03 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 916/5389/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бакуліна С.В. головуючий (доповідач), Баранець О.М., Студенець В.І.,
за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,
представників:
позивача - Бондаренка І.О.,
відповідача - Карачковського П.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ"
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 (головуючий суддя - Поліщук Л.В., судді: Аленін О.Ю., Філінюк І.Г.) та рішення Господарського суду Одеської області від 08.04.2025 (суддя Лічман Л.В.)
у справі №916/5389/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ"
до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
про визнання договору дійсним,
1. ВСТАНОВИВ:
2. Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 27.08.2025 №32.2-01/2070 "Щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи", у зв'язку з відпусткою судді Кібенко О.Р., проведено повторний автоматизований розподіл судової справи №916/5389/24, за результатами якого визначено наступний склад колегії суддів: Бакуліна С.В. - головуючий, Баранець О.М., Студенець В.І.
3. Короткий зміст позовних вимог.
4. Товариство з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ" (далі також ТОВ "ДРАЙВ", Товариство) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (далі також Департамент), в якому просило визнати додатковий договір №1 від 06.10.2017 до договору оренди №172/73 (в редакції від 02.10.2017), укладений між Департаментом та ТОВ "ДРАЙВ", дійсним.
5. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем навмисно протягом тривалого часу ігнорувалися вимоги законодавства щодо необхідності нотаріального посвідчення додаткового договору від 06.10.2017 №1 до договору оренди №172/73 (в редакції від 02.10.2017) для того, щоб у подальшому в межах іншої справи у судовому порядку вимагати виселення ТОВ "ДРАЙВ" з орендованого приміщення.
6. Позивач зазначає, що з 2017 року відповідач жодних претензій чи листів на його адресу не направляв, незгоду з існуючим додатковим договором від 06.10.2017 №1 не висловлював, приймав виконання умов останнього, яке здійснювалось ТОВ "ДРАЙВ", не повертав орендну плату, проте Департамент з різних причин постійно ухилявся від нотаріального посвідчення цього правочину, незважаючи на чисельні звернення ТОВ "ДРАЙВ".
7. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
8. 30.11.2011 між Департаментом як орендодавцем та Товариством як орендарем укладено договір оренди №172/73, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове (до 30.10.2014) платне користування під столярно-меблеве виробництво нежитлові будівлі та споруди загальною площею 908,6 кв.м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Промислова, 27. Щомісячний розмір орендної плати визначено як 12 470,21 грн з ПДВ з подальшою індексацією.
9. Додатковим договором №1 від 31.03.2014 строк дії договору оренди продовжено до 01.03.2017.
10. 27.09.2016 Департаментом отримано та зареєстровано за вх.№01-14/3283 лист Товариства про зміну профілю використання приміщення площею 1002,0 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Промислова, 27, що орендується за договором оренди №172/73, з "виробництва" на "майстерню з ремонту меблів".
11. Додатковим договором №2 від 01.10.2016 збільшено площу орендованого майна (з 908,6 кв.м до 1002 кв.м), змінено цільове призначення об'єкта оренди (з використання "для столярно-меблевого виробництва" на "майстерню з ремонту меблів") та визначено, що щомісячний розмір орендної плати становитиме 12 547,14 грн з ПДВ з подальшою індексацією.
12. Додатковим договором №3 від 02.10.2017 продовжено договір оренди до 02.10.2027 та узгоджено викласти вказаний договір оренди у новій редакції.
13. 02.10.2017 між Департаментом та Товариством укладено договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. та зареєстрований в реєстрі за №2198, відповідно до якого сторони дійшли згоди викласти договір оренди №172/73 від 30.11.2011 у новій редакції, відповідно до умов якого:
- орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове (до 02.10.2027) платне користування під виробництво меблів нерухоме майно, а саме: 32/100 частин нежилих будівель та споруд площею 1002,1 кв.м, розташованих за адресою: місто Одеса, вулиця Промислова, будинок 27 (пункти 1.1, 1.3, 4.1);
- ринкова вартість об'єкта оренди згідно з висновком про ринкову вартість частини нежилих будівель та споруд, виконаним суб'єктом оціночної діяльності Приватним підприємством "ТРІКОД" станом на 29.03.2017, становить 3 797 000,00 грн (без урахування податку на додану вартість) (пункт 1.1);
- за орендовані нежилі приміщення орендар зобов'язується сплачувати орендну плату відповідно до розрахунку, приведеного у додатку до цього договору, що становить 35 150,73 грн (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць; розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України; податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства (пункт 2.2);
-зміна або розірвання договору можуть мати місце за погодженням сторін; зміни та доповнення, що вносяться до договору, розглядаються сторонами на протязі 20 днів та підлягають нотаріальному посвідченню (пункт 7.5).
14. З розрахунку орендної плати до договору вбачається, що її розмір з 01.09.2017 мав становити 42 180,88 грн з ПДВ.
15. 06.10.2017 Департаментом отримано та зареєстровано за вх.№01-14/3718 лист Товариства, в якому останнє виклало прохання змінити профіль використання приміщення площею 1002,1 кв.м, розташованого за адресою: м.Одеса, вул. Промислова, 27, що орендується за договором оренди №172/73 від 30.11.2011 (у новій редакції від 02.10.2017), під розміщення майстерні з ремонту меблів, та приєднати частину нежитлового приміщення за вказаною адресою площею 27,7 кв.м.
16. 06.10.2017 між Департаментом та Товариством укладено додатковий договір №1, який не посвідчено нотаріально та в якому сторонами погоджено внести до договору оренди №172/73 від 30.11.2011 (у новій редакції від 02.10.2017) наступні зміни:
- пункт 1.1 договору викладено у новій редакції, відповідно до якої орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлові приміщення та споруди першого поверху загальною площею 1029,8 кв.м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Промислова, 27;
- пункт 4.1 договору викладено у новій редакції, згідно із якою вказане у пункті 1.1 приміщення орендодавцем передано орендарю виключно для використання під "ремонт меблів";
- відповідно до Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 (з наступними змінами і доповненнями), орендна плата з 06.10.2017 розраховується таким чином: вид діяльності - ремонт меблів; площа - 1029,8 кв.м, експертна вартість приміщення - 3 901 956,00 грн, відсоток від експертної вартості - 5%; місячна орендна плата за експертною оцінкою - 16 258,15 грн; місячна орендна плата на 01.09.2017 - 17 201,12 грн (без урахування ПДВ) або 20 641,34 грн (з ПДВ);
- перший абзац пункту 2 підпункту 2.2 договору викладено у новій редакції, відповідно до якої за орендоване приміщення орендар зобов'язується сплачувати орендну плату з 06.10.2017 за перший місяць після підписання цього додаткового договору 17201,12 грн без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції.
17. Таким чином, внаслідок підписання додаткового договору №1 від 06.10.2017 через 4 дні після укладання договору площа орендованого майна збільшилась на 27,7 кв.м, а розмір щомісячної орендної плати зменшився з 42 180,88 грн до 20 641,34 грн, тобто більше, ніж вдвічі, в результаті зміни цільового призначення орендованого майна з "виробництва меблів" на "ремонт меблів".
18. Сторонами не заперечується те, що, незважаючи на відсутність нотаріального посвідчення додаткового договору №1 від 06.10.2017, ними виконувались саме його умови, а не умови посвідченого нотаріально договору.
19. При цьому матеріалами справи підтверджується, що з метою нотаріального посвідчення додаткового договору №1 від 06.10.2017, орендар неодноразово письмово звертався до орендодавця із заявами, на яких містяться відмітки про їх одержання та реєстрацію (від 22.09.2019 вх.№01-14/684, від 20.12.2017 вх.№01-14/5139, від 14.06.2018 вх. №01-14/2236, від 04.10.2018 вх.№01-14/3857), з пропозиціями посвідчити зміни до договору у нотаріуса.
20. Позивач, посилаючись на те, що відповідач з різноманітних причин відмовлявся від нотаріального посвідчення додаткового договору №1 від 06.10.2017, звернувся з даним позовом до суду про визнання додаткового договору дійсним через 7 років після його підписання.
21. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
22. Господарський суд Одеської області рішенням від 08.04.2025 у справі №916/5389/24, яке Південно-західний апеляційний господарський суд залишив без змін постановою від 16.06.2025, у позові відмовив.
23. Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані таким:
- на теперішній час не втрачена можливість нотаріального посвідчення додаткового договору, оскільки сторони вправі звернутись до нотаріуса, який посвідчив договір, або, в разі його відсутності, до будь-якого іншого нотаріуса за вчиненням відповідної нотаріальної дії;
- належним підтвердженням втрати можливості нотаріально посвідчити Додатковий договір (за наявності у сторін бажання, яке підтверджено в судовому засіданні їх представниками) є відмова нотаріуса у вчиненні відповідної нотаріальної дії, проте сторони не надали доказів її складання;
- судами виявлено невідповідність умов додаткового договору нормам законодавства, яка є окремою підставою для відмови у його нотаріальному посвідченні за правилами частини третьої статті 209 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), яка відсилає до частини першої статті 203 ЦК, а, відтак, і для відмови у задоволенні позову про визнання угоди дійсною, про що зазначено в постанові Верховного Суду від 22.10.2019 у справі №909/68/18;
- у сторін додаткового договору не було передумов для використання даних висновку, оформленого ПП "ТРІКОД", оскільки результати наведеної в ньому оцінки втратили чинність та стосувались фактично іншого об'єкту, ніж той, який досліджував оцінювач;
- сторони не підтвердили правомірність їх дій, пов'язаних із зміною додатковим договором цільового використання об'єкта оренди через 4 дні після укладання договору, внаслідок чого щомісячна орендна плата, яка надходить до бюджету міста, зменшилась вдвічі.
24. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її обґрунтування. Доводи іншої сторони.
25. ТОВ "ДРАЙВ" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 та рішення Господарського суду Одеської області від 08.04.2025 у справі №916/5389/24 і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ "ДРАЙВ" задовольнити в повному обсязі.
26. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник посилається на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 16, 220 та 640 ЦК у їх взаємозв'язку. Вважає, що необхідним є формування правового висновку Верховного Суду, який має підтвердити право особи на судовий захист та захист порушених прав, а саме на визнання договору дійсним у судовому порядку із врахуванням, що нотаріальне посвідчення договору через 7 років після його укладення та фактичного виконання не може замінити права на судовий захист та не відновить порушеного права позивача, а тому гіпотетична можливість нотаріально посвідчити договір не може бути перешкодою для визнання договору дійсним у судовому порядку.
27. Позивач зазначає, що:
- для позивача важливим та необхідним є визнання умов додаткового договору не зараз та на майбутнє, а з моменту його підписання і до сьогодні, тоді як проведення його нотаріального посвідчення в теперішньому часі свідчитиме лише про виникнення відповідних правовідносин у майбутньому, проте жодним чином не вирішуватиме питання їх дії у минулому;
- суди першої та апеляційної інстанції фактично позбавляють позивача права на судовий захист, зауважуючи, що можливість нотаріального посвідчення договору не втрачена. Так, дійсно, можливість укладення відповідної додаткової угоди не втрачена, однак це не призведе до захисту порушених прав позивача на визнання договору (у даному випадку - додаткової угоди) дійсним з моменту його укладення у 2017 році. У правовому розумінні з точку зору правових наслідків, станом на даний час можливість нотаріального посвідчення договору, укладеного у 2017 році, втрачена;
- встановлення законодавцем (частина друга статті 220 ЦК) правового механізму саме судом визнати дійсним договір, який виконувався, проте не був нотаріально посвідченим, свідчить про те, що існує правова можливість не посвідчення договору в теперішньому часі, а саме визнання його дійсним з моменту підписання виключно у судовому порядку;
- суд при вирішенні питання про визнання договору дійсним, за відсутності позовних вимог учасника справи щодо оскарження відповідного правочину, не має прав та повноважень самостійно вишукувати підстави для відмови у позові. У подальшому, за зверненням відповідної особи, права якої порушено, в іншому провадженні, він може досліджуватись судом на предмет недійсності (з інших підстав);
- необхідним є формування правового висновку Верховного Суду про те, що суди при розгляді позову про визнання договору дійсним, повинні перевіряти: чи підлягав правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. Саме нікчемності. Щодо договору, який просить визнати дійсним позивач, відсутні інші підстави нікчемності правочину, а тому відсутні були підстави для відмови у позові;
- для визнання судом договору дійсним суд повинен встановити факт узгодження між сторонами договору всіх істотних умов, а не встановлювати правомірність чи неправомірність документів, які надавали сторони договору одна одній. При цьому за понад 7 років з моменту укладення сторонами додаткового договору жодна із сторін не зверталася з приводу неузгодження якихось істотних умов, що вказує на невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи.
28. Позиція Верховного Суду.
29. За змістом статті 11 ЦК цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
30. Згідно з частиною першою статті 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво-чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
31. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК).
32. За частиною першою статті 205 ЦК правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
33. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (частина перша статті 209 ЦК).
34. Частиною третьою статті 209 ЦК передбачено, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
35. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК, за якою зміст правочину не може суперечити, зокрема, цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства (частина перша); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина третя); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта).
36. Відповідно до статті 793 ЦК (в редакції, чинній на момент укладення додаткового договору) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
37. Частиною першою статті 654 ЦК унормовано, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
38. Згідно з частиною першою статті 220 ЦК у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
39. Нормами матеріального законодавства передбачена можливість визнавати у судовому порядку нікчемні договори дійсними, зокрема на підставі частини другої статті 220 ЦК.
40. За правилами частини другої статті 220 ЦК у випадку, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
41. Наведена частина друга статті 220 ЦК застосовується до правовідносин у разі, коли сторони вчинили правочин у встановленій законом письмовій формі, зміст якого відповідав волі сторін, які дійшовши згоди щодо усіх істотних умов договору, виконали такий договір повністю чи частково, і лише не було дотримано вимоги про нотаріальне посвідчення такого договору через ухилення однієї сторони договору.
42. Колегія суддів зазначає, що законодавство України передбачає можливість визнавати у судовому порядку дійсним договір, який підлягав нотаріальному посвідченню, але одна зі сторін ухилилася від цього (за певних умов). До того ж, наявна послідовна судова практика Верховного Суду щодо викладеного питання.
43. Так, у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017, провадження №6-1288цс17, у постановах Верховного Суду від 25.06.2018 у справі №922/2981/16, від 18.08.2021 у справі №904/5868/18 (904/1983/20), викладено правовий висновок про те, що однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК.
44. Подібні висновки містяться і в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 у справі №665/2266/16-ц, від 30.10.2019 у справі №140/2001/17, від 22.02.2021 у справі №545/440/18, від 21.04.2023 у справі №469/159/13-ц, від 09.12.2024 у справі №188/1196/19 та інших постановах Верховного Суду.
45. У постанові від 22.10.2019 у справі №909/68/18 Верховний Суд зазначив про те, що при вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням правочинів, які підлягали нотаріальному посвідченню, дійсними (зокрема в порядку статті 220 ЦК), суду необхідно з'ясувати:
- чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню;
- з яких причин його не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення;
- чи не суперечить зміст правочину вимогам закону, оскільки в такому разі позов не може бути задоволений.
46. Господарські суди попередніх інстанцій, вирішуючи питання про те, чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню, дійшли обґрунтованих висновків, що додатковий договір №1 від 06.10.2017 мав бути нотаріально посвідченим на підставі частини першої статті 654 ЦК, адже договір оренди №172/73 від 30.11.2011 (у новій редакції від 02.10.2017), до якого ним вносяться зміни, посвідчено нотаріально. До того ж, пунктом 7.5 вказаного договору оренди у новій редакції передбачено, що зміни та доповнення, що вносяться до договору, підлягають нотаріальному посвідченню.
47. Установлюючи обставини справи стосовно того, з яких причин додатковий договір №1 від 06.10.2017 не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення, суди попередніх інстанцій установили, що причиною непосвідчення правочину стало зволікання з боку відповідача, однак зазначили, що на теперішній час не втрачена можливість нотаріального посвідчення цього додаткового договору, оскільки сторони вправі звернутись до нотаріуса, який посвідчив договір, або, в разі його відсутності, до будь-якого іншого нотаріуса за вчиненням відповідної нотаріальної дії.
48. При цьому суди відхилили:
- твердження відповідача щодо спливу більше 7 років з моменту підписання додаткового договору та що обставини, пов'язані з його укладанням, встановити неможливо, з посиланням на те, що Департамент жодним чином не конкретизує, які суттєві для нотаріального посвідчення обставини позбавлений можливості з'ясувати нотаріус, проте спроможний встановити суд, розглядаючи спір за позовом про визнання додаткового договору дійсним;
- доводи позивача про те, що нотаріальному посвідченню правочину перешкоджає звільнення працівника Департаменту ОСОБА_1 , який підписав додатковий договір, з підстав того, що відсутність трудових відносин з відповідачем на цей час не означає, що особа, яка підписала додатковий договір, не з'явиться до нотаріуса або в інший спосіб не підтвердить факт підписання нею угоди про внесення змін до договору, надавши докази наявності права на підписання додаткового договору. У разі, якщо взагалі немає доказів існування у ОСОБА_1 права на представництво інтересів Департаменту при підписанні додаткового договору, то названа обставина унеможливлює як нотаріальне посвідчення угоди, так і задоволення позову, оскільки на підставі частини третьої статті 209 ЦК нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 ЦК, а в частині другій статті 203 ЦК закріплено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- твердження позивача про те, що у нотаріусів відсутні повноваження посвідчувати правочини, вчинені "у минулому", адже, якщо керуватись цією помилковою логікою, будь-яка угода, яка не посвідчена нотаріально в день її підписання, не може бути в подальшому посвідчена нотаріусом.
49. Також суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що належним підтвердженням втрати можливості нотаріально посвідчити додатковий договір є відмова нотаріуса у вчиненні відповідної нотаріальної дії, проте сторони не надали доказів її складання.
50. Крім того, як вбачається з матеріалів справи та було враховано судом першої інстанції, відповідач письмовий відзив на позов не подав, натомість надав письмові пояснення, в яких не заперечив проти визнання додаткового договору дійсним, підтвердивши його виконання сторонами, зокрема в частині перерахування орендної плати. Тобто, суд установив, що Департамент не заперечує проти належного оформлення договірних відносин, визначених додатковою угодою.
51. З огляду на викладене вище, надавши оцінку наявним в матеріалах справи доказам та встановленим обставинам справи, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що, що на теперішній час не втрачена можливість нотаріального посвідчення додаткового договору, у зв'язку з чим правильно відмовили у задоволенні позовних вимог.
52. Водночас посилання скаржника на те, що існує правова необхідність визнання додаткового договору дійсним саме у судовому порядку з моменту підписання такого додаткового договору, тоді як проведення його нотаріального посвідчення в теперішньому часі свідчитиме лише про виникнення відповідних правовідносин у майбутньому, що не вирішуватиме питання їх дії у минулому, а також про необхідність формування Судом відповідного висновку про застосування норм права, колегія суддів відхиляє, оскільки як було зазначено вище з посиланням на сталу та послідовну судову практику Верховного Суду, однією з необхідних умов для визнання правочину, який підлягав нотаріальному посвідченню, дійсним, є доведення обставин того, що на час вирішення спору втрачена можливість нотаріально посвідчити договір, чого не було встановлено під час розгляду справи №916/5389/24 в судах першої та апеляційної інстанцій, позаяк суди встановили, що відповідач як сторона правочину не заперечує проти належного оформлення договірних відносин.
53. Також саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК, про що також виснував у згаданих вище постановах Верховний Суд. Суд відзначає, що доводи скаржника стосовно того, що для застосування частини другої статті 220 ЦК суд повинен лише встановити факт ухилення сторони договору від його нотаріального посвідчення, є слушними, втім не тягнуть за собою скасування судових рішень у цій справі, оскільки небажання сторони нотаріально посвідчувати договір через відсутність реагування на листи з проханням організувати відповідну процедуру (бездіяльність), не є тотожним конкретним діям по ухиленню від нотаріального посвідчення останнього. Так, суди не встановили обставин саме вчинення відповідачем дій по ухиленню від нотаріального посвідчення спірного договору, позаяк ними не встановлено інших обставин, ніж направлення позивачем відповідачу листів з пропозиціями посвідчити зміни до договору у нотаріуса, відсутність реагування на які (бездіяльність) може лише свідчити про небажання укласти договір. Втім, конкретних обставин саме ухилення від нотаріального посвідчення договору у певного нотаріуса у запропонований позивачем час судами не встановлено, оскільки відповідачем такого не доведено. Позивач не доводив, а суди не встановили обставин того, що організувати процедуру нотаріального посвідчення додаткового договору і у лише у певного нотаріуса було обов'язком саме відповідача в силу вимог закону або договору, та що позивач, відповідно, враховуючи доведення ним обставин небажання відповідача нотаріально посвідчити додаткову угоду (протягом 2017-2019 років, коли відповідні заяви надсилались відповідачу та залишались без реагування), був позбавлений можливості самостійно звернутись до нотаріуса (зокрема того, який посвідчував договір оренди) за нотаріальним посвідченням спірного договору та запросити відповідача на визначені обраним ним нотаріусом час та місце вчинення нотаріальних дій. Саме обставини щодо неявки відповідача без повідомлення причин неявки до нотаріуса на визначені час та місце могли б засвідчувати ухилення від нотаріального посвідчення договору.
54. У касаційній скарзі скаржник не спростовує правильність підходів Верховного Суду у вирішенні подібних спорів та не вказує на необхідність відступу від наведених правових позицій.
55. Крім того, колегія суддів зазначає, що суди відмовили у позові також через те, що договір не відповідає вимогам закону, враховуючи, що необхідною умовою для визнання правочину, який підлягав нотаріальному посвідченню, дійсним, є встановлення його відповідності вимогам закону, оскільки в протилежному випадку відповідний позов не може бути задоволений.
56. Скаржник не погоджується з таким обґрунтуванням відмови у позові, вказуючи на те, що при вирішенні питання про визнання договору дійсним, за відсутності позовних вимог учасника справи щодо оскарження відповідного правочину, суд не має повноважень самостійно вишукувати підстави для відмови у позові. У подальшому, за зверненням відповідної особи, права якої порушено, в іншому провадженні, суд може досліджувати правочин визнаний дійсним у судовому порядку на предмет його невідповідності іншим вимогам законодавства. Скаржник вважає, що під час вирішення спору про визнання договору дійсним, суд має обмежитись необхідністю дослідження лише чи немає інших підстав саме нікчемності правочину, а не досліджувати питання щодо відповідності договору загальним вимогам, встановленим статтею 203 ЦК та просить сформувати Суд відповідні висновки про застосування норм права.
57. Колегія суддів не знаходить підстав для формування висновку з поставленого у скарзі, викладеного у пункті 56 цієї постанови, питання застосування частини другої статті 220 ЦК, оскільки встановлені судами обставини засвідчують відсутність в діях відповідача дій по ухиленню від нотаріального посвідчення договору, що є самостійною підставою для правомірності висновків судів про відсутність підстав для визнання договору дійсним. А також враховуючи наявність висновку Верховного Суду з цього питання, викладеного у постановах від 22.10.2019 у справі №909/68/18 та від 10.04.2024 у справі №911/638/23, від якого скаржник не просить відступити та не зазначає відповідної підстави оскарження судових рішень (пункт 2 частини другої статт287 ГПК).
58. Доводи скаржника про необхідність формування Судом висновку щодо переліку обставин, які мають з'ясовуватися судом під час вирішення спору про визнання договору дійсним, є безпідставними, адже такі висновки Верховного Суду вже сформовані, і були враховані судами першої та апеляційної інстанції під час вирішення спору у справі №916/5389/24.
59. При цьому у касаційній скарзі позивач також не обґрунтовує свою незгоду із вказаною правовою позицією Верховного Суду та не просить відступити від неї, мотивуючи це відповідною підставою касаційного оскарження.
60. Отже, наведені скаржником доводи щодо наявності підстав для зміни або скасування оскаржуваних судових актів не знайшли підтвердження.
61. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та розподіл судового збору.
62. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
63. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК).
64. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційних скаргах, не отримали свого підтвердження під час касаційного провадження, у зв'язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги.
65. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК, Верховний Суд
1.Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ" залишити без задоволення.
2.Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 та рішення Господарського суду Одеської області від 08.04.2025 у справі №916/5389/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий С.В. Бакуліна
Судді О.М. Баранець
В.І. Студенець