5 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 761/12608/22
провадження № 51-3204 ск 25
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянула касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 7 серпня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 17 червня 2025 року і
встановила:
Як убачається зі змісту касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень, за вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 7 серпня 2023 року, з урахуванням унесених до нього 17 червня 2025 року змін Київським апеляційним судом,ОСОБА_5 було засуджено за ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки із позбавленням права керування транспортними засобами на строк 2 роки.
Вирішено цивільні позови, питання щодо речових доказів та процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Суд визнав ОСОБА_5 винним у вчиненні за викладених у вироку обставин кримінального правопорушення проти безпеки руху.
Як установив суд, 13 грудня 2021 року близько 17:35, керуючи технічно справним автомобілем марки «Jeep Grand Cherokee» (реєстраційний номер НОМЕР_1 ), рухаючись на вул. С. Кульженків у м. Києві в напрямку вул. Полярної, ОСОБА_5 усупереч вимогам п. 1.5, пп. «б» п. 2.3, п. 18.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) відволікся від керування транспортним засобом і, створивши небезпеку для руху та загрозу здоров'ю громадян, виїхав на нерегульований пішохідний перехід навпроти будівлі № 13 на вул. Луговій, унаслідок чого допустив наїзд на пішохода ОСОБА_6 . У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) потерпілий отримав тілесні ушкодження, від яких помер на місці події.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 просить на підставах, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) скасувати ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Суть доводів скаржниці зводиться до того, що призначене засудженому покарання, яке належить відбувати реально є несправедливим через суворість. На думку авторки скарги, суди попередніх інстанцій у порушення вимог статей 50, 65 КК не врахували всіх обставин, які мають значення, зокрема вперше притягнення ОСОБА_5 до кримінальної відповідальності, вчинення ним необережного злочину, ставлення останнього до події та поведінку після ДТП, позитивних характеристик, часткової компенсації матеріальної шкоди, незадовільного стану здоров'я, наявності на утриманні малолітньої дитини та матері похилого віку. Крім того, апеляційний суд не зважив на відповідальну посаду засудженого, котрий забезпечує обороноздатність України. З огляду на все це, захисник вважає, що суди мали б застосувати статті 69, 75 КК і звільнити ОСОБА_5 від відбування заходу примусу з випробуванням.
Перевіривши доводи касаційної скарги та копії судових рішень, колегія суддів дійшла такого висновку.
Доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, юридична оцінки діяння за ч. 2 ст. 286 КК, справедливість додаткового покарання й правильність вирішення цивільного позову в касаційній скарзі не оспорюються.
Доводи захисника про несправедливість призначеного покарання через те, що його належить відбувати реально, є необґрунтованими.
Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, ступеню їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують та обтяжують.
За змістом ст. 75 КК, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності обґрунтованих підстав для висновку, що з огляду на тяжкість злочину, дані про особу винного та інші обставини кримінального провадження виправлення засудженого можливе без ізоляції від суспільства.
Таким чином справедливість покарання законодавець пов'язує не тільки з даними про особу винуватця, пом'якшуючими обставинами та класифікацією злочинів (ст. 12 КК) й формою вини, а й з обставинами кримінального провадження і суспільною небезпечністю конкретного діяння, а також із метою попередження вчинення засудженим та іншими особами нових кримінальних правопорушень.
Наведених законодавчих приписів у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_5 не було порушено.
Як убачається з копії вироку, призначаючи ОСОБА_5 покарання місцевий суд, керуючись статтями 50, 65 КК, урахував ступінь тяжкості кримінального правопорушення, яке за формою вини (щодо наслідків) - необережне, а за класифікацією (ст. 12 КК) віднесено до категорії тяжких. Водночас, суд зважив на щире каяття, що визнав пом'якшуючою обставиною. Узявши її до уваги в поєднанні з позитивними даними про особу засудженого, котрий вперше притягається до кримінальної відповідальності, не перебуває на спеціальних обліках, одружений та має неповнолітню дитину, місцевий суд призначив ОСОБА_5 основний захід примусу наближений до мінімальних меж санкції ч. 2 ст. 286 вказаного Кодексу.
Разом із тим, дотримуючись принципу індивідуалізації, з огляду на суспільну небезпечність учиненого діяння проти безпеки руху, обсяг й характер порушень ПДР, унаслідок яких засуджений виїхав на нерегульований пішохідний перехід і допустив наїзд на пішохода, необоротність наслідків цього - смерть людини, місцевий суд дійшов переконання про неможливість досягти визначеної законом мети покарання без ізоляції ОСОБА_5 від суспільства.
Щодо посиланьзахисника на окреслені в скарзі пом'якшуючі обставини, позитивні дані про особу винуватця, наявність на утриманні дитини та матері, то зазначене автоматично не тягне за собою застосування інституту умовного звільнення. Слід також зауважити, що згідно з ч. 2 ст. 84 КК у випадку тяжкої хвороби засуджена особа може бути звільнена від покарання або його відбування в порядку статей 537, 539 КПК на стадії виконання вироку.
Підстав вважати, що визначене за вироком обмеження прав і свобод ОСОБА_5 є явно справедливим через суворість не вбачається.
Крім того, подібні за суттю доводи про невідповідність заходу примусу, який належить відбувати реально, тяжкості злочину й особі засудженого були предметом ретельної перевірки суду апеляційної інстанції. Цей суд у змагальній процедурі належно розглянув апеляційну скаргу захисника ОСОБА_4 і, не встановивши підстав для пом'якшення покарання та застосування ст. 75 КК, умотивовано відмовив у задоволенні заявлених вимог. За змістом копії ухвали апеляційного суду від 17 червня 2025 року, у ній із посиланням на фактичні дані в матеріалах кримінального провадження та норми права, котрими врегульовано порядок, мету й загальні засади призначення покарання, надано відповіді на аргументи сторони захисту.
Достатніх, переконливих аргументів, які би доводили істотне порушення норм права при здійсненні провадження судами попередніх інстанцій у поданій касаційній скарзі не наведено. Натомість заявлена захисником вимога про скасування ухвали через суворість покарання і призначення нового розгляду у суді першої інстанції суперечить приписам п. 2 ч. 1 ст. 436, ч. 2 ст. 437 КПК, котрими визначено повноваження суду за наслідками розгляду касаційної скарги та випадки, за яких оспорюване рішення може бути скасовано.
Оскільки з касаційної скарги та доданих до неї судових рішень не вбачається підстав для її задоволення, немає потреби в перевірці матеріалів кримінального провадження.
Тому згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК необхідно відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 .
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, колегія суддів
постановила:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 7 серпня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 17 червня 2025 року стосовно ОСОБА_5 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_7 ОСОБА_3