ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
09.09.2025Справа № 910/7375/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Алєєвої І.В., розглянувши справу у порядку спрощеного позовного провадження
за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Каховська 58»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Арітейл»
про стягнення 41 613, 24 грн.
Без виклику представників сторін.
Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Каховська 58» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Арітейл» про стягнення 41 613, 24 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором про встановлення сервітуту в частині сплати вартості за розміщення на площі фасаду будинку вивіски відповідача. У зв'язку з порушенням грошового зобов'язання позивач просить суд стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 41 613, 24 грн, з яких основна сума боргу - 36 000 грн, пеня - 3548, 56 грн, 3 % річних - 348, 68 грн, інфляційні втрати - 1716, 00 грн.
Частиною 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що малозначні справи розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 1 статті 250 Господарського процесуального кодексу України питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Частиною 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.06.2025 позовну заяву прийнято судом до розгляду та відкрито провадження у справі. Приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, у зв'язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, а позивачу - для подання відповіді на відзив. Вказану ухвалу суду сторони отримали у встановленому законом порядку.
24.06.2025 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив в задоволені позову відмовити.
Також, 24.06.2025 від відповідача до суду надійшло клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги до 1000, 00 грн.
30.06.2025 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач заперечує проти доводів викладених у відзиві на позовну заяву.
03.07.2025 від відповідача до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких відповідач просив в задоволенні позову відмовити.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
01.09.2024 між позивачем (ОСББ/об'єднання) та відповідачем (користувач) укладено Договір встановлення сервітуту № 01/09/24-4.
Предметом договору згідно п. 1 є встановлення сервітуту.
Згідно п. 1.1. Договору, змістом сервітуту є надання об'єднанням користувачу можливість розміщення на площі фасаду будинку № 58 по вул. Каховській в м. Києві вивіски, а користувач, враховуючи що об'єднання утримує і ремонтує будинок на якому розміщено вивіски користувача, зобов'язаний оплатити таке розміщення відповідно до п. 3.1. даного Договору.
Згідно Акта до договору встановлення сервітуту № 01/09/24-4 від 01.09.2024 об'єднання надало користувачу право розміщення на фасаді будинку № 58 по вул. Каховській у місті Києві, користувачем розміщено на фасаді будинку вивіску площею 5 кв.м., згідно з умовами передбаченими Договором встановлення сервітуту. Вартість сервітуту щомісячно становить 4000 грн.
Вказаний Акт підписаний сторонами без зауважень та скріплений печвтками.
Відповідно до п. 3.1. Договору, щомісячний розмір плати за розміщення користувачем на фасаді будинку об'єднання вивіски складає 10 % від мінімальної заробітної плати станом на день оплати за метр квадратний кожної окремої вивіски.
Згідно п. 3.3. Договору, оплата здійснюється шляхом перерахування коштів на банківський рахунок об'єднання до 10 (десятого) числа місяця наступного за місяцем використання площі фасаду будинку на підставі підписаного сторонами Акту.
Позивач вказує, що відповідач систематично не виконує свої зобов'язання щодо своєчасної оплати за користування сервітутом, у зв'язку з чим у відповідача перед позивачем за період з 01.09.2024 по 31.05.2025 виникла основна заборгованість у розмірі 36 000, 00 грн, що і стало підставою для звернення до господарського суду з даним позовом.
Сервітутний договір - це договір про встановлення речового права на чуже майно, тобто таким договором передається у користування не річ, а встановлюється право - речове право користування такою річчю.
Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч. 1 ст. 402 ЦК України).
Встановлення сервітуту на підставі договору означає, що сторони висловлюють свою згоду на встановлення права користування чужим майном шляхом погодження умов договору.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
За змістом ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
З наведених норм чинного законодавства, а також з умов договору вбачається, що за своєю правовою природою правочин, що укладений між сторонами, має зміст сервітуту, який полягає у наданні сервітуарію (відповідачу) права користування будинком для розміщене відповідної вивіски.
Відповідно до ч. 3 ст. 403 ЦК України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Згідно ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).
Згідно зі ст. 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися у встановлений строк (термін), а якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).
Відповідно до ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Оскільки порушення з боку відповідача господарського зобов'язання в частині оплати вартості за користування сервітутом у розмірі 36 000, 00 грн підтверджується матеріалами справи, а відповідачем не спростовано у встановленому законом порядку, зокрема доказами щодо оплати вказаної суми, Господарський суд міста Києва дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача на користь позивача 36 000, 00 грн заборгованості за період з 01.09.2024 по 31.05.2025.
Позивач відповідно до положень п. 5.5. Договору, просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 3548, 56 грн та додає до позову розрахунок пені.
Стаття 610 ЦК України визначає, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами ст. 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно з частинами 1, 3 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Згідно ст. 3 вищезазначеного Закону України, розмір пені, передбачений статтею 1, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується.
За умовами п. 5.5. Договору, за прострочення платежів, узгоджених сторонами в п. 3.1., п. 3.2., п. 3.3. Договору, користувач несе відповідальність у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент прострочення, від суми заборгованості за кожен день такого прострочення, за весь період прострочення.
Позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3548, 56 грн пені.
Господарський суд враховуючи викладене та здійснивши перевірку наданого позивачем математичного розрахунку пені, дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача пені, у розмірі 3548, 56 грн.
Крім того, позивачем заявлено за період з 11.10.2024 по 10.06.2025 вимоги про стягнення 348, 68 грн 3 % річних та 1716, 00 грн інфляційних втрат.
Наявними в матеріалах справи доказами підтверджується порушення відповідачем зобов'язань за Договором, а отже відповідач є таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання за Договором.
Відповідальність за порушення грошового зобов'язання передбачена статтею 625 ЦК України.
Так, за приписами ч. 1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України).
Відтак, враховуючи положення ч. 2 ст. 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також 3 % річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
Нарахування інфляційних втрат здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19 роз'яснила, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 236 Господарського процесуального кодексу України, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Перевіривши розрахунок позивача по інфляційним втратам та періоди по яким заявлено інфляційне нарахуванням з урахуванням зазначеної практики Об'єднаної палати Касаційного господарського суду, господарський суд вважає, що вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню в сумі 1716, 00 грн.
Дослідивши здійснений позивачем розрахунок заявленої до стягнення суми 3 %, суд вважає його обґрунтованим, арифметично вірним та таким, що не суперечить нормам чинного законодавства, у зв'язку з чим вимоги в цій частині підлягають задоволенню в розмірі 348, 68 грн.
Щодо доводів відповідача, що в нього не виник обов'язок в частині оплати за користування сервітутом, оскільки сторони п. 2.2.2., п. 3.3. Договору погодили порядок оплати на підставі підписаних сторонами щомісячних Актів, які повинні були направлятись щомісячно та підписуватись сторонами, а позивач акти наданих послуг направив відповідачу лише після пред'явлення позову до суду, Господарський суд міста Києва зазначає наступне.
Відповідач у відзиві на позовну заяву не заперечує факту користування сервітутом та суму заборгованості, а посилається лише на те, що за договором не настав строк оплати.
Приписами п. 3.1., п. 3.2. Договору визначено щомісячний розмір плати за розміщення користувачем на фасаді будинку об'єднання вивіски та здійснення оплати до 10 (десятого) числа місяця наступного за місяцем використання площі фасаду будинку на підставі підписаного сторонами Акта.
Акт до договору встановлення сервітуту від 01.09.2024 підписаний сторонами без зауважень.
Відповідно до ч. 3 ст. 403 ЦК України, особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Договором сервітуту встановлено обов'язок оплати за користування сервітутом, і не визначено такої підстави для звільнення від плати, як відсутність щомісячних актів про надання послуг.
Сервітут не є послугою, на відміну від послуги, яка передбачає діяльність однієї сторони на користь іншої. Правова природа сервітуту полягає у тому, що сервітут - це речове право на чуже майно, яке полягає у праві користування цим майном у певних, чітко визначених межах. Він закріплює можливість користування чужою річчю для задоволення потреб власника іншої речі, без права володіння або розпорядження такою річчю. Це відрізняє сервітут від зобов'язальних прав (наприклад, договору оренди чи надання послуг).
Сервітут є обтяженням права власності на певне майно, що означає, що власник цього майна обмежений у своїх правах щодо використання цієї речі. Сервітут встановлюється для забезпечення потреб власника чи користувача іншої земельної ділянки або іншого нерухомого майна та може бути зокрема встановлений щодо земельної ділянки або іншого нерухомого майна.
Сервітут за своєю правовою природою не є послугою. Послуга - це діяльність, яка споживається в процесі її виконання (ст. 901 ЦК України) і передбачає активні дії однієї сторони на користь іншої. Сервітут не передбачає надання активних послуг власником обтяженого майна. Він лише обмежує його право власності, дозволяючи іншій особі користуватися його майном у певних межах. Власник обтяженого майна не зобов'язаний щось робити для користувача сервітуту; він лише зобов'язаний не перешкоджати користуванню.
Позивач надає відповідачу право користування частиною фасаду будинку для розміщення вивіски, що є сервітутом, а не послугою. Стягнення основної заборгованості за договором є платою за користування сервітутом, а не оплатою за послугу.
Із змісту ч. 3 ст. 403 ЦК України вбачається, що особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав, у суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод особи не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Згаданий принцип римського права «venire contra factum proprium» є вираженням «equitable estoppel» - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на «principles of fraud» та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу правову позицію, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.
Отже, поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Таким чином, юридична поведінка відповідача є непослідовною та не відповідає його попереднім діям при укладенні договору сервітуту та обов'язку з оплати за користування сервітутом.
З урахуванням викладеного Господарський суду міста Києва дійшов висновку, що обов'язок оплати за сервітутом виник з факту користування ним, підтвердженого актом введення в експлуатацію вивіски, а не з наявності щомісячних актів. Крім того, як вже зазначалось відповідач у відзиві на позовну заяву не заперечує факту користування сервітутом, а відповідно до ч. 3 ст. 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Отже, доводи відповідача, що за договором сервітуту не настав строк оплати є безпідставним, необґрунтованим та такими, що суперечать засадам добросовісності, розумності та справедливості.
Щодо долученої відповідачем до матеріалів справи судової практики Північного апеляційного господарського суду справа № 910/19009/17 та Вищого господарського суду України № 922/2981/13, Господарський суд міста Києва зазначає, що вказані справи розглядались за інших обставин та правовідносин, а саме за договором про надання послуг та договором поставки, які не є тотожними та подібними до правовідносин, що склалися в даній справі.
Щодо інших аргументів відповідача, вони не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки не спростовують доводів позивача та суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Позивач просить стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 6000, 00 грн.
24.06.2025 відповідач до суду подав клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги до 1000, 00 грн.
Частина 2 ст. 126 ГПК України передбачає, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
В якості доказів понесення витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, позивачем разом з позовною заявою надано Договір про надання правничої допомоги від 22.05.2025, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від 26.03.2019 серія ПТ № 2653, Акт приймання-передачі наданих послуг від 22.05.2025 на суму 6000, 00 грн та платіжна інструкція від 27.05.2025 № 257 на суму 6000, 00 грн, призначення платежу - оплата наданих згідно з Договором про надання правничої допомоги № 22/05/2025-2 від 22.05.2025 послуг відповідно до Акту приймання-передачі наданих послуг від 22.05.2025.
Стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (постанова КГС ВС від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (постанова ВП ВС від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Відповідно до постанови Верховного Суду від 21.01.2021 № 280/2635/20 відшкодування судових витрат на правничу допомогу у разі підтвердження їх обсягу надання послуг і виконання робіт, підлягають відшкодування незалежно від того, чи їх фактично сплачено стороною, чи тільки має бути сплачено.
З урахуванням викладеного Господарський суд міста Києва вважає витрати позивача на правничу допомогу у розмірі 6000, 00 грн обґрунтованими, документально підтвердженими, а тому вимога позивача про стягнення з відповідача на користь позивача 6000, 00 грн витрат на правничу допомогу є доведеною та такою, що підлягає до задоволення.
Позивач просить відповідно до ч. 10 ст. 238 ГПК України, встановити у рішенні суду порядок його виконання, відповідно до якого нарахування 3 % річних, індексу інфляції та пені згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України здійснювати до повного виконання рішення суду.
Господарський суд міста Києва, вважає безпідставними вимоги клопотання позивача щодо зазначення в рішенні суду на підставі ст. 238 ГПК України про нарахування 3 % річних, інфляційних втрат та пені на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду та роз'яснення органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, що у випадку часткової сплати боржником суми основного боргу, нарахування 3 % річних, інфляційних втрат та пені повинно здійснюватися на залишок заборгованості, оскільки вказівка у судовому рішенні про стягнення боргу, на який нараховують відсотки, інфляцію або пеню, про їх одночасне нарахування за весь період до виконання відповідного судового рішення є недопустимою, так як це прямо суперечить імперативним приписам частини десятої статті 238 ГПК України, принципу верховенства права у частині правової визначеності та унеможливлює гарантування реалізації засади справедливості в будь-який момент під час фактичного виконання судового рішення. Умова в судовому рішенні про нарахування на майбутнє одночасно пені, інфляції та відсотків без обмеження у часі перетворить такий судовий акт на кабальний, оскільки навіть у разі об'єктивної неможливості боржника виконати це судове рішення припинити нарахування на майбутнє відповідних пені, інфляції та відсотків буде неможливо (п. 125, 126 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2024 № 910/14524/22).
Крім того, можливість нарахування відсотків (пені) є правом суду, а не його обов'язком при прийнятті рішення. При цьому нарахування саме інфляційних втрат до моменту повного виконання рішення положеннями ч. 10 ст. 238 ГПК України не передбачено, оскільки нарахування інфляційної складової боргу здійснюється, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення (тобто могла бути як інфляція, так і дефляція).
З огляду на вказане суд не вбачає підстав для зобов'язання органу (особи), який здійснюватиме примусове виконання рішення, нараховувати інфляційні втрати, 3% річних та пені на суму основного боргу до моменту виконання рішення.
Згідно ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, суд оцінивши подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи, дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Судові витрати позивача по сплаті судового збору відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача.
Керуючись ст. 129, 236-238, 240, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд,
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «АРІТЕЙЛ» (04070, місто Київ, вул. Іллінська, будинок 8, ідентифікаційний код 41135005) на користь ОБ'ЄДНАННЯ СПІВВЛАСНИКІВ БАГАТОКВАРТИРНОГО БУДИНКУ «КАХОВСЬКА 58» (02005, місто Київ, вул. Каховська, будинок 58, ідентифікаційний код 44417314) заборгованість у розмірі 36 000 (тридцять шість тисяч) грн 00 коп., пеню у розмірі 3548 (три тисячі п'ятсот сорок вісім) грн 56 коп., 3 % річних у розмірі 348 (триста сорок вісім) грн 68 коп., інфляційні втрати у розмірі 1716 (одна тисяча сімсот шістнадцять) грн 00 коп., витрати на правничу допомогу у розмірі 6000 (шість тисяч) грн 00 коп. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя І.В. Алєєва