03 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/4578/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Баранець О.М.
за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Черкаське хімволокно"
на рішення Господарського суду міста Києва
(суддя - Грєхова О.А.)
від 24.02.2025
та постанову Північного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Іоннікова І.А., судді: Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.)
від 11.06.2025
у справі № 910/4578/24
за позовом Приватного акціонерного товариства "Черкаське хімволокно"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг"
про визнання недійсними пункти 5.1, 5.4 договору, внесення змін до договору,
за участю представників учасників справи:
позивача - Плаха О.В.
відповідача - Ковтонюк Ю.А.
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Приватне акціонерне товариство "Черкаське хімволокно" (далі - ПрАТ "Черкаське хімволокно") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" (далі - ТОВ "ГК "Нафтогаз Трейдинг") про:
- визнання недійсними пунктів 5.1 та 5.4 договору постачання природного газу № 7011-ГВП-36 від 20.06.2022, укладеного між Приватним акціонерним товариством "Черкаське хімволокно" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг";
- внесення змін до договору постачання природного газу № 7011-ГВП-36 від 20.06.2022, укладеного між Приватним акціонерним товариством "Черкаське хімволокно" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг", шляхом його доповнення пунктами 5.1-1 та 5.7 у наступній редакції:
"5.1-1 крім випадків передбачених пунктом 5.7 цього договору, споживач здійснює розрахунок за придбані обсяги природного газу шляхом оплати за природний газ виключно грошовими коштами шляхом 100-відстоткової поточної оплати протягом розрахункового періоду.
Остаточний розрахунок за фактично переданий постачальником природний газ в розрахунковому періоді, відповідно до акту/актів приймання-передачі природного газу, здійснюється споживачем до 25 числа місяця, наступного за місяцем постачання газу (розрахунковим періодом).
У разі, якщо споживач не здійснив остаточний розрахунок за фактично переданий природний газ до 25 числа місяця, наступного за місяцем постачання газу, постачальник має право на припинення постачання газу споживачу шляхом виключення споживача з реєстру споживачів, розміщеного на інформаційній платформі Оператора ГТС відповідно до вимог Кодексу ГТС.
У разі відсутності акта/актів приймання-передачі, фактична вартість переданого споживачу природного газу розраховується відповідно до умов підпункту 3.5.4 пункту 3.5 цього договору".
"5.7. Розрахунки за договором в обсязі заборгованості з різниці в тарифах, підтвердженої для споживача територіальними комісіями з питань узгодження заборгованості з різниці тарифах, здійснюється за рахунок видатків Державного бюджету за цільовим призначенням в порядку організації взаєморозрахунків встановленому законодавством. До завершення процедури врегулювання заборгованості споживача за рахунок видатків Державного бюджету, розрахунки між сторонами за договором на узгоджену суму заборгованості з різниці в тарифах можуть здійснюватися виключно шляхом відступлення споживачем на користь постачальника права вимоги на відшкодування заборгованості з різниці в тарифах".
1.2. Позовні вимоги обґрунтовано наявністю підстав для визнання недійсними пунктів 5.1 та 5.4 договору постачання природного газу № 7011-ГВП-36 від 20.06.2022 та внесення змін до договору постачання природного газу № 7011-ГВП-36 від 20.06.2022 шляхом доповнення його пунктами 5.1-1 та 5.7 у викладеній позивачем редакції. Позивач мотивував свої вимоги тим, що укладення договору відбулося під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах.
2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.02.2025 у справі №910/4578/24 відмовлено у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
2.2. Відмовляючи у позові, місцевий господарський суд виходив з того, що позивачем не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання спірних пунктів 5.1 та 5.4 договору недійсними, як і не доведено наявності правових підстав для внесення змін до договору шляхом його доповнення пунктами 5.1-1 та 5.7.
2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 рішення Господарського суду міста Києва від 24.02.2025 у справі № 910/4578/24 залишено без змін.
2.4. Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову з тих самих мотивів, що і суд першої інстанції.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи
3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 24.02.2025 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 у справі №910/4578/24, Приватне акціонерне товариство "Черкаське хімволокно" звернулось з касаційною скаргою, якою просить оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
3.2. Підставами касаційного оскарження Приватне акціонерне товариство "Черкаське хімволокно" визначило пункти 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.3. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
3.4. Приватне акціонерне товариство "Черкаське хімволокно" підставою касаційного оскарження зазначило пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 16.01.2020 у справі №922/1362/17, від 11.11.2021 у справі №925/1367/19, від 25.01.2022 у cправі №925/555/20, від 01.06.2022 у cправі №925/552/20, від 21.06.2022 у справі №925/1701/20 (щодо застосування статті 233 Цивільного кодексу України), від 10.03.2021 у справі №607/11746/17 (щодо застосування принципу favor contractus).
3.5. Пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
3.6. Також підставою касаційного оскарження зазначає пункт 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду щодо застосування статті 655 Цивільного кодексу України в контексті наявності вкрай невигідних умов за статтею 233 Цивільного кодексу України у вигляді безумовної оплати за поставлений газ в умовах дії мораторію та відсутності виплати компенсацій, та щодо застосування статті 233 Цивільного кодексу України, викладеного у постанові від 19.02.2025 у справі №910/6198/24.
Також просить відступити від висновків Верховного Суду щодо застосування статей 3, 12, 13 Закону України "Про ринок природного газу" про можливість вільного вибору постачальника у спірних відносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19.02.2025 у справі №910/6198/24, від 08.05.2025 у справі №910/5620/24.
3.7. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
3.8. Крім того, підставою касаційного оскарження зазначає пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування:
- частини першої статті 651 Цивільного кодексу України в поєднанні з частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України та частини другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України;
- підпункту 1 частини другої статті 8, частини другої статті 21 та частини другої статті 22 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", статті 20, частини другої статті 25 Закону України "Про теплопостачання", частини першої статті 1 та частини першої статті 2 Закону України "Про особливості регулювання відносин на ринку природного газу та у сфері теплопостачання під час дії воєнного стану та подальшого відновлення її функціонування" щодо встановлення наявності/відсутності обов'язку з проведення опалювального сезону та надання комунальних послуг підприємствами приватного права, які провадять діяльність з метою отримання прибутку, за умови дії заборони на провадження діяльності за економічно обґрунтованими тарифами та відсутності гарантованого відшкодування з різниці в тарифах, та, зокрема, чи має право таке підприємство відмовитись або зупинити відповідну діяльність до припинення мораторію на підвищення тарифів або до фактичного надання гарантованої Державою компенсації з різниці в тарифах для здійснення розрахунків за поставлений природний газ;
- пункту 3 частини першої статті 3, пункту 1 частини першої статті 13 Закону України "Про ринок природного газу", підпункту 26 пункту 3.2 розділу 3 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва теплової енергії та підпункту 28 пункту 3.2 розділу 3 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання теплової енергії, затверджених постановою НКРЕКП від 22.03.2017 №308 (у редакції, що була чинною на момент укладення договору) в контексті можливості закупити природний газ у будь-якого постачальника природного газу, який наявний на ринку природного газу, для виробництва теплової енергії та надання комунальних послуг з постачання теплової енергії, в умовах обов'язку забезпечення ліцензованої діяльності за принципом економічної доцільності та досягнення найнижчої собівартості;
- частини першої статті 12 Закону України "Про ринок природного газу", статті 638 Цивільного кодексу України та статті 180 Господарського кодексу України.
3.9. ПрАТ "Черкаське Хімволокно" також звернулося до Верховного Суду з клопотаннями про передачу справи № 910/4578/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України з огляду на те, що ця справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Клопотання позивач мотивує тим, що виключна правова проблема у цій справі полягає: у непослідовному застосуванні Верховним Судом принципу "усі суб'єкти права власності рівні перед законом"; у непослідовному застосуванні Верховним Судом статті 233 Цивільного кодексу України в частині визначення необхідності з надання комунальних послуг з виробництва та постачання теплової енергії як тяжкої обставини та причинно-наслідкового зв'язку; у відсутності правових норм, які регулюють спірні відносини щодо внесення змін до договорів постачання природного газу, укладених під час дії мораторію на підвищення тарифів за відсутності виплати гарантованої компенсації, та можливості суду вносити такі зміни на прикладі модельних правил європейського приватного права (DCFR) на підставі частини другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.
На переконання позивача, наявна у цій справі виключна правова проблема зачіпає інтереси необмеженого кола споживачів, адже стягнення заборгованості за поставлений природний газ з теплопостачальних підприємств без урахування компенсації з різниці в тарифах призведе до їх неплатоспроможності і, як наслідок, вплине на необмежене коло кінцевих споживачів, що будуть позбавленні доступу до отримання житлово-комунальних послуг, а положення Закону України "Про теплопостачання" та Закону України "Про житлово-комунальні послуги" не містять дієвих механізмів захисту інтересів населення на випадок визнання неплатоспроможності підприємств теплопостачання та припинення їх функціонування.
За твердженням позивача, якісний аспект виключної правової проблеми у цій справі полягає у відсутності сталої судової практики та різному підходу до захисту прав державних (комунальних) та приватних підприємств у схожих ситуаціях; у відсутності сталої судової практики та різного підходу щодо визначення тяжких обставин та причинно-наслідкового зв'язку та необхідності збалансувати інтереси всіх учасників ринку теплопостачання.
Також позивач зазначає про наявність у спірних правовідносинах кількісного аспекту виключної правової проблеми: наявність численних спорів про стягнення НАК "Нафтогаз України" та її дочірніми підприємствами, зокрема, ТОВ ГК "Нафтогаз Трейдинг" з підприємств, що здійснюють діяльність у сфері теплопостачання заборгованості за природний газ, без урахування боргу держави з різниці в тарифах; наявність численних спорів ініційованих підприємствами, що здійснюють діяльність у сфері теплопостачання, щодо оскарження умов (порядку) оплати за природний газ.
3.10. ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" у відзиві на касаційну скаргу просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що у спірних правовідносинах відсутні тяжкі обставини, оскільки позивач міг придбати природний газ для проведення опалювального сезону не тільки у відповідача, а в будь-якого продавця на ринку природного газу. При цьому, як зазначає ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг", позивач міг отримати природний газ і в постачальника "останньої надії", який відповідно до Закону України "Про ринок природного газу" не міг відмовити позивачу в укладенні договору на постачання природного газу, зокрема, для забезпечення опалювального періоду 2022 - 2023 років.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" (постачальником) та Приватним акціонерним товариством "Черкаське хімволокно" (споживачем) 05.09.2022 укладено договір постачання природного газу № 7011-ГВП-36 (надалі - договір), за умовами якого постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ, а споживач зобов'язується прийняти та оплатити на умовах цього договору.
Природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем для надання послуг гарячого водопостачання та для забезпечення всіх інших власних потреб.
За цим договором може бути поставлений природний газ (за кодом згідно з УКТЗЕД 2711 21 00 00) власного видобутку (природний газ, видобутий на території України) та/або імпортований природний газ, ввезений на митну територію України (підпункти 1.2, 1.3 договору).
Відповідно до пункту 2.1 договору постачальник передає споживачу на умовах цього договору замовлений споживачем обсяг (об'єм) природного газу у період з червня 2022 по липень 2022 в кількості 3 437,929 тис.куб.м.
Згідно з пунктом 2.2 договору споживач підтверджує, що замовлені ним обсяги природного газу, які визначені в пункті 2.1 цього договору повністю покривають потреби споживача у відповідному розрахунковому періоді для потреб, визначених пунктом 1.2 цього договору.
Обсяг І використовується споживачем виключно для надання послуг з гарячого водопостачання, та визначається споживачем самостійно на підставі своїх прогнозних даних.
Обсяг ІІ використовується споживачем для забезпечення всіх інших власних потреб за виключенням потреб, визначених підпунктом 2.2.1 цього пункту договору, і визначається споживачем самостійно на підставі своїх прогнозних даних.
Загальний обсяг природного газу, замовлений споживачем на розрахунковий період, складається з сум обсягів І та ІІ природного газу.
Якщо споживач використовує природний газ виключно для надання послуг з гарячого водопостачання і не використовує газ для будь-яких інших власних потреб, загальний замовлений обсяг, визначений в пункті 2.1 договору, дорівнює обсягу І.
Виключно споживач несе відповідальність за правильність визначення обсягу І та обсягу ІІ і його цільове використання у відповідності до вимог цього договору.
У відповідності до пункту 3.5 договору приймання-передача газу, переданого постачальником споживачеві у відповідному розрахунковому періоді, оформлюється окремими актами приймання-передачі газу: акт приймання-передачі обсягу І та акт приймання-передачі обсягу ІІ.
Споживач в актах приймання-передачі природного газу, зазначає виключно той обсяг, який відповідає обсягам газу, які були використані споживачем в той період (періоди), коли споживач був включений постачальником до свого реєстру, з урахуванням положень підпунктів 3.2 та 3.3 даного договору.
Розділом 5 договору сторони встановили порядок та умови розрахунків за природний газ.
Відповідно до пункту 5.1 договору оплата за природний газ здійснюється споживачем виключно грошовими коштами шляхом 100-відсоткової поточної оплати протягом розрахункового періоду.
Остаточний розрахунок за фактично переданий постачальником природний газ в розрахунковому періоді, відповідно до акту/актів приймання-передачі природного газу, здійснюється споживачем до 25 числа місяця, наступного за місяцем постачання газу (розрахунковим періодом).
У разі, якщо споживач не здійснив остаточний розрахунок за фактично переданий природний газ до 25 числа місяця, наступного за місяцем постачання газу, постачальник має право на припинення постачання газу споживачу шляхом виключення споживача з реєстру споживачів, розміщеного на інформаційній платформі оператора ГТС відповідно до вимог Кодексу ГТС.
У разі відсутності акта/актів приймання-передачі, фактична вартість переданого споживачу природного газу розраховується відповідно до умов підпункту 3.5.4 пункту 3.5 цього договору.
Пунктом 5.2 договору визначено, що для цілей виконання пункту 5.1 цього договору споживач зобов'язується для проведення розрахунків за цим договором виконати наступну умову: укласти до 30.06.2022 (включно) договір/договори або додаткові угоди до договорів банківського рахунку щодо здійснення договірного списання з рахунків споживача, на який надходять кошти в оплату за послуги, для надання яких використано поставлений природний газ.
Договір про договірне списання укладається між споживачем, постачальником та банком, в якому обслуговується відповідний рахунок споживача. Споживач також зобов'язується не відкривати інших рахунків в будь-яких банківських установах для отримання коштів в якості оплати за послуги, для надання яких використано поставлений природний газ, та не здійснювати розрахунки за послуги, для надання яких використано поставлений природний газ, із застосуванням будь-яких інших рахунків, ніж рахунок, відносно якого укладений договір про договірне списання.
Умови договору банківського рахунку, укладеного між банком і споживачем, згідно з яким обслуговується рахунок споживача, на який надходять кошти в оплату за послуги, для надання яких використано поставлений природний газ, підлягають виконанню сторонами договору банківського рахунку у частині, в якій вони не суперечать умовам договору про договірне списання, та сторони підтверджують свої зобов'язання за ними.
Договором про договірне списання повинно бути передбачено, що у разі одночасного надходження до банку кількох документів, на підставі яких здійснюється списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунку споживача в такій черговості:
1) у першу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для задоволення вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, а також вимог про стягнення аліментів;
2) у другу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для розрахунків щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), а також виплати за авторським договором;
3) у третю чергу списуються грошові кошти на підставі інших рішень суду;
4) у четверту чергу списуються грошові кошти за розрахунковими документами, що передбачають платежі до бюджету і розрахунки споживача з персоналом та пов'язані з ними обов'язкові відрахування, передбачені чинним законодавством України;
5) у п'яту чергу списуються грошові кошти для виконання грошових зобов'язань споживача перед банком в порядку договірного списання;
6) у шосту чергу списуються грошові кошти для виконання грошових зобов'язань споживача перед постачальником за цим договором постачання природного газу; у разі надходження до банку більше одного повідомлення договірне списання здійснюється в порядку черговості їх надходження до банку;
7) у сьому чергу списуються грошові кошти за іншими розрахунковими документами в порядку черговості їх надходження до банку, та на підставі інших умов договорів про здійснення договірного списання.
У разі порушення споживачем умов розрахунків за поставлений природний газ оплата за природний газ за цим договором здійснюється шляхом щоденного договірного списання банками залишку грошових коштів з банківських рахунків споживача, на які надходять кошти в оплату за послуги, для надання яких використано поставлений природний газ, на банківський рахунок постачальника.
Договірне списання (перерахування) з поточного рахунку споживача на поточний рахунок постачальника здійснюється з дати отримання банком повідомлення постачальника про порушення строків розрахунків за цим договором, на підставі відповідного договору про договірне списання до повного виконання зобов'язань споживача в частині розрахунків за поставлений природний газ за цим договором без застосування платіжних вимог від постачальника.
У випадку порушення споживачем будь-яких зобов'язань, передбачених даним пунктом цього договору, споживач зобов'язаний сплатити постачальнику штраф у розмірі 10% від вартості природного газу, поставленого протягом відповідного розрахункового періоду.
Споживач має право здійснити передоплату за природний газ до початку розрахункового періоду.
У разі здійснення споживачем за 5 робочих днів до початку відповідного розрахункового періоду попередньої оплати в розмірі 100% вартості замовленого на цей розрахунковий період природного газу в обсягах, визначених в пункті 2.1 цього договору, укладення договору про договірне списання, передбаченого цим пунктом не вимагається. При цьому зарахування здійсненого споживачем платежу як попередньої оплати на відповідний розрахунковий період здійснюється за умови оплати споживачем 100% вартості природного газу, замовленого на попередній розрахунковий період, та 100% оплати вартості фактично переданого природного газу у попередні розрахункові періоди. В іншому випадку кошти, що надійшли від споживача, будуть зараховані в оплату за попередні розрахункові періоди незалежно від призначення платежу.
Вартість замовленого на відповідний розрахунковий період природного газу, щодо якого здійснюється попередня оплата, розраховується з урахуванням цін, визначених в розділі 4 цього договору.
За умови належного виконання споживачем умов цього підпункту договору до споживача не застосується штраф передбачений цим пунктом.
У пункті 5.3 договору узгоджено, що під час перерахування коштів у призначенні платежу посилання на номер договору є обов'язковим. Зміна споживачем призначення платежу здійснюється виключно листом, який надається постачальнику, але в будь-якому випадку не пізніше 10 календарних діб з дня надходження відповідних коштів на рахунок постачальника.
За умовами пункту 5.4 договору оплата за природний газ здійснюється споживачем шляхом перерахування коштів на поточний рахунок постачальника, зазначений в розділі 14 цього договору. Споживач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за поставлений природний газ відповідно до пункту 5.1 цього договору.
Кошти, які надійшли від споживача, зараховуються як передоплата за умови відсутності заборгованості за попередні розрахункові періоди, а також 100 оплати за поточний розрахунковий період за цим договором.
Відповідно до пункту 5.5 договору у разі наявності заборгованості за минулі періоди та/або заборгованості із сплати пені, штрафів, інфляційних нарахувань, відсотків річних та судового збору сторони погоджуються, що грошова сума, яка надійшла від споживача, погашає вимоги постачальника у такій черговості незалежно від призначення платежу, визначеного споживачем:
1) у першу чергу відшкодовуються витрати постачальника, пов'язані з одержанням виконання;
2) у другу - сплачуються інфляційні нарахування, відсотки річних, пені, штрафи;
3) у третю чергу - погашається основна сума заборгованості за використаний природний газ та компенсація вартості робіт, пов'язаних з припиненням (обмеженням) газопостачання споживачу.
Пунктом 6.1 договору визначено, що споживач має право розірвати цей договір або припинити його в частині поставки природного газу. В тому числі у разі вибору іншого постачальника, але не раніше ніж в останній день розрахункового періоду, попередивши постачальника не менш ніж за 20 діб до розірвання/припинення договору. При цьому споживач зобов'язаний виконати свої обов'язки за цим договором у частині оформлення використаних обсягів природного газу та їх оплати відповідно до умов договору.
Згідно з пунктом 9.1 договору споживач має право на вільний вибір постачальника шляхом укладення з ним договору постачання природного газу відповідно до умов та положень, передбачених Правилами постачання природного газу.
Відповідно до пункту 11.1 договору у разі виникнення спорів (розбіжностей) сторони зобов'язуються розв'язувати їх шляхом проведення переговорів та консультацій. Будь-яка із сторін має право ініціювати їх проведення.
У разі недосягнення сторонами згоди спори (розбіжності) розв'язуються у судовому порядку (пункт 11.2 договору).
Даний договір набуває чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення підписів печаткою (за наявності), розповсюджує свою дію на відносини сторін, що склались станом на 01.06.2022, і діє до 31.07.2022 включно, а в частині розрахунків - до повного їх виконання. Продовження або припинення договору можливе за взаємною згодою сторін шляхом підписання додаткової угоди до договору (пункт 13.1 договору).
Звертаючись з даним позовом до суду першої інстанції, позивач посилається на те, що порядок та строки здійснення оплати за вказаним вище договором є несправедливими, а саме такими, що були погоджені позивачем під впливом тяжкої обставини, у зв'язку з чим позивач просив суд визнати недійсними пункти 5.1, 5.4 договору та внести зміни до договору.
5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, яким керувався суд
5.1. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.2. Верховний Суд у постанові від 17.01.2023 у справі №910/20309/21 зазначив, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
5.3. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України
Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник обґрунтовує її посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначає про те, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.01.2020 у справі №922/1362/17, від 11.11.2021 у справі №925/1367/19, від 25.01.2022 у cправі №925/555/20, від 01.06.2022 у cправі №925/552/20, від 21.06.2022 у справі №925/1701/20 щодо застосування статті 233 Цивільного кодексу України, від 10.03.2021 у справі №607/11746/17 щодо застосування принципу favor contractus.
5.4. Верховний Суд зазначає, що за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
5.5. У вирішенні поставлених скаржником питань Суд зазначає, що у справі, що переглядається, згідно з частиною першою статті 233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 Цивільного кодексу України. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину (частини перша, друга статті 233 Цивільного кодексу України).
Верховний Суд неодноразово вказував, що для визнання правочину недійсним з наведеної підстави позивач має довести наявність у сукупності таких обставин: 1) наявність тяжкої обставини; 2) наявність нерозривного причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину. Тобто позивач має довести, що оспорюваний ним договір був вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин та/або їх негативних наслідків і внаслідок вчинення такого правочину він отримав можливість усунути тяжку обставину, внаслідок якої був укладений договір. Також має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не був би вчинений взагалі або був би вчинений на інших умовах; 3) наявність невигідних для себе умов правочину; 4) факт вчинення правочину добровільно, без насильства, обману чи помилки; 5) факт того, що він, вчиняючи договір на невигідних умовах, усвідомлював свої дії, але вимушений був це зробити через тяжкі для нього обставини.
5.6. Як вже зазначено вище та встановили суди, позивач звернувся з позовом у цій справі, посилаючись на те що порядок та строки оплати природного газу, передбачені договором, погоджені під впливом тяжких обставин: необхідність забезпечити проведення опалювального сезону; запровадження мораторію на підвищення тарифів на теплову енергію та комунальні послуги; відсутність коштів у бюджеті на покриття заборгованості підприємств через економічну необґрунтованість тарифів; наявність монопольного становища відповідача та відсутність альтернативи в обранні постачальника природного газу.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про ринок природного газу" ринок природного газу функціонує на засадах вільної добросовісної конкуренції, крім діяльності суб'єктів природних монополій, та за принципами вільної торгівлі природним газом та вільного вибору постачальника природного газу.
У статті 13 Закону України "Про ринок природного газу" передбачено, що споживач має право на вільний вибір постачальника та безоплатну зміну постачальника.
При цьому згідно з положеннями частини другої статті 12 Закону України "Про ринок природного газу" постачання природного газу здійснюється за цінами, що вільно встановлюються між постачальником та споживачем, крім випадків, передбачених цим Законом.
Отже, позивач для забезпечення опалювального періоду 2022 року мав можливість вільного вибору будь-якого продавця природного газу на ринку природного газу за цінами, що вільно встановлюються на ринку, а не лише, шляхом отримання природного газу від ТОВ ГК "Нафтогаз Трейдинг", що безпосередньо вбачається з положень Закону України "Про ринок природного газу".
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19.02.2025 у справі № 910/6198/24 за позовом споживача до ТОВ ГК "Нафтогаз Трейдинг" про визнання недійсними з підстав, визначених статтею 233 Цивільного кодексу України, пунктів договору постачання природного газу щодо порядку розрахунків, який суди першої та апеляційної інстанцій врахували, ухвалюючи оскаржувані судові рішення. Означений висновок також підтримано Верховним Судом у постановах від 08.05.2025 у справі № 910/5620/24 , від 25.06.2025 у справі № 910/9287/24, від 08.07.2025 у справі № 910/6727/24 та від 10.07.2025 у справі №910/11559/24.
З огляду на наведене вище суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що у спірних правовідносинах відсутні тяжкі обставини, оскільки позивач міг придбати природний газ для проведення опалювального сезону 2022 року не тільки у ТОВ ГК "Нафтогаз Трейдинг", а в будь-якого продавця на ринку природного газу. Позивач міг отримати природний газ і в постачальника остатньої надії, який згідно із Законом України "Про ринок природного газу" не міг би відмовити позивачу в укладенні договору на постачання природного газу, зокрема, задля забезпечення опалювального періоду 2022 року.
5.7. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що необхідним критерієм для визнання правочину недійсним на підставі статті 233 Цивільного кодексу України є доведення нерозривного причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин. Тобто, внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість усунути тяжку обставину, яка змусила її це зробити.
Однак, у спірних правовідносинах, як обґрунтовано зазначили суди попередніх інстанцій, укладення договору відбулося внаслідок здійснення звичайної господарської діяльності позивача, а не у зв'язку з необхідністю усунення тяжких обставин.
5.8. У вирішенні доводів скаржника колегія суддів зазначає, що як неодноразово наголошував Верховний Суд, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Колегія суддів також враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
Як вбачається із зазначених скаржником постанов від 16.01.2020 у справі № 922/1362/17, від 11.11.2021 у справі № 925/1367/19, від 25.01.2022 у справі № 925/555/20, від 01.06.2022 у справі № 925/552/20, від 21.06.2022 у справі № 925/1701/20 Верховний Суд формував висновки щодо застосування статті 233 Цивільного кодексу України не стосовно умов договору поставки природного газу в частині визначення порядку розрахунків, а стосовно договорів, які постачальник спонукав укласти споживачів задля можливості укладення договору постачання природного газу (договори про переведення боргу, договори гарантії). У всіх означених скаржником справах оспорювані договори укладалися саме, як правова підстава для подальшої можливості споживачу укласти договір постачання природного газу. Водночас у справі, що розглядається, позивач таких обставин не доводив, натомість останній у позові стверджує про наявність його волевиявлення на укладення договору з відповідачем з огляду на найвигідніші умови щодо ціни на природний газ у ТОВ ГК "Нафтогаз Трейдинг" на цьому ринку. Відмінним також є те, що позивачем у означених справах виступала юридична особа публічного права, тоді як позивач у справі № 910/4578/24 не має такого статусу, оскільки здійснює свою господарську діяльність з надання комунальних послуг на принципі комерційного розрахунку та власного комерційного ризику з метою отримання прибутку.
Отже, аналіз змісту судових рішень, на які посилається позивач, свідчить про те, що предмет та підстави позову у означених постановах та у справі, яка розглядається, є схожими, однак, вказані судові рішення різняться зі справою, що розглядається за встановленими судовими інстанціями фактичними обставинами спору. При цьому, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду у застосуванні положень частини першої статті 233 Цивільного кодексу України.
Також безпідставними, колегія суддів вважає доводи позивача щодо неврахування висновків Верховного Суду, викладених у справі у справі №607/11746/17. Як вбачається із змісту судових рішень у справі №607/11746/17 спір у справі виник між фізичними особами щодо купівлі автомобілів відповідачем за дорученням позивача за його грошові кошти на підставі розписки доручення позивача. Судами позов задоволено. Суд касаційної інстанції фактично погодився з судовими рішеннями у справі, але з інших мотивів, викладених у постанові. При цьому, суд касаційної інстанції зазначав, "з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності".
Касаційний суд вважає помилковим посилання скаржника на неврахування апеляційним судом правового висновку у справі №607/11746/17, оскільки, незважаючи на те, що вказані у постанові принципи цивільного права стосуються будь яких правовідносин у справі, водночас, застосування вказаних принципів судами відбувається з урахуванням інших положень законодавства, якими врегульовано конкретні правовідносини у справі.
Отже, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваного судового рішення з цієї підстави.
5.9. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.
Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16).
Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Подібний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16.
На підтвердження підстав касаційного оскарження скаржник зазначає про необхідність відступу від існуючих висновків Верховного Суду, які викладені у постанові від 19.02.2025 у справі № 910/6198/24, із посиланням на висновки у якій суди першої та апеляційної інстанцій і ухвалили оскаржувані позивачем судові рішення.
Так, за твердженням скаржника необхідним є відступлення від висновку Суду щодо застосування норми права про: "недійсність істотних умов договору"; "відсутність вкрай невигідних умов у вигляді оплати за поставлений газ", "можливість вільного вибору постачальника"; "можливість внесення змін до договору, умови якого були визнано недійсними через тяжкі обставини".
5.10. У вирішенні доводів скаржника Суд враховує, зокрема, що у цій справі, як і у справі № 910/6198/24 позивач звертався до суду з вимогами про визнання недійсними пунктів договору, зокрема, у яких визначено, що оплата здійснюється за фактом отримання природного газу.
Відповідно до приписів частини першої статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Стаття 655 Цивільного кодексу України визначає, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 13 Закону України "Про ринок природного газу" споживач зобов'язаний забезпечувати своєчасну та повну оплату вартості природного газу згідно з умовами договорів.
За змістом пункту 21 розділу II Правил постачання природного газу, затверджених НКРЕКП постановою від 30.09.2015 №2496, споживач зобов'язується своєчасно та в повному обсязі сплачувати за поставлений природний газ на умовах, визначених договорами, а згідно з пунктом 19 розділу II цих Правил постачальник має право отримувати від споживача своєчасну оплату за природний газ відповідно до умов договору.
У означеній скаржником постанові від 19.02.2025 у справі № 910/6198/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Євро-Реконструкція" до ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" щодо визнання недійсними пунктів договору постачання природного газу та внесення змін до нього, Верховний Суд зазначив, зокрема, таке:
- оплата за фактично поставлений природний газ відповідає положенням Цивільного кодексу України, Закону України "Про ринок природного газу" та Правилам;
- відповідні умови договору не становлять вкрай невигідного (кабального) характеру для позивача, а є загальноприйнятими правилами про те, що поставлений товар має бути оплачений;
- здійснення розрахунку за фактично отриманий природний газ не може бути крайньою формою невигідного становища, оскільки розрахунки могли би проводитися за умовами передоплати, а не післяплати. Очевидним є те, що передоплата за ще неотриманий природний газ є більш невигідною для покупця у порівнянні з розрахунком за фактом вже отриманого природного газу;
- отже, пункти договору про здійснення розрахунків за фактично отриманий природний газ не становлять крайньої форми невигідності для позивача, а тому необґрунтованими є висновки про його недійсність з наведених підстав;
- сам собою факт укладання договору на умовах, які позивач суб'єктивно вважає невигідними, не є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі статті 233 Цивільного кодексу України. Відповідні висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, що викладені у постанові від 16.11.2021 у справі № 21/89б/2011 (913/630/20);
- у Законі України "Про ринок природного газу" встановлено, що строки та порядок оплати є істотними умовами договору постачання природного газу. Відповідно, умови договору про порядок розрахунків мають регулюватись договором протягом всього часу його дії, а їх зміна можлива лише у спосіб, що визначений договором та/або законом;
- згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 11.08.2021 у справі № 926/324/20, від 18.11.2021 у справі № 907/12/19, від 12.03.2018 у справі №910/22319/16, від 02.05.2018 у справі № 910/14411/16, умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки у такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому;
- норма статті 233 Цивільного кодексу України є імперативною та стосується виключно визнання недійсним правочину у разі його укладення під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах. Стаття 233 Цивільного кодексу України не передбачає зміни умов договору шляхом його доповнення у випадку укладення правочину під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах;
- коли особа вважає умови укладеного договору невигідними, така особа має право ініціювати внесення змін до відповідних умов, однак такі зміни можуть буди внесені лише за згодою сторін, або на підставах, що визначені договором та/або Законом. Водночас запропонований позивачем та застосований судами підхід фактично нівелює встановлені приписами законодавства виключні підстави, за яких умови договору можуть бути змінені;
- порядок зміни умов договору за рішенням суду врегульовано статтями 651 та 652 Цивільного кодексу України; згідно з частиною першою статті 651 Цивільного кодексу України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною; крім цього, згідно зі статтею 652 Цивільного кодексу України, договір може бути змінений у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. У разі істотної зміни обставин суд може змінити договір за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона;
- отже, зміна договору за рішенням суду є винятковим заходом та здійснюється у виключних випадках, визначених статтями 651 та 652 Цивільного кодексу України;
- однак у спірних правовідносинах позивач не доводив і суди не встановлювали наявності підстав для зміни умов договору відповідно до частини першої статті 651 та статті 652 Цивільного кодексу України.
5.11. Також у вирішенні доводів скаржника у тому числі ураховуючи підстави касаційного оскарження (пункт 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України), Суд першочергово враховує те, що як вже зазначено вище, позивач звертаючись до суду з цим позовом поєднав два окремі самостійні способи захисту: 1) визнання недійсним договору (в частині порядку та строків здійснення оплати за фактично поставлений природний газ) та 2) внесення змін до договору шляхом його доповнення новими умовами.
За змістом частини першої статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Відповідно до частини п'ятої статті 188 Господарського кодексу України якщо судовим рішенням договір змінено, договір вважається зміненим з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
Подібні положення закріплені у частині третій статті 653 Цивільного кодексу України, згідно з якою якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Врахувавши ці норми закону, суди обґрунтовано зазначили про те, що відповідно до наведених норм права застосування обраних позивачем способів захисту порушених, на їх думку, прав, яке поєднує у собі вимоги про визнання недійсними пунктів договору та внесення за рішенням суду на їх заміну інших умов, створює правову невизначеність у відносинах сторін щодо строків оплати природного газу з моменту укладення договору і до набрання судовим рішенням про внесення до договору змін законної сили.
Разом із тим відповідно до статті 12 Закону України "Про ринок природного газу" постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов'язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором.
Отже, як правильно зазначили суди, умови договору про строки та порядок проведення розрахунків є відповідно до вимог Закону України "Про ринок природного газу" істотними умовами договору постачання природного газу та мають регулюватись договором протягом всього часу його дії, а їх зміна можлива лише у спосіб, що визначений договором та/або законом.
Колегія суддів зазначає, що можливість внесення змін до договору в судовому порядку передбачена частиною другою статті 651 та частиною другою статті 652 Цивільного кодексу України. При цьому, підставами для внесення змін до договору, передбаченими законом, є: істотне порушення договору його стороною (частина друга статті 651 Цивільного кодексу України), істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору (стаття 652 Цивільного кодексу України), інші випадки, встановлені договором або законом (частина друга статті 651 Цивільного кодексу України).
При цьому, Суд враховує, що у цій справі позивач не визначав підставами позову положення статей 651 та 652 Цивільного кодексу України, суд також не встановив наявності у спірних правовідносинах істотного порушення відповідачем договору та/або істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при його укладенні. Усі заявлені позивачем вимоги ґрунтуються виключно на положеннях статті 233 Цивільного кодексу України, яка, як правильно зазначили суди є імперативною та стосується виключно визнання правочину недійсним та не передбачає можливості зміни умов договору, шляхом його доповнення у випадку укладення правочину під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах.
Позивач у касаційній скарзі не погоджується з цим висновком та на обґрунтування підстав для відступу від означеного вище висновку Верховного Суду зазначає те, що: стаття 233 Цивільного кодексу України не містить заборони на зміну умов договору іншими умовами; можливість внесення змін до договору постачання природного газу передбачена Законом України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення"; позивач обрав належний спосіб захисту порушених прав у вигляді поєднання двох вимог: про визнання недійсним договору та внесення змін до договору; правовими підставами для внесення змін до спірного у цій справі договору є частина друга статті 5 Господарського процесуального кодексу України, частина друга статті 16 Цивільного кодексу України, а також Модельні правила європейського приватного права (DCFR), згідно з якими на прохання сторони, яка має право на розірвання, суд може, якщо це доцільно, змінити договір, щоб привести його у відповідність до того, про що можна було домовитися, якби дотримувалися вимоги добросовісності та чесності.
Однак, Суд не бере до уваги та відхиляє ці твердження скаржника, оскільки: як правильно зазначили суди першої та апеляційної інстанцій норма, закріплена у статті 233 Цивільного кодексу України, є імперативною та стосується виключно визнання недійсним правочину у разі його укладення під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах, а не зміни умов договору; положення Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення" не передбачають можливості внесення змін до договору постачання природного газу у зв'язку з необхідністю проведення врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за рахунок видатків державного бюджету.
Зазначене спростовує твердження скаржника про те, що внесення змін до договору обумовлене саме Законом України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення".
З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав у спірних правовідносинах для внесення змін до договору, укладеного між сторонами у справі, шляхом його доповнення пунктами 5.1-1 та 5.7 у редакції, викладеній позивачем у позовній заяві, та про необґрунтованість позову в цій частині.
При цьому, зміст оскаржуваних судових рішень свідчить про те, що відмова у задоволенні позову обґрунтована не з підстав неналежності та/або неефективності обраних позивачем способів захисту порушених прав, а з огляду на те, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання спірних умов договору недійсними, як і не доведено підстав для внесення змін до договору.
Суд зазначає про те, що позивач у цьому спорі обрав способи захисту порушеного права, які передбачені законом, а положення частини другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України та частини другої статті 16 Цивільного кодексу України визначають можливість визначення судом або особою, яка звертається до суду, іншого способу захисту порушених прав, ніж ті, що передбачені законом. Означені норми не визначають ні підстав для внесення змін до договору, ні підстав для визнання правочину недійсним.
Разом із тим, Модельні правила європейського приватного права (DCFR) не є обов'язковими для суду.
Положення Модельних правил стосуються саме права, а не обов'язку суду, змінити договір і виключно у випадку, коли виникає питання розірвання договору, а не питання визнання його недійсним, що також свідчить про нерелевантність передбаченої Модельними правилами ситуації до правовідносин у справі, що розглядається.
Наведене також свідчить про відсутність у цій справі виключної правової проблеми з цього питання, а отже, і про відсутність підстав для задоволення клопотання позивача та передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з цієї підстави.
5.12. Щодо посилань скаржника на необхідність відступу від висновку Верховного Суду у застосуванні статей 3, 13 Закону України "Про ринок природного газу" про можливість вільного вибору постачальника у спірних відносинах, який викладений у постанові від 19.02.2025 у справі № 910/6198/24, Суд зазначає, що право споживача вільно обирати постачальника природного газу за цінами, що вільно встановлюються на ринку, визначено саме Законом України "Про ринок природного газу", про що обґрунтовано і зазначив Верховний Суд у зазначених скаржником справах (№№ 910/6198/24, 910/5620/24).
Доводи касаційної скарги фактично зводяться не до відступу від висновків Верховного Суду щодо застосування норми права, а до заперечення самої норми права, що виходить за межі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Колегія суддів також враховує, що правові висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 19.02.2025 у справі № 910/6198/24, щодо питання застосування приписів статей 233, 651, 652 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах є сталими, чіткими, зрозумілими. Зазначений висновок також підтримано Верховним Судом у постановах від 08.05.2025 у справі № 910/5620/24, від 25.06.2025 у справі № 910/9287/24, від 08.07.2025 у справі № 910/6727/24 та від 10.07.2025 у справі № 910/11559/24 і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від наведених висновків та передачі справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Крім того, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у вказаній ним постанові Верховного Суду, як і не навів змістовного обґрунтування мотивів і причин такого відступлення, а також не навів вагомих та достатніх аргументів, які свідчили б про помилковість такого висновку.
Верховний Суд зауважує, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Однак, як вже зазначено, скаржник у касаційній скарзі у контексті приписів пункту 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України належно не обґрунтував необхідності відступлення від висновків, викладених в означеній скаржником постанові Верховного Суду, а також не навів вагомих, обґрунтованих та достатніх аргументів для такого відступлення.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України також не отримала підтвердження під час касаційного провадження
5.13. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України
Аргументуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник, зокрема, зазначає про відсутність висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які наведено у розділі 3 цієї постанови.
Верховний Суд виходить з того, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржник повинен обґрунтувати, у чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права) та відсутності такого висновку.
5.14. Зокрема, ПрАТ "Черкаське Хімволокно" вказує на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину першу статті 651, частину другу статті 16 Цивільного кодексу України та частину другу статті 5 Господарського процесуального кодексу України, щодо застосування яких стосовно встановлених законом випадків зміни договору судом відсутній висновок Верховного Суду.
Поряд із тим, як уже зазначалося вище, загальними підставами для внесення змін до договору, передбаченими законом, є: істотне порушення договору його стороною (частина друга статті 651 Цивільного кодексу України), істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору (стаття 652 Цивільного кодексу України). Також такими підставами є інші випадки, встановлені договором або законом (частина друга статті 651 Цивільного кодексу України).
При цьому, як вже було зазначено вище положення частини другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України та частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, на які посилається позивач, не визначають підстав/випадків для внесення змін до договору.
Суд також зазначає, що чинне законодавство не визначає підставою внесення змін до договору постачання природного газу - необхідність проведення врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за рахунок видатків державного бюджету. Врегулювання такої заборгованості здійснюється на умовах та в порядку, визначених Законом України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення", а не - шляхом внесення змін до договору постачання природного газу.
З огляду на викладене вище, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав у спірних правовідносинах для внесення змін до договору, укладеного між сторонами у справі, шляхом його доповнення пунктами 5.1-1 та 5.7 у редакції, викладеній позивачем у позовній заяві, та про необґрунтованість позову в цій частині.
Аналогічні висновки сформульовані Верховним Судом у постанові від 29.07.2025 у справі №910/4359/24.
Крім того, позивач у касаційній скарзі посилається на відсутність висновків Верховного Суду щодо:
- обов'язку з проведення опалювального сезону підприємствами приватного права за умови дії заборони на провадження діяльності за економічно обґрунтованими тарифами та відсутності гарантованого відшкодування з різниці в тарифах;
- розуміння принципу "найнижчої собівартості" при закупівлі природного газу;
- щодо альтернативного порядку оплати за газ.
У зв'язку з цим позивач просить Верховний Суд сформувати висновки щодо застосування:
- підпункту 1 частини другої статті 8, частини другої статті 21 та частини другої статті 22 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", статті 20, частини другої статті 25 Закону України "Про теплопостачання", частини першої статті 1 та частини першої статті 2 Закону України "Про особливості регулювання відносин на ринку природного газу та у сфері теплопостачання під час дії воєнного стану та подальшого відновлення її функціонування" щодо встановлення наявності/відсутності обов'язку з проведення опалювального сезону та надання комунальних послуг підприємствами приватного права, які провадять діяльність з метою отримання прибутку, за умови дії заборони на провадження діяльності за економічно обґрунтованими тарифами та відсутності гарантованого відшкодування з різниці в тарифах, та, зокрема, чи має право таке підприємство відмовитись або зупинити відповідну діяльність до припинення мораторію на підвищення тарифів або до фактичного надання гарантованої Державою компенсації з різниці в тарифах для здійснення розрахунків за поставлений природний газ;
- пункту 3 частини першої статті 3, пункту 1 частини першої статті 13 Закону України "Про ринок природного газу", підпункту 26 пункту 3.2 розділу 3 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва теплової енергії та підпункту 28 пункту 3.2 розділу 3 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання теплової енергії, затверджених постановою НКРЕКП від 22.03.2017 №308 (у редакції, що була чинною на момент укладення договору) в контексті можливості закупити природний газ у будь-якого постачальника природного газу, який наявний на ринку природного газу, для виробництва теплової енергії та надання комунальних послуг з постачання теплової енергії, в умовах обов'язку забезпечення ліцензованої діяльності за принципом економічної доцільності та досягнення найнижчої собівартості;
- частини першої статті 12 Закону України "Про ринок природного газу", статті 638 Цивільного кодексу України та статті 180 Господарського кодексу України.
Однак, Верховний Суд зазначає про те, що поставлені скаржником на вирішення Верховного Суду питання (про наявність у позивача можливості відмовитися чи зупинити проведення опалювального сезону та надання комунальних послуг до моменту припинення дії мораторію на підвищення тарифів або до фактичного надання гарантованої Державою компенсації з різниці в тарифах для здійснення розрахунків за поставлений природний газ; про наявність у позивача можливості закупити природний газ у будь-якого іншого, ніж відповідач, постачальника природного газу, наявного на ринку природного газу, в умовах обов'язку забезпечення ліцензованої діяльності за принципом економічної доцільності та досягнення найнижчої собівартості) стосуються виключно його власної господарської діяльності, втручання суду в яку не допускається, та вирішення цих питань не входять до предмету дослідження судів з огляду на предмет та підстави позову у цій справі.
Подібні висновки викладені також і у постанові Верховного Суду від 10.07.2025 у справі №910/11559/24.
У вирішенні доводів касаційної скарги з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 28 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів також враховує, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються з урахуванням конкретних обставин справи. Тобто на відміну від повноважень законодавчої гілки влади до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права (постанова Великої Палати Верховного суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Разом із тим, зі змісту касаційної скарги вбачається, що скаржник не обґрунтував у чому саме полягає неправильне застосування наведених скаржником норм права та не вказав, яким чином ці норми мають бути застосовані у спірних правовідносин.
При цьому, Верховний Суд зауважує, що за результатами касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції судом касаційної інстанції не встановлено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права під час ухвалення зазначеного судового рішення.
З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що у справі, що розглядається, відсутні підстави для формування висновку Верховного Суду із зазначених скаржником питань, оскільки скаржник не обґрунтував необхідності його формування.
Суд касаційної інстанції за результатами касаційного перегляду не встановив порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права під час ухвалення оскаржуваної постанови.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що, відповідно, виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.
5.15. Розглянувши клопотання ПрАТ "Черкаське Хімволокно" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Тобто, по-перше, правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; мають існувати обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; по-друге, вирішення виключної правової проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Про виключність правової проблеми з точки зору якісного критерію можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що суди припустилися явної й грубої помилки у застосуванні норм процесуального та матеріального права, в тому числі свавільного розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.
Верховний Суд зазначає, що застосування таких критеріїв є сталим і послідовним, викладеним Верховним Судом і Великою Палатою Верховного Суду, у низці судових рішень (наприклад, від 10.07.2019 у справі №431/5643/16-ц, від 28.04.2020 у справі №357/13182/18, від 23.06.2020 у справі №910/8130/17, від 09.07.2020 у справі №610/1065/18, від 15.09.2020 у справі №910/32643/15, від 13.10.2020 у справі №640/17296/19, від 23.10.2020 у справі №906/677/19, від 14.04.2021 у справі №757/50105/19, від 22.04.2021 року у справі №640/6432/19, від 28.04.2021 у справі №916/1977/20, від 18.05.2021 у справі №758/733/18), адже виключна правова проблема, необхідність для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики є оціночними поняттями.
Однак, заявлене скаржником клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містить аргументовано переконливого обґрунтування наявності глибоких розходжень у судовій практиці щодо застосування однієї і тієї ж норми права, в тому числі наявності правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у справах з подібними правовідносинами. Позивачем у клопотанні не викладено правової проблеми, яка б потребувала узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій.
Наведені ПрАТ "Черкаське Хімволокно" у клопотанні обставини не свідчать про існування виключної правової проблеми у спірних правовідносинах. Позиція позивача не містить викладення правової проблеми, яка має місце саме у правозастосуванні. Зокрема, обґрунтування, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами.
За таких обставин Суд не вбачає підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Крім того, як вже зазначено вище Верховний Суд, зокрема, в постановах від 19.02.2025 у справі № 910/6198/24, від 08.05.2025 у справі № 910/5620/24, від 27.06.2024 у справі № 910/17359/23, вже сформував правову позицію при розгляді спорів у подібних правовідносинах.
5.16. Верховний Суд наголошує, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зазначає про те, що наведені позивачем підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбачені пунктами 1, 2 та 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованими та не знайшли свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
6.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
6.2. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
6.3. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваних рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції.
7. Судові витрати
7.1. З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов'язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 236, 238, 240, 300, 301, 302, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. У задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства "Черкаське хімволокно" про передачу справи №910/4578/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
2. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Черкаське хімволокно" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 24.02.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 у справі №910/4578/24 - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та не підлягає оскарженню.
Головуючий В. Студенець
Судді С. Бакуліна
О. Баранець