скарзі АТ «Українська залізниця» в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень послалося, зокрема, на те, що судами першої та апеляційної інстанції при вирішенні спору неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права та не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 02.06.2022 у справі № 910/14524/19, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц. Скаржник зазначив, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки наявності таких складових як законність втручання у право власності, легітимність мети такого втручання у контексті справедливої рівноваги між інтересами захисту права власності та загальними інтересами на яких акцентував свої вимоги позивач, як такі, що забезпечать відновлення прав та законних інтересів щодо земельної ділянки державної форми власності зі спеціальним статусом та цільовим призначенням, щодо забезпечення функціонування роботи залізничного транспорту та забезпечення безпеки руху. Наведені в даній справі обставини та обґрунтування дають підстави вважати, що усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, що належать до земель залізничного транспорту, переслідує легітимну мету контролю за використанням ресурсів відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом таких земель.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
Проаналізувавши висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.06.2022 у справі № 910/14524/19, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, на які послався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у справі № 909/658/24, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, з огляду на таке.
Так, у справі № 910/14524/19 Верховний Суд постановою від 02.06.2022 скасував постанову суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов прокурора в інтересах держави в особі міської ради про зобов'язання відповідача повернути територіальній громаді міста земельну ділянку шляхом приведення її в придатний для використання стан, звільнивши земельну ділянку від розміщеного на ній майна, у тому числі будівель та споруд, оскільки за встановлених у справі обставин у відповідача відсутні документи, які надають останньому право на користування спірною земельною ділянкою комунальної власності, а договір резервування земельної ділянки не може породжувати право на користування земельною ділянкою, оскільки за своєю правовою природою не є договором, який би надавав особі будь-яких правомочностей щодо неї; відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку може свідчити про її самовільне зайняття. Крім того, за висновками суду, відсутність оформлених за відповідачем права власності чи інших речових прав на нерухоме майно, розміщене на спірній земельній ділянці, додатково свідчить про безпідставність користування ним спірною земельною ділянкою.
Натомість у справі, що розглядається, суди не встановили обставин самочинності будівництва ФОП Саманюком Я. Я. нежитлової будівлі (кафе-шинок « У Якова ») чи самочинного захоплення земельної ділянки; водночас установлено, що наявні у матеріалах справи докази та обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 909/1192/14, свідчать про те, що міською радою приймались рішення про передачу земельних ділянок в оренду та у власність відповідачу для розміщення та обслуговування зазначеного об'єкта, отже, відповідач об'єктивно розраховував на правомірність таких рішень органу місцевого самоврядування та мав законні очікування, що збудований на виділених йому земельних ділянках об'єкт зможе використовувати в підприємницькій діяльності. При цьому, за встановлених судами обставин, звернення позивача до суду з вимогами про знесення вже збудованої будівлі, яка зареєстрована за відповідачем на праві власності, та експлуатується більше 14 років, свідчить про непропорційність такого втручання в майнові права відповідача, як знесення нежитлової будівлі за рахунок відповідача без будь-якої компенсації.
У справі № 488/2807/17 Велика Палата Верховного Суду (постанова від 18.01.2023) навела правові висновки, зокрема, щодо додержання принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном особи за рішенням про витребування земельної ділянки у придатному для використання стані шляхом знесення розташованого на ній об'єкта нерухомості (житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами), можливості або неможливості такого втручання за певних обставин справи, порядку такого знесення та відновлення попереднього стану земельної ділянки (зокрема, за чий рахунок), а також визначення ефективних компенсаційних механізмів відшкодування збитків добросовісного набувача від таких заходів (зокрема, в частині компенсації вартості забудови земельної ділянки).
Водночас, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у справі № 488/2807/17 про задоволення позову та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цій справі суспільний інтерес спрямований на витребування спірної земельної ділянки з володіння кінцевої набувачки на користь держави для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності держави на цю ділянку, а саме: у збереженні лісового фонду; у недопущенні передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність усупереч чинному законодавству; у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням таких земель шляхом їхнього виділення для будівництва й обслуговування житлового будинку та господарських споруд. Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що для дотримання вимоги пропорційності витребування спірної земельної ділянки легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном під час нового розгляду справи апеляційний суд має, зокрема, звернути увагу на те, чи була або могла бути кінцева набувачка на момент придбання спірної земельної ділянки обізнаною з її фактичним місцезнаходженням, природними властивостями, доступною для ознайомлення документацією тощо. Вимогу прокурора витребувати від кінцевої набувачки земельну ділянку у придатному для використання стані шляхом знесення об'єкта нерухомості суд апеляційної інстанції помилково задовольнив як дві окремі вимоги, не встановивши всіх умов для такого задоволення, зокрема, наявність у власника права вимагати знесення об'єкта нерухомості та пропорційність втручання у право кінцевої набувачки на мирне володіння майном.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій не встановили будь-яких обставин, які б свідчили про недобросовісну поведінку відповідача у спірному питанні; разом із тим, суди встановили, що відповідач об'єктивно розраховував на правомірність рішень органу місцевого самоврядування при отриманні земельної ділянки та мав законні очікування на використання в підприємницькій діяльності збудований на виділених йому земельних ділянках об'єкт. Проте, за встановлених у справі обставин, позивач, протягом тривалого, більше 14 років, часу використання відповідачем належного йому на праві власності майна, що знаходиться на спірній земельній ділянці, не вчиняв дій, спрямованих як на недопущення будівництва відповідачем таких об'єктів, такі і виконання рішення суду (2017 рік) у справі № 909/1192/14. При цьому, за встановлених судами у цій справі обставин, зобов'язання відповідача за власний рахунок звільнити зайняту частину земельної ділянки шляхом знесення за власний рахунок нежитлової будівлі буде становити втручання у майнові права відповідача, яке не є пропорційним легітимній меті, здійснюватиметься без дотримання справедливої рівноваги (балансу) між суперечливими правами та інтересами позивача та відповідача, отже, буде несумісним з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У справах № 925/1265/16, № 487/10132/14-ц, № 469/1044/17, № 359/3373/16-ц, висновками в яких скаржник також обґрунтовує наявність підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК, Верховний Суд висловив правову позицію щодо способу захисту порушеного права у спорах, відповідно, про: (1) визнання недійсними та скасування державних актів на право користування земельними ділянками; (2) визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки; (3) визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння; (4) визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, рішень про державну реєстрацію права власності на ці об'єкти нерухомого майна, договорів іпотеки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння).
Тобто у цих справах Верховний Суд навів правові висновки щодо способу захисту порушеного права з огляду на предмет позову, який є відмінним від предмета позову у справі, що розглядається.
Крім того, зацитовані скаржником в касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду у наведених справах щодо способів судового захисту є загальними вимогами процесуального та матеріального законодавства, певним алгоритмом дій суду та мають бути дотримані судами при розгляді будь-якого судового спору. Однак у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, ці норми та принципи застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмета доказування.
Верховний Суд зазначає, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у зазначених вище постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржником постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
Отже, аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 909/658/24, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2025 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 26.02.2025 у справі № 909/658/24.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко