Провадження № 22-ц/803/7660/25 Справа № 180/363/25 Суддя у 1-й інстанції - Тананайська Ю. А. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
03 вересня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Космачевської Т.В., Халаджи О.В.
за участю секретаря судового засідання: Триполець В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №180/363/25 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат» про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12 травня 2025 року,ухвалене у складі судді Тананайської Ю.А.,-
Позивач ОСОБА_1 , через представника - адвоката Гончаренка О.О., звернулась до Марганецького міського суду Дніпропетровської області з позовом до АТ «Марганецький ГЗК» про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позову зазначила, що ОСОБА_1 з 20 листопада 2000 року працювала на підприємстві, з 02 травня 2013 року переведена на дільницю з господарського утримання об'єктів соціальної сфери прибиральником службових приміщень. Наказом №29-к від 30 січня 2025 року її було звільнено з роботи у зв'язку з відсутністю на роботі та неможливістю отримати інформацію про причини її відсутності понад чотири місяці поспіль, на підставі п.8-3 ч.1 ст.36 КЗпП України.
Позивач зазначила, що вона постійно перебувала в м.Марганець. 02 березня 2022 року позивач вийшла на роботу, однак їй в усній формі було повідомлено про простій підприємства та всіх відправили додому на невизначений строк. Відповідач не звертався до неї з метою встановлення причин її відсутності на робочому місці. ОСОБА_1 отримувала щомісячно середній заробіток в розмірі 2/3 від заробітної плати. В січні 2025 року на її мобільний телефон ніхто не телефонував, акти, які складені підприємством є формальними.
Вважає що її звільнено було без законних підстав та з порушенням встановленого законом порядку, а тому звернулася до суду з даним позовом.
Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12 травня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 - залишено без задоволення.
Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій вважає, що дане рішення суду було прийнято внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.
В обґрунтування скарги зазначає, що судом першої інстанції не прийнято до уваги, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження повідомлення позивача про прийняті ним розпорядження та накази, як наприклад про наказ про простій за березень 2022 року, оскільки цей наказ був в усній формі, не надав доказів будь-яких комунікацій з позивачем за період 2022 рік по 2025 рік, зокрема телефонних дзвінків, повідомлень, рекомендованих листів, тощо. А покази свідків з боку відповідача - не є належними та допустимими доказами, оскільки свідки є зацікавленими особами.
Вказує, що долучений до справи скриншот з месенджеру «VIBER» не містить інформацію на який номер телефону був відправлений та ким саме, оскільки не читабельний, окрім цього матеріали справи не містять відомостей про телефонні дзвінки чи повідомлення збоку відповідача на телефон позивача.
Зауважує, що суд першої інстанції фактично визначив обов'язок саме позивача на комунікацію з працівником, звільнив від доказування вчинення ним дій, спрямованих на встановлення комунікацій з позивачем.
Наголошує, що будь-які сумніви в законності звільнення з роботи повинні тлумачитись на користь працівника.
У зв'язку з чим просила апеляційну скаргу задовольнити, а рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12 травня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відповідач АТ «Марганецький ГЗК» в особі Голови правління Алєксєєнка О.М. подав відзив на апеляційну скаргу, якому просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12 травня 2025 року у цивільній справі №180/363/25 - залишити без змін.
Зазначає, що вимоги і припущення позивача, викладені в апеляційній скарзі, ними не визнаються повністю, оскільки вважаються необґрунтованими та безпідставними.
Вказує, що доводи апеляційної скарги представника позивача є такими, що не відносяться до суті заявлених позовних вимог, жодним чином не спростовують висновки суду першої інстанції, а тому відсутні підстави для задоволення вказаної апеляційної скарги.
Зауважує, що при ухваленні рішення суд за своїм внутрішнім переконанням, в повному обсязі оцінив наявні в матеріалах справи докази, а також повно і всебічно з'ясував обставини, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Звертає увагу суду, що згідно ч.2 ст.7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником.
Вказує, оскільки позивач ОСОБА_1 не виходила на зв'язок, тому домовитись про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин з ОСОБА_1 у відповідача не було можливості.
Вважає, що звільнення позивача через відсутність на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль було здійснено з урахуванням діючого законодавства.
Позивач в судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.
Представник відповідача заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила відмовити у її задоволенні.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги і відзиву, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.
Так, судом встановлено, що 20 листопада 2000 року ОСОБА_1 прийнято ВАТ «Марганецький ГЗК».
З травня 2013 року - переведена на дільницю з господарського утримання об'єктів соціальної сфери прибиральником службових приміщень, що підтверджується копією трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_1 .
Наказом №29-к від 30 січня 2025 року прибиральника службових приміщень дільниці по господарському утриманню об'єктів соціальної сфери ОСОБА_1 звільнено згідно п.8-3 ч.1 ст.36 КЗПП України - через відсутність на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль.
Згідно наказу ОСОБА_1 відсутня на роботі з 15 серпня 2022 року по теперішній час, інформацію про причини її відсутності отримати неможливо, на телефонні дзвінки не відповідає, за місцем проживання відсутня.
Копію наказу ОСОБА_1 отримала 03 лютого 2025 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав недоведеним належними та допустимими доказами той факт, що позивачка інформувала свого роботодавця про причини її відсутності на роботі у період з 15 серпня 2022 року по 30 січня 2025 року.
Із серпня 2022 року до січня 2025 року позивач, за умови добросовісності її дій, могла усвідомлювати, що вона не з'являється на роботі, не виконує свої посадові обов'язки та не отримує заробітну плату. У зазначений період часу вона не зверталась до роботодавця із будь-якими заявами, зокрема про надання відпусток, переведення на дистанційну роботу, зміну умов праці та ін. Натомість, Законом не визначено обов'язку роботодавця вчиняти дії, направлені на розшук працівника, який не з'являться на роботі, а лише переконатися у фактичній відсутності працівника на робочому місці понад 4 місяці поспіль та відсутності інформації про причини такої відсутності в цей період.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Частинами першою та другою статті 10 ЦПК України закріплено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбаченийу статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Підстави припинення трудового договору містяться у статті 36 КЗпП України.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому продовжено і триває досі.
15 березня 2022 року прийнято Закон України №2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Згідно з пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» цього Закону главу XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України доповнено пунктом 2 такого змісту: Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Положення Закону України від 15 березня 2022 року №2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж КЗпП України - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану.
Із набранням чинності 19 липня 2022 року Закону №2352-IX, серед іншого, частину першу статті 36 КЗпП України було доповнено пунктом 8-3 такого змісту: 8-3) відсутність працівника на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль.
Чотири місяці рахуються від дня, коли Закон №2352-IX набрав чинності, тобто з 19 липня 2022 року, оскільки закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).
При чому цю підставу (пункт 8-3 частини першої статті 36 КЗпП України) для припинення трудового договору не слід ототожнювати зі звільненням у зв'язку з прогулом (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України).
Для припинення дії трудового договору за відповідною підставою мають бути одночасно дотримані дві обов'язкові умови: 1) фактична відсутність працівника на робочому місці понад чотири місяці поспіль; 2) відсутність інформації у роботодавця про причини такої відсутності понад чотири місяці підряд (при цьому не має значення поважність чи неповажність причин такої відсутності).
У випадку невиконання одночасно двох вищенаведених умов звільнення відповідно до такої підстави може бути визнано судом незаконним, наприклад, якщо працівник доведе, що протягом чотирьох місяців інформував роботодавця про причини своєї відсутності.
Відповідно до частини першої та третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судом першої інстанції встановлено, що з 15 серпня 2022 року позивач ОСОБА_1 була відсутня на роботі та не надавала роботодавцю інформації про причини її відсутності.Тобто, Позивач, усвідомлювала, що вона не з'являється на роботі, не виконує свої посадові обов'язки та не отримує заробітну плату.
Позивач не заперечувала факт її відсутності на робочому місці протягом вказаного періоду і обізнаності про роботу підприємства. У зазначений період часу вона не зверталася до роботодавця із будь-якими заявами, зокрема про надання відпусток, переведення на іншу роботу, зміну умов праці та ін.
Підставою для скасування оспорюваного наказу позивач визначила те, що їй було усно повідомлено про простій та вона чекала, коли її запросять на роботу.
Отже, позивачем не спростовано незаконність дій відповідача, щодо її звільнення.
Судом першої інстанції встановлено, що звільнення позивача ОСОБА_1 відбулось на законних підставах та у відповідності із діючим законодавством, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.
Апеляційним судом під час перегляду справи не встановлено допущення судом першої інстанції неправильного застосування норм матеріального права, як і не встановлено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, судом апеляційної інстанції не встановлено та апелянтом таких обставин не зазначено.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12 травня 2025 року - немає.
Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення.
Рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12 травня 2025 рокуу цивільній справі №180/363/25 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складено 03.09.2025р.
Головуючий суддя О.В.Агєєв