65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"04" вересня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/550/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/550/25
за позовом: Громадської спілки «Українська ліга авторських та суміжних прав» (02002, м. Київ, вул. А. Аболмасова, буд.5, група приміщень 57, офіс 7)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Планета Аметист» (65062, м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5 Б)
про стягнення 11 205,00 грн,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Громадська спілка «Українська ліга авторських та суміжних прав» звернулася до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Планета Аметист», в якій просить суд стягнути з відповідача суму основного боргу, що складає 11205 грн, а також судові витрати.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає про порушення відповідачем зобов'язань за договором про забезпечення правомірного використання об'єктів авторського права та об'єктів суміжних прав в публічних закладах №ТЗ-46/06/24-Н від 01.06.2024 в частині сплати платежів.
Як вказує позивач, договір про правомірне використання, що є предметом цього позову, є таким договором, що витікає з суті правовідносин, що виникають за ними між його сторонами. Отже, позивач очікує на виплату винагороди (роялті) за використання об'єктів суміжних прав від користувача, що, згідно договору, мають надходити на його рахунки, але такі платежі відповідачем здійснено не було, що стало підставою подання цієї позовної заяви.
Як зазначає позивач, щодо договору про правомірне використання немає в наявності жодних умов, які могли б призвести до виключення з правила щодо обов'язковості виконання умов договору. Це означає, що договір про правомірне використання не розірваний за взаємною згодою сторін, які його підписали, не розірваний в судовому порядку, за договором про правомірне використання немає односторонньої відмови від його виконання з боку відповідача у випадках передбачених законом або договором, жодне зобов'язання за цим договором про правомірне використання не було припинене на підставах, що містяться в главі 50 ЦКУ та договір про правомірне використання не є нікчемним (укладений відповідно до вимог законодавства України) та не визнавався недійсним судом.
Зазначене вище, на думку позивача, означає, що всі без виключення обов'язки за договором про правомірне використання підлягають повному і безумовному виконанню, проте відповідач зазначених вимог закону не дотримався.
Окрім того, за ствердженням позивача, положення договору свідчать про наявність у відповідача обов'язку із сплати винагороди за 1 (один) рік. Тобто, у відповідача є заборгованість перед позивачем та Авторською організацією, на рахунки яких перераховує кошти відповідача Приватна організація «Українська ліга авторських і суміжних прав», стосовно 1-го року. При цьому, у договорі згадується розстрочка, дія якої обумовлена певними факторами.
Також позивач зазначає, що при визначенні питання, в якому саме розмірі на сьогоднішній день відповідач повинен здійснити виплату позивачу, є питання того, чи діяв на дату подання цього позову режим розстрочки платежів за договором про правомірне використання. Відповідно до п. 3.5. договору про правомірне використання механізм розстрочки передбачений цим договором діє наступним чином. Користувач активує механізм розстрочки шляхом здійснення першого Єдиного щомісячного сукупного платежу за майнові права (роялті) в повному обсязі не пізніше 15-ти днів з дати підписання цього договору. Режим розстрочки за загальним правилом за цим договором діє без обмеження строку. В той же час, якщо користувач не сплачував Єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права два календарних місяці поспіль, то механізм розстрочки припиняє дію достроково і розпочинають діяти умови річної оплати (умови річної оплати означають: оплату за рік у вигляді повної передоплати, причому її строк здійснення вважається таким, що настав; і це правило стосується кожного із дозволів: як стосовно авторських прав, так і стосовно суміжних прав). Підставою для оплати в цьому випадку є сам цей договір із додатками до нього.
Позивач також стверджує, що на дату цієї позовної заяви відповідач не сплачував за договором про правомірне використання кошти більше ніж 2 (два місяці). Загалом відповідачем було сплачено 4482,00 грн за договором. Дата сплати Єдиного щомісячного сукупного платежу за майнові права, який не було здійснено, настала 27.07.2024. З цієї дати до дати написання позовної заяви минуло більше ніж 2 (два) місяці. Відповідно, це означає, що механізм (режим) розстрочки є таким, що вже не діє відповідно до п.3.5. договору про правомірне використання, строк оплати для відповідача на поточний момент настав щодо 1 (одного) повного року.
Оскільки, механізм (режим) розстрочки є таким, що вже не діє, відповідно до п.3.5. договору про правомірне використання, відповідач має сплатити за цей період «у вигляді повної передоплати».
Водночас, позивач наголошує, що від відповідача не надходило належного повідомлення про припинення договору у строк, передбачений ліцензійними угодами, а відтак договір було пролонговано на 1 рік з листопада 2020 року по жовтень 2021 року, з листопада 2021 року по жовтень 2022 року та з листопада 2022 року по жовтень 2023 року.
Отже, відповідно до умов договору, укладеного між сторонами, відповідач має заборгованість за 10 місяців у першому році дії договору, за які не була здійснена оплата послуг, яка складає 22410,00 грн.
Відтак, позивач вважає, що йому належить 50% від винагороди, що підлягає перерахуванню відповідачем на рахунок Приватної організації «Українська ліга авторських і суміжних прав», що дорівнює 11205,00 грн, та складається з наступного періоду дії договору: перший рік дії договору, що складається з дванадцяти місяців, дата несплати якого настала 27.07.2024, що складає 22410,00*50% = 11205 грн.
Отже, за підсумком позивача, загальна заборгованість за договором становить 11205,00 грн, внаслідок несплати якої відповідачем позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених і охоронюваних законом інтересів.
Відзив на позов відповідач суду не надав, своїм правом на захист не скористався.
Інші заяви по суті до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.02.2025 позовна заява вх.№568/25 була передана на розгляд судді Цісельського О.В.
21.02.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№ 568/25 від 17.02.2025) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/550/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.
Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 21.02.2025 була надіслана позивачу до його електронного кабінету та доставлена 21.02.2025, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного документу.
Так, враховуючи відсутність у Товариства з обмеженою відповідальністю «Планета Аметист» електронного кабінету, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України копія ухвали від 21.02.2025 про відкриття провадження у справі № 916/550/25 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в позовній заяві та у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 65062, м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5 Б.
Як вбачається з матеріалів справи, надіслана відповідачу рекомендованим листом з позначкою «Судова повістка» ухвала про відкриття провадження у справі була повернута поштовою установою на адресу суду з відбитком календарного штемпелю на конверті та відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення.
Згідно п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Виходячи зі змісту статей 120, 242 Господарського процесуального кодексу України, пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДР прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством у зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.11.2021 року у справі № 908/1724/19, від 14.08.2020 року у справі № 904/2584/19, від 13.01.2020 року у справі № 910/22873/17, від 19.12.2024 року у справі № 910/9262/23 тощо.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанови Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі № 910/16249/19, від 19.05.2021 у справі № 910/16033/20, від 20.07.2021 у справі № 916/1178/20, тощо).
В пункті 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі № 910/719/19 та в пункті 97 постанови від 17.05.2024 року об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/17772/20 сформульовано висновки про те, що негативні наслідки через неодержання підприємцем звернення до нього, якщо таке звернення здійснене добросовісно і розумно, покладаються на підприємця. Не може вважатися неотриманим чи отриманим несвоєчасно звернення відправника до одержувача, якщо одержувач власними діями чи бездіяльністю (наприклад, несвоєчасним зверненням до відділення поштового зв'язку, незабезпечення особи для отримання кореспонденції за своєю адресою тощо) призвів до затримки в одержанні кореспонденції. Протилежний підхід суперечив би принципам справедливості, добросовісності і розумності (стаття 3 ЦК України).
Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявності порушень оператором поштового зв'язку вимог Правил надання послуг поштового зв'язку, суд вважає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто, повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції або повернуті органами зв'язку з позначками «адресат відсутній», «закінчення терміну зберігання» тощо з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій. Відсутність сторони за адресою чи незабезпечення одержання за такою адресою кореспонденції створює саме для учасника справи негативні наслідки, які він зобов'язаний передбачити та самостійно вжити заходи щодо їх ненастання.
Сам лише факт не отримання учасником провадження кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.
В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.
Суд зауважує, що, виходячи зі змісту диспозитивних положень пунктів 1-5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення може бути не лише день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення (тобто день фактичного отримання рішення), а й день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (аналогічні висновки викладені у Постанові Верховного Суду від 11.07.2024 у справі № 903/237/23).
З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв'язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, судом протягом розгляду справи вживалися додаткові заходи щодо належного та фактичного повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом за всіма відомими суду засобами зв'язку з відповідачем, а саме секретарем судового засідання передано телефонограму представнику відповідача Білаш О.Я., яка сповістила, що працює на підприємстві.
Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача своєчасно та належним чином про розгляд справи і забезпечення реалізації ним своїх прав, матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв'язку з відповідачем.
У цьому випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 916/550/25 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.
Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.
Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.
Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення. Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника.
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».
За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).
У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.
Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.
Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
04.09.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
01.06.2024 між Громадською спілкою «Українська ліга авторських і суміжних прав» (Суміжна Організація), Громадською спілкою «Організація колективного управління авторськими та суміжними правами» (Авторська Організація), Приватною організацією «Українська ліга авторських і суміжних прав» (ПО УЛАСП) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Планета Аметист» (користувач) було укладено договір №ТЗ-46/06/24-H про забезпечення правомірного використання об'єктів авторського права та об'єктів суміжних прав в публічних закладах.
Пунктом 1.1 договору встановлено, що користувач доручає ПО УЛАСП укласти від його імені та за його рахунок договори, за якими користувач отримає одночасно як дозвіл на використання (способом публічного виконання) майнових прав щодо об'єктів авторського права (творів), так і дозвіл на використання (способом публічного виконання) майнових прав щодо об'єктів суміжних прав (фонограм та зафіксованих у них виконань).
Відповідно до п.1.2 договору сторони цим договором передбачають особливий порядок перерахування коштів від користувача до Авторської Організації та Суміжної Організації, який при цьому не пов'язаний із жодними додатковими витратами з боку користувача, а направлений на раціональний поділ роялті за напрямками оплати за використання об'єктів авторського права та суміжних прав.
Пунктом 2.1 договору встановлено, що критерії, за якими відбирались контрагенти, у яких користувач отримає дозвіл щодо публічного виконання в сфері авторського права та в сфері суміжних прав: наявність репрезентативності (великої кількості майнових прав в управлінні) та/або наявність акредитації. В результаті контрагентами користувача були обрані наступні організації: для публічного виконання фонограм та зафіксованих у них виконань - Суміжна Організація (Громадська спілка «Українська ліга авторських та суміжних прав»); для публічного виконання творів - Авторська Організація (Громадська спілка «Організація колективного управління авторськими та суміжними правами»).
Згідно з пунктом 3.1 договору вказаний договір про надання дозволу на використання суміжних прав та виплату винагороди за використання об'єктів суміжних прав укладається строком на 1 (один) рік (із автоматичною пролонгацією) і є за своєю правовою природою ліцензійним договором.
Відповідно до п.3.2 договір про надання дозволу на використання авторського права та виплату винагороди за використання об'єктів авторського права укладається строком на 1 (один) рік (із автоматичною пролонгацією) і є за своєю правовою природою ліцензійним договором.
Сторонами у п. 3.3 договору погоджено, що за договорами, зазначеними в п.3.1. та 3.2. користувач здійснює оплату за весь строк дії договору шляхом виплат в розстрочку, а саме здійснює оплату щомісячними платежами, розмір яких встановлено у Додатку № 3 до цього договору. При цьому користувачем здійснюється оплата єдиним платежем, як за авторські, так і за суміжні права (надалі також - «Єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права») в розмірі, що зазначений в додатку №3 до цього договору (з урахуванням інших положень договору) в строк для сплати роялті, що визначений у додатку №3 до цього договору на рахунок ПО УЛАСП (Приватної організації «Українська ліга авторських і суміжних прав»), який вказаний у відповідному виставленому Приватною організацією «Українська ліга авторських і суміжних прав», рахунку.
У випадку, якщо реквізити для оплати, зазначені у виставленому рахунку та цьому договорі не співпадають, користувач має сплатити кошти за реквізитами для оплати, що вказані у відповідному рахунку. ПО УЛАСП може надсилатися користувачу рахунок-фактура та акт нарахування роялті в електронній формі, підписаний із використанням електронного цифрового підпису за допомогою системи електронного документообігу.
Відповідно до п. 3.5. договору, механізм розстрочки, передбачений цим договором, діє наступним чином. Користувач активує механізм розстрочки шляхом здійснення першого єдиного щомісячного сукупного платежу за майнові права (роялті) в повному обсязі не пізніше 15 днів з дати підписання цього договору. Режим розстрочки за загальним правилом діє без обмеження строку. В той же час, якщо користувач не сплачував єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права два календарних місяці поспіль, то механізм розстрочки припиняє дію достроково і розпочинають діяти умови повної оплати за весь строк дії ліцензійних договорів (умови повної оплати означають: оплату за весь строк у вигляді повної передоплати, причому її строк здійснення вважається таким, що настав; і це правило стосується кожного із дозволів: як стосовно авторських прав, так і стосовно суміжних прав). Підставою для оплати в цьому випадку є сам цей договір із додатками до нього.
Згідно з п. 3.6 договору отриманий ПО УЛАСП від користувача Єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права перераховується ПО УЛАСП на рахунок Суміжної Організації та на рахунок Авторської Організації. Пропорції щодо перерахування на Суміжну Організацію та на Авторську Організацію дотримуються ПО УЛАСП завжди в рівних частках (50% на 50%). Тобто 50% від зазначеного платежу користувача має отримати Суміжна Організація, а інші 50% - Авторська Організація.
Відповідно до п.3.7 договору акт нарахування роялті виписується кожен місяць і підписується із використанням електронних цифрових підписів за допомогою системи електронного документообігу. Повернення підписаного акту не є обов'язковим.
Відповідно до п. 4.1 договір про надання дозволу на використання суміжних прав та виплату винагороди за використання об'єктів суміжних прав оформлений у вигляді додатку №1 до цього договору і є його невід'ємною частиною.
Пунктом 4.2 договору встановлено, що договір про надання дозволу на використання об'єктів авторського права та виплату винагороди за використання об'єктів авторського права оформлений у вигляді додатку №2 до цього договору і є його невід'ємною частиною.
У п. 4.3 укладеного договору сторонами погоджено, що надання дозволу, строк його дії, спосіб використання об'єктів авторського права та суміжних прав визначаються безпосередньо в додатках №1 та №2 до цього договору. Строк дії цього договору визначається строком дії того дозволу, який буде діяти довше (враховуючи додаток №1 та додаток №2 до цього договору). Адреса публічного закладу (адреси публічних закладів) (прим. - територія), в яких користувач отримує дозволи використовувати об'єкти авторського права та суміжних прав, визначені в додатку №3 до цього договору. Розмір винагороди (роялті) визначається сторонами як додатку №3, так і в додатках №l та №2 відповідно стосовно суміжних прав та стосовно авторських прав. Порядок виплати сукупної суми винагороди (роялті) користувачем на рахунок ПО УЛАСП встановлений цим договором та додатком №3 до нього, при цьому, порядок сплати винагороди роялті ПО УЛАСП (від імені i за рахунок користувача) на користь Авторської Організації та Суміжної Організації встановлений також відповідно додатками №1 та №2 до цього договору. Сторони можуть дооформити інші додатки та додаткові угоди до цього договору.
Згідно з пунктом 5.1 вказаного договору у разі виникнення заборгованості користувача за цим договором (основним договором із додатками до нього) позов (позови) на стягнення такої заборгованості може бути подано окремо ПО УЛАСП, окремо Авторською Організацією до користувача щодо наявної у користувача окремої заборгованості перед Авторською Організацією, окремо Суміжною Організацією до користувача щодо наявної у користувача окремої заборгованості перед Суміжною Організацією, а також у разі досягнення домовленості між Авторською Організацією та Суміжною Організацією ними може бути поданий спільний позов про стягнення заборгованості з користувача.
Відповідно до п.5.3 договору дія цього договору (включаючи додатки до нього) поширюється на всі майнові права, про які в ньому йдеться. В той же час цей договір (включаючи додатки до нього) не охоплюватиме майнові права, вилучені із дозволів, що були надані користувачу за цим договором (включаючи додатки до нього). У зв'язку із таким вилученням відповідні зміни до договору здійснюються автоматично (Авторська організація та Суміжна організація не надають право на використання вилучених прав, а Користувач не здійснює використання в цій частині) і не потребують підписання окремих документів. Інформування про майнові права вилучені із дозволів за цим договором буде здійснено: щодо авторських прав - на сайті Авторської Організації (www.okuasp.org.ua) та щодо суміжних прав - на сайті Суміжної Організації (www.ulasp.com.ua) за умови, що така інформація отримана від правовласника (правовласників) в належному порядку та у чіткій відповідності із нормами закону. При цьому, вилучення майнових прав із дозволів не матиме за цим договором (включаючи додатки до нього) наслідків фінансового характеру в рамках цього договору (включаючи додатки до нього) щодо жодної із сторін цього договору.
Між користувачем, від імені якого діє ПО УЛАСП, та Громадською спілкою «Українська ліга авторських і суміжних прав» (Суміжна Організація) було укладено договір про надання дозволу на використання об'єктів суміжних прав та виплату винагороди за використання об'єктів суміжних прав (додаток №1 до договору).
Згідно з п.5.1 додатку №1 до договору, цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє 1 (один) рік, а в частині невиконаних фінансових зобов'язань, фінансових санкцій та будь-яких інших зобов'язань - до їх повного виконання.
Відповідно до п.5.2 додатку №1 до основного договору, у випадку, якщо жодна із сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення дії цієї ліцензійної угоди виключно протягом місяця до настання дати закінчення її строку, дія цієї ліцензійної угоди вважається подовженою на той самий строк і на тих же умовах, і так кожного разу коли протягом місяця до завершення строку дії цієї ліцензійної угоди не буде належного повідомлення про припинення.
Належним повідомленням про припинення зі сторони користувача є лист з доданим до цього актом припинення використання об'єктів суміжних прав, що має бути підписаний уповноваженими представниками сторін. Повідомлення про припинення дії цієї ліцензійної угоди має бути надіслане засобами поштового зв'язку (цінним листом), при цьому належним доказом направлення повідомлення є чек відділу поштового зв'язку із зазначенням вказаних у цій ліцензійній угоді поштових реквізитів сторони на адресу якої направлено листа, а також опис вкладення з відтиском (печаткою) поштового відділу, який посвідчує відправлення зазначеного вище повідомлення. Якщо жодна із сторін не повідомляє іншу сторону про припинення дії цього договору протягом місяця до завершення строку дії цієї ліцензійної угоди (через що ліцензійна угода продовжить свою дію на той самий строк), то виплата платежів проводиться з урахуванням офіційного річного рівня інфляції (тобто загальна сума платежу на кожен наступний рік збільшується шляхом множення на офіційний індекс інфляції попереднього року і т.д). Положення про збільшення розміру платежів (винагороди) через річний рівень інфляції є обов'язковим для виконання без підписання сторонами будь-яких додаткових угод, воно діє з першого дня коли договір було автоматично продовжено.
Додатком №2 до вказаного договору виступає договір про надання дозволу на використання об'єктів авторського права та виплату винагороди за використання об'єктів авторського права від 01.06.2024, котрий фактично містить аналогічні положення, зазначені сторонами у додатку №1.
Крім того, 01.06.2023 сторонами було укладено додаток №3 до основного договору, у якому сторони погодили перелік закладів, в яких користувач здійснює використання об'єктів суміжних прав та об'єктів авторського права, а саме, Дитяча планета (Петропавлівська Борщагівка, вул. Садова, 1Г) (п.1 додатку №3) та розмір Єдиного щомісячного сукупного платежу за майнові права, який складає 2241,00 грн (п.2 додатку №3).
Пунктами 2.2 вказаного додатку №3 сторонами погоджено, що Єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права перераховується користувачем на розрахунковий рахунок ПО УЛАСП відповідно до умов основного договору. Він сплачується не пізніше, ніж за п'ять днів до початку місяця за який він здійснюється. Перший платіж здійснюється не пізніше п'яти календарних днів з моменту підписання основного договору. Це ж правило застосовується у випадку пролонгації основного договору з додатками. Не зважаючи на дату укладання договору, користувач здійснює перший платіж за весь місяць (календарний період), в якому було укладено основний договір.
Сторонами також було укладено додаток № 4 та додаток №5 до основного договору, якими затверджено форму звіту при використанні об'єктів суміжних прав та об'єктів авторських прав та угоду щодо питань обробки персональних даних у процесі взаємодії.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.
За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 3 статті 426 Цивільного кодексу України встановлено, що використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених Цивільним кодексом України та іншим законом.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Згідно із приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За правилами статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини 1 статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Приписами статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
В свою чергу, частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Як встановлено статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Відповідно до ч. 1, 3-6 ст. 1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.
Згідно з ч.1 ст. 1110 ЦК України, ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності.
За змістом статті 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права», організація колективного управління (організація колективного управління майновими правами) - організація, що управляє на колективній основі майновими правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав і не має на меті одержання прибутку.
Відповідно до частин 4 і 5 статті 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права», за авторським договором про передачу невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам. Право на передачу будь-яким особам невиключних прав на використання творів мають організації колективного управління, яким суб'єкти авторського права передали повноваження на управління своїми майновими авторськими правами.
Частиною 2 статті 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» передбачено, що договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов (строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється передаване право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнено згоди). Авторська винагорода визначається у договорі у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. При цьому ставки авторської винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні ставки, встановлені Кабінетом Міністрів України.
Суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: а) особисто; б) через свого повіреного; в) через організацію колективного управління (стаття 45 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).
Відповідно до ч.3, ч.5 ст. 48 Закону України «Про авторське право і суміжні права» встановлено, що повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі.
На основі одержаних повноважень організації колективного управління надають будь-яким особам шляхом укладання з ними договорів невиключні права на використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав.
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Господарський суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, зазначає, що між позивачем, як суміжною організацією, та відповідачем, як користувачем, укладено договір №ТЗ-45/06/24-Н про забезпечення правомірного використання об'єктів авторського права та об'єктів суміжних прав в публічних закладах.
Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд дійшов висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором на виплату винагороди за використання в комерційній діяльності музичних творів.
Відтак, укладений між сторонами договір №ТЗ-46/06/24-Н від 01.06.2024, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, і за своїм змістом та правовою природою є ліцензійними договорами, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 75 Цивільного кодексу України.
Матеріали справи не містять доказів повідомлення відповідачем позивача про припинення дії ліцензійного договору, а отже, доводи позивача в частині продовження строку дії договору на наступний рік дії суд вважає підтвердженими та обґрунтованими. Також суд зазначає, що відповідачем не надано доказів оспорювання укладеного договору.
Отже, спірний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно статей 173, 174, 175 Господарського кодексу України, статей 11, 202, 509, 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Як встановлено судом, 01.06.2024 сторонами було укладено додаток №3 до основного договору, у якому сторони погодили розмір Єдиного щомісячного сукупного платежу за майнові права, який складає 2241,00 грн за кожен заклад користувача (п.2 додатку №3).
Пунктом 2.2 вказаного додатку №3 сторонами погоджено, що Єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права перераховується користувачем на розрахунковий рахунок ПО УЛАСП відповідно до умов основного договору. Він сплачується не пізніше ніж за п'ять днів до початку місяця за який він здійснюється. Перший платіж здійснюється не пізніше п'яти календарних днів з моменту підписання основного договору. Це ж правило застосовується у випадку пролонгації основного договору з додатками.
Позивач виконав свої зобов'язання у повному обсязі, а відтак у відповідача є обов'язок по сплаті платежів згідно умов, які сторони погодили в договорі.
Відповідно до п. 5.1 договору у разі виникнення заборгованості користувача за цим договором (основним договором із додатками до нього) позов (позови) на стягнення такої заборгованості може бути поданий окремо, зокрема, суміжною організацією до користувача щодо наявної у користувача окремої заборгованості перед суміжною організацією, а також у разі досягнення домовленості між авторською організацією та суміжною організацією ними може бути поданий спільний позов про стягнення заборгованості з користувача.
Відповідач про дійсність отриманих послуг та проти наявності заборгованості не заперечив, належними, достовірними, вірогідними доказами не спростував доводів позовної заяви, не надав суду доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені в ході судового розгляду. Натомість, у випадку ненадання послуг за договором відповідач міг звернутися до позивача із вимогою припинення чи розірвання такого. Однак доказів такого звернення відповідачем також не надано.
З огляду на те, що відповідач не здійснював єдиний щомісячний платіж більше двох календарних місяців поспіль, суд дійшов висновку, що механізм розстрочки припинив дію достроково у відповідності до норм п. 3.5. договору, а відповідач зобов'язаний сплатити позивачеві 50% винагороди за період одного повного року дії договору, розмір якої, за розрахунком позивача, становить 11205 грн (10 місяців у першому році дії договору, дата несплати якого настала 27.07.2024).
Відповідач самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями і така відповідальність не може ставитися у залежність від дій чи бездіяльності будь-яких третіх осіб.
Відтак, беручи до уваги зазначені законодавчі положення та дослідивши встановлені обставини справи, судом було встановлено факт неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе договірних зобов'язань за умовами спірного договору, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, не спростовано з боку відповідача належними та допустимими доказами за час розгляду справи, у зв'язку з чим, позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості в загальному розмірі 11205,00 грн є обґрунтованими, підтверджені відповідними доказами і підлягають задоволенню судом в повному обсязі.
При цьому господарський суд вважає за необхідне зауважити наступне.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до ч.ч.1 та 3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з наведеного, потрібно зазначити, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. При цьому кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо.
Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права, які враховуються за правилами ч.4 ст.236 ГПК України, зроблено в постанові Великої Палати Верховного суду від 21.06.2023 по справі № 916/3027/21.
Таким чином, Товариство з обмеженою відповідальністю «Планета Аметист» ніяким чином не спростувало твердження позивача щодо безпідставної неоплати винагороди за договором, тому, виходячи з матеріалів справи, господарський суд вважає більш вірогідним те, що позивач надав обумовлені послуги, а відповідач умови спірного договору протиправно не виконує.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України»).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
На підставі повного, всебічного та безпосереднього дослідження наявних в матеріалах справи доказів в сукупності з урахуванням всіх обставин справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, враховуючи, що відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно вимогам закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, приймаючи до уваги викладені обставини, оскільки судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, а відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували сплату спірної заборгованості, суд вважає позовні вимоги щодо стягнення з відповідача заявленої заборгованості правомірними, законними та обґрунтованими, такими, що не спростовані відповідачем, і підлягають задоволенню в повному обсязі.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приймаючи до уваги задоволення в повному обсязі позовних вимог позивача, сплачений останнім при поданні позову судовий збір в розмірі 3028,00 грн підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов - задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Планета Аметист» (65062, м. Одеса, Гагарінське плато, буд. 5 Б, код ЄДРПОУ 45429226) на користь Громадської спілки «Українська ліга авторських та суміжних прав» (02002, м. Київ, вул. А. Аболмасова, буд.5, група приміщень 57, офіс 7, код ЄДРПОУ 42502769) суму заборгованості в розмірі 11 205 (одинадцять тисяч двісті п'ять) грн 00 коп та витрати на оплату судового збору в розмірі 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.
Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.
Повне рішення складено 04 вересня 2025 р.
Суддя О.В. Цісельський