Справа № 362/296/25
Провадження № 2/362/1413/25
05 вересня 2025 року
суддя Васильківського міськрайонного суду Київської області Марчук О.Л., розглянувши в порядку спрощеного провадження у місті Василькові Київської області цивільну справу за позовом керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне спеціалізоване підприємство «Ліси України» про витребування земельної ділянки,
Прокурор звернувся до суду з позовом в обґрунтування якого зазначив, що відповідач набув право приватної власності на земельну ділянку яку було неправомірно вилучено із земель лісогосподарського призначення без згоди користувача, а тому, на підставі статей 16, 391, 396 Цивільного кодексу України, статей 19, 20, 55, 84, 149, 152, 153 Земельного кодексу України, статей 7, 8 Лісового кодексу України, прокурор просить витребувати на користь держави в особі Обухівської районної державної адміністрації в категорію лісогосподарського призначення із незаконного володіння відповідача земельну ділянку з кадастровим номером 3221482801:02:006:0006 (а.с. 1 - 19).
Дану справу розглянуто в порядку спрощеного провадження.
Прокурор 22 січня 2025 року отримав повідомлення про розгляд справи та копією ухвали про відкриття провадження по справі на офіційну електронну адресу органу прокуратури (а.с. 74, 78).
Обухівська районна державна адміністрація 31 січня 2025 року отримала повідомлення про розгляд справи разом з копією ухвали про відкриття провадження по справі та примірником позовної заяви із додатками засобами поштового зв'язку за місцезнаходженням органу державної виконавчої влади (а.с. 75, 79).
Відповідач у встановленому цивільним процесуальним законом порядку не отримав надіслані засобами поштового зв'язку за адресою його реєстрації повідомлення про розгляд справи разом з копією ухвали про відкриття провадження по справі та примірником позовної заяви із додатками (а.с. 72, 77, 99, 113, 114).
Судові повідомлення про розгляд справи, разом із копією ухвали про відкриття провадження та примірником позовної заяви з додатками, двічі надіслані відповідачу за відомою суду адресою реєстрації місця його проживання було повернуто до суду без вручення з відміткою листоноші «адресат відсутній за вказаною адресою», а тому, керуючись ч. 4 ст. 130 ЦПК України, суд вважає, що судове повідомлення вручено відповідачу належним чином (а.с. 72, 77, 99, 113, 114).
Представником відповідача надано суду відзив на позов (а.с. 115 - 120).
Натомість, відповідач не подав відзив на позов у встановлений цивільним процесуальним законом строк!!!
У зв'язку із цим, суд не приймає до уваги зміст відзиву на позов, оскільки всупереч вимог статей 83 і 191 ЦПК України, відзив подано із порушенням зазначеному в ухвалі від 20 січня 2025 року про відкриття провадження по справі строку для подання відповідачем відзиву на позов (а.с. 73).
В резолютивній частині ухвали від 20 січня 2025 року про відкриття провадження по справі визначено: строк для подання відповідачем відзиву на позов - протягом п'ятнадцяти днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі (а.с. 73).
Натомість, поштові конверти у яких суд надіслав відповідачу судове повідомлення про розгляд справи разом із копією ухвали про відкриття провадження по справі, повернуто до суду без вручення (а.с. 77, 99, 113, 114).
Отже, відповідач не отримав у встановленому цивільним процесуальним законом порядку копію ухвали від 20 січня 2025 року про відкриття провадження у даній справі.
Оскільки відповідач не отримав у встановленому цивільним процесуальним законом порядку копію ухвали від 20 січня 2025 року про відкриття провадження у даній справі, суд приходить до логічного, послідовного і обґрунтованого висновку про те, що відповідно до норм статті 191 ЦПК України, - у відповідача не виникло процесуального права подати відзив на позов, оскільки сторона відповідача надіслала суду відзив не у строк встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, а до початку такого строку.
Як наслідок, у суду відсутні процесуальні підстави для врахування відзиву на позов при постановленні судового рішення по суті даної справи.
Третя особа ДСГП «Ліси України» 03 лютого 2025 року отримала повідомлення про розгляд справи разом з копією ухвали про відкриття провадження по справі та примірником позовної заяви із додатками засобами поштового зв'язку за місцезнаходженням підприємства (а.с. 76, 81).
Дослідивши письмові докази по справі у їх сукупності, суд приходить до наступних висновків.
Рішенням Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області від 30.11.2006 року № 42-7-5 «Про передачу у приватну власність земельних ділянок», передано ОСОБА_2 безкоштовно у приватну власність земельну ділянку загальною площею 0,25 гектара для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, по АДРЕСА_1 (а.с. 57).
На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування, за приписами діючого на той час земельного законодавства, 29.03.2007 року на ім'я ОСОБА_2 було видано державний акт серії ЯЕ № 578403/66380 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221482801:02:006:0006, площею 0,2500 гектара, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 59).
За договором купівлі-продажу від 16.05.2007 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_1 вказану земельну ділянку з кадастровим номером 3221482801:02:006:0006 (а.с. 58).
При цьому, суд враховує обставини зміни адміністративно-територіального поділу районів у Київській області за Постановою Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів», внаслідок чого станом на дату постановлення цього рішення суду село Застугна територіально розташоване в адміністративних межах Васильківської міської територіальної громади Обухівського району Київської області.
Вирішуючи справу по суті, суд керується наступними нормами законодавства.
Відповідно до ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.
На підставі статей 19, 55, 57, 84 Земельного кодексу України і ст. 5 Лісового кодексу України (в редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин) спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісового фонду та використовувалися для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України.
Статтею 55 Земельного кодексу України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.
Відповідно до статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Відповідно до ч. ч. 2 та 3 ст. 56 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення.
Інших випадків, які б передбачали надання у приватну власність земель лісогосподарського призначення, законодавство не містило.
Згідно із ст. 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.
Статтею 7 Лісового кодексу України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
За статтями 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України, облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.
Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.
Лісовпорядкування є обов'язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.
У матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об'єкта лісовпорядкування.
Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.
Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.
Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов'язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.
Відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.
Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.
Отже, при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України.
Відповідна правова позиція з приводу того, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування є належними доказами наявності права постійного користування спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства неодноразово висловлена судами вищої інстанції, зокрема у правових висновках Верховного Суду, викладених в постановах від 30.01.2018 року по справі № 707/2192/15-ц, від 21.02.2018 року по справі 488/5476/14-ц, від 07.10.2020 року по справі № 369/16418/18, від 30.09.2020 року по справі № 363/669/17, та постановах Великої Палати Верховного Суду у від 07.11.2018 року по справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 року по справі № 488/6211/14-ц, від 14.11.2018 року по справі №183/1617/16 й від 13.06.2018 року по справі №369/1777/13-ц.
Натомість, за змістом листа філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 02.10.2024 року № 126/20.14-1-2024 встановлено, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3221482801:02:006:0006 повністю накладається на землі лісогосподарського призначення та розташована в межах державного лісового фонду (квартал 38 виділ 16 (виділ 5 / виділ 5) Обухівського (Васильківського) лісництва відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2014 року (1993/2003 років) (а.с. 34 - 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43).
При цьому, не надавалось погоджень на вилучення чи зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки, що підтверджується листом філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 29.06.2023 року № 02-543 (а.с. 31).
Тобто, у даному випадку факт віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які перебувають у постійному користуванні ДСГП «Ліси України» підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 1993, 2003, 2014 років й проєктами організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об'єднання «Київліс» та ДП «Київське лісове господарство», таксаційними описами, планами лісонасаджень, протоколами лісовпорядних нарад.
Також, листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» від 11.05.2023 року № 399 з додатками підтверджується, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221482801:02:006:0006 відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2014 року, відноситься до лісів Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство» і повністю розташована у кварталі 20 виділ НОМЕР_1 вказаного лісництва (а.с. 26 - 27).
При цьому, суд враховує висновки Верховного Суду про належність, достатність та достовірність документів, наданих вищевказаним органом, які наведено у постанові від 13.11.2019 року по справі № 361/6829/16, а саме: ВО «Укрдержліспроект» створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства; ВО «Укрдержліспроект» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацією про лісовпорядкування.
У зв'язку із цим, суд не приймає до уваги та відхиляє усі заперечення відповідача стосовно розташування спірної земельної ділянки поза межами земель лісового фонду.
Частиною 5 ст. 116 Земельного кодексу України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Порядок вилучення земельних ділянок врегульовано ст. 149 Земельного кодексу України, відповідно до якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Проте, як встановлено судом, за інформацією філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 29.06.2023 року № 02-543, вказане підприємство не надавало згоди на вилучення із постійного користування підприємства спірної земельної ділянки (а.с. 31).
Як наслідок, рішенням Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області від 30.11.2006 року № 42-7-5 вказану земельну ділянку лісогосподарського призначення передано у власність громадянина без згоди землекористувача й всупереч вимогам ч. 5 ст. 116, ч. ч. 1, 2 ст. 149 Земельного кодексу України.
Оскільки, відповідно до ч. 2 ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу, Земельним кодексом України встановлено пріоритетність норм цього кодексу для застосування до земельних відносин, що виникають при використанні лісів.
Також, відповідно до ч. 3 ст. 149 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.
Згідно із ч. 5 ст. 149 Земельного кодексу України (на час виникнення спірних правовідносин) районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання; ведення водного господарства, будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті.
Отже, рішення про вилучення земельних ділянок має право приймати відповідний орган, який в силу вимог статей 6, 19 Конституції України зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
На момент виникнення спірних правовідносин, в силу положень ст. ст. 116, 149 Земельного кодексу України правом на розпорядження спірними земельними ділянками, у тому числі шляхом її вилучення, була наділена виключно держава в особі районної державної адміністрації, а не сільська рада.
Враховуючи викладене, суд вважає, що Застугнянська сільська рада не мала повноважень на вилучення і розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення, яка перебуває у постійному користуванні в межах населеного пункту, тим самим остання вийшла за межі своїх повноважень.
З урахуванням викладеного, суд не приймає до уваги та відхиляє усі заперечення відповідача стосовно правомірності рішення органу місцевого самоврядування яким було виділено у власність спірну земельну ділянку в межах населеного пункту із земель лісового фонду.
Відповідно до встановлених обставин, суд вважає, що прокурор обрав вірний та ефективний спосіб захисту інтересів держави у даних правовідносинах, оскільки.
Відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до вимог ст. 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (ст. 396 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.
Стаття 153 Земельного кодексу України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
Відповідно до ст. ст. 317, 319 Цивільного кодексу України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Згідно ст. 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до норми частини першої статті 387 ЦПК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно із нормами частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Частиною 3 вказаної статті передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Норма частини четвертої статті 388 ЦК України визначає: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Відповідно до п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.
Тобто, у відповідності до вимог ст. ст. 330, 388 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16, вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 Цивільного кодексу України є ефективним способом захисту права власності (п. 56 постанови).
Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У таких випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 та 388 ЦК України, є неефективними (п. 148 постанови).
Пред'явлення власником нерухомого майна вимог про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (п. п. 152, 153 постанови).
Натомість, суд не погоджується із доводами прокурора про те, що відповідач є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки.
Зокрема, суд приймає до уваги заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку за відповідним відплатним договором в особи, яка не мала права її відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.
У даному випадку слід врахувати, що за висновками постанови Верховного Суду від 08 листопада 2023 року по справі № 607/15052/16-ц, підтвердження добросовісності набуття майна покладається на набувача, який має довести, що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати; добросовісність набуття виключається, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться записи про арешт майна, зону його відчуження, наявна інформація в Єдиному державному реєстрі судових обтяжень про судовий спір щодо цього майна, за обставинами якого останнє може існувати у володінні іншої особи, ніж власник, і може бути повернутим власникові чи з витребуваним на його користь.
Отже, суд вважає відповідача по справі добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, а тому у суду наявні правові підстави для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України для витребування спірного нерухомого майна від добросовісного набувача, оскільки вказана земельна ділянка вибула з володіння власника не з його волі.
Проте, суд обов'язково враховує імперативні приписи норм частини п'ятої статті 390 ЦК України, відповідно до яких, суд одночасно із задоволенням позову прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави вирішує питання про здійснення органом державної влади компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві; суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави, за умови попереднього внесення органом державної влади або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду; перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред'явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави; держава, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника.
Таким чином, оскільки на виконання вимог частини п'ятої статті 390 ЦК України, Обухівською РДА або прокурором не внесено на депозитний рахунок суду суму вартості спірної земельної ділянки, у суду відсутні правові підстави для постановлення рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави.
За таких обставин, позов прокурора не підлягає задоволенню із вказаних підстав.
Воднораз, обґрунтовуючи дане судове рішення, суд керується нормою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, згідно із яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Разом із цим, суд додатково наголошує на тому, що слід розрізняти й відокремлювати вимоги статей 175 і 177 ЦПК України, які прокурор виконав в редакції станом на дату подання позову, - та вимоги ч. 5 ст. 390 ЦК України, які встановлюють обов'язок прокурора попередньо внести грошові кошти на депозит суду!
Одночасно, на підставі пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України, у зв'язку із відмовою у позові, усі судові витрати, в тому числі й у вигляді сплаченого прокурором судового збору слід покласти на прокурора (а.с. 20, 144).
На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 14, 19 Конституції України, статтями 261, 330, 388, 390 Цивільного кодексу України, статтями 19, 20, 55, 84, 149, 152, 153 Земельного кодексу України, статтями 5, 7, 8, 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України, статтями 1 - 13, 19, 23, 27, 34, 76 - 83, 89, 92, 95, 133, 141, 258, 259, 263 - 265, 273 - 279 ЦПК України,
Відмовити в задоволенні цивільного позову керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне спеціалізоване підприємство «Ліси України» про витребування земельної ділянки.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя
Дата складення повного рішення суду - 05 вересня 2025 року.