04 вересня 2025 р. м. Чернівці Справа № 600/1320/25-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії.
Позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не звільнення з військової служби ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої, абзацу 12 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 звільнити з військової служби ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої, абзацу 12 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
В обґрунтування позову позивач посилався на протиправність відмови відповідача у звільненні його з військової служби. Так, позивач вважає, що він має право на звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з необхідністю здійснення догляду за хворим батьком - інвалідом ІІ групи, який відповідно до висновку ЛКК потребує постійного догляду. Проте відповідач, відмовляючи позивачу у звільненні з військової служби, вказав про недоведеність ОСОБА_1 необхідності здійснення саме щоденного стороннього догляду за батьком. Позивач не погоджується з такими твердженнями відповідача, оскільки вважає, що на законодавчому рівні поняття «постійний догляд» ототожнюється з поняттям «щоденний догляд» і зумовлене станом особи, яка потребує стороннього догляду, зокрема, непрацездатністю до самообслуговування і потребою у постійній сторонній допомозі. Крім цього позивач є єдиною особою, яка може здійснювати догляд за його батьком, оскільки рідна сестра позивача також є особою з інвалідністю, яка встановлена їй з дитинства. Проте всупереч наведеним обставинам відповідачем протиправно не звільнено позивача з військової служби.
Ухвалою суду від 09 квітня 2025 року задоволено заяву позивача про поновлення строку звернення до адміністративного суду; визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду з цим позовом та поновлено його; прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановлено строки для подання заяв по суті справи; витребувано у відповідача докази.
Відповідач, не погоджуючись із позовом, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказано, що підставою звільнення з військової служби позивач у рапорті вказав необхідність здійснення опіки над батьком, однак додані до рапорту документи свідчили, фактично, про спробу позивача звільнитися за іншою правовою підставою - необхідністю здійснення постійного догляду за батьком, який є особою з інвалідністю ІІ групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого або другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий постійний догляд. Водночас до рапорту про звільнення з військової служби позивачем не було надано документів на підтвердження саме недієздатності його батька та встановлення опіки над ним. Поряд з цим, навіть вирішуючи питання про звільнення позивача з військової служби у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, відповідач звернув увагу на те, що позивачем не було належним чином доведено, що його рідна сестра - ОСОБА_1 , попри наявність інвалідності, сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я. Не доведено позивачем також і того, що безпосередньо його батько сам потребує постійного догляду. Вказуючи на законність відмови у звільненні позивача з військової служби, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову.
Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 з 04 червня 2021 року перебуває на військовій службі за контрактом відповідно до статті 20 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у Державній прикордонній службі України.
20 січня 2025 року відповідачем зареєстровано рапорт позивача, адресований начальнику відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (тип Б), в якому ОСОБА_1 просив звільнити його з військової служби в запас у зв'язку з тим, що він є опікуном ОСОБА_2 .
До вказаного рапорту позивачем подано документи, які, на його думку, підтверджують наявність у нього права на звільнення з військової служби, а саме: копію паспорту ОСОБА_1 ; копію свідоцтва про народження ОСОБА_1 ; копію довідки про присвоєння ОСОБА_1 реєстраційного номеру облікової картки платника податків; витяг з реєстру територіальної громади про місце проживання ОСОБА_1 ; копію акту проведення обстеження сім'ї; копію військового квитка ОСОБА_1 ; копію довідки про проживання (не проживання) особи за місцем реєстрації ОСОБА_1 ; копію свідоцтва про народження ОСОБА_1 ; копію паспорту ОСОБА_1 ; копію картки платника податків ОСОБА_1 ; витяг з реєстру територіальної громади про місце проживання ОСОБА_1 ; копія довідки (видається інваліду) ОСОБА_1 ; копію витягу із акту огляду у МСЕК ОСОБА_1 ; копію довідки з управління соціального захисту населення ОСОБА_1 ; копію паспорту ОСОБА_2 ; копію картки платника податків ОСОБА_2 ; витяг з реєстру територіальної громади про місце проживання ОСОБА_2 ; копію пенсійного посвідчення ОСОБА_2 ; копію довідки до акта огляду МСЕК ОСОБА_2 ; копію висновку про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі ОСОБА_2 ; копію довідки про фактичне місце проживання особи без реєстрації ОСОБА_2 ; копію довідки з Пенсійного фонду України ОСОБА_2 ; копію свідоцтва про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Обставини подання позивачем документів саме у наведеному вище обсязі також не заперечуються учасниками справи.
За результатами розгляду рапорту позивача про звільнення з військової служби відповідач листом від 12 лютого 2025 року №08/11225/25-Вн повідомив про те, що до рапорту не було долучено підтверджуючих документів щодо недієздатності ОСОБА_2 та встановлення опіки над ним.
Між тим, надаючи оцінку доданим до рапорту документам під час вирішення питання про наявність правових підстав для звільнення позивача з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», відповідач вказав, що з долучених до рапорту документів не вбачається відомостей про щодо відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення та не надано підтвердження, що батько ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду. У зв'язку із тим, що до рапорту не долучені документи, які підтверджують необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю І чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, підстав для звільнення ОСОБА_1 в запас не має.
За таких обставин позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини п'ятої статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Пунктами 2 та 4 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», визначено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, ІНФОРМАЦІЯ_5 , командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Кабінету Міністрів України невідкладно: 1) ввести в дію план запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в Україні; 2) забезпечити фінансування та вжити в межах повноважень інших заходів, пов'язаних із запровадженням правового режиму воєнного стану на території України.
В подальшому Указом Президента України від 14.03.2022 №133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року №2119-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", продовжено строк дії воєнного стану з 05 годин 30 хвилин 26.03.2022 строком на 30 діб.
На момент виникнення спірних у цій справі відносин, як станом і на час розгляду цієї адміністративної справи, строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Відповідно до статті 1 Закону України від 12.05.2015 №389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" (далі - Закон №389-VIII в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Статтею 16 Закону №389-VIII передбачено, що за рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію в установленому порядку указом Президента України, утворені відповідно до законів України військові формування залучаються разом із правоохоронними органами до вирішення завдань, пов'язаних із запровадженням і здійсненням заходів правового режиму воєнного стану, згідно з їх призначенням та специфікою діяльності.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України “Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до частин другої-третьої статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина п'ята статті 1 Закону №2232-XII).
Частиною шостою статті 2 Закону №2232-ХІІ передбачені такі види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Порядок проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період визначено Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України від 29 грудня 2009 року №1115/2009 (далі - Положення №1115/2009).
Відповідно до абзацу 1 пункту 2 Положення №1115/2009 громадяни проходять військову службу в Держприкордонслужбі (далі - військова служба) в добровільному порядку або за призовом.
Згідно з пунктом 265 Положення №1115/2009 звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється: 1) у запас - якщо вони не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров'я придатні до військової служби; 2) у відставку - якщо вони досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби із виключенням з військового обліку.
Пунктом 270 Положення №1115/2009 встановлено, що звільнення військовослужбовців з військової служби з підстав, передбачених частинами другою - шостою статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», здійснюється:
1) начальниками органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, навчальних центрів, науково-дослідних установ, а також органів забезпечення, які мають право видання наказів по особовому складу, - усіх військовослужбовців, у військових званнях до майора (капітана 3 рангу) включно, які проходять військову службу в цих органах Держприкордонслужби;
2) начальниками регіональних управлінь, ректором вищого військового навчального закладу Держприкордонслужби - військовослужбовців, зазначених у підпункті 1 цього пункту, а також усіх військовослужбовців у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно, які проходять службу у структурних підрозділах регіонального управління та підпорядкованих йому органах, вищому військовому навчальному закладі відповідно;
2-1) керівником розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби - усіх військовослужбовців у військових званнях до полковника (капітана 1 рангу) включно, які проходять службу в цьому розвідувальному органі (крім заступників керівника розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби);
3) Головою Державної прикордонної служби України - військовослужбовців, зазначених у підпунктах 1 та 2 цього пункту, а також усіх військовослужбовців у військових званнях до генерал-лейтенанта (віце-адмірала) включно;
4) Президентом України - військовослужбовців у військовому званні генерала (адмірала).
Звільнення військовослужбовців, крім Голови Державної прикордонної служби України, здійснюється лише тими посадовими особами, у яких вони перебувають у прямому підпорядкуванні згідно з номенклатурою посад.
Згідно з пунктом 279 Положення №1115/2009 військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.
Для звільнення з військової служби за власним бажанням особи офіцерського складу, які проходять кадрову військову службу, подають у порядку підпорядкування рапорт начальнику органу Держприкордонслужби, в якому вони проходять службу (абзац 1 пункту 285 Положення №1115/2009).
Відповідно до абзацу 1 пункту 288 Положення №1115/2009 у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення.
Отже, звільнення військовослужбовців органів Державної прикордонної служби України з військової служби здійснюється шляхом подання військовослужбовцем, який не висловив бажання продовжувати військову службу, рапорту та документів, які підтверджують наявність правових підстав для звільнення його з військової служби, і такий рапорт має бути адресований вищій посадовій особі.
Подання рапорту «по команді» означає направлення його в порядку підпорядкування безпосередньому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до прямого керівника, командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті, зокрема, питання звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби. Рапорт має дійти до останньої ланки з клопотаннями безпосередніх (прямих) командирів (начальників) або з обґрунтуванням їх відсутності.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 26 червня 2024 року у справі №420/23353/23, розгляд рапорту про звільнення з військової служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає підготовку подання, перевірку документів, що підтверджують наявність, зокрема, сімейних обставин або інших поважних причин, уточнюються дані про проходження особою військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII.
Суд враховує, що згідно зі встановленими у справі обставинами позивач на час виникнення спірних відносин проходить військову службу у лавах Державної прикордонної служби за контрактом від 04 червня 2021 року.
Відповідно, при вирішенні спору у даній справі підлягають застосуванню положення частини п'ятої статті 26 Закону №2232-ХІІ, якою визначено перелік підстав звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом.
Підпунктом «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону №2232-ХІІ (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Частиною дванадцятою статті 26 Закону №2232-ХІІ визначено перелік сімейних обставин та інших поважних причин, за наявності яких військовослужбовець підлягає звільненню з військової служби на підставі, зокрема, підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону №2232-ХІІ, на який посилається позивач у позовній заяві.
Між тим, як вбачається зі змісту рапорту ОСОБА_4 про звільнення з військової служби, зареєстрованого у ІНФОРМАЦІЯ_6 20 січня 2025 року, позивач просив відповідача звільнити його з військової служби у зв'язку з тим, що він є опікуном ОСОБА_2 .
Так, абзацом 15 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ встановлено, що під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною, за умови що за такою особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами.
Відповідно до положень частини першої статті 60 Цивільного кодексу України суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.
Отже, право на звільнення з військової служби під час дії воєнного стану мають, зокрема, ті військовослужбовці, яким необхідно здійснювати опіку над особою, визнаною судом недієздатною. Додатковою умовою звільнення з військової служби на підставі абзацу 15 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ також є відсутність в особи, визнаної судом недієздатною, інших осіб, які можуть здійснювати над нею опіку.
Однак позивач, прохаючи відповідача звільнити його з військової служби з тих підстав, що він є опікуном ОСОБА_2 , не надав до рапорту належних доказів на підтвердження факту існування зазначених обставин, а саме: до рапорту не було надано рішення суду, яке набрало законної сили, відповідно до якого б ОСОБА_2 було визнано недієздатним, а ОСОБА_1 було призначено опікуном ОСОБА_2 .
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про правомірність відмови відповідача у звільненні позивача з військової служби на підставі поданого ним рапорту від 20 січня 2025 року.
Разом з цим суд зауважує, що, розглядаючи поданий позивачем рапорт та додані до нього документи, відповідач об'єктивно та повно розглянув такі і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення позивача зі служби й згідно абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ.
Так, згідно з указаною нормою під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Отже, однією з підстав для звільнення військовослужбовця (як такого, що висловив своє небажання продовжувати проходження військової служби) з військової служби під час воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини є необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Суд зазначає, що для звільнення з військової служби саме за такою сімейною обставиною військовослужбовець має довести такі факти:
- наявність в одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) статусу особи з інвалідністю І чи ІІ групи;
- необхідність здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю І чи ІІ групи;
- відсутність в особи з інвалідністю І чи ІІ групи інших членів сім'ї першого та другого ступеня споріднення, які могли б здійснювати постійний догляд за нею (тобто, інші особи, крім військовослужбовця, які можуть здійснювати постійний догляд особи з інвалідністю І чи ІІ групи, відсутні), або інші члени сім'ї особи з інвалідністю І чи ІІ групи першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Лише за умови підтвердження таких взаємопов'язаних між собою обставин військовослужбовець підлягає звільненню з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ.
Надаючи оцінку документам, доданим до позову, та які були додані позивачем до рапорту, варто зазначити таке.
Дослідженням змісту довідки до акту огляду МСЕК серії 12 ААГ №798691 судом встановлено, що батькові позивача - ОСОБА_2 21 травня 2024 року встановлено ІІ групу інвалідності у зв'язку із загальним захворюванням безстроково. Тобто, позивачем доведено факт наявності у його батька інвалідності ІІ групи, що вимагається абзацом 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», і що відповідачем в ході судового розгляду справи не заперечувалось (згідно із змістом відзиву та листа від 12 лютого 2025 року №08/11225/25-Вн).
Між тим, відмову у звільненні позивача з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ відповідач обґрунтовує тим, що в долучених до рапорту документах відсутня інформація щодо інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, та не надано підтвердження, що батько позивача - ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду.
Надаючи оцінку доводам відповідача в частині не доведення позивачем факту необхідності здійснення за його батьком постійного догляду, суд зауважує, що Верховний Суд у своїх постановах від 11 квітня 2023 року (справа №420/16689/23) та від 21 лютого 2024 року (справа №120/1909/23) звертав увагу на недосконалість та неузгодженість термінів та понять в нормативно-правових актах стосовно питання, яким документом підтверджується необхідність здійснення постійного догляду та який орган має право видавати цей документ.
Так, аналізуючи повноваження медико-соціальної експертної комісії, передбачених Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 03 грудня 2009 року №1317, Верховний Суд дійшов висновку про те, що така комісія визначає потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі особам з інвалідністю, а також особам, яким визначена ступінь втрати професійної працездатності. Щодо осіб, які не відносяться до цих категорій, але які за станом здоров'я нездатні до самообслуговування і потребують постійного стороннього догляду, Верховний Суд вказав, що такі повноваження можуть бути віднесені до лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, які також мають право приймати висновки, зокрема, про наявність когнітивних порушень у громадян, унаслідок яких вони потребують надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі (за формою №080-2/о) з рекомендаціями щодо отримання відповідних послуг.
З урахуванням наведеного, а також з огляду на зміст положень абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ суд вважає, що необхідність здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, повинна бути підтверджена на вибір заявника (військовослужбовця) такими документами: медичним висновком, виданим медико-соціальною експертною комісією або лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я; або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Як зазначалось судом вище, для звільнення військовослужбовця з військової служби саме на підставі абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ необхідно довести факт необхідності здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю І чи ІІ групи.
Сама по собі наявність в особи інвалідності ІІ групи не є підставою для здійснення постійного догляду за нею, тобто така особа може самостійно себе обслуговувати.
Зазначене кореспондується з абзацом 16 пункту 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року №1317 (діючого на час встановлення інвалідності батьку позивача - ОСОБА_2 ), відповідно до якого підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.
Відповідно, факт необхідності у здійсненні постійного догляду має бути взаємопов'язаний з фактом наявності в особи інвалідності ІІ групи. Лише за умови підтвердження таких взаємопов'язаних між собою фактів військовослужбовець підлягає звільненню з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ.
Між тим, надана ОСОБА_1 довідка до акту огляду МСЕК серії 12 ААГ №798691 від 21 травня 2024 року не містить рекомендацій щодо необхідності здійснення постійного догляду за батьком позивача ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю ІІ групи, із зазначенням про систематичність чи іншу періодичність такого догляду.
Отже, позивачем доведено лише наявність у його батька інвалідності ІІ групи, однак не доведено факту необхідності здійснення за ним постійного догляду (не надано відповідного медичного висновку, виданого медико-соціальною експертною комісією або лікарсько-консультативною комісію закладу охорони здоров'я або ж рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи).
Відтак, суд приходить до висновку, що позивач при зверненні до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби не надав відповідачу усіх необхідних доказів на підтвердження існування підстав для звільнення, визначених і абзацом 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ.
Стосовно посилань позивача на висновок лікарсько-консультативної комісії №436 від 01 жовтня 2024 року про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі, складеного за формою №080-4/о, то такі суд відхиляє виходячи з наступного.
Так, досліджуючи зміст зазначеного вище висновку, суд зауважує, що в ньому зазначено, що такий надається для одержання компенсації фізичною особою, яка надає соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі.
Зазначене кореспондується з положеннями Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації №080-4/о «Висновок про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 09 березня 2021 року №407, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 15 квітня 2021 року за №510/36132 (далі - Інструкція №407).
Зокрема, пунктом 4 Інструкції №407 передбачено, що висновок надається особі або законному представнику особи, яка потребує надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі відповідно до Порядку подання та оформлення документів, призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2020 року №859.
Крім цього, відповідно до пункту 9 Інструкції №407 висновок призначений для надання до структурних підрозділів з питань соціального захисту населення районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчих органів міської, міста обласного значення, районної в місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної, міської ради об'єднаної територіальної громади за місцем проживання/перебування особи, якій надаються соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, або до структурного підрозділу, що визначений договором про співробітництво територіальних громад для вирішення питання призначення особі соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі.
Таким чином, висновок про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі, за формою №080-4/о, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України від 09 березня 2021 року №407, не підлягає оцінці в межах вирішення питання про звільнення військовослужбовця з військової служби, який висловив небажання проходити в подальшому військову службу і подав рапорт про звільнення з військової служби, оскільки названий вище висновок видається виключно з метою подання його до уповноважених структурних підрозділів з питань соціального захисту населення для призначення особі соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі.
Відповідно, доводи позову в цій частині не спростовують викладених у листі від 12 лютого 2025 року №08/11225/25-Вн висновків начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 про відсутність підстав для звільнення позивача з військової служби у зв'язку з не доведенням ним факту необхідності здійснення за його батьком постійного догляду.
Крім цього, досліджуючи зміст документів, які наявні в матеріалах справи і які були подані позивачем разом із рапортом про звільнення з військової служби, суд зауважує, що такими не підтверджується й обставина відсутності у ОСОБА_2 (батька позивача), який є особою з інвалідністю ІІ групи, інших (крім позивача - сина ОСОБА_1 ) членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які могли б здійснювати за ним постійний догляд.
Так, відповідно до акту проведення обстеження сім'ї від 17 жовтня 2024 року, складеного відповідальними особами виконавчого комітету Кельменецької селищної ради Дністровського району Чернівецької області, в такому вказано лише рекомендацію про призначення компенсації з догляду на непрофесійній основі.
Проте у вказаному акті відсутні відомості про те, що у ОСОБА_2 відсутні інші члени сім'ї першого або другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати постійний догляд за ним.
Таким чином, указаним документом не підтверджується обставина відсутності у батька позивача - ОСОБА_2 інших членів сім'ї першого або другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати постійний догляд за ним.
Крім цього, досліджуючи наявні у справі матеріали, судом встановлено, що у позивача є рідна сестра - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , яка згідно з довідкою загальнопрофільної МСЕК Чернівецького обласного центру медико-соціальної експертизи серії 2-18 АБ №015560 є особою з інвалідністю ІІІ групи з дитинства, яка встановлена безстроково. При цьому згідно з указаною довідкою ОСОБА_1 протипоказана важка фізична праця та надано рекомендацію зі спостерігання й лікування у лікаря-отоларинголога (ЛОР-лікаря).
Як вбачається з доданого до позову висновку ЛКК №118 від 07 березня 2025 року, ОСОБА_1 не може здійснювати догляд за хворою особою.
Разом з цим суд зауважує, що у жодному із зазначених вище документів не міститься відомостей, що ОСОБА_5 сама потребує постійного догляду.
Інших доказів того, що сестра позивача як член сім'ї (рідна дочка) особи з інвалідністю ІІ групи ОСОБА_2 потребує саме постійного догляду (а такими доказами могли бути лише відповідний висновок медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я або ж рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи) матеріали справи не містять.
Отже, визначаючись щодо наявності правових підстав для звільнення позивача з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ, про що фактично просить позивач, та дослідивши додані позивачем до рапорту про звільнення з військової служби документи, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 при зверненні з рапортом про звільнення з військової служби не доведено і того, що його батько - ОСОБА_2 як особа з інвалідністю ІІ групи потребує постійного догляду та не має інших, окрім позивача, членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які могли би здійснювати постійний догляд за ним, або ж що такі інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я або рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи і, відповідно, що позивач ОСОБА_1 є єдиною особою, яка може здійснювати постійний догляд за своїм батьком ОСОБА_2 .
З огляду на викладене у своїй сукупності, суд приходить до висновку про правомірність відмови відповідача у звільненні позивача з військової служби.
У даних спірних відносинах відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові підстави для задоволення даного позову відсутні.
Водночас суд зазначає, що позивач за наявності у нього інших документів, окрім тих, які були додані до рапорту про звільнення з військової служби, не позбавлений права звернення до військової частини з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач не довів обґрунтованість заявлених вимог. Натомість відповідачем доведено, що у спірних відносинах він діяв обґрунтовано та правомірно. Тому, позов задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 9, 72, 73, 74-76, 77, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 04 вересня 2025 року.
Повне найменування учасників процесу: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ); відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_8 (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).
Суддя О.П. Лелюк