Єдиний унікальний номер 175/6276/25
провадження № 2/175/1469/25
04 вересня 2025 року Дніпровський районний суд
Дніпропетровської області
в складі: головуючого
судді Васюченка О.Г.
з секретарем - Кульпіною Л.Г.
розглянувши у відкритому підготовчому засіданні в селище Слобожанське цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Реван", ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів оренди, виселення, відшкодування майнової та моральної шкоди,
До провадження судді Дніпровського районного суду Дніпропетровської області Васюченко О.Г. надійшла позовна заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Реван", ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів оренди, виселення, відшкодування майнової та моральної шкоди.
В підготовчому судовому засідання стало питання про закриття провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_5 заперечував щодо закриття провадження у справі, оскільки передбачені законом підстави для закриття провадження відсутні, а справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 та представник ТОВ "Реван" - Гайдамака Ю.Б. не заперечували щодо закриття провадження у справі, оскільки дійсно справу необхідно розглядати в порядку господарського судочинства.
Вислухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків, виходячи з такого.
Зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів витікає, що позивач звернувся до суду в порядку та керуючись нормами ЦПК України, також слід зазначити, що він звернувся до суду саме позовом до місцевого загального суду, а не з позовною заявою до господарського суду, як це передбачено нормами ГПК України.
Згідно ст.125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Відповідно до ст. ст. 5, 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин (аналогічний висновок міститься у пункті 5.10 постанови Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 920/336/22).
Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом. Тобто, відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення від 29.04.1988 року у справі "Белілос проти Швейцарії"). Юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12.10.1978 року у справі "Занд проти Австрії").
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Відповідно ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Наведена норма свідчить, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.
Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
З аналізу наведеної норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем та, 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Відповідач ОСОБА_3 , згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, зареєстрована як фізична особа-підприємець з 28.11.2019, види діяльності: надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний), тобто на момент укладання спірного договору відповідач діяв як фізична особа - підприємець.
Відповідач ОСОБА_4 , згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, зареєстрована як фізична особа-підприємець з 14.01.2020, види діяльності: надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний), тобто на момент укладання спірного договору відповідач діяв як фізична особа - підприємець.
Виходячи з аналізу змісту та підстав поданого позову, а також суб'єктивного складу сторін договору витікає, що дану позовну заяву не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, а слід розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки предметом спору є договори оренди нежитлового приміщення, укладені між юридичною особою та фізичними особами підприємцями (ТОВ "Реван" та ФОП ОСОБА_7 , ФОП ОСОБА_8 ). Тобто існує спір щодо правочину, сторонами якого є юридична особа та ФОП, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, згідно з наведеними вище приписами Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до положень частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
За статтею 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, враховуючи викладене, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18 (провадження № 12-170гс18).
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 19 березня 2019 року додатково звертає увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України пов'язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не з об'єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов'язанні з вимогами до боржника за основним зобов'язанням, а з тим, що сторонами основного зобов'язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
У постанові Верховного Суду у справі № 641/5523/19, зазначено, що при вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом.
З огляду на наведене вбачається, що дану позовну заяву не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, а слід розглядати за правилами господарського судочинства.
Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до положень частини 2 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.
Водночас слід зазначити, що положення пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України не зумовлюють належність до господарської юрисдикції справ виключно необхідністю здійснення господарської діяльності всіма учасниками справи, оскільки передбачають, що у спорах, які виникають з кредитних та іпотечних правовідносин, цілком достатнім для їх належності до господарської юрисдикції є те, що сторонами основного зобов'язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Крім того, оспорюванні договори укладені між відповідачами як суб'єктами господарювання та в ході проведення ними господарської діяльності.
Враховуючи наведене спір у цій справі із зазначеними позовними вимогами цілком підпадає під юрисдикцію господарських судів.
Таким чином, закриваючи провадження у справі, суд дійшов до висновку, що зазначений спір має розглядатись саме у порядку господарського судочинства.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
За таких обставин суд приходить до висновку, що дана ухвала повною мірою обгрунтована, є зрозумілою учасникам справи та в ній належним чином зазначені підстави, на яких вона грунтується.
Відповідно до ч. 2 ст. 261 ЦПК України ухвали, що постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями).
На підставі викладеного, керуючись 43, 49, 200, 222, 255, 258-261, 352-354 ЦПК України, суд,
Провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Реван", ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів оренди, виселення, відшкодування майнової та моральної шкоди - закрити.
Роз'яснити позивачам їх право звернення до господарського суду з вказаними позовними вимогами.
Ухвала набрала законної сили 04 вересня 2025 року.
Ухвалу може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Повний текст ухвали складено та підписано 04 вересня 2025 року.
Суддя О.Г. Васюченко