вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"08" вересня 2025 р. Справа№911/104/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Демидової А.М.
Ходаківської І.П.
за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 08.09.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар»
на рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025
у справі №911/104/25 (суддя Смірнов О.Г.)
за позовом Броварської міської ради Броварського району Київської області
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар»
про стягнення 1 951 281, 83 грн
30.12.2024 Броварська міська рада Броварського району Київської області звернулась до Господарського суду Київської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» (далі за текстом - відповідач) про стягнення 1 951 281, 83 грн, з яких 1 055 148, 00 грн - розмір пайового внеску на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Бровари, 733 696, 96 грн інфляційні витрати та 162 436, 87 грн 3% річних.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушуючи норми законодавства України, яким передбачено обов?язок забудовника на перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, не звернувся, не надав відповідні документи і, як наслідок, не уклав із міською радою договір про сплату пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Бровари та своєчасно не сплатив кошти пайової участі. Замовник будівництва - без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав сплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов??язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212
Цивільного кодексу України.
Господарський суд Київської області рішенням від 26.06.2025 у справі №911/104/25 позовні вимоги задовольнив частково. Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» на користь Броварської міської ради Броварського району Київської області грошові кошти у розмірі 1 055 148, 00 грн, інфляційні втрати у розмірі 531 011, 91 грн, три проценти річних у розмірі 101 296, 10 грн та судовий збір у розмірі 25 311, 84 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.
Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції дослідивши Договір про пайову участь (внесок) замовника будівництва у розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури №2-45/16 від 13.03.2014, укладений між сторонами, встановив, що п. 2.1. вказаного Договору передбачено, що розрахунок пайової участі наведено в додатку 1 до цього Договору, який є його невід'ємною частиною. Однак, матеріали справи Додатку 1 до Договору не містять. За вказаних обставин, судом не прийнято до уваги вказаний вище Договір, скільки між сторонами не було укладено Додатку 1 до нього, яким вони мали визначити розрахунок пайової участі, тоді як згідно ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Враховуючи вимоги пунктів 3, 4 частини 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №132-IX, якими передбачено, що замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію, суд першої інстанції дійшов висновку, що обов'язок відповідача в частині сплати коштів пайової участі за будівництво станції технічного обслуговування, за адресою Київська обл., м. Бровари, бульв. Незалежності, 22-Б, виник з дати повідомлення про початок виконання будівельних робіт, а саме з 22.10.2019.
Суд встановив, що відповідач не взяв участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Бровари, Київської області, шляхом перерахування до місцевого бюджету означеного населеного пункту коштів пайової участі.
Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 1 055 148, 00 грн безпідставно збережених коштів пайової участі за будівництво станції технічного обслуговування, що обрахована позивачем із застосуванням показника 4% від вартості відповідного будівництва, яка вказана в декларації про готовність до експлуатації об'єкта з незначними наслідками (СС1).
Дослідивши надані позивачем розрахунки трьох процентів річних та інфляційних втрат, суд дійшов висновку про їх перерахунок, оскільки прострочення зобов'язання замовника будівництва із перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту має місце з 12.10.2021 (наступний день після прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію).
За розрахунком місцевого господарського суду, не виходячи при цьому за межі періоду, заявленого позивачем, три проценти річних складають 101 296,10 грн, а інфляційні втрати складають 531 011, 91 грн.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Бровакар» звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження; скасувати рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025 у справі №911/104/25 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи доводи та вимоги апеляційної скарги відповідач зазначає про суперечливість між заявленою підставою позову та правовими висновками суду як підтвердження не доведення обставин, оскільки позовну заяву подано саме на підставі Договору про пайову участь (внесок) замовника будівництва у розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури №2-45/16 від 13.03.2014, укладеного між Виконавчим комітетом Броварської міської ради в особі заступника міського голови Андрєєва В.О. та Унітарним приватним підприємством «Бровакар» в особі директора Марченка В.П., про що зазначається в самій тексті позовної заяви.
Відповідач наголошує, що позов подано до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар», однак, відповідачем може бути лише та особа, яка є стороною договору. Якщо відбулася реорганізація або правонаступництво, позивач має довести, що ТОВ «Бровакар» є правонаступником Унітарного приватного підприємства «Бровакар».
З урахуванням законодавчих змін, ТОВ «Бровакар» вважає, що у нього відсутній обов?язок сплачувати пайові внески на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-IX, якою статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що регулювала сплату пайової участі у розвиток інфраструктури населеного пункту, виключено.
Враховуючи, що проектом передбачено дві окремі черги будівництва, а фактично реалізовано лише першу чергу, слід дійти висновку, що виконано лише частину проекту, а кошторисна вартість, яка помилково зазначена в Декларації про готовність об?єкта до експлуатації стосується всієї станції технічного обслуговування, а не лише реалізованої першої черги, і пайовий внесок, має сплачуватися разом, а не за кожну окремо чергу. Таким
чином, за посиланням відповідача обов'язок щодо сплати пайового внеску не наступив.
Крім того, у судовому засіданні неодноразово зверталася увага учасників процесу на те, що відповідачем вживаються необхідні заходи для внесення змін до декларації, проте на момент розгляду справи судом першої інстанції такі зміни ще не були внесені з об?єктивних причин, пов?язаних із тривалістю адміністративної процедури їх розгляду відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю.
Таким чином, на думку відповідача, декларація про готовність об?єкта до експлуатації не є беззаперечним або остаточним документом, що підтверджує реалізацію всіх етапів проекту або повну кошторисну вартість будівництва.
Також відповідач зазначає, що Броварська міська рада Броварського району Київської області звернулася з позовною заявою до Господарського суду Київської області 30.12.2024, тобто поза строком позовної давності, який сплив 14.10.2024, пропустивши встановлений законодавцем трирічний термін для стягнення грошових коштів, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог та не подавши жодної заяви про поновлення строку, як того вимагає ст. 164 ГПК України.
Скаржником разом з апеляційною скаргою подало клопотання про поновлення строку для подачі нових доказів, які перелічені в додатку до клопотання.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.07.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» на рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025 у справі №911/104/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 04.08.2025 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» на рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025 у справі №911/104/25; розгляд апеляційної скарги призначив на 02.09.2025 о 12 год. 00 хв; витребував матеріали справи №911/104/25 з Господарського суду Київської області.
Матеріали справи №911/104/25 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 13.08.2025.
Позивач заперечує проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на те, що перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а замовник будівництва, навіть не уклавши своєчасно відповідний договір пайової участі до 01.01.2020, не звільняється від обов'язку щодо сплати пайової участі на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
25.08.2025 на адресу Північного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» надійшло клопотання про зупинення провадження у справі №911/104/25 до набрання законної сили судовим рішенням Київського окружного адміністративного суду за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» до Управління інспекції та контролю Броварської міської ради Броварського району Київської області про визнання рішення протиправним, його скасування та зобов'язання вчинити певні дії.
Клопотання обґрунтоване тим, що у поданій апеляційній скарзі оскаржується правомірність та законність стягнення пайового внеску, що, на думку відповідача, здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, у тому числі через внесення помилкових відомостей про кошторисну вартість об?єкта будівництва, наведених у Декларації про готовність об?єкта будівництва до експлуатації (№KC 101211011656). Використання цих даних призвело до неправомірного завищення розміру кошторисної вартості будівництва станції технічного обслуговування за адресою: Київська обл., м. Бровари, бульвар Незалежності, 22-Б, та, як наслідок, до необґрунтованого збільшення суми пайового внеску, стягнутого на користь Броварської міської ради.
Для виправлення допущеної помилки, ТОВ «Бровакар» через Виконавчий комітет Броварської міської ради Броварського району Київської області Центр обслуговування «Прозорий офіс» відділ документообігу та звернень громадян до Управління інспекції та контролю Броварської міської ради Броварського району Київської області подало заяву про внесення змін в Декларацію про готовність до експлуатації об?єкта з незначними наслідками (CC1) за реєстраційним №KC 101211011656 щодо об?єкта будівництва: Будівництво станції технічного обслуговування за адресою: бульв. Незалежності, 22 -Б, в м. Бровари, Броварського району, Київської області разом з оригіналом інвесторської кошторисної документації (робочий проект №17-19, розробник ТОВ «ПАЛТЕРІН», 2019 рік) , однак відмова Управління інспекції та контролю Броварської міської ради Броварського району Київської області у внесенні змін до декларації стала причиною звернення відповідача до Київського окружного адміністративного суду.
02.09.2025 виникла необхідність призначення розгляду справи №911/104/25 на іншу дату через оголошення у місті Києві «повітряної тривоги».
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 02.09.2025 призначив розгляд справи на 08.09.2025 на 12 год. 10 хв.
05.09.2025 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» надійшло доповнення до клопотання про зупинення провадження.
Представник відповідача у судовому засіданні 08.09.2025 підтримав заявлене клопотання про зупинення провадження та просив суд апеляційної інстанції його задовольнити.
У судовому засіданні 08.09.2025 представник позивача заперечив проти задоволення клопотання відповідача про зупинення провадження.
Розглянувши подане відповідачем клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відмову у його задоволенні з огляду на наступне.
Дотримання розумних строків розгляду справи є важливим та одним з пріоритетних принципів господарського судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких суд має право або ж зобов'язаний зупинити провадження у справі.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням певних визначених законом обставин, що перешкоджають подальшому руху справи до їх усунення.
Зупинення провадження у справі не повинне розглядатися як невиправдане затягування строків розгляду справи і застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом.
Порядок та умови зупинення провадження у справі врегульовано положеннями статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за яких суд зобов'язаний та має право зупинити провадження у справі.
Так, зокрема положеннями пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України передбачено, що суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадку об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу, до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.
Верховний Суд неодноразово виходив з того, що, зупиняючи провадження у справі, суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють оцінити обставини, які є предметом розгляду, або ж коли установлені судами обставини дозволяють вирішити спір по суті.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення Київським окружним адміністративним судом позову відповідача, оскільки встановлення у цій справі обставин щодо поданої відповідачем декларації за наявності заперечень позивача про те, що саме на відповідача як на замовника будівництва покладається обов'язок та право на її заповнення та подання, а тому на цьому етапі розгляду справи призведе до недотриманням принципу процесуальної економії господарського судочинства, так як матиме наслідком паралельні судові процеси.
Щодо наданих відповідачем доказів доданих до апеляційної скарги, то слід зазначити наступне.
За приписами статті 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
Відповідно до частин 1, 3 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Приписи частини 3 статті 269 ГПК України передбачають наявність таких критеріїв, які є обов'язковою передумовою для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, а саме «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи».
Отже, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити, які саме докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду від 18.11.2020 у справі №910/11152/19.
Така обставина (відсутність обґрунтування, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції) виключає можливість прийняття апеляційним господарським судом додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України (постанови Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №822/1736/18, від 31.08.2021 у справі №914/1725/19, від 15.12.2020 у справі №925/1052/19, від 21.04.2021 у справі №906/1179/20).
Така обставина як відсутність існування доказів, які датовані вже після прийняття оскаржуваного рішення, тобто таких доказів взагалі не існувало на момент розгляду спору по суті судом першої інстанції, взагалі виключає можливість їх прийняття судом апеляційної інстанції у порядку статті 269 ГПК України. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18.12.2024 у справі №908/2296/23. Допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність, правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23.10.2024 у справі № 903/639/23.
Таким чином, надані відповідачем до апеляційної скарги докази, не беруться до уваги судом апеляційної інстанції.
У судовому засіданні 08.09.2025 представник відповідача підтримав доводи та вимоги своєї апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025 у справі №911/104/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
08.09.2025 у судовому засіданні представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025 у справі №911/104/25 залишити без змін.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на неї, заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Згідно із пунктом 4 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №466, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.08.2015 №747, підготовчі роботи, визначені будівельними нормами, стандартами і правилами, можуть виконуватися замовником після набуття права на земельну ділянку відповідного цільового призначення та подання повідомлення про початок виконання підготовчих робіт до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю.
Виконання підготовчих робіт може здійснюватися на підставі повідомлення про початок виконання будівельних робіт або дозволу на виконання будівельних робіт (далі - дозвіл).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно відомостей з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва ТОВ «Бровакар» було подано повідомлення про початок виконання будівельних робіт, за реєстраційним №KC 061192952582 за кодом об?єкта 1241.9 (будівництво станції технічного обслуговування) від 22.10.2019, яке зареєстроване в Управлінні інспекції та контролю Броварської міської ради Київської області за адресою: бул. Незалежності, 22-Б в м. Бровари Броварського району Київської області, за класом наслідків СС1, за кадастровим номером земельної ділянки: 3210600000:01:038:0012.
14.09.2021 ТОВ «Бровакар» було повідомлення про початок виконання будівельних робіт на об'єктах з незначними наслідками (СС1) за №КС 061192952582-1, яким внесено зміни до повідомлення №KC 061192952582 від 22.10.2019. Підставою для внесення змін зазначено проведення коригування проектної документації в установленому порядку.
11.10.2021 була зареєстрована декларація про готовність до експлуатації об?єкта з незначними наслідками (СС1), за реєстраційним №KC 101211011656, щодо об?єкта будівництва: будівництво станції технічного обслуговування за адресою: бульв. Незалежності, 22-Б в м. Бровари Броварського району Київської області.
Згідно з пунктом 11 Загальних положень постанови Кабінету Міністрів України «Питання прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів» від 13.04.2011 №461 датою прийняття в експлуатацію об'єкта є дата реєстрації декларації або видачі сертифіката.
23.09.2024 позивачем було направлено відповідачу претензію №1.12.4-10/01/17378 про перерахування суми пайової участі у розмірі 1 055 148, 00 грн.
07.10.2024 відповідачем було направлено йому лист за вих. №6668/01/1.12.4-10, в якому відповідач зазначив, що з огляду на скасування сплати пайової участі у розвиток інфраструктури під час будівництва, відсутність договірних відносин з цього питання - вимоги претензії №1.12.4-10/01/17378 від 23.09.2024 відхиляються.
Спір виник через те, що відповідач, як замовник будівництва вищезазначеного об'єкту будівництва до введення його в експлуатацію не сплатив пайовий внесок, чим порушив права та інтереси територіальної громади Броварської міської ради Броварського району Київської області.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», який встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності регламентовані Законом № 3038-VI, що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Положеннями статті 1 цього Закону визначено, що замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
До 01.01.2020 відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами статті 40 цього Закону. Однак, із 01.01.2020 набули чинності норми Закону № 132-IX, яким статтю 40 Закону № 3038-VI виключено.
На час направлення відповідачем повідомлення про початок виконання будівельних робіт 22.10.2019 на виконання будівельних робіт за реєстраційним №KC 061192952582 за кодом об?єкта 1241.9 (будівництво станції технічного обслуговування) від 22.10.2019, стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (чинна до 01.01.2020) передбачала, що порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури (частини 1-3 вказаної статті).
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 Закону №3038-VI полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію (частини п'ята, дев'ята статті 40 Закону № 3038-VI).
Зі змісту статті 40 Закону №3038-VI випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов'язковим на підставі закону.
Верховний Суд у постановах від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 виснував, що законодавець під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 цього Закону на підставі Закону № 132-ІХ) чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме: договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону № 3038-VI, залишались дійсними та підлягали повному виконанню і після виключення вказаної статті (абзац перший пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX). Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними; якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону №3038-VI обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов'язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавцем було визначено нормативне регулювання таких правовідносин прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-ІХ. Зокрема абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва.
13.03.2014 між виконавчим комітетом Броварської міської ради (далі - Виконком) та Унітарним приватним підприємством «Бровакар» (далі - Замовник) було укладено Договір про пайову участь (внесок) замовника будівництва у розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури №2-45/16 (далі - Договорів), відповідно до п. 2.1. якого Замовник зобов'язується перерахувати на рахунок бюджету міста грошові кошти у розмірі, що становить 10% загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта. Розрахунок пайової участі наведено в додатку 1 до цього Договору, який є його невід'ємною частиною.
Відповідно до ч. 9 ст. 40 Закону (в редакції станом на 22.10.2019) договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Істотними умовами договору є:
1) розмір пайової участі;
2) строк (графік) сплати пайової участі;
3) відповідальність сторін.
Невід'ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.
Суд першої інстанції дослідивши Договір про пайову участь (внесок) замовника будівництва у розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури №2-45/16 від 13.03.2014, встановив, що п. 2.1. вказаного Договору передбачено, що розрахунок пайової участі наведено в додатку 1 до цього Договору, який є його невід'ємною частиною.
Однак, матеріали справи Додатку 1 до Договору не містять.
З оскаржуваного рішення та матеріалів справи вбачається, що у судовому засіданні 19.06.2025 представники обох сторін зазначили, що Додаток 1 до Договору не укладався. Крім цього, у вказаному судовому засіданні представник позивача наголосила, що позивачем було здійснено розрахунок пайової участі у відповідності до вимог Закону, а не Договору, з огляду на зміни, які відбулись у Законодавстві.
За вказаних обставин, судом першої інстанції правомірно не прийнято до уваги вказаний вище Договір, скільки між сторонами не було укладено Додатку 1 до нього, яким вони мали визначити розрахунок пайової участі, тоді як згідно ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
З цих же підстав відхиляються доводи відповідача про те, що позивач має довести, що ТОВ «Бровакар» є правонаступником Унітарного приватного підприємства «Бровакар», оскільки умови договору №2-45/16 від 13.03.2014 не беруться судом до уваги, оскільки ним не досягнуто усіх істотних умов договору.
Законодавцем під час внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону №132-IX, встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту [(далі - пайова участь) абзац другий пункт 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX] у такому розмірі та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): - для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта; - для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Тобто відповідно до внесених Законом №132-ІХ змін з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх повного виконання, є лише договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020 (частина 1 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ).
Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі №910/9548/21 дійшов висновку, що законодавець під час внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону №132-IX) чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме: договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону № 3038-VI, залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац 1 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX).
Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними; якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та, оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов'язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавець визначив нормативне регулювання таких правовідносин, зокрема, абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX.
Як зазначено вище, невід'ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, який в спірних правовідносинах відсутній.
Передбачений вказаною нормою порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: (1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; (2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Отже, у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає: для об'єктів, будівництво яких розпочато попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020; для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
У постанові від 23.05.2024 у справі №915/149/23 (в межах якої також розглядався позов Прокурора в інтересах держави в особі Міськради про стягнення грошових коштів пайової участі за відсутності укладеного між сторонами договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту) Верховний Суд виснував, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов'язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Набуття чинності 01.01.2020 Законом №132-IX, яким статтю 40 Закону №3038-VI виключено, також не скасовує обов'язку по сплаті пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
Отже, для об'єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 виклала висновок щодо вирішення правової проблеми, пов'язаної з застосуванням норм права до правовідносин, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності із частиною 2 статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а отже, і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина 2 статті 1212 ЦК України).
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Тобто зобов'язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Отже, у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі №910/9548/21 зауважив, що у випадку, якщо замовниками будівництва не буде дотримано передбаченого «Прикінцевими та перехідними положеннями» Закону №132-IX обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України. Аналогічні правові висновки викладено у поставах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 07.09.2023 у справі №916/2709/22, від 17.12.2024 у справі № 903/283/24, від 23.05.2024 у справі №915/149/23.
Правові висновки щодо застосування норм права у правовідносинах щодо сплати коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Києва з урахуванням змін законодавства з 01.01.2020 містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, у постановах Верховного Суду від 23.05.2024 у справі №915/149/23, від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 20.02.2024 у справі № 910/20216/21.
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов'язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
Враховуючи, що у цій справі будівництво об'єкта розпочате у 2019 році, абзац другий пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначив обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Разом з тим усупереч зазначеним вимогам законодавства щодо містобудівної діяльності відповідач до Міськради протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва не звернувся.
У свою чергу, Верховний Суд у постановах від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 та від 15.08.2024 у справі № 914/2145/23 зазначив, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Така позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 та від 19.02.2025 у справі № 903/468/24.
Судом встановлено, що розмір пайової участі розраховано позивачем відповідно до даних кошторисної вартості будівництва, відомості про які вказані в повідомленні про початок виконання будівельних робіт, за реєстраційним №KC 061192952582 від 22.10.2019; в повідомленні про початок виконання будівельних робіт на об'єктах з незначними наслідками (СС1) за №КС 061192952582-1 від 14.09.2021; в декларації про готовність до експлуатації об?єкта з незначними наслідками (СС1), за реєстраційним №KC 101211011656 від 13.10.2021 та витязі з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 13.10.2021 за реєстраційним номером №КС101211011656, розмір пайової участі, який підлягає стягненню з відповідача до місцевого бюджету на користь позивача, становить 1 055 148, 00 грн (26 378 700, 00 грн х 4 %). При цьому відповідач ані у суді першої, ані у суді апеляційної інстанції не навів свого контррозрахунку суми пайової участі.
З доводів апеляційної скарги вбачається, що після подання позивачем до суду позовної заяви відповідач зрозумів про наявність помилкових відомостей про кошторисну вартість об'єкта будівництва.
У суді першої інстанції відповідач подавав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи та поновлення строку на подання доказів, яке датоване 08.05.2025, однак, суд першої інстанції вказав, що на підтвердження вказаних у клопотанні обставин, які пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчасного вчинення процесуальних дій, відповідачем суду не надано.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у визнанні поважними причини пропуску строку для подання доказів та поновленні пропущеного строку для подання доказів, а тому подані докази судом не прийняті до уваги та не досліджені під час розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що ухвала про відмову у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» про поновлення строку на подання доказів - датована 19.06.2025 та могла бути оскаржена відповідно до ст. 235, п.6 ч. 1 ст. 255, ст. 256 ГПК України в апеляційному порядку до Північного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів, чого відповідачем не було зроблено.
При цьому в апеляційній скарзі скаржник вказує про те, що судом відмовлено в долученні інвесторської кошторисної документації, однак доводи апеляційної скарги не містять прохання про перегляд судом апеляційної інстанції клопотання про долучення доказів із клопотанням про поновлення строку на їх подання.
Отже, як станом на момент вирішення спору судом першої інстанції, так і на момент апеляційного перегляду судом апеляційної інстанції доводи відповідача про те, що ним помилково внесено відомості про кошторисну вартість будівництва в документацію не підтверджено у встановленому законом порядку.
Щодо доводів відповідача про те, що проектом передбачено дві окремі черги будівництва, а фактично реалізовано лише першу чергу, виконано лише частину проекту, а кошторисна вартість, яка помилково зазначена в Декларації про готовність об?єкта до експлуатації стосується всієї станції технічного обслуговування, а не лише реалізованої першої черги будівництва, суд апеляційної інстанції вважає вірним розрахунок позивача пайового внеску, виходячи з кошторисної вартості об'єкта будівництва, що відповідає приписам Закону №132-IX.
За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами статті 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У цих правовідносинах відповідач прострочив виконання зобов?язання щодо сплати коштів пайової участі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію -11.10.2021, передбаченого пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Визначене частиною 2 статті 625 ЦК України право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які через інфляційні процеси матимуть іншу цінність порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18).
Перевіривши правильність переранку судом першої інстанції відповідачу 3% річних та інфляційних втрат, погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягають 3 % річних у розмірі 101 296, 10 грн за період з 12.10.2021 по 23.12.2024 та інфляційні втрати у розмірі 531 011, 91 грн за період з 12.10.2021 по 23.12.2024.
Щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності, то слід зазначити таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України)
Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є підставою для відмови в позові (частина 4 статті 267 ЦК України).
Водночас слід зазначити, що за змістом положень пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин.
Постановою Кабінету Міністрів України №651 від 27.06.2023 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Тобто з 12.03.2020 строк позовної давності продовжено на строк дії карантину, тобто до 01.07.2023.
Пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України строком на 30 діб, а потім був подовжений відповідно до: Указу Президента України від 14.03.2022 № 133/2022, затвердженого Законом України від 15.03.2022 № 2119-IX, - з 05:30 26.03.2022 строком на 30 діб; Указу Президента України від 18.04.2022 № 259/2022, затвердженого Законом України від 21.04.2022 № 2212-IX, - з 05:30 25.04.2022 строком на 30 діб; Указу Президента України від 17.05.2022 №341/2022, затвердженого Законом України від 22.05.2022 №2263-IX, - з 05:30 25.05.2022 строком на 90 діб; Указу Президента України від 12.08.2022 №573/2022, затвердженого Законом України від 15.08.2022 №2500-ІХ, - з 05:30 23.08.2022 строком на 90 діб; Указу Президента України від 07.11.2022 №757/2022, затвердженого Законом України від 16.11.2022 №2738-ІХ, - з 05:30 21.11.2022 строком на 90 діб; Указу Президента України від 06.02.2023 №58/2023, затвердженого Законом України від 07.02.2023 №2915-ІХ, - з 05:30 19.02.2023 строком на 90 діб; Указу Президента України від 01.05.2023 №254/2023, затвердженого Законом України від 02.05.2023 №3057-ІХ, - з 05:30 20.05.2023 строком на 90 діб; Указу Президента України від 26.07.2023 №451/2023, затвердженого Законом України від 27.07.2023 №3275-ІХ, - з 05:30 18.08.2023 строком на 90 діб; Указу Президента України від 06.11.2023 №734/2023, затвердженого Законом України від 08.11.2023 №3429-ІХ, - з 05:30 16.11.2023 строком на 90 діб; Указу Президента України від 05.02.2024 №49/2024, затвердженого Законом України від 06.02.2024 №3564-ІХ, - з 05:30 14.02.2024 строком на 90 діб; Указу Президента України від 06.05.2024 №271/2024, затвердженого Законом України від 08.05.2024 № 3684-ІХ з 05:30 14.05.2024 строком на 90 діб; Указу Президента України від 23.07.2024 №469/2024, затвердженого Законом України від 23.07.2024 №3891-IX строком на 90 діб; Указу Президента України від 28.10.2024 №740/2024, затвердженого Законом України від 29.10.2024 №4024-IX строком на 90 діб; Указу Президента України від 14.01.2025 №26/2025, затвердженого Законом України від 15.01.2025 № 4220-IX строком на 90 діб; Указу Президента України від 15.04.2025 №235/2025, затвердженого Законом України від 16.04.2025 № 4356-IX строком на 90 діб.
Законом України від 14.05.2025 №4434-ІХ, який набрав чинності 04.09.2025, виключено пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.
Отже, з 24.02.2022 строк позовної давності було зупинено на строк дії воєнного стану в Україні до набрання законної сили Законом України №4434-ІХ від 14.05.2025, тобто до 04.09.2025.
Враховуючи вищевикладене, позивачем не пропущено строк позовної давності у даній справі.
Відповідно до частини 1 статті 73, статей 76, 77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно із частиною 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частинами 4, 5 статті 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).
Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025 у справі №911/104/25 прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Згідно статті 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровакар» на рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025 у справі №911/104/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2025 у справі №911/104/25 залишити без змін.
3. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
4. Матеріали справи №911/104/25 повернути до Господарського суду Київської області.
5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. ст. 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена та підписана суддями 09.09.2025.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді А.М. Демидова
І.П. Ходаківська