27 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/2593/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І. С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Дядюшевої К. Є.,
Харківської міської ради - Замніус М. В.,
Управління комунального майна та
приватизації Департаменту економіки
та комунального майна Харківської міської ради - Замніус М. В.,
Товариства з обмеженою
відповідальністю «Бенедикт Бізнес» - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу (із уточненнями) Харківської міської ради
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 (у складі колегії суддів: Россолов В. В. (головуючий), Гетьман Р. А., Хачатрян В. С.)
у справі № 922/2593/19
за позовом Заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 Харківської області
до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бенедикт Бізнес»
про скасування рішення, визнання недійсним договору та повернення майна,
У серпні 2019 року Заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Бенедикт Бізнес» (далі - ТОВ «Бенедикт Бізнес»), у якому просив:
- визнання незаконним та скасувати пункти 23, 40 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 20.09.2017 № 757/17 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова»;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 30.01.2018 № 5545-В-С, укладений між Управлінням та ТОВ «Бенедикт Бізнес», посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 284, шляхом скасування його державної реєстрації;
- зобов'язати ТОВ «Бенедикт Бізнес» повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення першого поверху № 1-:-7, 9, 10 та другого поверху № 1-:-10, загальною площею 301,2 кв. м, та нежитлові приміщення підвалу № 1-:-9 та першого поверху № 8, загальною площею 110,0 кв. м, розташовані в нежитловій будівлі за адресою: вул. Мироносицька, 3, літ. «А-2», м. Харків.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що під час прийняття Харківською міською радою оспорюваного рішення та в ході здійснення процедури відчуження спірного нерухомого майна і укладання оспорюваного договору відповідачі порушили вимоги законодавства про приватизацію, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», що безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади м. Харкова.
На підтвердження підстав самостійного представництва інтересів держави прокурор у позовній заяві зазначив, що саме Харківська міська рада, яка представляє інтереси територіальної громади м. Харкова, вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади міста, тому Харківська міська рада є відповідачем у цій справі.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 16.12.2019, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.02.2020, у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 17.06.2020 касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області задоволено частково, постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.02.2020 та рішення господарського суду Харківської області від 16.12.2019 скасовано, а справу № 922/2593/19 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 30.09.2020 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 рішення Господарського суду Харківської області від 30.09.2020 скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 30.01.2018 № 5545-В-С, укладений між Управлінням та ТОВ «Бенедикт Бізнес», посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 284. Зобов'язано ТОВ «Бенедикт Бізнес» повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення першого поверху № 1-:-7, 9, 10 та другого поверху № 1-:-10, загальною площею 301,2 кв. м, та нежитлові приміщення підвалу № 1-:-9 та першого поверху № 8, загальною площею 110,0 кв. м, розташовані в нежитловій будівлі за адресою: м. Харків, вул. Мироносицька, 3, літ. «А-2». У решті позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, у січні 2025 року Харківська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 скасувати, а рішення Господарського суду Харківської області від 30.09.2020 залишити без змін.
Також, у поданій касаційній скарзі Харківська міська рада просить задовольнити її клопотання про передачу справи № 922/2593/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.04.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 922/2593/19 за касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України; зупинено виконання та дію постанови Східного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 у справі № 922/2593/19 до закінчення перегляду цієї постанови в касаційному порядку; зупинено касаційне провадження у справі № 922/2593/19 до закінчення перегляду у касаційному порядку Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду судових рішень у справі № 922/3727/19.
02.07.2025 в Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено повний текст постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 29.05.2025 у справі № 922/3727/19.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.07.2025 поновлено провадження у справі № 922/2593/19 за касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.02.2025; призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 27.08.2025.
ТОВ «Бенедикт Бізнес» у судове засідання свого представника не направило.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України.
Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення ТОВ «Бенедикт Бізнес» ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, та те, що ТОВ «Бенедикт Бізнес» не зверталось до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком учасника справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника ТОВ «Бенедикт Бізнес».
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Офісу Генерального прокурора, Харківської міської ради та Управління, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Як установлено судом апеляційної інстанції, 10.04.2017 між Управлінням (орендодавець) та ТОВ «Бенедикт Бізнес» (орендар) укладено договір оренди № 2033, відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нежитлову будівлю загальною площею 411,2 кв. м, яка належить на праві комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташована за адресою: вул. Мироносицька, 3, літ. «А-2», м. Харків.
Відповідно до пункту 3.1 договору вартість об'єкту оренди складає 1 801 600,00 грн без ПДВ станом на 31.01.2017.
За умовами пункту 4.7 договору, змінювати стан орендованого майна орендар зобов'язаний виключно за письмовою згодою орендодавця.
У пункті 4.8 договору сторони погодили, що орендар зобов'язаний здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою орендодавця. За свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з чинним законодавством. Здійснювати реконструкцію орендованого майна за письмовою згодою орендодавця за свій рахунок за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з управлінням містобудування і архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
Згідно з пунктом 5.3 договору орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта у власність.
Орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп (пункт 5.6 договору).
Цей договір діє з 10.04.2017 до 10.03.2020 (пункт 10.1 договору).
Надалі ТОВ «Бенедикт Бізнес» листом (вхідний № 7730 від 26.05.2017) звернулось до Управління, в якому просило дозволити приватизацію нежитлових приміщень площею 110,0 кв. м та площею 301,2 кв. м за адресою: вул. Мироносицька, 3, м. Харків.
20.09.2017 Харківською міською радою на підставі законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про місцеве самоврядування в Україні», Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова, на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням Харківської міської ради від 21.06.2017 № 691/17, прийнято рішення № 757/17 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», яким вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу згідно з додатками 1, 2, у тому числі, нежитлові приміщення 1, 2 поверхів загальною площею 301,2 кв. м. та нежитлові приміщення підвалу та 1 поверху загальною площею 110,0 кв. м., розташовані в нежитловій будівлі за адресою: вул. Мироносицька, 3, літ. А-2, м. Харків (пункти 23, 40 додатку 1 «Перелік об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу»).
29.09.2017 ТОВ «Бенедикт Бізнес» звернулось до Управління із заявою (№ 3518) про приватизацію спірного нерухомого майна.
Суб'єктом оціночної діяльності ПФ Агентство «Схід» на підставі листа Управління від 31.10.2017 № 16311 та договору від 04.10.2017 № 01-1/10, виконано оцінку вартості об'єкта комунальної власності територіальної громади м. Харкова - нежитлових приміщень в нежитловій будівлі літ. «А-2» загальною площею 411,2 кв. м за адресою: вул. Мироносицька, 3, м. Харків, станом на 31.10.2017.
За висновком суб'єкта оціночної діяльності - ПФ Агентство «Схід» про вартість об'єкта оцінки від 31.202017, затвердженим Управлінням 18.12.2017, вартість спірного нерухомого майна станом на 31.10.2017 без ПДВ становить 1 518 800 грн, а саме:
- нежитлових приміщень 1 поверху № 1-:-7, 9, 10 та 2 поверху № 1-:-10, загальною площею 301,2 кв. м - 1 299 200 грн;
- нежитлових приміщень підвалу № 1-:-9 та 1 поверху № 8, загальною площею 110,0 кв. м - 219 600 грн.
30.01.2018 між ТОВ «Бенедикт Бізнес» (покупець) та Управлінням (продавець) укладено договір № 5545-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень, орендованих ТОВ «Бенедикт Бізнес», відповідно до умов якого продавець зобов'язаний передати, а покупець зобов'язаний прийняти спірні нежитлові приміщення загальною площею 411,2 кв. м (розділ 1).
Оціночна вартість нежитлових приміщень, що відчужуються, визначена у відповідності до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1891 (у редакції постанови від 25.11.2015 № 1033), зафіксована в висновку оцінювача про вартість об'єкта оцінки станом на 31.10.2017, затвердженому Управлінням 18.12.2017, і складає 1 518 800,00 грн.
Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості нежитлових приміщень та складає 303 760,00 грн.
Разом ціна продажу нежитлових приміщень, вказаних в розділі 1 становить 1 822 560,00 грн з ПДВ (розділ 2 договору купівлі-продажу).
29.03.2018 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ТОВ «Бенедикт Бізнес» зареєстровано право власності на спірні нежитлові приміщення.
Звертаючись до суду з відповідними позовними вимогами, прокурор обґрунтував їх тим, що обраний Харківською міською радою спосіб приватизації спірного нерухомого майна - шляхом викупу є незаконним, суперечить інтересам держави та територіальної громади, оскільки фактично спрямований на уникнення конкурсного продажу об'єкта, що виключає можливість отримання за такий об'єкт приватизації більше ринкової вартості, що суперечить меті, принципам та завданням приватизації щодо максимального наповнення бюджету.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Харківська міська рада діяла в межах своїх повноважень та правомірно обрала спосіб приватизації шляхом викупу, а не продажу на аукціоні; оспорюваний договір укладено при вільному волевиявленні сторін; на час звернення прокурора до суду з цим позовом, оспорюваний договір був виконаний, отже відсутні докази стосовно того, що вказаний договір суперечить інтересам держави та суспільства, що унеможливлює визнання такого правочину недійсним. Також, суд першої інстанції зазначив, що позовна вимога про зобов'язання ТОВ «Бенедикт Бізнес» повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення є похідними від вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових будівель, в задоволенні якої судом відмовлено, тому відсутні підстави для задоволення такої вимоги.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення, суд апеляційної інстанції встановивши, що викуп спірних нежитлових приміщень відбувся з порушенням вимог законодавства про приватизацію у зв'язку з нездійсненням ТОВ «Бенедикт Бізнес» будь-яких поліпшень спірних нежитлових приміщень у період перебування їх в оренді, дійшов висновку про незаконність спірного пункту рішення Харківської міської ради. З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції виснував про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу, як такого, що укладений з порушенням вимог статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Водночас, ураховуючи положення статті 657 ЦК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги про скасування державної реєстрації оспорюваного правочину, оскільки такий правочин в силу вимог законодавства державній реєстрації не підлягав.
Оцінюючи критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями, визначеними статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), при вирішенні питання про повернення майна, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недобросовісну поведінку ТОВ «Бенедикт Бізнес» та про те, що повернення майна у комунальну власність є пропорційним втручанням з боку держави, а отже є законним у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Разом з цим, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконними та скасування пунктів 23, 40 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 20.09.2017 № 757/17 з огляду на неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова.
При цьому суд апеляційної інстанції встановив наявність підстав для звернення прокурора із відповідним позовом самостійно та правильним визначенням Харківської міської ради відповідачем у справі.
Зі змісту касаційної скарги Харківської міської ради вбачається, що предметом касаційно оскарження є постанова суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог та вирішення питання представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах.
Харківська міська рада у поданій касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послалась на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 131-1 Конституції України, порушення норм процесуального права, а саме, статей 2, 4, 7, 11, частини 4 статті 53 ГПК України та на неврахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 922/534/19, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19; на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування позовної давності, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, у постановах Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 922/243/22, від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 20.06.2023 у справі № 922/243/22, від 20.04.2021 у справі № 922/1030/20, від 02.04.2019 у справі № 910/11054/18, від 31.10.2018 у справі № 914/111/18, від 20.11.2019 у справі № 914/411/19; на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статей 19, 57, 58, 142, 143, 144, 145, 146 Конституції України, статей 257, 262, 267, 317, 319, 321, 327, 328 ЦК України, статей 4, 6, частини 3 статті 16, статей 24, 59, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (щодо офіційного визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, набуття права власності, набуття та розпорядженням власністю, в тому числі і комунальної), у постанові Верховного Суду від 06.10.2020 у справі № 504/2797/16-а (щодо питання віднесення рішень органу місцевого самоврядування до нормативно-правових актів), у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, від 15.03.2017 у справі № 916/2130/15 (щодо питання реалізації органом місцевого самоврядування права власності від імені територіальної громади виключно у спосіб, передбачений законом), постанові Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 922/461/22 (щодо необхідності встановлення судом обставин добросовісності/недобросовісності набувача майна).
Крім того, Харківська міська рада у касаційній скарзі посилається на необхідність відступлення від висновків Верховного Суду, що є підставою для подання касаційної скарги відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши постанову суду апеляційної інстанції, виходить із такого.
Питання щодо представництва прокурором інтересів громадянина або держави в господарському суді, а також особливості здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів врегульовані положеннями Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» та ГПК України.
Прокурор у справі № 922/2593/19, що розглядається, звернувся до суду з позовом в інтересах держави самостійно.
На підтвердження підстав самостійного представництва інтересів держави прокурор у позовній заяві зазначив, що саме Харківська міська рада, яка представляє інтереси територіальної громади м. Харкова, вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади міста, а тому Харківська міська рада є відповідачем у цій справі.
Перевіряючи правильність застосування норм законодавства, що регулюють питання представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац 2 частини 5 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1 - 3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Встановлена статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов'язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 ГПК України.
Натомість якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
Таким чином, процесуальний статус сторін у справі залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 ГПК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Також у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
У справі № 922/2593/19, що розглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави самостійно, послався на те, що Харківська міська рада - відповідач у цій справі, рішення якого оскаржується через недотримання вимог законодавства стосовно відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова, а саме, щодо приватизації шляхом викупу спірного нерухомого майна ТОВ «Бенедикт Бізнес», на підставі якого в подальшому між Управлінням та ТОВ «Бенедикт Бізнес» було укладено договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень, орендованих останнім.
Суд апеляційної інстанції, перевіряючи наявність підстав для звернення прокурора самостійно з відповідним позовом, дійшов висновку, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста дійсно має здійснювати відповідна міська рада, проте у разі, коли саме орган місцевого самоврядування вчинив дії у виді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора самостійно та визначення Харківської міської ради відповідачем.
Зважаючи на заявлену прокурором у справі, що розглядається, позовну вимогу про визнання незаконним та скасування пунктів додатку до рішення Харківської міської ради в частині відчуження спірних нежитлових приміщень, її обґрунтування та відсутність іншого органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, прокурор визначив Харківську міську раду відповідачем у цій справі, навів підставу для представництва інтересів держави та обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів.
За таких обставин, висновки суду апеляційної інстанції про доведеність прокурором підстав звернення до суду самостійно, відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1133/18, яка є останньою та яка врахована судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови на підставі позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17.
Отже, доводи Харківської міської ради про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та порушення норм процесуального права, а саме, частини 4 статті 53 ГПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду.
За таких обставин, суд касаційної інстанції не приймає до уваги посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції при вирішенні питання щодо представництва прокурором інтересів держави у суді висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 922/534/19, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень та зобов'язання повернути спірні нежитлові приміщення, Верховний Суд зазначає таке.
За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, одним із яких є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2).
Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Якщо презумпцію правомірності договору не спростовано, то всі права, набуті сторонами за цим правочином повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України, відповідно до частин 1-3, 5 цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5).
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частинами 1-3, 5 статті 203 цього Кодексу.
Згідно з статями 4, 10, 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України (постанова Верховний Суд України від 19.10.2016 у справі № 910/21153/14).
У постанові від 21.09.2022 у справі № 922/2012/21 Верховний Суд дійшов висновку про те, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Законодавство про приватизацію містить спеціальні норми, які підлягають переважному застосуванню.
Частиною 2 статті 345 ЦК України встановлено, що приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом, що відображає правило про переважне застосування спеціальних норм.
Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна», який був чинним на час прийняття радою оспорюваного рішення, відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (частина 2 статті 16-2 зазначеного Закону).
Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», який був чинним на час прийняття радою оспорюваного рішення, об'єктами малої приватизації є, зокрема, окреме індивідуально визначене майно, в тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано (група А).
Статтею 3 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачено, що приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об'єктів групи Ж.
Частинами 1, 3 статті 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачено, що викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України.
Відповідно до частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Тобто викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положень статті 11, статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.
Такий висновок викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20.
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи не містять доказів підтвердження того, що ТОВ «Бенедикт Бізнес», здійснювались будь-які поліпшення орендованого ним майна за договором оренди від 10.04.2017 № 2033.
Ураховуючи зазначені вище положення законодавства, встановлені обставини щодо відсутності доказів здійснення ТОВ «Бенедикт Бізнес» невід'ємних поліпшень орендованого ним майна, суд апеляційної дійшов обґрунтованого висновку про порушення відповідачами вимог Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» при проведенні приватизації спірного нерухомого майна, а тому про недійсність договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 30.01.2028 № 5545-В-С, та застосування наслідків недійсності такого договору - повернення територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень.
Такий висновок суду апеляційної інстанції відповідає правовій позиції об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, яка неодноразово була відображена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 922/1009/20, від 24.03.2021 у справі № 922/3276/19, від 31.03.2021 у справі № 922/3272/18, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 07.07.2021 у справі № 922/318/20, від 30.11.2021 у справі № 922/2761/19, від 13.04.2021 у справі № 922/2934/19, від 20.04.2021 у справі № 922/2811/19, а також у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 29.05.2025 у справі № 922/3727/19, у подібних правовідносинах щодо приватизації способом викупу комунального майна територіальної громади.
Верховний Суд зауважує, що при вирішенні спору щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного на підставі рішення органу місцевого самоврядування про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади, та застосування наслідків недійсності такого правочину має надаватись юридична оцінка необхідності позбавлення покупця права мирного володіння приватизованим майном, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном.
Суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, надаючи оцінку необхідності позбавлення покупця права мирного володіння приватизованим майном, встановив, що порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця (ТОВ «Бенедикт Бізнес»), який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв'язку з нездійсненням ним поліпшень такого майна, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, про що чітко зазначено у Законі України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, що свідчить про недобросовісність дій орендаря. За таких обставин суд апеляційної інстанції виснував, що позбавлення ТОВ «Бенедикт Бізнес» не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки такі наслідки обумовлені протиправною поведінкою самого набувача майна. Повернення у власність територіальної громади спірного майна, незаконно відчуженого (шляхом викупу) ТОВ «Бенедикт Бізнес» органом місцевого самоврядування, має інтерес територіальної громади, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, щоб таке відчуження відбувалося у передбачений чинним законодавством спосіб та сприяло досягненню максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності.
За таких обставин, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що позбавлення ТОВ «Бенедикт Бізнес» спірного майна не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності. А ТОВ «Бенедикт Бізнес» може звернутися до Харківської міської ради з вимогою про повернення сплаченої суми за недійсним договором купівлі-продажу нежитлових приміщень від 30.01.2028 № 5545-В-С.
Отже, вирішуючи спір у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції, дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності, з посиланням на усталену судову практику (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 922/1009/20, від 24.03.2021 у справі № 922/2244/19, від 24.03.2021 у справі № 922/3276/19, від 31.03.2021 у справі № 922/3272/18, від 01.04.2021 у справі № 922/250/20), дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 30.01.2028 № 5545-В-С і зобов'язання ТОВ «Бенедикт Бізнес» повернути територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради спірні нежитлові приміщення з огляду на нездійснення ТОВ «Бенедикт Бізнес» невід'ємних поліпшень орендованого майна, внаслідок чого об'єкт приватизації вибув із комунальної власності територіальної громади м. Харкова з порушенням вимог чинного на той час законодавства про приватизацію.
У зв'язку з наведеним, безпідставними є посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, у постанові Верховного Суду від 06.10.2020 у справі № 504/2797/16-а, у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, від 15.03.2017 у справі № 916/2130/15, від 05.06.2024 у справі № 922/461/22.
Доводи Харківської міської ради про те, що у разі задоволення позову буде порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки спірне майно у 2021 році ТОВ «Бенедикт Бізнес» було відчужено Товариству з обмеженою відповідальність «Торговий дім «ІПРІС», а останнім у 2023 році Товариству з обмеженою відповідальність «УКР-БУД 23», які не є учасниками цієї справи, суд касаційної інстанції не бере до уваги з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, ані ТОВ «Бенедикт Бізнес», ані інші особи про яких зазначає скаржник з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, не звертались, а скаржник (Харківська міська рада) не наділений повноваженнями звертатися до суду за захистом їх прав чи інтересів без підтвердження наявності таких повноважень.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що 22.02.2021 ТОВ «Бенедикт Бізнес» відчужило спірне майно Товариству з обмеженою відповідальність «Торговий дім «ІПРІС», яке 10.02.2023 відчужило це майно Товариству з обмеженою відповідальність «УКР-БУД 23». Однак, як вбачається з матеріалів справи, ні під час розгляду справи № 922/2593/19 у суді першої інстанції, ні під час її розгляду у суді апеляційної інстанції, Харківська міська рада чи ТОВ «Бенедикт Бізнес» про зазначені обставини суд не повідомляли та відповідні докази, на підтвердження таких обставин, до суду не надавали.
При цьому, надання Харківською міською радою до касаційної скарги інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно як доказ на підтвердження наведених вище обставин не може бути підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, оскільки відповідно до положень статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Разом з цим, Верховний Суд зауважує, що у разі якщо зазначені особи вважатимуть, що оскаржуваною постановою суду апеляційної інстанції порушено їх права чи інтереси, такі особи можуть звернутися за захистом таких прав чи інтересів у передбаченому законом порядку.
Посилання Харківської міської ради у поданій касаційній скарзі на незастосування судом апеляційної інстанції при вирішенні спору наслідків спливу позовної давності, а також на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування позовної давності, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, у постановах Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 922/243/22, від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 20.06.2023 у справі № 922/243/22, від 20.04.2021 у справі № 922/1030/20, від 02.04.2019 у справі № 910/11054/18, від 31.10.2018 у справі № 914/111/18, від 20.11.2019 у справі № 914/411/19, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову, оскільки як вбачається з матеріалів справи, що розглядається, Харківська міська рада заяви про застосування позовної давності до суду не подавала, а в силу положень частини 3 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Ураховуючи викладене, наведена Харківською міською радою підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
Також, у поданій касаційній скарзі Харківська міська рада зазначила про необхідність відступлення від висновків Верховного Суду, застосованих судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, що є підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України.
Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Отже, згідно із нормою пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.
Верховний Суд зауважує, що відповідно до вимог процесуального законодавства, при касаційному оскарженні судових рішень із зазначених підстав касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частину статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення (подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 05.10.2023 у справі № 910/2171/20, від 29.08.2023 у справі № 909/635/22, від 13.12.2022 у справі № 911/1186/20, від 05.07.2022 у справі № 904/3860/19).
Разом з тим, у поданій касаційній скарзі Харківська міська рада взагалі не зазначила, від якого саме висновку та щодо якої норми права необхідно відступити, у якій постанові Верховного Суду, застосованій судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні такий висновок викладено, не навела змістовного обґрунтування мотивів і причин такого відступлення, а також вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість такого висновку.
Отже, наведена Харківською міською радою підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження під час касаційного провадження.
Щодо вимоги Харківської міської ради про задоволення клопотання про передачу справи № 922/2593/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, викладеної у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції зазначає про відсутність підстав для її задоволення, оскільки у поданій касаційній скарзі Харківська міська рада взагалі не навела будь-якого обґрунтування підстав, мотивів і причин для передачі справи, що розглядається, на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Верховний Суд також зазначає, що інші доводи Харківської міської ради, викладені у касаційній скарзі, фактично спрямовані на спонукання Суду до переоцінки вже оцінених судом апеляційної інстанції доказів та встановлення нових обставин справи, що відповідно до статті 300 ГПК України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Наведене у сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги Харківської міської ради, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317, 332 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 у справі № 922/2593/19 залишити без змін.
3. Поновити виконання та дію постанови Східного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 у справі № 922/2593/19.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І. С. Берднік
Судді: В. А. Зуєв
І. С. Міщенко