Справа № 199/6544/25
(2/199/3701/25)
Іменем України
26.08.2025 року Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Мацак А.О., за участі позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Дніпра цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним,-
Позивач звернувся до суду з даним позовом до відповідача, зазначивши, що 16 травня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Журавель В.Ю. за особисто поданою заявою про прийняття спадщини спадкоємця за заповітом ОСОБА_2 було заведено спадкову справу №26/2019 після смерті його рідної сестри ОСОБА_3 . Позивач зазначає, що як вбачається із спадкової справи, у шестимісячний строк ОСОБА_2 ніяких документів ні про місце відкриття спадщини, ні про склад та місцезнаходження спадкового майна не надала, будь-яких дій, що свідчать про намір прийняти спадщину не вчинила, тому позивачем, як спадкоємцем по закону другої черги, на підставі ст.ст. 1223 ч.2, 1270 ч.2 ЦК України, 30.01.2020 року подано заяву з усіма необхідними документами про видачу свідоцтва на право спадкування після смерті його сестри ОСОБА_3 .
Постановою нотаріуса Журавель В.Ю. від 04.02.2020 позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право спадкування у зв'язку з тим, що спадкову справу після смерті ОСОБА_3 було відкрито на підставі заяви про прийняття спадщини за заповітом, який був складений не на користь позивача, який є спадкоємцем за законом другої черги, зазначена нотаріальна дія, тобто видача свідоцтва про право на спадщину, не може бути вчинена.
Позивач зазначає, що як виявилось у спадкодавиці ОСОБА_3 відсутні будь-які грошові кошти чи майно, наявне тільки речове право на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 . При цьому частки з ним, як співвласником, в натурі не виділені, приватна власність на прибудинкову земельну ділянку не оформлена.
Отримавши у травні 2025 року витяг з держреєстру нерухомості він дізнався, що ОСОБА_2 на протязі шести років за видачею свідоцтва про право на спадщину не зверталась, на сьогодні в державному реєстрі співвласницею будинку по АДРЕСА_1 є померла ОСОБА_3 , що свідчить про триваючий характер помилки ОСОБА_2 при поданні заяви про прийняття спадщини у 2019 році.
Позивач зазначає, що небажання ОСОБА_2 реєструвати успадковану нерухомість свідчить про її відмову від реалізації права на прийняття спадщини внаслідок помилки на день подачі заяви про прийняття спадщини щодо властивостей і якостей спадкового майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
У будинку по АДРЕСА_1 , співвласником якого через шість років після своєї смерті вважається спадкодавець ОСОБА_3 , зареєстрований і проживає співвласник позивач, який є спадкоємцем по закону після смерті своєї сестри ОСОБА_3 .
Спадкоємець ОСОБА_2 витрат на утримання своєї, невиділеної в натурі, частки будинку не несе, позивач з невеликої пенсії сплачує за газове опалення всього будинку
Позивач посилається на те, що дії ОСОБА_2 через помилку щодо властивостей і якостей спадкового майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням, не були спрямовані на настання правових наслідків, на здійснення своїх цивільних прав і обов'язків. Посив суд визнати недійсним правочин, а саме прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , вчинений спадкоємцем ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 шляхом подання заяви про прийняття спадщини.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити, надав суду пояснення аналогічні викладеним у позові.
Відповідач до судового засідання не зявилась, про дату та час розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила.
Вислухавши пояснення позивача, дослідивши докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3 , якій відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належала частина домоволодіння АДРЕСА_1 . За життя ОСОБА_3 склала заповіт від 12 січня 2002 року, посвідчений державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори Лебеденко Н.С., відповідно до змісту якого усе своє майно, де б воно не було і з чого воно б не складалось, заповіла своїй онуці - ОСОБА_2 .
16 травня 2019 року ОСОБА_2 подала до приватного нотіріуса Дгіпровського міського нотаріального округу Журавель В.Ю. заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3
30 січня 2020 року позивач, як спадкоємець другої черги за законом, також звернувся до приватного нотіріуса Дніпровського міського нотаріального округу Журавель В.Ю. із заявою про видачу свідоцта про право на спадщину за законом після смерті сестри ОСОБА_3 .
Постановою приватного нотіріуса Дгіпровського міського нотаріального округу Журавель В.Ю. від 04 лютого 2020 року позивачу було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій, а саме у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом у звязку з тим, що спадкову справу після смерті ОСОБА_3 було відкрито на підставі заяви про прийняття спадщини за заповітом, який був складений не на користь ОСОБА_1 , який є спадкоємцем за законом другої черги, а тому нотаріальна дія, тобто видача свідоцтв про право на спадщину, не може бути вчинена.
Дані обставини підтвержуються матеріалами спадкової справи, яка міститься в матеріалах кримінального провадження № 12021041630000699, досліджених в судовому засіданні.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно вимог статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Статтею 203 Цивільного Кодексу України визначено вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежене.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 16.09.2015 року №21-1465а15.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт, відповідно статті 1234 ЦК України, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Позивач звернувся із вимогою про визнання недійсним правочин, а саме прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , вчинений спадкоємцем ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 шляхом подання заяви про прийняття спадщини..
У постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 61-29цс23) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об'єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб'єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин.
Виходячи з заявлених позивачем заявлених вимог, з огляду на встановленні обставини по справі, враховуючи наявність спадкоємця за заповітом, відсутність імперативної норми у чинному законодавстві щодо строку отримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, суд не вбачає порушення прав позивача подачею відповідачем заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , що прямо передбачено ціючий Цивільним кодексом України. Крім того, будь-яких доказів того, що відповідач вчинила дії по прийняттю спадщини, встановлені законом, під дією помилки суду не надано. Обсяг спадкового майна не впливає на право спадкоємця за заповітом, якому заповідано спадкодавцем все майно, прийняти спадщину.
Оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, на підставі ст. 141 ЦПК України суд вважає за необхідне судові витрати позивача у вигляді судового збору віднести за його рахунок.
Керуючись ст.ст.203,204,215,229,1268 ЦК України, ст.ст.12,81,141,263-265 ЦПК України, суд, -
У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним відмовити.
Судові витрати позивача у вигляді судового збору віднести за його рахунок.
Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня складання повного судового рішення апеляційної скарги.
Повне рішення складено 04 вересня 2025 року.
Суддя Руденко В.В.