08 вересня 2025 року Справа № 280/5208/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мінаєвої К.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Національного університету оборони України
про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
І. Зміст і підстави позовних вимог.
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Національного університету оборони України (далі - відповідач), у якій позивач (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог) просить суд:
1) визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 19.05.2025 по 28.05.2025;
2) стягнути з відповідача на користь позивача середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.05.2025 по 28.05.2025, у розмірі 20941,50 грн (двадцять тисяч дев'ятсот сорок одна гривні 50 копійок), із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Крім того, просить стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.
Позовна заява та додатки до неї сформовані в підсистемі «Електронний суд» та подані у формі електронного документа представником позивача Плужником М.В., який діє на підставі ордеру на надання правничої допомоги серії АР № 1205189 від 18.06.2025.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідно до витягу з наказу начальника Національного університету оборони України № 143 від 19.05.2025 позивач, звільнена наказом від 09.05.2025 року № 83 з військової служби у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я) пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», вважається такою, що справи та посаду здала. Разом з тим, відповідачем було здійснено несвоєчасний розрахунок при звільненні, а саме грошове забезпечення виплачено лише 28.05.2025, на 10 днів пізніше законодавчо встановленого строку. Враховуючи те, що виплата належних позивачу грошових коштів не була проведена у день звільнення з військової служби, позивач вважає, що має право на отримання середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні.
ІІ. Виклад позицій інших учасників справи та документів, що надійшли до суду.
15.07.2025 до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача зазначає, що беручи до уваги те, що наказ начальника Національного університету оборони України (по стройовій частині) від 19.05.2025 № 143 про виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу університету та усіх видів забезпечення не оскаржується та не оскаржувався раніше, а також те, що з рапортом з приводу не виключення її зі списків особового складу університету через невиплату грошового забезпечення на день виключення вона не зверталась, позивач погодився на виключення зі списків особового складу університету, що, в свою чергу, виключає неправомірність дій університету. Незважаючи на наявну затримку у виплаті, кошти були перераховані в повному обсязі, водночас з огляду на об'єктивні труднощі, зумовлені воєнним станом, подібна затримка є обґрунтованою та не може вважатися порушенням зобов'язань відповідача, з огляду на надзвичайні обставини, що склалися в державі. Посилаючись на правові висновки Верховного Суду по справі №816/1640/17, представник просить зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Щодо виплати компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44 зазначає, що зобов'язання виникає внаслідок фактичного нарахування доходу, незалежно від підстав його виплати. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
III. Процесуальні дії у справі.
Ухвалою від 25.06.2025 суд відкрив провадження у справі, призначив справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику сторін; витребував від Національного університету оборони України: докази остаточного розрахунку із ОСОБА_1 (дата, сума виплати, копії платіжних або розрахункових документів); довідку про середньоденну заробітну плату ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за останні два місяці перед звільненням, яка видається відповідно до постанови Кабінету Міністрів №100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» для обчислення середньоденного заробітку, з урахуванням всіх складових заробітної плати.
Ухвалою від 30.06.2025 суд прийняв до розгляду заяву представника позивача адвоката Плужника Максима Валерійовича про збільшення розміру позовних вимог.
Рішення у справі ухвалюється з урахуванням перебування судді у відпустці в період з 04.08.2025 по 07.09.2025 згідно з довідкою Запорізького окружного адміністративного суду за вих.№ 02-35/25/74 від 20.08.2025.
IV. Фактичні обставини справи, встановлені судом.
ОСОБА_1 проходила службу у Національному університеті оборони України, зокрема, на посаді начальника кафедри оборонного менеджменту навчально-наукового центру оборонного менеджменту з 30.11.2023.
Наказом начальника Національного університету оборони України (по стройовій частині) від 19.05.2025 полковник ОСОБА_1 , звільнена наказом начальника Національного університету оборони України (по особовому складу) від 09.05.2023 №83 з військової служби у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я) пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», вважається такою, що справи та посаду здала; з 19.05.2025 виключено зі списків особового складу університету, всіх видів забезпечення.
28.05.2025 відповідачем проведено остаточний розрахунок з позивачем та виплачено залишок грошового забезпечення у розмірі 1508604,67 грн, що підтверджується банківською випискою.
Позивач вважає, що оскільки відповідач тільки 28.05.2025 остаточно розрахувався з позивачем, проте не виплатив середнє грошове забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, то він має право на стягнення середнього заробітку за відповідний період затримки розрахунку при звільненні за період з 19.05.2025 по 28.05.2025, у зв'язку із чим звернувся до суду з цим позовом.
V. Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відтак суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до положень статей 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII), який встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно зі статтею 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
За змістом частини першої статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Вказана гарантія передбачає виплату військовослужбовцям грошового забезпечення у розмірах встановлених Кабінетом Міністрів України та у порядку визначеному Міністром оборони України (частина четверта цієї статті).
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок № 260).
Частиною другою статті 9 Закону № 2011-XII визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування ЗСУ, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України (частина четверта цієї статті).
Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Суд звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні з військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020 у справі №140/2006/19, від 16.07.2020 у справі №400/2884/18, від 04.09.2020 у справі №120/2005/19-а, від 05.03.2021 у справі №120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 13.10.2021 у справі №580/1790/20, від 21.10.2021 року у справі №640/14764/20, від 26.01.2022 у справі №240/12167/20, від 06.07.2023 у справі №580/3240/19, від 15.08.2023 у справі №640/25691/21, від 26.04.2024 у справі №380/1169/20, від 08.08.2024 у справі №640/14569/21 та інших.
Предметом цього адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку відповідно до статей 116, 117 КЗпП України.
Статтею 47 КЗпП України встановлено правило, за яким роботодавець зобов'язаний у день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
У свою чергу, статтею 117 КЗпП України передбачена відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
За приписами частин першої, другої статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
При цьому суд відхиляє як безпідставні посилання відповідача на відсутність бюджетних коштів, оскільки відсутність фінансування чи складне фінансове становище роботодавця (в тому числі, бюджетної установи) не є поважною причиною для затримки розрахунку при звільненні та не звільняє його від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. Держава, встановлюючи гарантії соціального захисту, зобов'язана забезпечити їх реальне виконання.
Судом встановлено, що на підставі наказу начальника Національного університету оборони України (по стройовій частині) від 19.05.2025 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, починаючи з 19.05.2025. Водночас остаточний розрахунок з позивачем проведений 28.05.2025, що підтверджується банківською випискою та не заперечується відповідачем.
Вимоги позовної заяви обґрунтовані тим, що остаточний розрахунок з позивачем було проведено не у день звільнення, а в порушення вимог статті 116 КЗпП України 28.05.2025, тому позивач посилається на наявність підстав для застосування положень статей 117 КЗпП України та виплату йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні остаточний розрахунок, то позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних позивачеві сум, є проміжок часу з 20.05.2025 (з дня, наступного за днем звільнення) по 27.05.2025.
Верховний Суд у постанові від 29.03.2023 у справі № 260/2583/21 вказав, що сума середнього заробітку, зокрема, у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні (стаття 117 КЗпП України) яка підлягатиме стягненню, має визначатися за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100). Задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України суд першої інстанції має зазначити суму, яка підлягає стягненню, а в мотивувальній частині - навести розрахунок цієї суми, а також мотиви можливого зменшення її розміру, якщо для цього є підстави (з дотриманням приписів частини другої статті 117 КЗпП України).
Так, абзацом четвертим пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Пунктом 4 Порядку № 100 передбачений перелік виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати.
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з абзацом другим пункту 7 Порядку № 260 середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Як зазначено у долученій до відзиву довідці № 182/3/911 від 01.07.2025, складеної начальником фінансово-економічного управління, середньоденний розмір грошового забезпечення за останні два місяці перед звільненням (березень і квітень 2025 року) становить 2094,15 грн (63871,50 грн х 2 / 61 день).
Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.05.2025 по 27.05.2025 складає 16753,20 грн (2094,15 грн х 8 календарних дні).
Щодо доводів відповідача про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку грошового забезпечення при звільненні, то суд такі відхиляє, оскільки підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17, та застосований Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17 був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Тобто, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати до 19.07.2022 (до моменту внесення змін Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX) може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату, тоді як з 19.07.2022 чинна редакція статті 117 КЗпП України вже передбачає обмеження виплати працівникові шістьма місяцями.
Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22, від 14.03.2024 у справі №560/6960/23.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина друга статті 5 КАС України).
Пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Крім того, суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи наведене, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача в даному випадку є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.05.2025 по 27.05.2025 в розмірі 16753,20 грн.
Щодо позовних вимог у частині виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 (далі - Порядок №44), суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 1 Порядку №44 він визначає умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошова компенсація).
За правилами пункту 2 Порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
За приписами пунктів 3, 4 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб». Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення (пункт 5 Порядку № 44).
Аналіз наведених положень Порядку №44 дає підстави для висновку, що виплата щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримується з грошового забезпечення, здійснюється одночасно з виплатою грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат.
Разом з цим, пунктом 168.5 статті 168 Податкового кодексу України (далі - ПК України) передбачено, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції у зв'язку з виконанням обов'язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.
Отже, виплата грошової компенсації сум податку, що утримуються з грошового забезпечення військовослужбовців, має бути здійснена одночасно з виплатою їм такого грошового забезпечення.
Оскільки середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні не є складовою грошового забезпечення військовослужбовця та не є виплатою, право на яку військовослужбовець набув у зв'язку із виконанням обов'язків під час проходження служби, а є фактично мірою відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, то позовні вимоги у відповідній частині задоволенню не підлягають.
Висновки суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19.05.2022 у справі №520/11620/2020, від 26.04.2024 у справі №380/1169/20.
Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.
VI. Висновки суду.
Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Надавши оцінку усім доказам в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому позовні вимоги є обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи та підлягають частковому задоволенню.
VII. Розподіл судових витрат.
Згідно з частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Частиною третьою статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Оскільки відповідно до положень Закону України від 08.07.2011 №3674-VI «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору, в силу вимог статті 139 КАС України, судові витрати у цій частині не підлягають стягненню.
Вирішуючи питання щодо відшкодування позивачеві понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного.
Відповідно до частин третьої-шостої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивач надав: копію договору про надання правової допомоги № 164 від 16.06.2025 (далі - Договір); копію акту № 1 прийому-передачі виконаних робіт від 16.06.2025 до Договору; копію квитанції № 1 про сплату послуг від 18.06.2025; розрахунок витрат на правову допомогу на 5000,00 грн.
Згідно з актом прийому-передачі виконаних робіт та квитанції про сплату послуг у наданні правової допомоги загальна сума понесених позивачем витрат складає 5000,00 грн. Надаючи оцінку акту прийому-передачі виконаних робіт, судом встановлено, що адвокатом Плужником Максимом Валерійовичем надано послуги зі складання адміністративного позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.05.2025 по 28.05.2025 у розмірі 15777,50 грн - 5000,00 грн (квитанція №1 від 18.06.2025).
Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 29.10.2020 у справі № 686/5064/20, від 05.03.2021 у справі №200/10801/19-а, від 16.03.2021 у справі №520/12065/19, постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, відповідно до якої відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у рішеннях від 12 жовтня 2006 у справі «Двойних проти України», від 10 грудня 2009 у справі «Гімайдуліна і інші проти України», від 23 січня 2014 у справі «East/West Alliance Limited проти України», від 26 лютого 2015 у справі «Баришевський проти України» зазначає, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у додатковій постанові у справі №755/9215/15-ц від 19.02.2020 саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Таким чином, суд не може на власний розсуд зменшувати розмір витрат на оплату правничої допомоги, який підлягає відшкодуванню.
Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах Верховного Суду від 09.03.2021 по справі № 200/10535/19-а, від 05.08.2020 у справі № 640/15803/19, від 09.05.2023 у справі № 340/9009/21, від 08.11.2023 у справі № 160/17970/21, від 16.05.2024 у справі № 320/4539/21, Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі № 9901/459/21.
Також суд бере до уваги позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 25.07.2023 у справі № 340/4492/22, відповідно до якої наявність/відсутність з боку іншої сторони заперечень проти відшкодування витрат на професійну правничу допомогу має значення виключно для вирішення питання про співмірність заявлених до відшкодування судових витрат на правову допомогу як це передбачено частиною сьомою статті 134 КАС України, однак, не впливає на обов'язок суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу застосовувати вимоги частин першої-четвертої статті 134 КАС України і перевіряти заявлені витрати на відповідність іншим, окрім співмірності, критеріям.
Відповідач, незважаючи на свою обізнаність про відкриття провадження у справі та, відповідно, про вимогу позивача щодо стягнення на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача правничої допомоги у цій справі, під час розгляду справи не подав клопотання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу у разі, якщо вважав, що заявлена до відшкодування сума правничої допомоги є не співмірною зі складністю цієї справи.
Враховуючи відсутність клопотання відповідача про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, яке б свідчило про незгоду відповідача із заявленою до відшкодування сумою правничої допомоги у цій справі та беручи до уваги практику Верховного Суду, яка у відповідності до частини п'ятої статті 242 КАС України є обов'язковою для врахування, суд дійшов висновку, що відшкодуванню підлягає сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5000,00 грн.
Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255, 295 КАС України, суд
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Національного університету оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.05.2025 по 27.05.2025.
Стягнути з Національного університету оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.05.2025 по 27.05.2025 у сумі 16753,20 грн (шістнадцять тисяч сімсот п'ятдесят три гривні 20 копійок).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Національного університету оборони України витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн (п'ять тисяч гривень 00 копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.
Повне найменування сторін:
Позивач - ОСОБА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідач - Національний університет оборони України, місцезнаходження: пр.Повітряних Сил, буд. 28, м. Київ, 03049; код ЄДРПОУ 07834530.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 08.09.2025.
Суддя К.В.Мінаєва