02 вересня 2025 року м. Харків Справа № 922/4397/21
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Білоусова Я.О., суддя Мартюхіна Н.О.,
за участі секретаря судового засідання Борсук В.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури - Кравченко А.Г. (вх. №422Х) на рішення Господарського суду Харківської області від 28.01.2025 (рішення ухвалено суддею Кухар Н.М. в приміщенні Господарського суду Харківської області 28.01.2025 о 15:36 год, повне рішення складено 04.02.2025) у справі №922/4397/21
за позовом керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова (вул. Вартових Неба, буд. 55-а, м. Харків, 61072)
до 1) Харківської міської ради (м-н Конституції, буд. 7, м. Харків, 61003; код ЄДРПОУ: 04059243),
2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (м-н Конституції, буд. 16, м. Харків, 61003; код ЄДРПОУ: 14095412),
3) фізичної особи - підприємця Кузнецова Олександра Олександровича ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ),
4) ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 )
про скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна,
Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.01.2025 у справі №922/4397/21 у позові керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, фізичної особи - підприємця Кузнецова Олександра Олександровича, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна - відмовлено.
Заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 28.01.2025 року у справі №922/4397/21 та ухвалити нове, яким задовольнити позов прокурора в частині визнання незаконним та скасування п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18; визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1329; витребування у ОСОБА_1 (код НОМЕР_2 ), на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м., розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 .
В обґрунтування апеляційної скарги прокурор зазначає, зокрема, таке:
- позовні вимоги про визнання незаконним та скасування п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18 є ефективним та належним способом захисту, оскільки вказане рішення постановлено про викуп майна без проведення аукціону, що прямо суперечило нормам чинного на той час законодавства;
- предметом договору купівлі-продажу 03.05.2018 № 5565-В-С є нерухоме майно комунальної форми власності щодо якого обрано незаконний спосіб приватизації, що суперечить інтересам держави та територіальної громади, оскільки спірне майно приватизоване без проведення його конкурсного продажу, що виключає можливість отримати за об'єкт приватизації більше ринкової вартості. Крім того, спірний договір суперечить ст. 345 ЦК України та статтям 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»;
- обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця відповідача - 3, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу, звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, свідчать про недобросовісність дій орендаря;
- спірне майно вибуло не з волі власника, Харківської територіальної громади, подальше укладання договорів купівлі - продажу суперечить інтересам громади як законного власника. Подальші дії зі спірним нерухомим майном, а саме набуття права власності на майно ОСОБА_1 , не можуть мати юридичних наслідків у формі набуття права власності зазначеними особами;
- оскільки на підстав незаконного п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18 укладено договір купівлі - продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 №5565-В-С, прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, це є належною позовною вимогою про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади. При цьому в даному випадку відсутні будь-які перешкоди для витребування судом спірних приміщень у останнього набувача на користь законного власника, адже відповідач 4, набуваючи спірне майно у власність, проявивши розумну обачність, мав змогу та повинен був дослідити історію вибуття майна у попереднього власника, встановивши законність набуття продавцем цього майна та відповідно його добросовісність.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 10.03.2025 (колегія суддів у складі: головуюча суддя Терещенко О.І., суддя Тихий П.В., суддя Слободін М.М.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури Кравченка А.Г. на рішення Господарського суду Харківської області від 28.01.2025 року у справі №922/4397/21.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 28.03.2025 призначено справу №922/4397/21 за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури Кравченка А.Г. на рішення Господарського суду Харківської області від 28.01.2025 до розгляду на 30.04.2025.
31.03.2025 від ФОП Кузнецова О.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду залишити без змін.
Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи, витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.04.2025 у зв'язку з відставкою судді Терещенко О.І. для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Лакіза В.В.
Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи, витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.04.2025 у зв'язку з відпусткою судді Лакізи В.В. для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Хачатрян В.С.
30.04.2025 від ФОП Кузнецова О.О. надійшли додаткові пояснення у справі.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 30.04.2025 оголошено у судовому засіданні перерву до 03.06.2025.
Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи, витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.06.2025 у зв'язку з відпусткою судді Хачатрян В.С. для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Лакіза В.В.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2025 оголошено у судовому засіданні перерву до 15.07.2025.
Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи, витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.07.2025 у зв'язку з відпусткою судді Мартюхіної Н.О. для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.07.2025 оголошено у судовому засіданні перерву до 02.09.2025.
20.08.2025 від Харківської міської ради надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку із щорічною відпусткою представника, якому доручено здійснення представництва інтересів Харківської міської ради у даній справі.
Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи, витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.09.2025 у зв'язку з відпусткою судді Лакізи В.В. для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Білоусова Я.О., суддя Мартюхіна Н.О.
02.09.2025 від ФОП Кузнецова О.О. надійшли додаткові пояснення у справі, до яких було додано копії договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 04.06.2021, а також витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04.06.2021.
У судовому засіданні прокурор підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги; проти клопотання Харківської міської ради про відкладення розгляду справи заперечував, проте вважає за можливе відкласти розгляд справи у зв'язку зі зміною складу суду.
Представник ФОП Кузнецова О.О. проти доводів та вимог апеляційної скарги заперечував; вирішення клопотання Харківської міської ради про відкладення розгляду справи залишив на розсуд суду.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явились.
Розглянувши клопотання Харківської міської ради про відкладення розгляду справи, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно частин 11, 13 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відкладення розгляду справи є правом суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Як встановлено судом, копія ухвали від 15.07.2025 була доставлена до електронного кабінету Харківської міської ради 16.07.2025, про що свідчить відповідна довідка Східного апеляційного господарського суду. Таким чином, відповідача було завчасно повідомлено судом про час та місце розгляду справи.
Явка представників сторін не була визнана обов'язковою, а правова позиція Харківської міської ради була висловлена у попередніх судових засіданнях.
Крім того, відповідачем не надано доказів на підтвердження обставин викладених в його клопотанні.
За таких обставин, суд вважає клопотання представника Харківської міської ради про відкладення розгляду справи необґрунтованим та не вбачає підстав для його задоволення.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах доводів та вимог апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила таке.
23.01.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавець) та ФОП Кузнецовим О.О. (орендар) укладено договір оренди №4189 (далі - договір оренди)
Відповідно до п. 1.1 договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення цокольного поверху №7-:-13 загальною площею 96,6 кв.м. у житловому будинку, яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: м. Харків, вул. Бакуліна, будинок 3, літ «А-5» та знаходиться на балансі КП «Жилкомсервіс».
Майно передається в оренду з метою використання під розміщення суб'єкта господарювання, що здійснює побутове обслуговування населення (п. 1.2 договору оренди).
Згідно з пунктами 2.1, 2.2 договору оренди набуття орендарем права користування майном настає після підписання сторонами цього договору та акта приймання - передачі майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається територіальна громада м. Харкова, а орендар користується ним протягом строку дії договору оренди.
Вартість об'єкта оренди визначається на підставі висновку про вартість майна і становить 284100,00 грн. без ПДВ станом на 28.11.2017 (п. 3.1.договору оренди).
Відповідно до умов розділу 4 договору оренди, орендар зобов'язаний, зокрема, використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов цього договору; підтримувати орендоване майно відповідно до вимог ДБНіП, забезпечувати експлуатацію будівельних елементів та інженерного обладнання згідно з технічними нормами і правилами; змінювати стан орендованого майна виключно за письмовою згодою орендодавця; здійснювати ремонт та реконструкцію за письмовою згодою орендодавця на підставі документації, оформленої відповідно до чинного законодавства.
Орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов'язання орендодавця відшкодовувати їх вартість (п. 5.3 договору оренди).
Строк дії договору з 23.01.2018 до 23.12.2020 (п. 10.1 договору оренди).
Рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 № 691/17 затверджено Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки.
Рішенням 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 №1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова згідно з додатком (переліком об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу).
Згідно з пунктом 59 вказаного додатку нежитлові приміщення цокольного поверху в житловому будинку за адресою: вул. Бакуліна, 3, літ А-5, загальною площею 96,6 кв.м. підлягали приватизації (відчуженню) шляхом викупу ФОП Кузнецовим О.О.
22.02.2018 ФОП Кузнецов О.О. звернувся до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради з заявою про приватизацію.
На підставі листа Управління комунального майна та приватизації та договору про проведення оцінки суб'єктом оціночної діяльності ФОП Буйницьким М.В. складено звіт про оцінку нерухомого майна, затверджений Управлінням комунального майна та приватизації Харківської міської ради 06.03.2018, відповідно до якого вартість нежитлових приміщень, загальною площею 96,6 кв.м., за адресою: м. Харків, вул. Бакуліна, 3 (об'єкту приватизації шляхом викупу) складає 243600 грн без ПДВ.
Відомостей про те, що ФОП Кузнецовим О.О. здійснювалися поліпшення орендованого ним майна/ремонтні роботи, необхідні для використання цих приміщень у її господарській діяльності, висновок суб'єкта оціночної діяльності не містить.
03.05.2018 між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діє Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (продавець) та ФОП Кузнецовим О.О. (покупець), на підставі рішення 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17 «Про Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017- 2022 рр.» та рішення 19 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 №1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», наказу Управління «Про оформлення договору купівлі - продажу» №153 від 03.05.2018 укладений договір купівлі- продажу нежитлових приміщень, орендованих ФОП Кузнецовим О.О. №5565-В-С.
Відповідно до розділу 1 цього договору продавець зобов'язується передати у власність, а покупець зобов'язується прийняти нежитлові приміщення цокольного поверху №7-:-13, розташовані у житловому будинку літ. «А-5», загальною площею 96,6 кв. м. за адресою: АДРЕСА_3 орендовані ФОП Кузнецовим О.О. згідно з договором оренди №4189 від 23.01.2018.
Розділом 2 договору визначена вартість об'єкта приватизації.
Так, оціночна вартість об'єкта приватизації, що відчужується, визначена у відповідності до Методики оцінки майна, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України №1891 від 10.12.2003 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 №1033), зафіксована у висновках оцінювача про вартість об'єкта оцінки станом на 28.02.2018, затверджених Управлінням 06.03.2018 і складає 243600 грн. Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості об'єкта приватизації та складає 48720 грн. Разом ціна продажу об'єкта приватизації, вказаного в розділі 1, становить 292320 грн.
Вказаний договір купівлі-продажу від 03.05.2018 №5565-В-С посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Саутенко Н.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1329.
15.05.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Кузнецовим О.О. складено акт прийому - передачі спірних приміщень №5565-В-С.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №282523955 від 02.11.2021 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 175435763101) право приватної власності на вказаний об'єкт нерухомого майна зареєстровано 04.06.2021 за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу, серія та номер:7247, виданий 04.06.2021, видавник: приватний нотаріус Харківського МНО Ємельянова І.Г.
У листопаді 2021 року керівник Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом, в якому просив:
- визнати незаконним та скасувати п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Кузнецовим Олександром Олександровичем, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1329;
- припинити право власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 175435763101, зареєстроване на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу від 04.06.2021 №7247 (номер запису про право власності: 42330081);
- витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв. м, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_4 .
В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначає таке.
Новобаварською окружною прокуратурою м. Харкова здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №42017221080000002 від 04.01.2017 за ч. 2 ст. 366 КК України, за фактами службового підроблення під час оцінки та продажу комунального майна Харківською міською радою. Під час досудового розслідування на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 в Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради проведено вилучення ряду приватизаційних справ, в тому числі щодо приватизації нежитлових приміщень, розташованих за адресою: м. Харків, вул. Бакуліна, 3. Вивченням зазначеної приватизаційної справи встановлено, що рішення міської ради від 21.02.2018 № 1008/18 є незаконним та підлягає скасуванню, у зв'язку з тим, що прийнято з порушенням вимог статті 345 Цивільного кодексу України, статті 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», статей 1, 2, 4, 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», статей 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Прокурор стверджує, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу. При цьому такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме в даному випадку продаж шляхом викупу орендарем об'єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. Однак, у даному випадку ФОП Кузнецов О.О. жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна у нього в оренді не здійснив. У звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заяві ФОП Кузнецова О.О. з проханням надати дозвіл на приватизацію, а також в усій приватизаційній справі, будь-які відомості про такі поліпшення відсутні. ФОП Кузнецов О.О. до органу приватизації, тобто до Управління комунального майна та приватизації, не подавав документи, передбачені п.2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації. Таким чином, за твердженням прокуратури, Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем. Оскільки Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації спірного майна шляхом викупу орендодавцем, то спірне рішення є незаконним та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу визнанню недійсним.
За твердженням прокурора, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, а тому оскільки спірне майно вибуло поза волею власника, Харківської міської територіальної громади, воно підлягає витребуванню у останнього власника в комунальну власність на підставі ст. 388 ЦК України.
Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 зазначає, зокрема, що він є добросовісним набувачем: маючи на меті придбання оспорюваного майна, поводив себе чесно; під час перевірки на «чистоту» майбутнього правочину не повстало жодного питання щодо правомочності відповідача -3 як власника (ФОП Кузнецов О.О. придбав майно за оплатним договором купівлі - продажу, був вказаний як власник у Державному реєстрі речових прав не нерухоме майно без зазначень про жодні обтяження, зробив капітальний ремонт приміщень). Тому правочин за договором купівлі - продажу №5565-В-С для відповідача -4 відповідав усім ознакам дійсності. Крім того, на момент укладання в нотаріальній формі договору купівлі - продажу №7247 від 04.06.2021, за яким право власності на нежитлові приміщення перейшли до відповідача -4, від дати укладання договору купівлі - продажу №5565-В-С від 03.05.2018 минуло більш ніж три роки.
Також, відповідач - 4 просив застосувати строки позовної давності.
Заперечуючи проти позовних вимог Харківська міська рада у відзиві на позовну заяву зазначає, що при проведенні процедури приватизації та прийнятті рішення від 21.02.2018 №1008/18 Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Харківська міська рада діяли в межах своїх повноважень, відповідно до Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про місцеве самоврядування в Україні», Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням Харківської міської ради від 21.06.2017 №691/17. При цьому, Харківською міською радою та Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради повністю дотримано спосіб та порядок проведення процедури приватизації нежитлових приміщень. Також не підлягає визнанню недійсним договір купівлі -продажу, оскільки його укладено у відповідності до вимог чинного законодавства. Крім того, Харківська міська рада зазначає, що позовні вимоги про визнання незаконним пункту рішення та визнання недійсним договору купівлі - продажу є неефективним способом захисту. Стосовно вимоги про витребування майна, Харківська міська рада зазначила, що позивачем не доведено такого суспільного інтересу у потребі держави у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав у втручання у майнові права відповідачів як добросовісних набувачів спірного нерухомого майна. Також, Харківська міська рада зазначає про наявність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності.
Заперечуючи проти позовних вимог Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради у відзиві на позовну заяву зазначає, зокрема, таке: орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп та в даному випадку Управлінням комунального майна та приватизації як уповноваженим органом дотримано спосіб та порядок приватизації нежитлових приміщень; у позовній заяві не наведено правових підстав визнання договору купівлі - продажу недійсним; у даному випадку відсутні правові підстави для витребування майна у добросовісного набувача. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради звернулося з заявою про застосування наслідків спливу строку позовної давності.
Кузнецов О.О. заперечуючи проти позову, зазначає, що саме місцеві ради є органами, які здійснюють функції щодо розпорядження комунальною власністю та визначення способу розпорядження; відповідач - 3 на момент включення приміщень до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу був їх орендарем на підставі договору оренди від 23.01.2018 №4189 та до укладення договору купівлі - продажу від 03.05.2018 №5565-В-С ним було здійснено поліпшення майна, що полягали у приведенні стану приміщення від занедбаного до належного для здійснення підприємницької діяльності. Крім того, після набуття права власності відповідачем - 3 були здійснені невід'ємні поліпшення приміщення. Прокурором не наведено обставин, які є підставами для визнання договору недійсним, а також не надано доказів на підтвердження вини відповідачів чи їх намірів порушити публічний порядок, у зв'язку з чим позовні вимоги прокурора, зокрема, про визнання незаконним та скасування п. 59 додатку до рішення Харківської міської ради та визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С є необґрунтованими. Відповідно вимога про витребування майна, яка є похідною вимогою від попередніх, також не підлягає задоволенню. Також, відповідач - 3 зазначає про наявність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності.
05.09.2024 прокурором подано заяву про зміну предмету позову, в якій він просив вважати вірними такі вимоги:
- визнати незаконним та скасувати п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем Кузнецовим Олександром Олександровичем, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1329;
- витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м., розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_4 (об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 175435763101).
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції зазначив, що у даному випадку Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - ФОП Кузнецовим О.О. здійснювалися поліпшення орендованого приміщення у визначеному законом порядку до звернення із заявою до органу приватизації про викуп майна, а обраний спосіб приватизації шляхом викупу за відсутності доказів здійснення поліпшень суперечить інтересам територіальної громади, у зв'язку з тим, що він фактично свідчить про не проведення конкурсного продажу нежитлових приміщень (аукціон або конкурс), що виключає можливість отримати за об'єкт приватизації більше ринкової вартості, адже на аукціон або конкурс такий об'єкт виставляється з початковою вартістю, що дорівнює ринковій, та в ході їх проведення ціна продажу може збільшитись. Водночас, з огляду на те, що на час звернення прокурора з позовом до господарського суду пункт 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 № 1008/18 уже реалізований та вичерпав свою дію виконанням, а саме шляхом укладення 03.05.2018 договору № 5565-В-С між територіальною громадою в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та ФОП Кузнецовим О.О, визнання незаконним і скасування такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади.
Також, місцевий господарський суд зазначив, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень № 5565-В-С від 03.05.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та ФОП Кузнецовим О.О. укладений з порушенням Законів України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та «Про місцеве самоврядування». Разом з тим, суд першої інстанції врахував, що на підставі договору купівлі-продажу від 04.06.2021 № 7247 право власності на нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_4 , перейшло до ОСОБА_1 , тому захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
З огляду на вищевикладене, місцевий господарський суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18; визнання недійсним Договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1329, необхідно відмовити саме з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова. Адже обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин.
Щодо позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщень цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м., розташованих в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_4 , місцевий господарський суд зазначив, що неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Проте, під час розгляду цієї справи прокурор не навів, а суд не встановив обставин, які б свідчили про недобросовісність 4-го відповідача під час набуття спірного нерухомого майна. В свою чергу, добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
Суд першої інстанції вказав, що критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання. Так, у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
З огляду на не встановлення обставин, які свідчать про недобросовісність ОСОБА_1 під час придбання спірного нерухомого майна суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про витребування спірного нерухомого майна у цього відповідача відповідно до статей 387 і 388 ЦК України.
Надаючи власну правову кваліфікацію обставинам справи, колегія суддів зазначає таке.
Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного з орендарем (відповідачем-3), та витребування майна у останнього набувача (відповідача - 4).
Підставою позовних вимог є порушення вимог законодавства щодо способу приватизації об'єктів комунальної власності шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень (без проведення орендарем поліпшень орендованого майна в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за якою воно було передано в оренду).
В оспорюваному рішенні Харківської міської ради 18 сесії 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про місцеве самоврядування в Україні» та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17.
У договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень №5565-В-С від 03.05.2018 зазначено, що його укладено на підставі рішення 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17 «Про програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 р.р» та рішення 19 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18.
До спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного та Господарського кодексів України, Законів України «Про місцеве самоврядування», «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Відповідно до ст. 345 Цивільного кодексу України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. У результаті придбання єдиного майнового комплексу державного (комунального) підприємства у процесі приватизації до покупця переходять всі його права та обов'язки. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Згідно з ч.4 ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України «Про приватизацію державного майна» встановлено, що об'єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об'єктами малої приватизації. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Статтею 3 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено способи приватизації об'єктів малої приватизації. Приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об'єктів групи Ж.
З моменту прийняття рішення про приватизацію об'єктів, які перебувають у комунальній власності, органами приватизації здійснюється підготовка до їх приватизації відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що полягає, зокрема, у встановленні ціни продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об'єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об'єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України; публікації інформації про об'єкти малої приватизації у відповідних інформаційних бюлетенях та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації; а також вчиненні інших дій, необхідних для підготовки об'єктів малої приватизації до продажу.
Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Статтею 13 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» визначено, що продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.
У статті 14 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» зазначено, що продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов'язання виконати умови конкурсу.
З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об'єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 №439 (далі - Порядок №439).
Згідно з пунктом 8.1 Порядку №439 викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу ІІІ та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.
Пунктом 8.2 Порядку № 439 передбачено, що ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.
Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377 затверджено Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації (далі - Порядок № 377).
Порядок № 377 установлює вимоги до проведення незалежної оцінки орендованого нерухомого майна (крім земельних ділянок), що містить невід'ємні поліпшення (далі - орендоване нерухоме майно), під час приватизації способами, визначеними законодавством, а також процедур ідентифікації невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Порядок № 377 застосовується для оцінки орендованого нерухомого майна, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим, щодо якого прийнято рішення про приватизацію та компенсацію орендарю вартості невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Невід'ємними поліпшеннями орендованого майна є здійснені орендарем за час оренди заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого майна та (або) його споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості (п.1.1 Поряду №377 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 2.1 Порядку №377 ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки. Пункт 2.2 цього порядку визначає перелік підтверджувальних документів про здійснення орендарем поліпшень, що подаються ним до органу приватизації.
Відповідно до пункту 1.1 Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.
У пункті 2.2 цієї Програми до основних принципів індивідуальної приватизації віднесено досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта приватизації; вибір способу приватизації об'єкта.
Отже, Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Аналогічні висновки викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 та постановах Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 13.04.2021 у справі № 922/2934/19, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 20.06.2023 у справі № 922/243/22.
Тобто, викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.
Дослідивши висновок суб'єкта оціночної діяльності про вартість майна - нежитлових приміщень загальною площею 96,6 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Бакуліна, 3 судом встановлено відсутність будь-яких відомостей про те, що третім відповідачем було здійснено їх невід'ємні поліпшення.
Дані обставини відповідачами не спростовані.
З огляду на що, суд приходить до висновку, що відсутні докази, які б підтверджували наявність у Харківської міської ради права здійснювати приватизацію спірних нежитлових приміщень шляхом викупу.
У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 «Черемшина» щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (справа про визначення способу малої приватизації), роз'яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 17.06.2020 у справі №922/2593/19, від 17.06.2020 у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19 зі схожих правовідносин.
Враховуючи викладене, рішення 19 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18 в частині, а саме: п. 59 додатку до рішення, прийнято з порушенням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
В частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Кузнецовим О.О., колегія суддів зазначає таке.
Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави недійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Враховуючи, що у даній справі, відповідачі не спростували тверджень прокурора про відсутність поліпшень орендованого майна, його викуп здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», а зміст договору купівлі-продажу від 03.05.2018 № 5565-В-С суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.
Разом з тим, в даному випадку слід враховувати, що на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно на підставі договору №7247 від 04.06.2021 було передано ОСОБА_1 .
Колегія суддів зазначає, що позовні вимоги прокурора спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно шляхом його повернення у комунальну власність, речове право на яке на час вирішення спору зареєстровано за фізичною особою ОСОБА_1 (четвертий відповідач).
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 27).
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).
Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.
Отже, за встановлених у цій справі обставин, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування у відповідній частині є неефективною, оскільки її задоволення не призведе до відновлення права, яке прокурор вважає порушеним, тобто не дозволить ефективно відновити володіння спірним нежитловим приміщенням, тому така вимога не підлягає задоволенню, що свідчить про правильність та обґрунтованість висновків суду першої інстанції про відмову в позові у наведеній частині з підстав обрання прокурором неефективного способу захисту.
Разом із тим, колегія суддів суду звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду акцентувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.
Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52) та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 02.07.2024 у справі № 906/283/22, від 01.08.2024 у справі № 910/5740/21, від 13.08.2024 у справі № 675/401/20, в яких зокрема зазначено, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Наведене, у свою чергу, виключає необхідність визнання недійсним в судовому порядку й оспорюваного договору купівлі-продажу, укладеного в процесі приватизації спірного нерухомого майна, на чому правильно було наголошено судом першої інстанції.
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148).
Водночас, як уже зазначалося, прокурор у позові, серед іншого, просив витребувати спірне майно у кінцевого набувача.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (ст.330 ЦК України).
ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачає віндикацію.
Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикація - це витребування своєї речі не володіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного безпосередньо із власником договору.
За змістом статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.
На час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 04.06.2021 №7247 зареєстроване на праві приватної власності за ОСОБА_1 .
У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.
Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_1 як кінцевого набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин, а лише зазначає, що у разі якби набувач здійснив дії щодо перевірки історії придбання нерухомості, у нього мали виникнути сумніви щодо придбаного майна, що виключає її добросовісність.
Колегія суддів звертає увагу, що добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).
За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.
Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
При цьому суд враховує, що частина п'ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Судова колегія зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 як кінцевий набувач спірного майна, знав чи міг знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття майна всупереч закону.
Таким чином, у разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними. Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов'язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.
Апеляційний господарський суд також зазначає, що добросовісний набувач не може відповідати через порушення інших осіб, допущені в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Схожий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 09.12.2024 у справі № 754/446/22.
Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи прокурора про те, що Афанасьєвим В.Ю. під час придбання спірного майна допущено необачливість та не перевірено законності придбання ФОП Кузнецовим О.О. такого майна, а також те, що Афанасьєв В.Ю. мав дізнатися про спосіб приватизації майна шляхом викупу (з проведенням невід'ємних поліпшень) та не міг не помітити будь-яких поліпшень.
При цьому прокурором не спростовано ті обставини, що Афанасьєв В.Ю. під час укладання договору купівлі-продажу майна об'єктивно не мав можливості перевіряти правильність актів Харківської міської ради щодо приватизації ФОП Кузнецовим О.О. спірного нерухомого майна, у тому числі щодо наявності підстав для обрання Харківською міською радою способу приватизації такого майна шляхом викупу.
Щодо посилань прокурора на те, що розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно у будь-якому разі підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до приписів частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада.
При цьому, статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада міста Харкова як власник спірного об'єкта нерухомості делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.
Водночас, колегія суддів також враховує, що за обставинами справи виникненню права власності у ФОП Кузнецова О.О. на об'єкт нерухомого майна, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права, слугувала та передувала активна участь у такому процесі органів влади, зокрема, Харківської міської ради, а тому відповідальність за вказані процедури не може покладатися на Афанасьєва В.Ю., який легітимно міг розраховувати на їх належність та легітимність (до аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 01.04.2025 у справі №922/508/22).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.
Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Для застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.
Так, судом апеляційної інстанції встановлено добросовісність набувача та сторонами не спростовано оплатність договору при відчуженні спірного майна.
Стаття 388 ЦК України передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК країни ) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Зазначене також підтверджується висновками Верховного Суду, який неодноразово звертав увагу на те, що можливість задоволення позовних вимог на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язане із встановленням двох основних обставин - наявності волі у власника (позивача, який витребував майно) та обставин переходу права власності до останнього набувача (чи було таке набуття добросовісним чи не добросовісним).
Положеннями вказаної норми не зазначено наслідки у випадку, якщо за встановлених обставинами справи одночасно встановлено і відсутність волі у власника під час вибуття з його володіння майна і наявність добросовісного оплатного набуття права власності відповідачем-володільцем спірного майна.
Разом з тим, у разі витребування спірного майна від добросовісного набувача на користь власника, суди, при застосуванні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право власності відповідача.
Так, у позовах про зобов'язання повернути майно господарським судам необхідно досліджувати, чи не будуть такі заходи втручанням у право особи на мирне володіння майном, що є гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і застосовується судами України як частина національного законодавства.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168) (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «The former king of Greece and others v. Greece» (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Водночас, принцип законності є першою і найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу. Друге речення першого пункту передбачає позбавлення «власності» «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом впровадження «законів». Крім того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, є притаманним всім статтям Конвенції (Iatridis v. Greece [ВП], § 58; Former King of Greece and Others v. Greece [ВП], § 79; Broniowski v. Poland [ВП], § 147).
Існування правової основи у національному законодавстві саме по собі не є достатнім для дотримання принципу законності. Крім того, правова основа повинна мати певну якість, тобто вона повинна бути сумісною з верховенством права і повинна забезпечувати гарантії від свавілля. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що, згадуючи «закон» стаття 1 Першого протоколу посилається на ту саму концепцію, на яку посилається Конвенція в інших місцях використовуючи цей термін, поняття, яке включає як статутне право, так і прецедентне право (Spacek, s.r.o., v. the Czech Republic, § 54; Vistins and Perepjolkins v. Latvia [ВП], § 96).
Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (East West Alliance Limited v. Ukraine, § 167; Unsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.$. v. Bulgaria, § 37).
Будь-яке втручання державного органу у право вільно володіти своїм майном може бути виправданим лише тоді, якщо воно відповідає законним публічним (та загальним) інтересам (Belane Nagy v. Hungary [ВП], п. 113).
Оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
З огляду на викладене колегія суддів звертає увагу, що при розгляді справ, в яких підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу, зокрема щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, судам в першу чергу необхідно досліджувати питання наявності вищевказаних критеріїв співмірності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном, в процесі чого сторони можуть доводити наявність або відсутність обставин справи, пов'язаних з такими критеріями, шляхом подання відповідних доказів.
Як уже зазначалося, за статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов'язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються. Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13.
Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною 2 статті 353 цього Кодексу.
Отже, наведені норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Цивільного кодексу України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи права власності. Водночас зазначені норми допускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема, передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Прокурором у позові не ставиться питання про повернення відповідачу отриманого за недійсним правочином. Тому, у разі задоволення позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 спірного нерухомого майна не буде дотриманий справедливий баланс, оскільки це покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу (відсутність обґрунтованої компенсації у зв'язку з позбавленням права на майно), яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна.
Крім того, колегія суддів враховує, що ФОП Кузнецовим О.О. після укладання договору купівлі - продажу від 03.05.2018 № 5565-В-С був укладений договір будівельного підряду від 07.05.2018 №07/5-18 з ФОП Журавльовим С.О. (виконавець), відповідно до умов якого виконавець зобов'язався з матеріалів замовника на власний ризик виконати роботи з ремонту та оздоблення нежитлових приміщень цокольного поверху №7-:-13, розташованих в житловому будинку літ. «А-5», за адресою: АДРЕСА_3 . Вартість договору складає 247560,00 грн.
15.05.2018 між ФОП Кулєшом В.Л. (виконавець) та ФОП Кузнецовим О.О. (замовник) укладено договір будівельного підряду (сантехнічні роботи), відповідно до умов якого виконавець зобов'язався з матеріалів замовника на власний ризик виконати роботи з сантехнічного облаштування нежитлових приміщень цокольного поверху №7-:-13, розташованих в житловому будинку літ. «А-5», за адресою: АДРЕСА_3 . Вартість договору складає 17000,00 грн.
Таким чином, після приватизації спірних нежитлових приміщень ФОП Кузнецов О.О. здійснив невід'ємні поліпшення, та в наступному за договором купівлі-продажу продав спірні нежитлові приміщення ОСОБА_1 .
Отже, у випадку задоволення позовних вимог про витребування спірного майна на користь Харківської міської територіальної громади, у ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, виникають правомірні сподівання на обґрунтовану та справедливу компенсацію у відповідному розмірі у зв'язку з позбавленням його права власності на майно.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що розмір відповідного відшкодування добросовісному набувачу при поверненні спірних приміщень до комунальної власності, жодним чином не відновить та не покращить економічний інтерес та/або становище територіальної громади м. Харкова.
Таким чином, з одного боку, за обставин відсутності компенсації у зв'язку з позбавленням права власності ОСОБА_1 на спірне майно, на останнього буде покладено надмірний та несправедливий тягар відповідальності за дії інших осіб. З іншого - у випадку проведення обґрунтованого відшкодування на користь вказаного відповідача за рахунок коштів територіальної громади, прокурором не доведено обставин отримання останньою будь-якого економічного ефекту, а відповідно і захисту державного інтересу внаслідок задоволення позову.
Згідно зі ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення без змін,
Керуючись статтями 269, 270, 275, 281-284 Господарського процесуального кодексу України,
Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 28.01.2025 року у справі №922/4397/21 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки оскарження передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 08.09.2025.
Головуючий суддя О.О. Крестьянінов
Суддя Я.О. Білоусова
Суддя Н.О. Мартюхіна