«02» вересня 2025 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
за участю секретаря ОСОБА_4
учасників судового провадження:
прокурорів ОСОБА_5 , ОСОБА_6
захисника ОСОБА_7 (в режимі ВКЗ)
розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження №62023150010000657 за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_7 на вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 липня 2024 року щодо
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та мешканця смт Братське Миколаївської області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
-обвинуваченого за ч. 5 ст. 407 КК України,
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.
Вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 липня 2024 року ОСОБА_8 засуджений за ч. 5 ст. 407 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Захисник ОСОБА_7 просить вирок змінити в частині призначеного покарання та призначити обвинуваченому ОСОБА_8 покарання із застосуванням ст. 69 КК України у виді штрафу.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.
Захисник зазначив, що суд першої інстанції при постановленні вироку не врахував особу винного та обставини, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, а саме те, що ОСОБА_8 до кримінальної відповідальності притягується вперше, після вчиненого злочину добровільно з'явився до ТУ ДБР у м. Миколаєві із зізнанням; має постійне місце проживання, де позитивно характеризується, також позитивно характеризується за місцем служби.
Зазначив, що в ході досудового розслідування кримінального провадження обвинувачений завжди давав правдиві та послідовні показання, повністю визнав свою вину та щиро розкаявся у вчиненому злочині, на даний час зробив для себе правильні висновки і бажає довести суду та суспільству своє виправлення своєю поведінкою та суспільно-корисною працею. Також захисник вказав, що обвинувачений одружений, проживає з родиною, має на утриманні малолітню дитину, не перебуває на обліку у лікарів нарколога та психіатра, веде суспільно-корисний спосіб життя, працює, та своїм заробітком забезпечував себе та родину матеріальними засобами для існування.
Встановлені судом першої інстанції обставини.
ОСОБА_8 , будучи військовослужбовцем військової служби за мобілізацією та проходячи військову службу на посаді командира відділення охорони та оборони взводу охорони та оборони роти охорони та оборони військової частини НОМЕР_1 , 12.05.2023, діючи умисно, з метою тимчасово ухилитися від виконання обов'язків військової служби, в умовах воєнного стану, на порушення вимог ст. ст. 9, 11, 16, 119 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 2 - 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, п. 1 та 3 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», усвідомлюючи суспільну небезпечність своїх дій, передбачаючи суспільно - небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , котра розташована в АДРЕСА_1 , та незаконно перебував поза її межами, проводячи час на власний розсуд, не пов'язуючи його з виконанням обов'язків військової служби, приховуючи свою належність до Збройних Сил України, не повідомляючи про себе органам військового управління та правоохоронним органам, як про військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину, до 26.04.2024.
26.04.2024 ОСОБА_8 добровільно з'явився до Першого слідчого відділу (з дислокацією у місті Миколаєві) ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві та повідомив про себе, як про військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину, чим припинено переховування від правоохоронних органів та військового управління.
Судом першої інстанції ОСОБА_8 визнаний винним у самовільному залишенні військової частини без поважних причин, військовослужбовцем (крім строкової служби), вчиненому в умовах воєнного стану, та його дії кваліфіковані за ч. 5 ст. 407 КК України.
Позиції учасників судового провадження.
Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов'язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України").
Як зазначив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментарія Сандерс С.А. проти Іспанії", заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії").
Відповідно особа, що ініціювала апеляційний перегляд оскаржуваного рішення, повинна сумлінно, з урахуванням принципів добросовісності та розумності, користуватися наданими їй процесуальними правами та утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи.
Слід також зазначити, що відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частин 80; першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі "Смірнова проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 27.04.2000 року у справі "Фрідлендер проти Франції").
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, обвинувачений ОСОБА_8 обізнаний, що в його інтересах захисником ОСОБА_7 подано апеляційну скаргу. Обвинувачений з'явився в судове засідання, призначене на 10.12.2024. Однак судове засідання не відбулось, оскільки не вдалось з'єднатись з Вінницьким районним судом Вінницької області, де на відеозв'язку перебував захисник ОСОБА_7 . У зв'язку з чим, розгляд справи відкладено на 13.02.2025. Повідомлення про виклик до суду на 13.02.2025 ОСОБА_8 отримав, про що свідчить зворотне повідомлення, що повернулось на адресу суду (а. с. 124).
Проте, в судове засідання 13.02.2025 обвинувачений ОСОБА_8 не з'явився. Захисником ОСОБА_7 подано клопотання про відкладення розгляду справи. В судове засідання 30.04.2025 обвинувачений ОСОБА_8 повторно не з'явився. Під час судового розгляду захисник ОСОБА_7 вказав, що у нього немає зв'язку з обвинуваченим та просив відкласти розгляд справи. Розгляд справи було призначено на 02.09.2025, але повторно в судове засідання не з'явився обвинувачений ОСОБА_8 . Його повторна неявка без поважних причин не перешкоджає апеляційному розгляду, а інтереси ОСОБА_8 при розгляді справи 02.09.2025 представляв захисник ОСОБА_7 . Враховуючи, що апеляційна скарга подана захисником в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 щодо застосування до нього положень ст. 69 КК України, тобто покращення становища обвинуваченого, його неявка в судове засідання не перешкоджає апеляційному розгляду. За такого, колегією суддів прийнято рішення про розгляд справи без участі обвинуваченого ОСОБА_8 .
Захисник ОСОБА_7 підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити.
Прокурори ОСОБА_5 та ОСОБА_6 заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили вирок залишити без змін.
Встановлені судом апеляційної інстанції обставини. Мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, вивчивши матеріали кримінального провадження та обговоривши викладені в апеляційній скарзі доводи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. При ухваленні вироку зазначених вимог закону суд дотримався.
Висновки суду першої інстанції щодо доведеності вини ОСОБА_8 у вчинені інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, встановлених судом, а також кваліфікація його дій за ч. 5 ст. 407 КК України є правильними.
З огляду на межі вимог апеляційної скарги, висновки суду першої інстанції в частині доведеності вини ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, що йому інкримінується, апелянтом не оспорюються. Тому вирок в цій частині, відповідно до вимог ч. 2 ст. 404 КПК України, не переглядається.
Що стосується призначеного покарання ОСОБА_8 за ч. 5 ст. 407 КК України, то воно призначено відповідно до вимог ст.ст. 65-67 КК України.
Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
При призначенні покарання ОСОБА_8 , судом першої інстанції враховано ступінь тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, який відноситься до тяжкого злочину.
Окрім того, судом першої інстанції достатньо враховані і дані про особу обвинуваченого ОСОБА_8 , який має професійну технічну освіту, є одруженим, має на утриманні малолітню дитину, задовільно характеризується за місцем проживання та посередньо характеризується за місцем несення військової служби, не перебуває на диспансерних обліках лікарів психіатрів та наркологів комунальних медичних закладів Миколаївської області, є не судимим.
Обставинами, які пом'якшують покарання ОСОБА_8 , суд першої інстанції визнав щире каяття, з'явлення із зізнанням та активне сприяння розкриттю злочину. Обставин, які обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлено.
Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про призначення ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на мінімальний строк, передбачений санкцією ч. 5 ст. 407 КК України. Тому не можна вважати зазначене покарання занадто суворим, як про це зазначає апелянт.
Всупереч вимогам апелянта, відсутні підстави для пом'якшення покарання ОСОБА_8 та призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. Колегія суддів зауважує, що підстави для застосування вимог ч. 1 ст. 69 КК України відсутні.
Так, злочин, за яким ОСОБА_8 визнаний винним, є триваючим, вчинений в період з 12.05.2023 до 26.04.2024.
У Постанові Верховного Суду від 11.11.2021 по справі № 220/1260/20, Касаційний кримінальний суд виклав правовий висновок, за яким, у разі вчинення особою триваючого злочину, застосуванню підлягає закон про кримінальну відповідальність, який був чинним на момент завершення такого злочину.
Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо особливостей несення військової служби в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці» №2839-ІХ від 13 грудня 2022 року, який набрав чинності 27 січня 2023 року, внесено зміни до статті 69 КК України, відповідно до яких суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення, крім випадків засудження особи, зокрема, за кримінальні правопорушення, передбачені статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу.
Отже, оскільки оскаржуваним вироком ОСОБА_8 визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, відсутні правові підстави для застосування вимог ч.1 ст. 69 КК України при призначенні покарання.
Окрім того, колегія суддів акцентує, що застосування до обвинувачених військовослужбовців, які самовільно залишили місце несення служби в умовах воєнного стану положень ст. 69 КК України, не лише не сприятиме запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень іншими особами, а навпаки, створить у таких осіб впевненість у безкарності за самовільне залишення місця служби, а також відмову від захисту Батьківщини.
Отже, призначення іншого більш м'якого виду основного покарання, про що просить апелянт, у разі засудження за статтею 407 КК України, не передбачено законом та не сприятиме виправленню обвинуваченого та попередженню вчинення ним та іншими особами нових злочинів.
За такого, апеляційна скарга захисника не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 404, 407, 424, 425, 532 КПК України, -
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 липня 2024 року щодо ОСОБА_8 - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3