вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
17 липня 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/52/25
Господарський суд Закарпатської області у складі судді Мірошниченка Д.Є., за участю секретаря судового засідання Меліки І.В.,
розглянувши матеріали справи
за позовом Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, м.Ужгород
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство "Фем-інвест", м. Ужгород
про стягнення 1 090 037,98 грн неустойки
За участю представників:
позивача - Середенко Д. Д., представник в порядку самопредставництва
відповідача - Фартушок Т. І., адвокат, ордер серія АО № 1163507 від 18.02.2025
Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство "Фем-інвест" про стягнення неустойки за фактичне користування земельною ділянкою, що підлягала поверненню позивачу у зв'язку із закінченням строку дії укладеного між сторонами договору оренди землі № 1848 від 18.05.2016 в сумі 1 090 037,98 грн.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 907/52/25 визначено головуючого суддю Мірошниченка Д. Є., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.01.2025.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 22.01.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи № 907/52/25 здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 19.02.2025 о 12:00 год. та встановлено учасникам справи строк на подання до суду заяв по суті спору.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 19.02.2025 суд постановив відкласти підготовче засідання на 19.03.2025 об 11:00 год. з підстав наведених у ній.
10.03.2025 за вх.№ 02.3.1-02/2250/25 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшов відзив на позовну заяву, згідно з яким відповідач заперечує проти задоволення позову, та крім того, просить суд поновити строк на подання такого відзиву на позовну заяву.
13.03.2025 за вх.№ 02.3.1-02/2411/25 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшло клопотання відповідача про долучення доказів, доданих до нього та визнання причини неподання таких документів у встановлений судом строк поважними.
14.03.2025 за вх.№ 02.3.1-02/2464/25 через підсистему "Електронний суд" до суду від позивача надійшла відповідь на відзив.
24.03.2025 за вх.№ 02.3.1-02/2779/25 через підсистему "Електронний суд" до суду від відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив.
Водночас, ухвалами Господарського суду Закарпатської області від 19.02.2025, від 19.03.2025 та 05.05.2025 підготовчі засідання відкладались з підстав наведених у них, останній раз на 21.05.2025 на 10:30 год.
19.05.2025 до початку підготовчого засідання через підсистему "Електронний суд" до суду від відповідача надійшли пояснення по суті спору (вх.№ 02.3.1-02/4784/25), за змістом яких у випадку наявності підстав для задоволення позовних вимог Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради відповідач просить зменшити розмір заявленої до стягнення неустойки на 50 %.
Також, 19.05.2025 до початку підготовчого засідання через підсистему "Електронний суд" до суду від позивача надійшли додаткові пояснення по суті спору (вх.№ 02.3.1-02/4800/25).
21.05.2025 за участю представників сторін судом оголошено перерву в підготовчому засіданні до 05.06.2025 о 14:30 год.
05.06.2025 за вх.№ 02.3.1-02/5380/25 до суду надійшла заява позивача про долучення до матеріалів справи листів-роз'яснення Міністерства юстиції України № 238/8.4.1/32-20 від 11.09.2020 та № 13319/2153-9-23/8.4.4 від 04.02.2023.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 05.06.2025 суд постановив відкласти підготовче засідання на 11.06.2025 о 15:00 год.
11.06.2025 до початку підготовчого засідання через підсистему "Електронний суд" до суду від відповідача надійшли додаткові пояснення по суті спору (вх.№ 02.3.1-02/5531/25) та клопотання про проведення підготовчого засідання без участі відповідача та його уповноваженого представника, відповідно до якого просив суд закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті (вх.№ 02.3.1-02/5538/25).
11.06.2025 до початку підготовчого засідання через підсистему "Електронний суд" до суду від позивача надійшла заява про проведення підготовчого засідання без його участі, у зв'язку із зайнятістю представника позивача в іншому судовому засіданні, відповідно до якої повідомляє суд, що наразі не розглядається можливість підписання мирової угоди; відсутня необхідність залучення третіх осіб чи виклику свідків/спеціалістів; позивачем повідомлено про всі обставини справи, які стосуються предмету спору; подано весь необхідний обсяг доказів, котрими обґрунтовано позовну заяву; відсутні будь-які заяви чи клопотання котрі необхідно вирішити в підготовчому судовому засіданні, у зв'язку з чим позивач просить суд закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті (вх.№ 02.3.1-02/5542/25).
За результатами підготовчого засідання 11.06.2025 судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі № 907/52/25, призначено справу до судового розгляду по суті на 17.07.2025 о 14:00 год.
В судовому засіданні 17.07.2025 представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, представник відповідача проти позовних вимог заперечив з викладених у відзиві та запереченні на відповідь на відзив підстав.
Судом встановлено, що зібраних в матеріалах справи доказів достатньо для з'ясування обставин справи і прийняття судового рішення, відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), учасникам справи створювались необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Відповідно до статті 240 ГПК України в судовому засіданні 17.07.2025 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Правова позиція позивача.
Позивач просить задовольнити позов у повному обсязі, обґрунтовуючи заявлені вимоги тим, що відповідач після завершення строку дії укладеного між сторонами договору оренди землі № 1848 від 18.05.2016 (далі також - договір оренди землі) не повернув позивачу земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:60:001:0173, загальною площею 1,3474 га, що розташована за адресою: м. Ужгород, вул. Гранітна, 14.
За твердженням позивача, він неодноразово звертався до відповідача з листами-претензіями щодо повернення вказаної земельної ділянки в комунальну власність за актом її прийому-передачі, однак, останнім будь-яких заходів, спрямованих на виконання вимог позивача, не вжито.
Наведені обставини, на переконання позивача, слугують підставою для стягнення з відповідача неустойки в розмірі подвійної орендної плати відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в сумі 1 090 037,98 грн за період з 01.06.2023 по 31.12.2024.
Заперечення відповідача.
Заперечуючи проти позову відповідач стверджує про те, що на законодавчому рівні визначальним для встановлення обов'язку особи сплачувати орендну плату за земельну ділянку є факт перебування такої земельної ділянки у користуванні вказаної особи, водночас сам по собі факт закінчення дії договору оренди не є безумовною підставою для висновку про одночасне припинення у землекористувача обов'язку, пов'язаного зі сплатою орендних платежів.
За доводами представника відповідача, посилаючись на пункт 30 договору оренди землі № 1848 від 18.05.2016, позивач після закінчення дії останнього вже стягував із відповідача заборгованість по орендній платі за попередні періоди, свідченням чого, зокрема, є рішення Господарського суду Закарпатської області від 05.10.2021 у справі №907/308/21 та від 14.11.2023 у справі № 907/831/23.
Представник відповідача наголошує, що оскільки на спірній земельній ділянці знаходяться будівлі та споруди Товариства з обмеженою відповідальністю Спільного українсько - словацького підприємства "Фем-Інвест", то, відповідно, відсутньою є можливість у позивача передати таку земельну ділянку іншому орендарю, право оренди відповідача є переважним, а сторони погодили в укладеному між ними договорі порядок та розмір здійснення оплати відповідачем у період після закінчення строку дії Договору до моменту його поновлення.
На переконання представника відповідача, факт неможливості передачі орендарем орендодавцю орендованого майна свідчить про відсутність вини такого, і в даному випадку підстави для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 ЦК України, щодо орендаря відсутні.
Представник відповідача зазначає, що оскільки на земельній ділянці під виробничими будівлями та спорудами для їх обслуговування наявні будівлі та споруди орендаря, які належать останньому на праві власності, то право оренди на земельну ділянку у відповідача є абсолютним.
Водночас представник відповідача звертає увагу на те, що орендар звертався до Ужгородської міської ради із клопотанням про поновлення договору оренди земельної ділянки, однак, згідно з витягом із рішення ХХХV Ужгородської міської ради VII скликання від 18.04.2019 № 1517, органом місцевого самоврядування відмовлено відповідачу в такому поновленні.
На думку представника відповідача, оскільки на земельній ділянці під виробничими будівлями та спорудами для їх обслуговування наявні власні будівлі та споруди відповідача, у позивача відсутня можливість передати таку земельну ділянку іншій особі-орендарю.
Представник відповідача вважає, що наявною є ситуація, коли позивач не може і передати земельну ділянку іншому орендарю, і відмовляється продовжити договір оренди з відповідачем, що, у свою чергу, створює для останнього вкрай невигідне становище та фактично заганяє відповідача в боргову кабалу у зв'язку із подальшим стягненням неустойки у формі подвійної орендної плати за неповернення земельної ділянки.
За доводами представника відповідача, в договорі оренди землі № 1848 від 18.05.2016 умова про повернення земельної ділянки за актом її приймання-передачі не передбачена та, відповідно, така не може вважатися правомірною.
Відтак, на думку представника відповідача, претензії позивача з вимогами про повернення земельної ділянки за актом її приймання-передачі не є правомірними, оскільки такі умови повернення не передбачені ні законом, ні договором, що, у свою чергу, свідчить про відсутність у матеріалах справи доказів щодо ухилення відповідача від повернення орендованої земельної ділянки.
ДОВОДИ, ВИКЛАДЕНІ СТОРОНАМИ В ІНШИХ ЗАЯВАХ ПО СУТІ СПРАВИ
За змістом поданої 14.03.2025 відповіді на відзив представник позивача зауважує про те, що в Законі України "Про оренду землі" дійсно не передбачено імперативної вимоги щодо підписання сторонами акта приймання-передачі земельної ділянки, проте, з урахуванням норми статті 34 згаданого Закону, повернення земельної ділянки доцільно оформити таким актом, адже саме він є документом, який дозволяє описати та зафіксувати стан земельної ділянки на момент її повернення орендодавцеві, в тому числі у порівнянні зі станом земельної ділянки на момент підписання акта приймання-передачі, складеного під час передачі земельної ділянки орендареві.
За доводами представника позивача, законодавство у сфері орендних правовідносин пов'язує припинення обов'язків орендаря з фактом повернення об'єкта оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі; при цьому, повернення земельної ділянки не може відбуватись в односторонньому порядку, оскільки для документальної фіксації факту повернення земельної ділянки необхідно підписати та скласти двосторонній акт приймання-передачі об'єкта оренди, який містить ознаки первинного документа у розрізі податкового, фінансового та господарського законодавства. Саме підписаний між сторонами акт приймання-передачі, на думку представника позивача, підтверджує волевиявлення сторін, а також породжує юридичні наслідки, від яких залежать подальші дії останніх.
Проте, як стверджує представник позивача, орендар не лише не надав орендодавцю акт приймання-передачі земельної ділянки для підпису, але й ухилився від підписання такого акта на вимогу орендодавця, висловлену у претензіях; при цьому, наявність або відсутність нерухомого майна на орендованій земельній ділянці не перешкоджає виконанню обов'язку з повернення земельної ділянки за актом приймання-передачі у зв'язку із закінченням терміну дії договору.
На переконання представника позивача, посилання відповідача на неможливість повернення орендованої земельної ділянки свідчить про намір уникнути відповідальності за невиконання норм чинного законодавства та умов договору, а також про ухилення від повернення об'єкта оренди.
Таким чином, представник позивача вважає, що відповідач, не здійснивши жодних дій, спрямованих на повернення орендованої земельної ділянки після завершення дії договору оренди землі, зобов'язаний сплатити неустойку згідно з нормою статті 785 Цивільного кодексу України.
Представник відповідача подав 21.03.2025 заперечення на відповідь на відзив, в якому зазначає про те, що він звертався до позивача з адвокатським запитом за № 001/4 від 27.02.2025 щодо надання належним чином посвідчених копії договору з додатками, в тому числі актом приймання-передачі об'єкта оренди, водночас у відповіді позивача за №185/24.01-12 від 13.03.2025 останнім було надано договір та частину додатків до договору, проте серед них акт приймання-передавання земельної ділянки відсутній.
За доводами представника відповідача, ні самим договором оренди, ні пунктами 22-24 його розділу, що називається "Умови повернення земельної ділянки", повернення земельної ділянки за актом приймання-передавання не передбачено.
На думку представника відповідача, безпідставність тверджень позивача щодо зворотного повернення земельної ділянки за актом-передавання підтверджує також той факт, що в матеріалах справи відсутній акт приймання-передавання до договору оренди землі, згідно з яким би передавалась земельна ділянка орендарю.
Представник відповідача наголошує, що повернення з оренди будівель, споруд та повернення земельної ділянки принципово відрізняються, оскільки повернення з оренди будівель та споруд здійснюється за актом приймання-передавання, а щодо земельної ділянки така умова виключена/відсутня та визначається виключно умовами договору.
Водночас на думку представника відповідача, твердження позивача щодо доцільності складення акта приймання-передавання є безпідставними, оскільки лише законом та договором встановлюються права й обов'язки сторін.
Представник відповідача наголошує, що посилання позивача на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.03.2023 у справі № 907/530/22 також є безпідставними, оскільки правовідносини не є аналогічними та подібними, зокрема, в наведеній справі позивачем застосовано інший спосіб захисту, а саме, стягнення коштів за фактичне користування земельною ділянкою після закінчення дії договору до повернення земельної ділянки; також суд звернув увагу на мету передачі земельної ділянки - саме для будівництва житлового комплексу; водночас у матеріалах справи був наявний акт передачі земельної ділянки та зареєстроване відповідне право.
Звертає увагу представник відповідача й на те, що позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення неустойки, проте, відсутня вимога щодо повернення земельної ділянки.
При цьому, на переконання представника відповідача, реалізація права на мирне володіння своїм майном, яке гарантоване державою, не може вважатися винними діями, а відтак, відзначає, що наявність власних будівель та споруд відповідача на земельній ділянці позивача виключає вину щодо неповернення земельної ділянки та можливість застосування неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України.
За змістом поданих 19.05.2025 письмових пояснень представник відповідача вказує на те, що позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення неустойки на суму 1 090 037,98 грн за період із червня 2023 року по грудень 2024 року, відтак, у випадку укладення договору оренди, який міг бути укладений тільки з відповідачем, позивач за заявлені періоди міг отримати орендну плату за користування земельною ділянкою в розмірі 545 018,99 грн.
Водночас, як стверджує представник відповідача, в матеріалах даної справи відсутні докази наявності понесених позивачем збитків, які б перевищували чи дорівнювали б розміру заявленої до стягнення суми неустойки; крім того, звертаючись з позовною вимогою про стягнення з відповідача неустойки у розмірі подвійної орендної плати за неповернення земельної ділянки, позивач не заявляє вимогу саме щодо повернення земельної ділянки з володіння відповідача, що і є тією ознакою, яка свідчить про заінтересованість позивача у порушенні зобов'язання відповідачем.
Відтак, на думку представника відповідача, позивач усвідомлює можливі наслідки та вбачає можливість збагачення за рахунок відповідача через подальше стягнення неустойки у розмірі подвійної орендної плати з останнього.
Представник відповідача вважає, що розмір неустойки, яку просить позивач стягнути з відповідача, є занадто великим та неспіврозмірним.
Із посиланням на те, що відповідач здійснює господарську діяльність із деревообробки, виробництва дерев'яних конструкцій і столярних виробів, має у власності значні потужності (станки, верстати, крани, деревобробні лінії і т.д.), у зв'язку з пандемією коронавірусної хвороби у світі та в подальшому війни України з росією, останній втратив контракти та відповідні ланцюги постачання виробів із дерева з високою додатковою вартістю, а також своїх працівників, у т.ч. внаслідок мобілізації, на даний час працює над відновленням обсягу замовлення, достатньої маси оборотних коштів та загальної платоспроможності, представник відповідача вказує на те, що стягнення неустойки в перехідний період у розмірі 1 090 037,98 грн буде непомірною ношею для Товариства.
Водночас представник відповідача повторно зазначає, що позивач не міг передати земельну ділянку іншому орендарю, оскільки на такій знаходяться власні будівлі та споруди відповідача, а якби і мав можливість передати, то отримав би кошти тільки в розмірі однієї орендної плати, 50 % неустойки або плати за фактичне користування земельною ділянкою в розмірі 545 018,99 грн, від сплати якої відповідач не відмовляється.
У зв'язку з наведеним вище, представник відповідача зазначає, що хоч він і впевнений у своїх аргументах та позиції щодо неможливості застосування неустойки, яка викладена у відзиві та запереченні на відповідь на відзив, проте, у випадку, якщо такі не будуть взяті судом до уваги, просить зменшити розмір неустойки на 50 %.
Представник позивача 19.05.2025 подала додаткові пояснення, в яких стверджує про те, що зменшення розміру неустойки на 50 % фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.
За доводами представника позивача, відповідачем не надано доказів, які би підтвердили поважність причин невиконання зобов'язання, винятковість обставин, а також вжиття відповідачем заходів із виконання зобов'язання, а бездіяльність останнього, в тому числі, відсутність будь-яких оплат, свідчить про відсутність наміру добровільного усунення порушення та його наслідків.
Представник відповідача 11.06.2025 подав додаткові пояснення, в яких повторно наголошує, що у наданому позивачем роз'ясненні Міністерства юстиції України за №13319/2153-9/23/8.4.4. від 04.02.2023, останнє зазначає, що "саме договором оренди врегульовуються питання щодо припинення дії договору", а отже, оскільки договором оренди землі за № 1848 від 18.05.2016 умова про повернення земельної ділянки за актом приймання-передачі не передбачена, позивач з дня закінчення дії договору був вправі звернутися до реєстратора із заявою про здійснення державної реєстрації припинення права оренди.
Відтак, за доводами відповідача, в даному випадку вбачається бездіяльність позивача як орендодавця та ухилення такого від обов'язку прийняти орендоване майно та оформити повернення орендованого майна шляхом вчинення відповідних реєстраційних дій.
Водночас, відповідач звертає увагу, що згідно з умовами пунктом 21 договору оренди землі № 1848 від 18.05.2016 передача земельною ділянки орендарю здійснюється у 5-денний строк після державної реєстрації цього права оренди землі за актом її приймання-передачі. Отже, оскільки в матеріалах справи відсутній акт приймання-передачі земельної ділянки щодо передачі такої земельної ділянки орендодавцем орендарю, відповідач вважає, що земельна ділянка орендарю не передавалася.
18.05.2016 між Департаментом Ужгородської міської ради (в подальшому назву змінено на Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради) та Товариством з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство "Фем-інвест" було укладено договір оренди землі № 1848.
Відповідно до пункту 1 цього договору орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку під виробничими будівлями та спорудами для їх обслуговування (цільове призначення згідно з відомостями з ДЗК - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, машинобудівної та іншої промисловості) по вул. Гранітній, 14 в м. Ужгород, кадастровий номер 2110100000:60:001:0173.
Відповідно до пункту 2 договору в оренду передається земельна ділянка площею 13 474 кв. м.
Договір укладено на строк до 09.11.2018 (пункт 8 договору).
Відповідно до пункту 19 договору підставою для надання земельної ділянки в оренду є рішення Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882. Передача земельної ділянки в оренду здійснилася з розробленням проекту її відведення.
Пунктом 40 даного договору передбачено, що вказаний договір набирає чинності після підписання сторонами та проведення державної реєстрації.
За умовами пункту 5 договору, нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 13 474 кв. м. на час укладення договору та відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, виданої управлінням Держземагенства в Ужгородському районі Закарпатської області № 88/86-17 від 19.01.2016, становить 10 824 607,38 грн.
Відповідно до пункту 11 договору орендна плата вноситься орендарем щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця в розмірі 27 061,52 грн на рахунок орендодавця.
Пунктом 12 договору встановлено, що обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення та коефіцієнтів індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладання або зміни умов договору оренди чи продовження його дії.
Сторони погодили, що орендодавець в односторонньому порядку вносить зміни до даного договору при зміні розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки, ставок земельного податку та ставок орендної плати відповідно до змін чинного законодавства (пункт 27 договору оренди).
У відповідності до Закону України "Про оренду землі", Податкового кодексу України розмір орендної плати (плати за землю) переглядається щороку, в залежності від визначеного Державною службою статистики України індексу споживчих цін за попередній рік.
Згідно даних Державної служби статистики України, індекс споживчих цін за 2016 рік склав 1,06, за 2017 - 1,0. Таким чином, розмір місячної орендної плати з 2018 року становить 28 685,21 грн./міс.
Судом встановлено, що відповідач у спірний період користується земельною ділянкою, оскільки на даній земельній ділянці, наявне нерухоме майно, яке на праві приватної власності належить відповідачу.
Так, інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 401867371 від 01.11.2024 підтверджується наявність у відповідача на даній земельній ділянці нерухомого майна.
Отже, як встановлено судом за матеріалами справи та не заперечується учасниками процесу, після завершення строку дії договору (09.11.2018) відповідач не повернув позивачеві орендовану земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:60:001:0173, загальною площею 1,3474 га, що розташована за адресою: м. Ужгород, вул. Гранітна, 14, продовживши її використання за відсутності чинного договору оренди землі.
При цьому, рішенням XXXV сесії VII скликання Ужгородської міської ради № 1517 від 18.04.2019 Товариству з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство "Фем-інвест" відмовлено у відповідному поновленні договору оренди у зв'язку із наявною заборгованістю зі сплати орендної плати та порушеннями умов означеного правочину.
Судом встановлено, що після завершення строку дії договору позивач неодноразово звертався до відповідача з листами-вимогами, зокрема, щодо повернення спірної земельної ділянки в комунальну власність за актом її приймання-передачі, свідченням чого є наявні в матеріалах справи копії вимоги про повернення об'єкта оренди № 401138 від 10.05.2019, а також претензій № 32.01-13/56 від 29.04.2021, № 32.01-13/182 від 06.10.2021 та № 30.01-13/174 від 08.06.2022, що були надіслані на офіційну юридичну адресу Товариства з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство "Фем-інвест", - вул. Гранітна, 14, м. Ужгород, Закарпатська область, 88000.
Водночас відповідач, попри отримання вищевказаних листів, спірну земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:60:001:0173 після закінчення строку дії договору позивачеві не повернув, що й зумовило підстави для звернення останнього до суду з вимогою про стягнення з відповідача неустойки в розмірі подвійної орендної плати відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України в сумі 1 090 037,98 грн за період з 01.06.2023 по 31.12.2024.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Положеннями частини 1 статті 175 ГК України визначено, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Таким чином, станом на день розгляду спору в суді його обставини оцінюються судом із огляду на правила ЦК України та ГК України.
Відповідно до частини 1 статті 626, частини 1 статті 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У статті 204 ЦК України зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Приписами статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У свою чергу, згідно зі статтею 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Відповідно до частини 1 статті 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
Статтею 193 ГК України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частинами 1, 6 статті 283 ГК України передбачено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Приписами частин 1, 2 статті 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до частини 1 статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Згідно із частиною 4 статті 291 ГК України правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.
Частиною 1 статті 785 ЦК України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною 2 статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 та постановах Верховного Суду від 10.05.2023 у справі № 910/11692/20, від 11.07.2023 у справі № 916/1307/22, від 31.08.2021 у справі № 914/1050/20, від 16.04.2024 у справі №916/3409/22, від 27.05.2025 у справі № 904/8325/21).
Відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Отже невиконання наймачем передбаченого частиною 1 статті 785 ЦК України обов'язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.07.2023 у справі № 924/746/22, від 08.12.2022 у справі № 910/16396/21, від 19.10.2021 у справі № 922/4268/20, від 16.04.2024 у справі № 916/3409/22.
Водночас неустойка за частиною 2 статті 785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов'язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України.
Отже яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною 2 статті 785 ЦК України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений частиною 2 статті 785 ЦК України). Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19 та постановах Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 917/631/19, від 06.10.2021 у справі № 911/262/20 та від 21.03.2023 у справі № 922/1155/20.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17, на яку, обґрунтовуючи свої доводи, також покликається відповідач, викладено низку правових висновків, зокрема, щодо обрання способу захисту у спірних правовідносинах щодо захисту порушеного права у разі несвоєчасного повернення майна орендодавцю, щодо предмета доказування при розгляді спорів про стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України, у тому числі і висновку щодо тягаря доказування, зокрема, чи спростовано відповідачем-орендарем належними та достатніми доказами відсутність його вини у простроченні повернення орендованого майна позивачу-орендодавцю за наслідком розірвання договору оренди.
Об'єднана палата у згаданій постанові наголосила, що до предмета доказування при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки в порядку, передбаченому частиною 2 статті 785 ЦК України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди або його розірвання належать обставини, пов'язані з невжиттям орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин, за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисним ухиленням орендаря від обов'язку щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди; утриманням орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджанням орендарем у доступі орендодавця до належного йому об'єкта оренди; відсутністю з боку орендодавця бездіяльності та невчиненням ним дій, спрямованих на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що обставини вчинення орендарем дій із повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об'єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України.
Така правова позиція Верховного Суду є сталою та послідовною і наведена, в тому числі, й у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17.
Окрім цього, при вирішенні питання щодо підстав нарахування неустойки за частиною 2 статті 785 ЦК України, Верховний Суд у постановах від 10.04.2018 у справі №910/9328/17, від 28.08.2018 у справі № 913/155/17, від 08.12.2022 у справі № 910/16396/21 дійшов висновку про те, що право наймодавця вимагати оплати неустойки відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України та обов'язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути зокрема підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Отже, для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 ЦК України, необхідна вина особи, яка порушила зобов'язання. У розрізі цього важливим є встановлення можливості передати спірне майно, а також чи було невиконання вказаного обов'язку умисним (подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 23.10.2024 у справі № 916/3409/22 та від 30.08.2019 у справі № 910/13695/18).
Суд зауважує, що сам лише факт невикористання майна не звільняє відповідача від виконання обов'язку повернути його після припинення строку дії договору. Обставини щодо наявності вини відповідача у неповерненні об'єкта оренди та наявності можливості виконати цей обов'язок підлягають дослідженню у кожному конкретному випадку.
З огляду на нормативну конструкцію статті 614 ЦК України, наявність вини особи презюмується, однак може бути спростована. При цьому тягар доказування покладається на відповідача.
В даному випадку ключові доводи відповідача зводяться до посилань на відсутність вини останнього у неповерненні земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:60:001:0173 після закінчення 09.11.2018 строку дії договору оренди з урахуванням таких обставин, як знаходження на цій земельній ділянці виробничих будівель та споруд для їх обслуговування, що перебувають у власності відповідача, а також відмови Ужгородської міської ради у квітні 2019 року у поновленні відповідачу договору оренди земельної ділянки.
Отже, на думку відповідача, за наявності в нього абсолютного права на отримання спірної земельної ділянки в оренду з огляду на положення частини 1 статті 377 ЦК України та частини 4 статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), та неможливості в силу об'єктивних причин повернути цю земельну ділянку (без фізичного зносу будівель та споруд), наведені обставини виключають можливість застосування до відповідача у спірних правовідносинах відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України.
В аспекті наведених доводів суд зазначає, що підставою для прийняття Ужгородською міською радою рішення № 1517 від 18.04.2019 про відмову у поновленні відповідачу договору оренди земельної ділянки слугувала, зокрема, наявність заборгованості останнього зі сплати орендної плати; водночас вказане рішення орендодавця відповідачем не оскаржувалось у судовому порядку. Докази зворотного матеріали справи не містять.
При цьому, в разі наявності в особи права власності саме на об'єкт нерухомості, відсутність підстав для поновлення договору оренди не може бути перешкодою для реалізації такою особою права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування її об'єкта, а також для оформлення відповідних договірних відносин щодо цієї ділянки; таким чином наявність на спірній земельній ділянці певного об'єкта нерухомості є лише підставою для належного оформлення такого права користування з дотриманням вимог закону щодо процедури та строків такого оформлення. Подібні висновки також викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.01.2021 у справі №903/1030/19.
Водночас матеріали справи також не містять доказів того, що після закінчення 09.11.2018 строку дії договору оренди землі відповідач вчиняв дії, спрямовані на належне оформлення права користування земельною ділянкою під наявними будівлями та спорудами з дотриманням вимог закону щодо процедури та строків такого оформлення, у тому числі, зокрема, але не виключно, у судовому порядку шляхом визнання укладеним договору оренди землі в запропонованій ним редакції.
При цьому, суд зазначає, що наявність нерухомого майна на земельній ділянці не звільняє відповідача від обов'язку оформити правовстановлюючі документи на таку земельну ділянку, як це визначено положеннями статей 125 та 126 ЗК України.
В силу приписів частини 1 статті 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка.
Відтак, обставина наявності у відповідача права власності на нерухоме майно дає підстави для висновку, що такий власник (відповідач) у силу правового регулювання повинен нести витрати по оплатному користуванню земельною ділянкою.
При цьому, за відсутності доказів належного оформлення відповідачем права користування спірною земельною ділянкою після закінчення 09.11.2018 строку дії договору оренди землі, як і будь-яких інших доказів прояву останнім (як власником об'єктів нерухомого майна, що розташовані на спірній земельній ділянці) ініціативи з укладення нового договору оренди, сама по собі наявність на земельній ділянці позивача нерухомого майна відповідача не надає останньому права на її безоплатне використання.
Суд висновує, що оскільки саме на власника нерухомого майна покладається обов'язок з укладення договору оренди, у спірному випадку за обставин закінчення строку дії договору оренди землі, поведінка відповідача не може бути визнана добросовісною, а відтак, наведені представником останнього доводи не виключають підстав для застосування до відповідача відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України.
Водночас у контексті дослідження наявності/відсутності правових підстав для застосування передбаченої частиною 2 статті 785 ЦК України неустойки, суд також враховує відсутність належних доказів, які би могли свідчити про неправомірні дії (бездіяльність) і наймодавця, спрямовані на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна.
З урахуванням викладеного, суд визнає необґрунтованими й інші аргументи відповідача, зокрема, щодо відсутності в матеріалах справи акта приймання-передачі земельної ділянки, що, за доводами представника відповідача, свідчить про те, що земельна ділянка орендарю взагалі не передавалася; безпідставності вимог позивача щодо оформлення повернення земельної ділянки за актом приймання-передачі з посиланням на те, що умовами договору оренди землі така умова щодо повернення земельної ділянки не передбачена, і що також не позбавляло Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради права із дня закінчення дії договору звернутися до державного реєстратора із заявою про здійснення державної реєстрації припинення права оренди.
На переконання суду, такі доводи відповідача самі по собі не спростовують встановлених у цій справі обставин як фактичного користування спірною земельною ділянкою з кадастровим номером 2110100000:60:001:0173 на підставі договору оренди землі № 1848 від 18.05.2016 , у поновленні строку дії якого, як уже зазначалося, відповідачу було відмовлено, так і неповернення цієї земельної ділянки орендодавцю після закінчення 09.11.2018 строку дії такого договору оренди землі.
Велика Палата Верховного Суду зазначала, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним із принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (пункт 8.22)).
Відтак, суд повторно наголошує, що право на стягнення неустойки, встановленої частини 2 статті 785 ЦК України, пов'язується саме із простроченням орендарем виконання зобов'язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.
Саме така стала правова позиція суду касаційної інстанції викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.04.2020 у справі № 924/599/19, від 31.10.2019 у справі №905/2018/18, від 30.10.2019 у справі № 924/80/19 та постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 916/1319/19.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Враховуючи вказані вище обставини та те, що відповідач не надав суду свого контррозрахунку позовних вимог, хоча мав можливість скористатись відповідними процесуальними правами, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 1 090 037,98 грн неустойки в розмірі подвійної орендної плати, є документально доведеними та обґрунтованими, відповідачем не спростованими.
Щодо клопотання відповідача про зменшення розміру неустойки суд враховує таке.
Як вже зазначалося, санкція, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України, є неустойкою відповідно до визначення частини 1 статті 549 ЦК України в сукупності з частиною 2 статті 551 вказаного Кодексу (штрафною санкцією відповідно до визначення, наведеного у частини 1 статті 230 ГК України в сукупності з частиною 3 статті 231 цього Кодексу).
Тобто, санкція, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі. Отже, така неустойка, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України, може бути зменшена судом за правилами частини 3 статті 551 ЦК України (аналогічний висновок про застосування норми права викладений в постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2024 у справі № 910/14706/22).
Суд зазначає, що відповідно до статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Право суду зменшувати розмір неустойки передбачене також частиною 3 статті 551 ЦК України, згідно з якою розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Водночас, вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача нарахованої позивачем неустойки, суд, з урахуванням доводів відповідача про наявність підстав для зменшення їх розміру, враховує наступне.
Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
За частиною 2 статті 216 ГК України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 вказано, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. Тому, з метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549 - 552 ЦК України.
З врахуванням змісту статті 549 ЦК України з приводу поняття неустойки та підстав її стягнення, суд зазначає, що неустойка (штраф, пеня) - це є спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов'язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
За змістом статті 233 ГК України, частини 3 статті 551 ЦК України, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеня виконання зобов'язання боржником; причин неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної суми таким наслідкам; поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайного добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо (аналогічний висновок про застосування норми права викладений в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 924/243/19).
Водночас, норми чинного законодавства України не містять переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено пеню, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності та з дотриманням принципів розумності, справедливості та пропорційності.
Таким чином, аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми неустойки пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки поданим учасниками справи доказам та обставинам.
Суд зауважує, що судова практика щодо застосування вказаних норм ГК України та ЦК України наразі є усталеною (див. зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, Верховного Суду від 14.04.2021 у справі № 923/587/20, від 01.10.2020 у справі № 904/5610/19, від 02.12.2020 у справі № 913/698/19, від 26.01.2021 у справі № 922/4294/19, від 24.02.2021 у справі № 924/633/20, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18, від 19.01.2021 у справі № 920/705/19, від 27.01.2021 у справі № 910/16181/18, від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, від 11.03.2020 у справі № 910/16386/18, від 09.07.2020 у справі №916/39/19, від 08.10.2020 у справі № 904/5645/19, від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 13.04.2021 у справі № 914/833/19, від 22.06.2021 у справі № 920/456/17 від 03.04.2024 у справі №924/706/23 та багато інших) і відповідно до неї при визначенні розміру неустойки судам належить керуватися наступними загальними підходами (правилами):
- обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але ГК України вказує на неспівмірність розміру штрафних санкцій з розміром збитків кредитора як на обов'язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як ЦК України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення;
- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;
- довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов'язане з цим клопотання;
- неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;
- господарський суд повинен надати оцінку як поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і запереченням інших учасників щодо такого зменшення;
- закон не визначає ані максимального розміру, на який суди можуть зменшити нараховані відповідно до договору штрафні санкції, ані будь-який алгоритм такого зменшення;
- чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, а тому таке питання вирішується господарським судом згідно статті 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;
- підприємництво за своєю суттю є ризикованою діяльністю, в Україні діє принцип свободи договору та заборони суперечливої поведінки, сторони добровільно уклали договір і визначили штрафні санкції, тому суд має зменшувати розмір таких санкцій саме у виключних випадках з урахуванням всіх обставин справи.
Тобто при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними.
У постанові від 19.03.2025 у справі № 922/444/24 Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними. При цьому, суд не зобов'язаний встановлювати всі можливі обставини, які можуть вплинути на зменшення штрафних санкцій; це не входить в предмет доказування у справах про стягнення штрафу. Відповідно до принципу змагальності суд оцінює лише надані сторонами докази і наведені ними аргументи. Суд повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховано, а які відхилено (статті 86, 236-238 ГПК України). Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 17.07.2021 у справі № 916/878/20.
Водночас, як свідчить судова практика, суди звертають увагу на те, що зменшення розміру пені на 99 % фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (правова позиція Верховного Суду в постановах від 04.02.2020 у справі 918/116/19 (пункт 8.15), від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 у справі № 910/18718/21 тощо)".
У пункті 7.31 постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов'язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду".
У пунктах 7.42-7.43 постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено таке: "7.42. Отже, і чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов'язань, її розмір (пункт 7.14); і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер (пункти 7.25-7.30).
А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини 1, 2 статті 233 ГК України та частини 3 статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.
7.43. Таким чином, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині 3 статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.
Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 09.11.2023 у справі № 902/919/22).У пунктах 7.42-7.43 постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено таке: "7.42. Отже, і чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов'язань, її розмір (пункт 7.14); і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер (пункти 7.25-7.30)».
У зв'язку з викладеним у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 Верховний Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права".
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 ГПК України).
Згідно з положеннями частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Водночас, суд зазначає, що на підставі частини 3 статті 551 ЦК України та частини 1 статті 233 ГК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені) до її розумного розміру.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду 15.02.2023 у справі №920/437/22, від 13.07.2022 у справі № 925/577/21, від 28.06.2022 у справі № 902/653/21, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18, від 29.05.2023 у справі № 904/907/22, від 20.12.2023 у справі № 916/2263/22.
Зокрема, у пункті 7.19 та 7.20 постанови від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, що застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципів розумності, добросовісності та справедливості, які передбачені положеннями статті 3 ЦК України та зазначено, що добросовісність є не тільки однією з основоположних засад цивільного законодавства, а також імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість. Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20.
Суд також враховує, що для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанови Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 554/4741/19, від 18.04.2022 у справі №520/1185/16-ц, від 05.09.2022 в справі № 519/2-5034/11, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).
На підставі викладеного вище, враховуючи наведені відповідачем у письмових поясненнях доводи в обґрунтування наявності підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру неустойки, а також з огляду на те, що позивач не зазнав жодних збитків чи втрат від прострочення відповідачем виконання зобов'язання щодо повернення земельної ділянки після закінчення строку дії договору (у тому числі з урахуванням таких обставин як знаходження нерухомого майна за земельній ділянці позивача), на переконання суду, неустойка на загальну суму 545 018,99 грн (50 % від заявленої до стягнення суми) цілком справедливо відіграє свою компенсаторну та превентивну функцію як засіб цивільно-правової відповідальності у цій справі і такий розмір неустойки враховує усі обставини справи та досліджені судом докази у справі, а також судом у цьому випадку буде дотримано принципів рівності сторін, справедливості, пропорційності, добросовісності та розумності як загальних засад цивільного законодавства.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У статті 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих сторонами доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги як обґрунтовано заявлені підлягають до часткового задоволення судом.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати позивача зі сплати судового збору на підставі статті 129 ГПК України, враховуючи, що спір в справі виник внаслідок неправильних дій Товариства з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство "Фем-інвест", відповідно до приписів частини 9 статті 129 ГПК України щодо вимоги, по якій судом прийнято рішення про зменшення розміру нарахованої неустойки покладаються судом на відповідача у справі.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство "Фем-інвест" (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Гранітна, буд. 14, код ЄДРПОУ 31682629) на користь Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, пл. Поштова, буд. 3, код ЄДРПОУ 36541721) 545 018,99 грн (п'ятсот сорок п'ять тисяч вісімнадцять гривень 99 коп.) неустойки, а також 16 350,57 грн (шістнадцять тисяч триста п'ятдесят гривень 57 коп.) на відшкодування сплаченого судового збору.
3. В решті позову - відмовити.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
На підставі статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 09.09.2025.
Суддя Д. Є. Мірошниченко