08.09.2025 Справа № 363/3642/25
Іменем України
08 вересня 2025 року м. Вишгород
Вишгородський районний суд Київської області у складі: головуючої судді Дьоміної О.П., за участі секретаря Ходасевич Д.К., розглянув у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Вишгород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про збільшення розміру аліментів,-
30.06.2025 року ОСОБА_1 звернулась до Вишгородського районного суду Київської області із вказаною заявою, в якій просила збільшити розмір аліментів, які стягуються з ОСОБА_2 на підставі постанови Житомирського апеляційного суду від 04.09.2024 року на її користь на утримання дитини - ОСОБА_3 , 2019 року народження, з 1/6 від усіх видів заробітку (доходу) до 1/4 від усіх видів заробітку (доходу).
В обґрунтування позовних вимог позивачкою зазначено, що у 2018 році між сторонами було зареєстровано шлюб, який на даний час розірвано. Від цього шлюбу сторони мають неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , яка з липня 2024 року проживає разом із матір'ю у Федеративній Республіці Німеччина. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 11.03.2024 року у справі за №363/1639/23 з відповідача ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання доньки у розмірі 25% від усіх видів заробітку (доходу) до досягнення нею повноліття. Постановою Житомирського апеляційного суду від 04.09.2024 року у справі за №363/1639/23 розмір аліментів було зменшено до 1/6 частини від усіх видів заробітку (доходу). Позивачка зазначає, що у червні 2024 року разом із донькою вимушено виїхала до Федеративної Республіки Німеччина, де отримала тимчасовий прихисток у зв'язку з воєнними діями. У зв'язку з цим витрати на утримання дитини значно зросли, оскільки Німеччина є однією з найдорожчих країн Європи для проживання. Відповідач з донькою не спілкується, участі у її вихованні не бере, додаткових витрат на дитину, окрім аліментів у розмірі 1/6 частини доходу, не несе. Постановою державного виконавця Вишгородського відділу ДВС у виконавчому провадженні за №76776076 відкрито провадження з примусового виконання рішення суду у справі за №363/1639/23 щодо стягнення аліментів. Крім того, 24.06.2025 року рішенням Вищої ради правосуддя ОСОБА_2 звільнено у відставку, про що оприлюднено інформацію на офіційному сайті. Відповідно до ст. 142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі трьох місячних суддівських винагород, а також призначається щомісячне довічне грошове утримання у розмірі 50 % суддівської винагороди з урахуванням щорічних доплат. Таким чином, розмір доходу відповідача істотно зменшився, що призведе до відповідного зменшення суми аліментів. Відомостей про погіршення стану здоров'я відповідача, або про перебування на його утриманні інших неповнолітніх чи непрацездатних осіб у позивачки немає.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 11.07.2025 року по справі відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
06.08.2025 року (зареєстровано судом 08.08.2025 року) до суду від представника відповідача - адвоката Бойчук Н.П. надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказано, що відповідач не погоджується з позовними вимогами, вважає їх безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають. Так, визначаючи розмір аліментів, суд апеляційної інстанції вказав на те, що розмір частки, який становить 1/6 частину доходу ОСОБА_2 є співмірним із дійсними потребами доньки ОСОБА_4 , що доведені доказами, які містяться в матеріалах справи та є цілком достатнім, виходячи з фактичних обставин справи. Через неповних чотири місяці після постановлення судового рішення судом апеляційної інстанції щодо визначення розміру аліментів, що стягуються з ОСОБА_2 на утримання малолітньої доньки, ОСОБА_1 у грудні 2024 року знову звернулась до Дунаєвецького районного суду Хмельницької області з позовом про збільшення розміру аліментів, посилаючись на те, що від 04.07.2024 року змінилося її та доньки місце проживання (позивачка разом із донькою виїхали до Німеччини). Рішенням Дунаєвецького районного суду Хмельницької області у справі за №674/1986/24 від 10.03.2025 року залишеним без змін судом апеляційної інстанції, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено в повному обсязі. Обґрунтовуючи відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , Дунаєвецький районний суд Хмельницької області вказав, що звертаючись з позовом до суду позивачка як на основну підставу для збільшення розміру аліментів зазначила проживання її з дитиною у Німеччині, яка є однією з найдорожчих країн Європи та потребою у зв'язку із цим понесенні більших витрат. В той же час позивачкою не підтверджено належними доказами її витрати на утримання доньки в заявленому у цьому позові розмірі. Також не надано жодних доказів щодо витрат на проживання в Німеччині, як-то, найму житла, проживання в гуртожитку, тощо, необхідності покращення умов проживання. Однак, наведені позивачкою обставини не можуть бути підставами для збільшення розміру аліментів, що стягуються з ОСОБА_2 за рішенням суду. Країну місця проживання за межами України та виїзд доньки за кордон позивачка з батьком дитини не погоджувала і вивезла дитину за кордон всупереч бажанню дитини та без згоди відповідача, як батька дитини. Позивачка виїхала саме до Німеччини із-за того, що там найбільші виплати для громадян України в порівнянні з іншими країнами ЄС, які вона отримує на себе і на дитину згідно 24 параграфу за Директивою ЄС про тимчасовий захист. В той же час жодних доказів збільшення розміру витрат на утримання дитини, а також того, що ці витрати перебільшують розмір аліментів, що нею отримуються, позивачка не надає. Сам по собі факт того, що ОСОБА_1 звернулась за виконанням рішення суду про стягнення аліментів в примусовому порядку жодним чином не свідчить про наявність заборгованості ОСОБА_2 по їх сплаті. Більше того, як вбачається з довідок-розрахунків, виданих Вишгородським відділом ДВС у Вишгородському районі Київської області 07.07.2025 року за №75647 та за №75648 - заборгованість зі сплати аліментів у ВП за №76776076 - відсутня. Розмір аліментів, що сплачується ОСОБА_2 на утримання малолітньої доньки становить в середньому 37 000 грн. на місяць. Від березня 2023 року, коли без згоди батька дитини, позивачка змінила місце проживання дитини, вона постійно перешкоджала спілкуванню батька з донькою, що змусило його звертатися до суду із заявою про забезпечення позову у справі про визначення місця проживання дитини. 02.04.2024 року в межах розгляду справи за №363/1904/23 Вишгородським районним судом було постановлено ухвалу про забезпечення позову, згідно якої позивачка зобов'язана була передавати доньку батькові на 2 тижні через кожні 2 тижні кожного місяця до ухвалення судом рішення по справі про визначення місця проживання дитини. Саме з метою невиконання вказаної ухвали суду, позивачка напередодні визначеної державним виконавцем дати передачі доньки на два тижні батькові, вивезла доньку за кордон. Перебуваючи з донькою в Німеччині позивачка не дає можливості батькові спілкуватися з донькою навіть в режимі відео чи аудіо зв'язку. З метою змінити ставлення доньки до батька, позивачка мінімізувала спілкування батька та дитини, налаштовує доньку проти батька. Жодних відомостей щодо розвитку та здоров'я дитини повідомляти батькові відмовляється. В той же час відповідач намагається підтримувати спілкування з донькою, надсилає їй у Німеччину подарунки та іграшки. Отже, посилання позивачки на те, що відповідач не цікавиться життям доньки та не приймає участі у витратах на доньку є неправдивими. Щодо доходів відповідача, то станом на теперішній час відповідачеві ще невідомий розмір грошового утримання після його звільнення з посади судді апеляційного суду. За викладених вище обставин підстав для висновків про те, що є необхідним збільшення частки від доходів відповідача, що буде стягуватись в якості аліментів, немає. Позивачкою жодним чином належними і допустимими доказами не доводиться щомісячна сума, яка необхідна на утримання доньки, а також те, що отримуваних нею аліментів недостатньо для задоволення її (доньки) потреб.
07.08.2025 року до суду від позивачки надійшли письмові пояснення, в яких зазначено, що відповідача ОСОБА_2 звільнено у відставку, що підтверджується офіційною інформацією, розміщеною у відкритому доступі та не заперечується представником відповідача ОСОБА_5 . Отже, відповідач більше не отримує суддівську винагороду, а згідно зі ст. 142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» йому виплачується довічне грошове утримання у розмірі 50% від суддівської винагороди. Із довідки ДВС у Вишгородському районі вбачається, що у липні 2025 року нараховано останню виплату у розмірі 39 400 грн., у подальшому розмір виплати становитиме близько 19 000 грн. Таким чином, факт істотного зменшення доходів відповідача у зв'язку з виходом у відставку є доведеним та не заперечується його стороною, що відповідно до ст. 192 СК України може бути підставою для зміни розміру аліментів. Щодо посилань відповідача на стан здоров'я, то позивачка вказує, що в неї та дитини проблем зі здоров'ям немає. Рівень доходів позивачки не знизився: крім підприємницької діяльності в Україні, вона, перебуваючи у Німеччині працює за трудовим договором та отримує заробітну плату, яка хоча й варіюється, проте є стабільною. Загальновідомим є й той факт, що Німеччина належить до країн із найвищим рівнем витрат на проживання в Європі. Також підтверджено, що донька сторін із липня 2024 року проживає разом із матір'ю у Німеччині. Відповідач спілкується з дитиною у режимі відеозв'язку. На підтвердження витрат на утримання дитини позивачкою подано фотоматеріали за останні три місяці, які свідчать про відвідування дитиною різних історичних та культурних місць, що потребує додаткових фінансових витрат. Дитина веде активний спосіб життя, відвідує басейни, музеї, парки атракціонів, інші культурні та розважальні заходи, а у липні 2025 року перебувала у подорожі до Італії. Крім того, позивачка несе витрати на оплату дитячого дошкільного закладу, вартість харчування у якому становить близько 150 євро щомісяця, окремо сплачуються кошти за перебування дитини у закладі. Подані до суду матеріали, а також фото, з якими ознайомлений відповідач, свідчать, що дитина доглянута, забезпечена одягом та іншими необхідними речами, перебуває на належному рівні утримання, що об'єктивно пов'язано зі значними щомісячними витратами позивачки.
14.08.2025 року під час судового засідання позивачка свої вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити. Представник відповідача - адвокат Бойчук Н.П. проти позову категорично заперечувала, посилаючись на відсутність підстав для збільшення розміру аліментів, що вже стягуються з відповідача на користь позивачки.
27.08.2025 року (зареєстровано судом 28.08.2025 року) до суду від представника відповідача - адвоката Бойчук Н.П. надійшли письмові пояснення в яких зазначено, що розмір аліментів, що будуть стягуватись з відповідача на утримання доньки складатимуть 37 704,50 грн. щомісячно. Отже, враховуючи розмір нарахованого відповідачеві довічного грошового утримання судді, розмір аліментів, що будуть стягуватись за рішенням суду на утримання малолітньої доньки не зменшиться.
01.09.2025 року до суду від позивачки надійшли письмові пояснення, в яких зазначено, що підставами позову є не лише істотне зменшення доходу відповідача, а й відсутність обставини, яка була покладена в основу зменшення розміру аліментів з 1/4 до 1/6 частини доходу, про що зазначено у постанові Житомирського апеляційного суду від 04.09.2024 року у справі за №363/1639/23. Позивачка вказує, що дитина проживає разом з нею у Німеччині та не перебуває з відповідачем кожні два тижні, як визначено ухвалою Вишгородського районного суду у справі за №363/1904/23. Крім того, відповідачем не подано доказів неспроможності сплачувати аліменти у розмірі 1/4 частини доходу, що відповідає загальній судовій практиці в Україні. Позивачка вважає, що отримання стабільного доходу з державного бюджету свідчить про можливість сплати аліментів у заявленому нею розмірі.
Позивачка в судове засідання 08.09.2025 року не з'явилась, поважності причин неявки не повідомила, із заявами та/або клопотаннями щодо відкладення розгляду справи чи проведення судового засідання в режимі відеоконференції, до суду не зверталась.
Відповідач та/або його представник до суду не з'явилась, при цьому від представника відповідача - адвоката Бойчук Н.П. надійшло клопотання, в якому остання розгляд справи просила проводити за її відсутності та відсутності відповідача, позовні вимоги не визнала в повному обсязі та просила відмовити в їх задоволенні.
Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності учасників провадження, суд враховує, належне повідомлення учасників про день, час та місце розгляду справи, наявність заяви представника відповідача про розгляд справи за її відсутності та за відсутності відповідача, а також положення ч. 1 ст. 223 ЦПК України - неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. А відтак, оскільки учасники справи у судове засідання не з'явилися, то фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши матеріали справи, додані до позову сторонами письмові докази, суд приходить до наступного:
Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України - завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).
Статтею 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Так, із наданих сторонами справи доказів, судом встановлено, що з 14.04.2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в шлюбі.
Від шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мають малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 07.11.2019 року (а.с. 11).
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 27.04.2023 року у справі за №363/1487/23 - розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який зареєстровано 14.04.2018 року Вишгородським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, актовий запис за №61 (а.с. 12).
Постановою Житомирського апеляційного суду від 04.09.2024 року у справі за №363/1639/23 змінено рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11.03.2024 року в частині зустрічного позову, зменшивши розмір аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з частини до 1/6 частини (а.с. 14-17).
Постановою старшого державного виконавця Вишгородського відділу державної виконавчої служби у Вишгородському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимченко К.І. від 13.12.2024 року відкрито виконавче провадження за №76776076 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 15.11.2024 року Вишгородським районним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , аліменти у розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку, щомісячно, починаючи з 27.04.2023 року і до досягнення дитиною повноліття (а.с. 9).
З довідок-розрахунків про заборгованість зі сплати аліментів за №75647 та за №75648 від 07.07.2025 року вбачається, що у відповідача ОСОБА_2 відсутня заборгованість за виконавчим листом, виданим 15.11.2024 року Вишгородським районним судом Київської області про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, починаючи з 27.04.2023 року і до досягнення дитиною повноліття (а.с. 70-71).
30.06.2025 року позивачка ОСОБА_1 разом з донькою ОСОБА_3 перетнули державний кордон України в пункті пропуску «MEDYKA», що підтверджується копіями паспортів громадян України для виїзду за кордон за № НОМЕР_2 та за № НОМЕР_3 (а.с. 5-6).
Позивачка у позові зазначає, що у червні 2024 року вона разом із донькою вимушено виїхала до Федеративної Республіки Німеччина, де отримала тимчасовий прихисток у зв'язку з воєнними діями, на підтвердження чого долучила до матеріалів справи лист, згідно якого ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 12.09.2024 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 7-8, 10).
Як на підставу для збільшення розміру аліментів позивачка посилається на те, що у зв'язку з її переїздом разом із дитиною до Федеративної Республіки Німеччина витрати на утримання дитини істотно зросли, оскільки ОСОБА_7 належить до числа держав із найвищим рівнем вартості проживання в Європі. Разом з тим, 24.06.2025 року рішенням Вищої ради правосуддя відповідача було звільнено у відставку, про що оприлюднено інформацію на офіційному веб-сайті. Відповідно до ст. 142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі трьох місячних суддівських винагород, а також призначається щомісячне довічне грошове утримання у розмірі 50% суддівської винагороди з урахуванням щорічних доплат. Таким чином, розмір доходу відповідача істотно зменшився, що, у свою чергу, призведе до відповідного зменшення суми аліментів, які підлягають стягненню.
До матеріалів справи позивачкою долучено роздруківку з сайту https://court.gov.ua/press/news/1834952/, згідно якої 24.06.2025 року Вища рада правосуддя вирішила звільнити двох суддів у зв'язку з поданням заяв про відставку, зокрема ОСОБА_2 з посади судді Київського апеляційного суду (а.с. 13). Вказана обставина не заперечується і самим відповідачем.
Наказом в.о. голови Київського апеляційного суду за №571-ОС від 27.06.2025 року відраховано суддю ОСОБА_2 (відповідач по справі) зі штату Київського апеляційного суду 27.06.2025 року на підставі рішення Вищої ради правосуддя за №1335/0/15-25 від 24.06.2025 року (а.с. 96).
ОСОБА_1 вже зверталась до суду з позовом до ОСОБА_2 про збільшення аліментів на утримання дитини, який рішенням Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 10.03.2025 року залишено без задоволення (а.с. 63-66). Постановою Хмельницького апеляційного суду від 22.05.2025 року вказане рішення залишено без змін (а.с. 66 (на звороті) - 69).
З довідки про доходи за №2953879961952911 від 19.08.2025 року вбачається, що ОСОБА_2 перебуває на обліку у Вишгородському об'єднаному управління ПФУ в Київській області, отримує пенсію - довічне утримання суддів та за період з 01.08.2025 року по 31.08.2025 року сума пенсії склала 226 227,75 грн. (а.с. 96 (на звороті)).
З виписки по картці № НОМЕР_4 , що належить ОСОБА_1 , вбачається, що середньомісячний розмір аліментів, які сплачує відповідач на утримання доньки, за період з березня 2025 року по липень 2025 року в середньому становить 37 652,33 грн. (а.с. 106).
Також позивачкою долучено до матеріалів справи фотознімки їх спільної з відповідачем доньки, з яких вбачається, що дитина відвідує басейн, подорожує, проводить дозвілля у парках та бере участь в інших заходах (а.с. 46-55).
Так, як зазначає позивачка, підставою її звернення до суду із вказаним позовом стала зміна обставин з часу ухвалення рішення про стягнення аліментів, зокрема, погіршення матеріального становища відповідача, збільшення витрат на утримання доньки.
У відповідності до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі ст. ст. 15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення.
Стаття 7 СК України визначає, що сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.
Відповідно до ст. 51 Конституції України та ст. 180 СК України, батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Тобто, обов'язок утримувати дитину є рівною мірою обов'язком як матері, так і батька, причому, обов'язком особистим, індивідуальним, а не солідарним.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 27 Конвенції про права дитини - держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Частина 1 ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» визначає, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Згідно зі ст. 141 СК України - мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до ст. ст. 150, 180 СК України, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.
Згідно з положеннями ст. 181 СК України - способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Частина 3 ст. 181 СК України визначає, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
Частиною 1 ст. 192 СК України встановлено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Таким чином, враховуючи зміст ст. 181, ст. 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним.
Отже, у зв'язку із зміною матеріального або сімейного стану, зокрема, платника аліментів один із батьків дитини може подати до суду заяву про зміну розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища платника аліментів може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів, про що також зроблено висновок у постанові Верховного Суду України від 05.02.2014 року у справі за №6-143 цс 13.
Разом з тим, зменшення або збільшення розміру аліментів є правом, а не обов'язком суду.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 182 СК України - при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Частиною 2 ст. 182 СК України визначено, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
У § 54 рішення ЄСПЛ від 07.12.2006 року за №31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (за №2) від 27.11.1992 року) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні ЄСПЛ від 11.07.2017 року, заява за №2091/13 у справі «М.С. проти України» йдеться про визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками. У згаданому рішенні ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання та, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Виходячи з наведених положень закону, при вирішенні вимог щодо зміни способу стягнення або розміру раніше стягнутих аліментів суд зобов'язаний з'ясувати матеріальний та сімейний стан як платника аліментів, так і стягувача, погіршення чи поліпшення їх здоров'я.
Верховний Суд звертає увагу на те, що зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до ст. 192 СК України ( постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20.06.2019 року у справі за №632/580/17, провадження за №61-51сво18). Наведений висновок міститься також у постанові Верховного Суду у справі за №367/10126/19 від 19.02.2025 року.
Судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.
У відповідності до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
При цьому, згідно з ч. 4 ст. 81 ЦПК України, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд зауважує, що пред'являючи вимогу про зміну розміру аліментів, позивачка належним чином не обґрунтувала та не підтвердила належними доказами факт зміни обставин, які мали місце за період з часу ухвалення судом рішення про стягнення аліментів на дитину, на час звернення до суду з даним позовом: не надала доказів наявності підстав для збільшення розміру аліментів. Зокрема, твердження позивачки у позовній заяві про те, що розмір доходу відповідача істотно зменшився, а відтак і сума аліментів, які підлягають стягненню, буде зменшеною, не підтверджено належними та допустимими доказами у розумінні ст. 76 ЦПК України. Представник відповідача у судовому засіданні зазначала, що відповідачу на даний час невідомо, який саме дохід він отримуватиме у зв'язку з виходом у відставку. Потім надала суду довідку, в якій вказано, що відповідач отримав пенсію - довічне утримання суддів в серпні 2025 року в розмірі 226 227,75 грн. Доказів того, що фактично дохід відповідача значно зменшився, позивачкою не надано, зменшеної суми аліментів вона ще не отримувала, а її посилання на можливий подальший розмір аліментів саме у сумі 19 000 грн. є лише її припущенням, яке не може бути покладене в основу доказування.
Окрім цього, суд зауважує, що обов'язок забезпечення дитини покладається однаковою мірою на обох батьків.
У своїх письмових поясненнях позивачка вказувала, що рівень її доходів не знизився крім підприємницької діяльності в Україні, вона перебуваючи у Федеративній Республіці Німеччина працює за трудовим договором та отримує заробітну плату, яка хоча й варіюється, проте є стабільною, що дає підстави вважати, що позивачка має матеріальну можливість забезпечувати свою доньку та її матеріальний стан не погіршився.
Суд звертає увагу на те, що витрати на додаткові заняття, подорожі, басейни, не відносяться до аліментних платежів, їх стягнення повинно вирішуватись в порядку ст. 185 СК України, згідно якої той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди повинні належним чином мотивувати свої висновки та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, ч. 6 ст. 82 ЦПК України (правові висновки, які були висловлені у постанові ВС від 03.10.2019 року у справі за №826/15560/15).
Виходячи з наведеного, законне та обґрунтоване встановлення обставин справи судом в межах предмету доказування можливе якщо воно ґрунтується на доказах, які відповідають вказаним критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності, що забезпечує повне, всебічне та об'єктивне з'ясування обставин справи.
Доведеність має випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та взаємоузгоджених умовиводів або такого характеру неспростованих презумпцій, які в межах предмету спору розподіляють між сторонами тягар доказування відповідних фактів та у світлі спірних правовідносин мають юридичне значення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі за №129/1033/13-ц, провадження за №14-400цс19; п. 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2021 року у справі за №904/2104/19, провадження за №12-57гс21. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі за №910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі за №917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі за №902/761/18, від 04.12.2019 року у справі за №917/2101/17.)
Отже, встановленою слід вважати ту обставину, яка доведена стороною у змагальному процесі з такою достовірністю, яка дозволяє сторонньому незацікавленому спостерігачу, виходячи з таких загальних засад цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, та застосовуючи баланс ймовірностей обґрунтовано стверджувати про їх реальне, об'єктивне існування.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження реальності певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність (правові висновки, які були висловлені щодо стандарту доказування у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі за №922/1163/18; від 29.08.2018 року у справі за №909/105/15; від 29.08.2018 року у справі за №910/23428/17; від 31.01.2018 року у справі за №910/8763/17).
Приймаючи рішення суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Пункт 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994 року, серія А, за №303А, п. 29).
За встановлених у справі обставин, суд приходить до висновку, що позивачка, звертаючись до суду з вказаними вимогами, не підтвердила належними та допустимими доказами зміни в майновому чи сімейному стані відповідача, як платника аліментів так і позивачки, як стягувача аліментів, в тому числі і у стані їхнього здоров'я чи інших обставин, виникнення яких зумовило б необхідність для збільшення вже встановленого рішенням суду розміру аліментів. З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про збільшення розміру аліментів є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 7, 180, 182 -184, 141, 150, 192 СК України, ст. 4, 12, 13, 76-81, 141, 223, 258 -259, 265, 268, 274-279, 354 355 ЦПК України, суд,-
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про збільшення розміру аліментів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подачі апеляційної скарги.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт за № НОМЕР_5 , РНОКПП: НОМЕР_6 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_7 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 .
Головуюча суддя О.П. Дьоміна