03 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 309/16/20
провадження № 61-10735св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Калараша А. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва Артема Анатолійовича, третя особа - Хустський відділ державної виконавчої служби у Хустському районі Закарпатської області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ),
третя особа - Хустський відділ державної виконавчої служби у Хустському районі Закарпатської області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ)
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк»
на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 31 травня 2022 року
у складі судді Довжанина М. М. та постанову Закарпатського апеляційного суду
від 01 червня 2023 року у складі колегії суддів Куштана Б. П., Бисаги Т. Ю.,
Кондора Р. Ю.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», Банк), приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва А. А. (далі - приватний нотаріус), третя особа - Хустський відділ державної виконавчої служби у Хустському районі Закарпатської області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (далі - Хустський відділ ДВС) про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, та визнання протиправними дій.
Позов мотивовано тим, що 31 січня 2018 року ОСОБА_1 отримала поштою постанову старшого державного виконавця Хустського відділу ДВС Якоба Ю. В. від 29 січня 2018 року про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису № 9568, виданого 04 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Завалієвим А. А., про стягнення з неї як з боржника на користь стягувача ПАТ КБ «ПриватБанк» 318 296,02 гривень.
Позивачка зазначала, що постанова про відкриття виконавчого провадження від 29 січня 2018 року була прийнята виконавцем на підставі заяви представника ПАТ КБ «ПриватБанк» за довіреністю Дубініна Р. В. від 13 грудня 2017 року. До цієї заяви Банком було додано виконавчий напис приватного нотаріуса Завалієва А. А. від 04 жовтня 2017 року, копію довіреності представника Банку та копію розрахунку заборгованості за кредитним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245.
Відповідно до виконавчого напису з позивачки на користь АТ КБ «ПриватБанк» підлягають стягненню грошові кошти за кредитним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245, укладеним між позивачем та ПАТ «ПриватБанк», у розмірі 316 496,02 грн та витрати за вчинення виконавчого напису у сумі 1 800,00 грн. Строк, за який проводиться стягнення, становить десять років десять місяців, а саме з 14 вересня 2006 року до 13 липня 2017 року.
Позивачка заперечувала проти виконавчого напису, вважала його незаконним, безпідставним та таким, що не підлягає виконанню, оскільки вчинений із порушенням вимог чинного законодавства.
Дії стягувача відповідача АТ КБ «ПриватБанк» при його зверненні до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису незаконними та протиправними, оскільки Банк надав приватному нотаріусу Завалієву А. А. неправдиву інформацію та надав відомості, які не відповідають дійсності. Звертала увагу, що приватний нотаріус вчинив виконавчий напис не на оригіналі кредитного договору, а на окремому бланку, не долучивши до нього оригінал кредитного договору або належним чином завірену копію. Оригінал кредитного договору приватному нотаріусу не надавався взагалі. Вважала, що кредитний договір від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245, укладений між позивачкою та Банком, не укладався, оскільки вона при отриманні кредиту підписувала з банком кредитно-заставний договір від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245, зобов'язання за яким нею виконано в повному обсязі.
Зазначала, що приватний нотаріус Завалієв А. А. вчинив оспорюваний нею виконавчий напис, не отримавши від стягувача докази безспірності її заборгованості та не пересвідчився у наявності в неї непогашеної заборгованості перед Банком,
а також у відсутності спору між нею та Банком, чим порушив вимоги чинного законодавства. Вчинивши виконавчий напис, приватний нотаріус вийшов за межі можливо допустимого строку стягнення за виконавчим написом, вказавши строк, за який проводиться стягнення, з 14 вересня 2006 року до 13 липня 2017 року, хоча за документами, наданими стягувачем приватному нотаріусу, вбачається, що вона здійснювала погашення кредиту, а отже ця обставина свідчить про відсутність безспірності її заборгованості перед Банком.
Оспорюваний виконавчий напис від 04 жовтня 2017 року вчинено з порушенням встановленої статтею 257 ЦК України позовної давності щодо основної заборгованості, а також порушено встановлену статтею 258 ЦК України спеціальну позовну давність в один рік у частині стягнення заборгованості за пенею.
Вважала, що доказом існування між нею та Банком цивільно-правового спору є неодноразове звернення Банку до суду про стягнення з неї заборгованості за вказаним кредитно-заставним (кредитним) договором та рішення судів з приводу їх спору, звернення Банку до приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Фіщука С. А. із заявою про вчинення виконавчого напису у зв'язку з невиконанням позивачкою зобов'язань за тим же кредитно-заставним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245.
На підставі викладеного позивачка просила суд:
- визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис приватного нотаріуса Завалієва А. А. від 04 жовтня 2017 року, який зареєстрований в реєстрі за № 9568 та викладений на спеціальному бланку серії НМЕ № 840161, про стягнення з ОСОБА_1 , як з боржника, на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 318 296,02 грн;
- визнати протиправними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» при зверненні до приватного нотаріуса Завалієва А. А. та поданні йому заяви про вчинення ним виконавчого напису про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245 у сумі 318 296,02 грн та інших офіційних документів Банку, на підставі яких приватним нотаріусом Завалієвим А. А. вчинено виконавчий напис № 9568 від 04 жовтня 2017 року, та визнати протиправними дії приватного нотаріуса Завалієва А. А. при вчиненні виконавчого напису № 9568 від 04 жовтня 2017 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245 у сумі 318 296,02 грн;
- стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» та приватного нотаріуса Завалієва А. А. на користь
ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані з розглядом справи.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Хустський районний суд Закарпатської області від 31 травня 2022 року рішенням, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 01 червня 2024 року, позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Завалієвим А. А. від 04 жовтня 2017 року, зареєстрований у реєстрі за № 9568 та викладений на спеціальному бланку серії НМЕ № 840161, про стягнення з ОСОБА_1 як з боржника на користь стягувача ПАТ КБ «ПриватБанк» 318 296,02 грн.
Визнав протиправними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» при зверненні до приватного нотаріуса Завалієва А. А. та поданні йому заяви про вчинення ним виконавчого напису про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245 у сумі 318 296,02 грн та інших офіційних документів Банку, на підставі яких приватним нотаріусом Завалієвим А. А. вчинено 04 жовтня 2017 року виконавчий напис № 9568.
Визнав протиправними дії приватного нотаріуса Завалієва А. А. при вчиненні ним виконавчого напису № 9568 від 04 жовтня 2017 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245 у сумі 318 296,02 грн.
Стягнув рівними частинами з АТ КБ «ПриватБанк» та приватного нотаріуса Завалієва А. А. на користь ОСОБА_1 понесені нею у справі судові витрати в сумі 60 100,00 грн.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що приватний нотаріус вчинив виконавчий напис від 04 жовтня 2017 року, не отримавши від АТ КБ «ПриватБанк» доказів безспірності заборгованості позивачки ОСОБА_1 , не пересвідчився у наявності непогашеної заборгованості позивачки, яку банк просив стягнути з позичальника як безспірну заборгованість, а також не пересвідчився у відсутності спору між сторонами, у зв'язку з чим порушив порядок вчинення нотаріусами виконавчого напису.
Апеляційний суд також вказав, що у матеріалах справи міститься копія письмової вимоги про усунення порушень за кредитним договором від 14 вересня 2006 року, надіслана ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 217), однак суди не встановили, що ОСОБА_1 отримала відправлену Банком письмову вимогу про усунення порушень.
Стягуючи суму судових витрат рівними частинами з АТ КБ «ПриватБанк» та приватного нотаріуса Завалієва А. А., суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою у зв'язку із необхідністю звернення до суду з позовом та розглядом судом справи понесено судові витрати в розмірі 60 100,00 грн та надано відповідні докази на підтвердження цього.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого суду в частині стягнення судових витрат, керувався тим, що заперечень зі сторони Банку та приватного нотаріуса у суді першої інстанції на заявлений стороною позивачки попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат у розмірі 60 100,00 грн не надходило. Апеляційний суд вказав, що суд, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
18 липня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 31 травня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 червня 2023 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.
Вказує, що в частині задоволення позовних вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 6-158цс15.
Відповідно до статей 34, 36, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» виконавчий може бути вчинено нотаріусом у за умови, що наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується документами, передбаченими спеціальним нормативним актом з цього приводу, і що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у випадках, коли законом встановлено інший строк давності - не минув цей строк. Згідно із пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса» для вчинення виконавчого напису подаються: оригінал нотаріально посвідченої угоди, що передбачає право звернення стягнення на заставлене майно і документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення. Отже, надання згаданих документів виключає будь-які сумніви у реальності вчиненого виконавчого напису.
Зазначає, що Банк неодноразово звертався до суду з вимогами про стягнення заборгованості, вперше в 2009 році Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 19 травня 2010 року позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 задовольнив. У 2013 році Банк вдруге звернувся з позовом до суду та Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 25 березня 2014 року позов ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 задовольнив. Судові рішення дотепер не виконані, грошові кошти за кредитним договором не повернуто.
Вказує, що в частині розподілу судових витрат суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15, постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 922/2604/20, від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19, від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/50436/17, від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18, від 08 квітня 2021 року у справі № 161/20630/18, додатковій постанові Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18. Позивачка не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження понесення та сплати витрат на правничу допомогу у справі у розмірі, визначеному судом першої інстанції, та з яким погодився апеляційний суд.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 28 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою, витребував матеріали справи та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України.
10 жовтня 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
У зв'язку з перебуванням суддів Карпенко С. О., Фаловської І. М. у відпустці на підставі службової записки судді Сердюка В. В. за розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду Грицик О. Ф. від 02 вересня 2025 року проведено повторний автоматизований розподіл цієї судової справи, справу передано судді-доповідачу Сердюку В. В., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Калараш А. А.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 04 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Завалієвим А. А. вчинено виконавчий напис, який зареєстровано в реєстрі за № 9568 та викладено на спеціальному бланку серія НМЕ № 840161, про стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» несплачених у строк відповідно до умов кредитного договору від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245 і розрахунку заборгованості за договором станом на 13 липня 2017 року грошових коштів у сумі 316 496,02 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту в розмірі 8 626,93 грн; заборгованість за відсотками у розмірі 79 910,47 грн; заборгованість із комісії у розмірі 4 200,00 грн; заборгованість із пені у розмірі 223 758,62 грн. Стягнення здійснюється за період із 14 вересня 2006 року до 13 липня 2017 року. Витрати за вчинення виконавчого напису становлять 1 800,00 грн. Всього з урахуванням витрат, пов'язаних із вчиненням виконавчого напису, сума заборгованості ОСОБА_1 , яку належить стягнути на користь Банку, становить 318 296,02 грн.
Старший державний виконавець Хустського відділу ДВС Якоб Ю. В. постановою від 29 січня 2018 року відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису № 9568, вчиненого 04 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Завалієвим А. А.
Виконавчий напис вчинено на підставі пункту 19 частини першої статті 34, статей 87, 88, 89 Закону України «Про нотаріат» та пункту 2 «Переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 року «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в редакції від 10 грудня 2014 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів».
Банк подав до Хустського відділу ДВС як документ, за яким має здійснюватися стягнення заборгованості, виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Завалієвим А. А., лише на спеціальному бланку нотаріального документа серія НМЕ № 840161, без прикріплення його до боргового документа (або до його дубліката чи належним чином завіреної копії), у цьому випадку - це оригінал кредитного договору від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245.
Приватний нотаріус Завалієв А. А. не робив ніяких відміток на оригіналі кредитного договору від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245, оскільки стягувачем не було надано приватному нотаріусу Завалієву А. А. оригінал кредитного договору
від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245.
24 вересня 2009 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до Хустського районного суду Закарпатської області з позовом про стягнення з ОСОБА_1 18 439,52 грн
за кредитно-заставним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245 (цивільна справа № 2-180/2010).
Хустський районний суд Закарпатської області заочним рішенням від 19 травня
2010 року, стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» суму заборгованості на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 18 439,52 грн та судові витрати у сумі 214,40 грн. Рішення набрало законної сили 29 травня 2010 року, добровільно виконано позивачкою, чого не спростовано АТ КБ «ПриватБанк».
Судом першої інстанції оглянуто та досліджено цивільну справу № 2-180/2010, з якої відомо, що ОСОБА_1 при отриманні кредиту підписала не кредитний договір, а кредитно-заставний договір від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245, за яким Банк надав кредитні кошти в сумі 10 000,00 грн, а вона надала Банку у заставу за цим кредитом належне їй власне майно, перелік якого зазначено у кредитно-заставному договорі. Копія кредитно-заставного договору від 14 вересня 2006 року знаходиться у матеріалах дослідженої судом справи № 2-180/2010.
Як стверджувала позивачка в судовому засіданні кредитно-заставний договір
від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245 нею повністю виконаний. Зворотного відповідачем АТ КБ «ПриватБанк» суду не доведено.
Хустський районний суд Закарпатської області ухвалою від 31 січня 2013 року в межах розгляду справи № 713/2603/12 (провадження № 2/309/123/13) провадження у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245 закрив на підставі пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України, у зв'язку з набранням законної сили рішенням суду, ухваленим з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
27 листопада 2013 року банк звернувся до Індустріального районного суду
м. Дніпропетровська з позовною заявою від 24 жовтня 2013 року про стягнення
з ОСОБА_1 та ПАТ «Акцент-Банк» як поручителя за кредитно-заставним договором № MKGWSE00000245 від 14 вересня 2006 року заборгованості у розмірі
141 603,00 грн, судового збору та витрат на правову допомогу в сумі 3 200,00 грн (справа № 202/37649/13-ц).
Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 25 березня 2014 року стягнув з ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 131 603,00 грн, судовий збір у сумі 1 416,03 грн, витрати на правову допомогу у розмірі 3 200,00 грн, а також стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ПАТ «Акцент-Банк» заборгованість у сумі 10 000,00 грн на користь ПАТ КБ «ПриватБанк».
Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 02 грудня 2015 року у задоволенні заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» про поновлення строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання судом відмовив.
Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 10 лютого 2016 року за заявою ОСОБА_1 у справі № 202/37649/13-ц заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25 березня 2014 року скасував, справу
за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості призначив до розгляду в загальному порядку.
Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 01 березня 2016 року провадження у справі № 202/37649/13-ц у частині позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості закрив з підстави, передбаченої пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного законодавства), а провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості закрив з підстави, передбаченої пункту 2 частини першої статті
205 ЦПК України, у зв'язку з набранням законної сили рішенням суду, ухваленим з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 14 лютого 2017 року ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2016 року
у частині закриття провадження щодо позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасував, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 16 березня 2017 року справу направив за територіальною підсудністю до Хустського районного суду Закарпатської області для розгляду справи за місцем знаходження відповідачки ОСОБА_1
Хустський районний суд Закарпатської області ухвалою від 27 червня 2017 року
у справі № 202/37649/13-ц позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 залишив без розгляду у зв'язку з неявкою до суду представника позивача. (т. 1, а. с. 65, 66).
Також 19 серпня 2015 року приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Фіщуком С. О. вчинено виконавчий напис зареєстрований за № 3077 та викладений на спеціальному бланку серія НАР № 234880, згідно з яким задоволено вимоги Банку та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 193 071,62 грн боргу за кредитно-заставним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245. Натепер позивачка оскаржує виконавчий напис приватного нотаріуса Фіщука С. О., справа № 310/100/17 знаходиться на розгляді в Хустському районному суді Закарпатської області (т. 1, а. с. 82).
Апеляційний суд встановив, що в матеріалах справи міститься копія письмової вимоги про усунення порушень за кредитним договором від 14 вересня 2006 року № MKGWSE00000245, надіслана ОСОБА_1 (а. с. 217 т. 1), однак суди не встановили, що ОСОБА_1 отримала відправлену Банком письмову вимогу про усунення порушень.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, визначаючи межі розгляду касаційної скарги, колегія судів враховує, що рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 31 травня 2022 року та постанова Закарпатського апеляційного суду від 01 червня 2023 року підлягають перегляду лише в частині вирішення позовних вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, та розподілу судових витрат. В іншій частині судові рішення не підлягають перегляду в суді касаційної інстанції, оскільки касаційна скарга не містить доводів та вимог щодо решти позовних вимог.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Наведеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають з огляду на таке.
Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» (тут і далі - у редакції, чинній на час вчинення нотаріусом виконавчого напису) та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції, чинній на час вчинення нотаріусом виконавчого напису) (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій).
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті
34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.
Згідно із статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до норми цієї статті нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Порядок вчинення нотаріальних дій містить аналогічні правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
У разі, якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року
№ 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
Нотаріальна дія або відмова в її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»).
Суди, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, керувалися тим, що приватний нотаріус вчинив виконавчий напис від 04 жовтня 2017 року, не отримавши від АТ КБ «ПриватБанк» доказів безспірності заборгованості позивачки ОСОБА_1 , не пересвідчився у наявності непогашеної заборгованості позивачки, яку Банк просив стягнути з позичальника, як безспірну заборгованість, а також не пересвідчився у відсутності спору між сторонами, у зв'язку з чим порушив порядок вчинення нотаріусами виконавчого напису. Апеляційний суд вказав що матеріали справи не містять доказів отримання ОСОБА_1 відправлену Банком письмову вимогу про усунення порушень, що суперечить підпункту 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку.
За таких обставин суди, задовольняючи позов, керувалися відсутністю безспірності заборгованості, яку було запропоновано до стягнення за виконавчим написом нотаріуса.
Щодо безспірності вимог кредитора
Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як Законом України «Про нотаріат», так і спеціальним Законом України «Про іпотеку».
Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачала, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Частинами першою, другою статті 35 цього Закону визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення.
В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
Під час вчинення виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у згаданому Переліку документів.
Відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Також на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати та бути безспірною заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.
Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів .
Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень, письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.
Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача, з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.
Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем.
Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-887цс17 та узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19).
Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Наведене узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) та від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18), ухвалених у подібних правовідносинах.
За статтями 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
Частиною першою статті 1048 ЦК України встановлено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі
№ 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зазначено, що: «звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів».
З огляду на викладене суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши, що Хустський районний суд Закарпатської області заочним рішенням від 19 травня 2010 року у справі № 2-180/2010 р стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» суму заборгованості на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 18 439,52 грн та судові витрати у сумі 214,40 грн, дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання спірного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, оскільки звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі, тому
з ухваленням судового рішення про стягнення кредитної заборгованості право кредитора нараховувати передбачені договором проценти та інші передбачені договором платежі припинилися, а кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Зазначений висновок не суперечить висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 6-158цс15, на яку заявник посилається в касаційній скарзі. У цій справі Верховний Суд України розглядав позов ОСОБА_1 до ПАТ «Омега Банк» про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Верховний Суд України погодився з висновками судів про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса не існувало спору щодо суми заборгованості позивача перед відповідачем за кредитним договором, відповідач направив вимогу про виконання зобов'язання, а обставин, за яких виконавчий напис не підлягає виконанню, не встановлено. Вказав, що лише та обставина, що зазначена більша сума заборгованості за кредитом ніж у повідомленні про порушення, не свідчить про наявність спору. Крім того, у цьому повідомленні зазначалося, що загальна сума заборгованості змінюється щоденно в сторону збільшення залежно від тривалості затримки сплати боргу. Таким чином, колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі № 6-158цс15, оскільки встановлені обставини у справі, наданій заявником для порівняння, та обставини у цій справі є різними.
Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого судом апеляційної інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «RUIZ TORIYA v. SPAINE» від 09 грудня 1994 року, заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND» від 27 вересня 2001 року, заява № 49684/99, § 2).
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з частинами другою-четвертою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
У додатковій постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 зазначено, що «для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом».
У цій справі у змісті позовної заяви позивачкою зазначена сума судових витрат, яку вона очікує понести під час розгляду справи у розмірі 60 100,00 грн.
Суди встановили, що позивачкою на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу надано копії: договору № 09/19-цс від 02 грудня 2019 року про надання професійної правничої (правової) допомоги (адвокатських) послуг, прибуткового касового ордеру № 09/19-ЦС-01 та квитанції до прибуткового касового ордеру № 09/19-ЦС-01 від 02 грудня 2019 року на суму 29 000,00 грн, прибуткового касового ордеру № 09/19-ЦС-02 та квитанції до прибуткового касового ордеру
№ 09/19-ЦС-02 від 27 грудня 2019 року на суму 29 000,00 грн, детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом Грабарем М. Ф. ОСОБА_1 , у справі № 309/16/20, та орієнтовний розрахунок витрат робочого часу адвоката.
Заперечень зі сторони відповідачів у суді першої інстанції на заявлений попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат у розмірі 60 100,00 грн не надходило.
Разом із тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) зауважила, що «не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо». Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
Заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення Європейського суду з прав людини від 23 січня 2014 року у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України», заява № 19336/04).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 754/8750/19 (провадження № 14-202цс21) зроблено висновок, що у розумінні умов частин четвертої-шостої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22).
Враховуючи те, що ОСОБА_1 має право на відшкодування судових витрат, понесених під час розгляду судом першої інстанції, беручи до уваги відсутність заперечення відповідача стосовно понесених судових витрат, та доводів щодо неспівмірності витрат в суді першої інстанції, Верховний Суд дійшов переконання, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно врахував характер виконаної адвокатом роботи, принцип співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, які підтверджуються наданими позивачем доказами та розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи, дійшли обґрунтованого висновку про стягнення рівними частинами з АТ КБ «ПриватБанк» та приватного нотаріуса Завалієва А. А. на користь ОСОБА_1 понесених у справі судових витрат у сумі 60 100,00 грн.
Доводи заявника про те, що суди належним чином не дослідили докази щодо понесених ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу, є безпідставними, оскільки суди проаналізували обсяг наданих адвокатом Грабаром М. Ф. послуг та з урахуванням реальності таких витрат, відсутності заперечення відповідачів щодо таких судових витрат та доводів щодо неспівмірності витрат у суді першої інстанції,дійшли обґрунтованого висновку про відшкодування заявлених судових витрат у сумі 60 100,00 грн.
Доводи заявника про те, що суди не врахували, що при поданні позовної заяви позивачка не зазначила попереднього розрахунку витрат на правову допомогу колегія суддів відхиляє, оскільки у змісті позовної заяви вказано суму судових витрат, які позивачка очікує понести у цій справі із зазначенням відповідних доказів.
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційних скарг Верховним Судом не встановлено.
За таких обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають залишенню без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк»
залишити без задоволення.
Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 31 травня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
В. М. Ігнатенко
А. А. Калараш