8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"04" вересня 2025 р.м. ХарківСправа № 922/2378/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Юрченко В.С.
без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом: Приватного підприємства "Галактики" (Україна, 39627, Полтавська область, місто Кременчук, проспект Полтавський, будинок 281, ідентифікаційний код 32860442),
до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ),
про стягнення грошових коштів,-
Позивач, Приватне підприємство "Галактика", звернулось до Господарського суд Харківської області із позовом до Відповідача, ОСОБА_1 , про стягнення основного боргу у розмірі 11 737,32 грн., 3% річних у розмірі 1 151,13 грн., пеню у сумі 13 964,63 грн., витрати від інфляції у розмірі 5 835,19 грн.
Предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Відповідно до положень частини 2 цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
Згідно приписів статті 27 Господарського процесуального кодексу України позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (частина 2 вказаної статті).
Як встановлено судом, в позовній заяві в якості Відповідача Позивачем було визначено фізичну особу Швецова Дмитра Вікторовича.
Виходячи із позиції Великої Палати Верховного Суду по справі № 127/23144/18, яка була викладена у відповідній Постанові від 09.10.2019, Господарським процесульним кодексом України встановлено, що сторонами в судовому процесі господарської юрисдикції - позивачами і відповідачами - можуть бути і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 Господарського процесуального кодексу України.
Відтак господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.
Як вбачалось з даних Єдиного державного реєстру 30.11.2022 до реєстру внесено запис № 2004790060002009498 про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця Швецова Дмитра Вікторовича, підстава: власне рішення.
Згідно положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою. Тому фізична особа-підприємець навіть після припинення відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, проте уже у якості фізичної особи.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, процесуальною підставою для формування позовної вимоги щодо стягнення грошових коштів та похідних вимог, позивач визначив договір поставки № 3539 від 06.05.2021, де фізична особа підприємець Швецов Дмитро Вікторович фігурує в якості покупця товару.
Таким чином, Позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.07.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/2378/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. Роз'яснено учасникам справи, що відповідно до частини 7 статті 252 Господарського процесуального кодексу України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач може подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотання, в порядку частини 7 статті 252 Господарського процесуального кодексу України від учасників даної справи не надходило.
Відповідач правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позовній заяві не скористався, про рух справи (зокрема, про відкриття провадження у справі) повідомлявся у відповідності до норм чинного процесуального законодавства. Так, оскільки відповідач не зареєстрований в системі "Електронний Суд", з метою повідомлення останнього про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала про відкриття провадження у справі направлялась судом рекомендованим листом з повідомленнями про вручення (з відміткою судова повістка) на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Але, судова кореспонденція повернута поштою на адресу суду із позначкою "адресат відсутній за вказаною адресою".
Відповідно до частини 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 4).
Суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/19, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.10.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19).
У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з частин 1, 2 статті 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 922/2378/25 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі Осіпов проти України, де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Оскільки Відповідач своїм процесуальним правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позові не скористався, відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк без поважних причин не надав, заяв та клопотань від нього не надходило, враховуючи стислі процесуальні строки, встановлені для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, що містять достатньо відомостей про права і взаємовідносини сторін.
Частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як зазначає Позивач в позовній заяві, 06.05.2021 між Приватним підприємством Галактика (далі за текстом - позивач, постачальник) та фізичною особою підприємцем Швецовим Дмитром Вікторовичем (далі за текстом - відповідач, покупець) було укладено договір поставки № 3539 (далі за текстом - договір).
Позивач у позові констатує той факт, що обумовлений Договором Товар був поставлений Покупцю в повному об'ємі, підписано ряд видаткових накладних. Проте, як-то вказує Позивач, Відповідач не виконав своїх обов'язків щодо оплати поставленого Товару, у зв'язку зі чим, позивачем також було нараховано на суму заборгованості - 3 % річних, пеню, а також інфляційні втрати.
Відповідач не скористався своїм правом на формування заперечень з приводу доводів, викладених у позовній заяві, відзиву до суду не подав.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Предметом доказування у справі, відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд самостійно оцінює докази, надані сторонами у справі, у їх сукупності, керуючись принципом вірогідності, передбаченим статтею 79 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з цією статтею, наявність обставин, на які посилається сторона, вважається доведеною, якщо докази, надані на їх підтвердження, є більш вірогідними, ніж докази, надані на їх спростування. Питання про вірогідність доказів суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання, враховуючи всі обставини справи.
Предметом судового розгляду у справі є вимога Позивача до Відповідача про стягнення заборгованості за договором поставки № 3539 від 06.05.2021 та похідних вимог, а предметом доказування у справі, відповідно, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з нормами статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статей 628, 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина 1 статті 509 Цивільного кодексу України, частина 1 статті 173 Господарського кодексу України).
Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі статтею 180 Господарського кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Як свідчать матеріали справи, 06.05.2021 між Приватним підприємством Галактика (далі за текстом - позивач, постачальник) та фізичною особою підприємцем Швецовим Дмитром Вікторовичем (далі за текстом - відповідач, покупець) було укладено договір поставки № 3539 (далі за текстом - договір, а. с. 7-10, том 1).
Як-то вказано у пунктах 2.1. та 2.2., даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2021. Даний договір вважається автоматично пролонгованим на кожен наступний календарний рік за умови, що за 10 календарних днів до закінчення строку його дії жодна із сторін письмово не повідомить іншу сторону про свій намір припинити дію даного договору.
Пунктом 1.1. договору, сторони погодили, що за цим договором поставки постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки покупцеві товар, а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Об'єктами поставки за цим договором є продукти харчування та продукти харчування для тварин (пункт 1.2. договору).
Асортимент об'єктів поставки, його кількість та якісні показники визначаються в замовленні покупця на поставку товару (пункт 1.3. договору).
Згідно пункту 3.1. договору, загальна орієнтовна ціна цього договору на момент його укладання за погодженням сторін складає: по факту згідно накладних.
Відповідно до пункту 4.1., за згодою сторін, товар, що є об'єктами цього договору відвантажується за місцем знаходження постачальника на умовах доставки товару постачальником з включенням витрат на транспортування до вартості товару.
Відповідно до пункту 7.11. договору, днем фактичної поставки товару (товарів) сторони погодились вважати день підписання видаткової накладної, за якою здійснюється передача товару Покупцю.
У пункті 8.15. Договору Сторони домовились про встановлення строків позовної давності: по основним грошовим зобов'язанням - п'ять років від дня припинення цього договору, незалежно від його тривалості в часі; по усіх видах неустойки - чотири роки; по усіх інших зобов'язаннях - загальний строк, встановлений чинним законодавством України.
06.05.2021 між Сторонами було підписано додаткову угоду до договору поставки (а. с. 11, том 1), пунктом 2 якої погодили, що сторони за погодженням дійшли до взаємної згоди про визначення переліку товару (товарів) щодо якого (яких) встановлюються окремі строки оплати за нього Покупцем на користь Постачальника, а також кінцеві строки оплати покупцем на користь постачальника за товар згідно переліку товару (товарів) цієї додаткової угоди до основного договору - 30 днів.
Судом встановлено, що договір та додатки до нього оформлені належним чином та підписані уповноваженими представниками сторін й скріплений печатками без зауважень та заперечень в добровільному порядку.
З огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги Договір як належну підставу, у розумінні норм статті 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
Аналізуючи умови укладеного між сторонами договору, враховуючи, що предметом договору слугує зобов'язання із передачі товару, суд зазначає, що між сторонами виникли господарські відносини на підставі договору поставки, до яких, крім положень Цивільного кодексу України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язання, застосовуються також положення глави 54 підрозділу 1 Розділу ІІІ ЦК України.
Так, положеннями статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію; господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.
Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. (ст. 9 названого Закону).
Основними первинними документами, що підтверджують здійснення поставки є видаткова накладна та товарно - транспортна накладна.
Видаткова накладна є документом, що фіксує факт отримання та передачі товарів.
Як свідчать матеріали справи, в рамках укладеного договору було складено та підписано видаткові накладні на загальну суму 12 111,72 грн., а саме: № 21R00-1013331 від 21.12.2021, № 21R00-1038388 від 28.12.2021, № 22R00-0018306 від 11.01.2022, № 22R00-0018304 від 11.01.2022, № 22R00-0043117 від 18.01.2022, № 22R00-0066746 від 25.01.2022, № 22R00-0089289 від 01.02.2022, № 22R00-0114900 від 08.02.2022, № 22R00-0136214 від 15.02.2022, № 22R00-0162218 від 22.02.2022, № 22R00-016225 від 22.02.2022 (а. с. 12-22, том 1).
Вказані видаткові накладні, підписані уповноваженими представниками та скріплені печатками сторін, а також в них міститься посилання на реквізити договору. При цьому, ці первинні документи не містять жодних посилань на недоліки поставленого товару по якості та комплектності. Враховуючи, що матеріалами справи доведено виконання з боку позивача покладених на нього договором обов'язків, які охоплюють факт поставки, у відповідача виникає зустрічний обов'язок - провести оплату.
При цьому, Позивач формуючи позивні вимоги, та визначаючи суму до стягнення за Договором визначив суму до стягнення 11 737,32 грн. (яка є меншою за загальну суму поставленого Товару по видатковим накладним в розмірі 12 111,72 грн.).
Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог, тому вимоги Позивача, в частині стягнення основного боргу, розглядається в межах суми, яка вказана у позові - 11 737,32 грн.
Статтею 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це.
Встановивши обставини даної справи та надавши відповідну правову оцінку зібраним у справі доказам із застосуванням стандарту доказування, суд дійшов висновку про те, що Позивачем доведено обставин, як окремо так і в їх сукупності, факту поставки Відповідачеві товару на загальну суму 11 737,32 грн.
За приписами статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Отже, однією із основних умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Так, за умовами укладеної 06.05.2021 між сторонами додаткової угоди до договору поставки, сторони за погодженням дійшли до взаємної згоди про визначення переліку товару (товарів) щодо якого (яких) встановлюються окремі строки оплати за нього Покупцем на користь Постачальника, а також кінцеві строки оплати покупцем на користь постачальника за товар згідно переліку товару (товарів) цієї додаткової угоди до основного договору - 30 днів.
Згідно пункту 7.1. договору, оплата (грошові зобов'язання) за цим договором у такій формі - безготівковий розрахунок.
Оплата проводиться - на поточний рахунок. Оплата здійснюється покупцем на користь постачальника на умовах післяплати (пункти 7.2., 7.3. договору).
Враховуючи порядок розрахунків за прийнятий товар (відстрочення платежу протягом 30 календарних днів з дати отримання покупцем відповідного товару), присічний строк розрахунків - є таким, що настав. Доказів сплати суми поставленого товару на загальну суму 11 737,32 грн. матеріали справи не містять. Протилежного відповідачем не доведено.
У даному випадку, Відповідач, з моменту отримання товару, на підставі видаткових накладних, не здійснивши визначений у договорі алгоритм дій щодо розрахунків, є таким, що прострочив оплату поставленого товару у сумі 11 737,32 грн.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 2 статті 614 Цивільного кодексу України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
З огляду на викладене, враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, а відтак порушив договірні зобов'язання (стаття 610 Цивільного кодексу України), що є поведінкою, яка суперечить добросовісній та чесній діловій практиці в сфері господарських відносин, а відтак в сукупності стає правовою підставою для захисту прав та інтересів позивача шляхом стягнення в судовому порядку заборгованості в розмірі 11 737,32 грн.
У зв'язку із неналежним виконанням Відповідачем зобов'язань за договором поставки № 3539 від 06.05.2021, Позивачем було заявлено до стягнення із Відповідача 3% річних у розмірі 1 151,13 грн., пеню у сумі 13 964,63 грн., витрати від інфляції у розмірі 5 835,19 грн. (відповідно до наданого розрахунку, а. с. 23, том 1).
Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статті 625 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як свідчать матеріали справи, інший розмір відсотків річних (аніж той який передбачений статтею 625 Цивільного кодексу України), учасниками господарського договору - не встановлено.
За змістом статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення.
Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті "Урядовий кур'єр". Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно зі статтями 17, 18 Закону України "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.
З аналізу вищевикладеного слідує, що індекс інфляції це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
При цьому, розмір боргу із урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, у якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Таким чином, базою для нарахування інфляційних є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, що існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений. Періодом, за який розраховуються інфляційні втрати, є час прострочення з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
Враховуючи вищевикладене, судом було здійснено власний розрахунок суми інфляційних втрат та 3 % річних, відповідно до розрахунку суми позовних вимог із урахуванням встановленої судом суми боргу по кожній із видаткових накладних за заявлений позивачем період, та встановлено що до стягнення з Відповідача підлягає сума інфляційних втрат у розмірі 6 095,19 грн. та 3% річних у розмірі 1 156,01 грн.
Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог, тому вимоги позивача в частині стягнення похідних вимог стягуються в межах суми, яка вказана у позові - 3% річних у розмірі 1 151,13 грн. та витрати від інфляції у розмірі 5 835,19 грн.
Щодо стягнення із Відповідача на користь позивача пені у сумі 13 964,63 грн. (відповідно до наданого позивачем розрахунку), суд зазначає наступне.
Суд враховує, що пунктом 9.2. договору було визначено, що у випадку порушення покупцем строків оплати отриманого товару, покупець сплачує постачальнику незалікову пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від загальної суми заборгованості за весь період прострочення та до дня фактичного надходження коштів на розрахунковий рахунок або надходження в касу постачальника.
Крім того, у пункті 8.15. Договору сторони домовились про встановлення строків позовної давності: по основним грошовим зобов'язанням - п'ять років від дня припинення цього договору, незалежно від його тривалості в часі; по усіх видах неустойки - чотири роки; по усіх інших зобов'язаннях - загальний строк, встановлений чинним законодавством України.
Статтею 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Як вбачається із наданого до позовної заяви розрахунку суми позовних вимог в частині пені у сумі 13 964,63 грн. із визначенням періодів та сум нарахування (з 20.01.2022 по 04.06.2025), позивачем було здійснення нарахування пені поза межами шестимісячного строку, у зв'язку із чим, суд зазначає наступне.
Як на час виникнення спірних правовідносин, так і на дату подання позову позивачем до Господарського суду Харківської області, був чинним Господарський кодекс України, який з 28.08.2025 втратив чинність, а відтак, поширює свій регуляторний вплив на спірні правовідносини.
Згідно частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Пунктом 9.2. договору встановлено, що покупець сплачує постачальнику незалікову пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від загальної суми заборгованості за весь період прострочення та до дня фактичного надходження коштів на розрахунковий рахунок або надходження в касу постачальника.
Крім того, суд звертає увагу позивача, що пункт 8.15 договору містить саме встановлення строків позовної давності, а не періодів нарахування пені.
Таким чином, судом встановлено, що нарахування штрафних санкцій, в тому числі пені, обмежено шестимісячним терміном від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Проте, Позивачем нараховано пеню за період з 20.01.2022 по 04.06.2025, який перевищує шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, що в свою чергу є порушенням умов договору та частини 6 статті 232 Господарського кодексу України.
У зв'язку із чим, суд, здійснивши перевірку заявленої до стягнення суми пені, відповідно до наданого розрахунку, із урахуванням вимог діючого законодавства, та із урахуванням встановленої вище судом суми боргу за видатковими накладними № 21R00-1013331 від 21.12.2021, № 21R00-1038388 від 28.12.2021, № 22R00-0018306 від 11.01.2022, № 22R00-0018304 від 11.01.2022, № 22R00-0043117 від 18.01.2022, № 22R00-0066746 від 25.01.2022, № 22R00-0089289 від 01.02.2022, № 22R00-0114900 від 08.02.2022, № 22R00-0136214 від 15.02.2022, № 22R00-0162218 від 22.02.2022, № 22R00-016225 від 22.02.2022, встановив, що такі нарахування здійснено не вірно, оскільки позивачем не було враховано визначеного частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України строку.
Враховуючи вищевикладене, судом було здійснено власний розрахунок суми пені, за встановлений судом вірний період та із урахуванням встановленої вище судом суми боргу по кожній із видаткових накладних, та із урахуванням строку визначеного частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, в онлайн системі "Ліга Закон" та встановлено, що обґрунтованою є пеня у сумі 2 032, 92 грн.
Згідно вимог статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Разом з тим, статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд, ураховуючи встановлені фактичні обставини справи, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідивши обставини справи, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, дійшов висновку про часткове задоволення позову.
У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Розподіляючи судові витрати між сторонами, суд враховує нормативні приписи статті 129 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 128, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Швецова Дмитра Вікторовича ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) на користь Приватного підприємства «Галактика» (Україна, 39627, Полтавська область, місто Кременчук, проспект Полтавський, будинок 281, ідентифікаційний код 32860442) грошові кошти в сумі 11 737,32 грн., інфляційні втрати в сумі 5 835,19 грн., три відсотка річних в сумі 1 151,13 грн., пеню в сумі 2 032, 92 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 1 922,73 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В іншій частині позову - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статтей 256,257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "04" вересня 2025 р.
Суддя В.С. Юрченко