02 вересня 2025 року справа №320/48799/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Марич Є.В., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Головного управління ДПС у м. Києві як відокремленого підрозділу ДПС (далі - відповідач), в якому просить:
визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у м. Києві від 27.09.2024 №1189-о «Про звільнення ОСОБА_1 »;
поновити ОСОБА_1 на державній службі на посаді начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві з 28.09.2024;
стягнути з Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.09.2024 по день ухвалення судового рішення із утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що його звільнено з роботи на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», проте наміру звільнятися у позивача не було, а заява про звільнення із займаної посади написана під моральним та психологічним тиском за відсутністю вільного волевиявлення, оскільки позивач перебував у стані сильного душевного хвилювання, до того ж така заява про звільнення була відкликана позивачем.
На переконання позивача, наказ про звільнення з посади є протиправним та підлягає скасуванню з одночасним поновленням позивача на роботі та стягненням середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.11.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного провадження з викликом сторін.
Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти позовних вимог та зазначив, що поданням заяви про звільнення з посади позивач виявив власну ініціативу (волевиявлення) припинити державну службу та звільнитися з посади за власним бажанням. Також, вказано, що позивач не навів конкретних обставин, які б давали підстави для висновку про те, що йому зі сторони суб'єкта призначення були висловлені будь-які погрози чи вчинені інші дії, які б могли реально вплинути на його волевиявлення щодо написання заяви за власним бажанням. Також, відкликання заяви на звільнення, яка написана позивачем, на думку відповідача, свідчить лише про суперечливу поведінку позивача щодо попередньо погоджених з суб'єктом призначення умов звільнення.
Представник позивача подав відповідь на відзив, в якій виклав свої пояснення щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень, і наголосив на тому, що у позивача було відсутнє волевиявлення на звільнення та він мав право упродовж двотижневого строку на залишення на роботі.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 з 07.04.2023 працював на посаді начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві.
27.09.2024 ОСОБА_1 адресовано заяву в.о. начальнику Головного управління ДПС у м. Києві, в якій просив звільнити його із займаної посади за власним бажанням.
27.09.2024 ОСОБА_1 подано заяву про відкликання заяви від 27.09.2024 про звільнення за власним бажанням.
Наказом в.о. начальника Головного управління ДПС у м. Києві від 27.09.2024 №1189-о припинено державну службу та звільнено 27.09.2024 ОСОБА_1 з посади начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві, за власним бажанням, відповідно до частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу». Підстава: заява ОСОБА_1 , погодження ДПС.
Листом Головного управління ДПС у м. Києві від 03.10.2024 № 12896/Д/26-15-11-00-17 заяву ОСОБА_1 про відкликання заяви про звільнення від 27.09.2024 (вх. № Д/2612/Гр-інші) залишено без розгляду.
Не погоджуючись із вищезазначеним наказом, вважаючи його протиправним та таким, що виданий з порушенням вимог чинного законодавства, а звільнення своє з посади незаконним, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з положеннями частини першої та шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби регулюються Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон №889-VIII, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частинами 2, 3 статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Пунктом третім частини першої статті 83 Закону №889-VIII визначено, що державна служба припиняється: за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
За приписами частин першої - третьої статті 86 Закону №889-VIII передбачено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
З огляду на викладене, Законом №889-VIII визначено як дві окремі підстави припинення державної служби, а саме припинення її з ініціативи державного службовця звільнення за власним бажанням та за угодою сторін.
Відповідно до частини першої статті 1 та частини третьої статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), цим Кодексом регулюються трудові відносини всіх працівників, а статтею 4 Кодексу передбачено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Отже, до спірних правовідносин, що виникли у цій справі, крім Закону № 889-VIII, підлягають застосуванню також положення КЗпП України.
Статтями 2, 5-1 КЗпП України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.
Пунктом 6 частини першої статті 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Загальні підстави припинення трудового договору передбачені статтею 36 КЗпП України.
Так, пунктом 4 частини першої цієї статті передбачено, що однією з підстав припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).
Частиною першою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
У постанові від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19 Верховний Суд, аналізуючи положення Закону України «Про державну службу», якими врегульовано питання щодо припинення державної служби за ініціативою державного службовця, вказав, що при вирішенні питання щодо правомірності звільнення державного службовця за його власним бажанням суди повинні з'ясувати чи було волевиявлення державного службовця на звільнення; чи закінчився двотижневий строк попередження або чи була взаємна домовленість сторін про звільнення до закінчення строку попередження.
У цій же постанові Верховний Суд наголосив, що основними умовами припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням. Визначення дати звільнення є обов'язковою умовою досягнення взаємної домовленості з суб'єктом призначення, оскільки при наявності лише заяви про звільнення за власним бажанням та у випадку недосягнення взаємної домовленості щодо дати звільнення, державний службовець підлягає звільненню на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», оскільки частина друга вказаної статті передбачає умови звільнення державного службовця до закінчення двотижневого строку встановленого частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу».
При цьому, основними умовами для припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є строк, з якого припиняється державна служба, оскільки державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Водночас, аналізуючи положення статті 38 КЗпП України, Верховний Суд у справі № 140/3179/19 вказав, що цією правовою нормою надано працівникові безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження.
Також, у постанові від 18.11.2019 у справі № 813/3857/15 Верховний Суд, аналізуючи норми КЗпП України, якими урегульовано питання щодо розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, виснував, що оскільки звільнення у порядку, передбаченому статтею 38 Кодексу законів про працю України, є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться.
Вказана правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом у постановах від 07 березня 2018 року у справі № 810/2728/16, від 10 березня 2020 року у справі № 803/959/17, від 03 грудня 2020 року у справі № 140/3179/19, від 09 березня 2023 року у справі № 640/30382/21.
Отже, розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення державної служби та звільнення з посади за власним бажанням суди повинні з'ясувати: чи було волевиявлення державного службовця на звільнення; чи закінчився двотижневий строк попередження; чи була взаємна домовленість сторін про звільнення до закінчення строку попередження.
Судом встановлено, що 27.09.2024 ОСОБА_1 подано заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням.
Позивач пояснив це тим, що заява про звільнення із займаної посади написана під моральним та психологічним тиском за відсутністю вільного волевиявлення, оскільки позивач перебував у стані сильного душевного хвилювання.
Водночас, суд зазначає, що позивач, посилаючись на те, що заява написана під тиском, не надав переконливих доказів і мотивів таких дій роботодавця. Доказів звернення позивача з цього приводу до правоохоронних органів не надано.
Законом № 889-VIIІ передбачений механізм реагування державних службовців на спроби вплинути на їх діяльність, у зв'язку з чим звільнення під тиском не може обґрунтовуватися загальним посиланням на некоректну чи незаконну поведінку керівництва.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, у заяві від 27.09.2024 про звільнення з посади за власним бажанням позивач не вказав дату, з якої необхідно звільнити, що може свідчити про його дійсно емоційний психологічний стан та відсутність вільного волевиявлення на звільнення з роботи.
Крім того, позивач в той же день, 27.09.2024, відкликав подану заяву про звільнення за власним бажанням у встановлений чинним законодавством строк, тобто до закінчення двотижневого строку з дня подання заяви про звільнення від 27.09.2024.
Однак, на підставі заяви ОСОБА_1 від 27.09.2024 Головним управлінням ДПС у м. Києві видано наказ від 27.09.2024 №1189-о, яким наказано припинити державну службу та звільнити ОСОБА_1 із займаної посади - начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві, 27 вересня 2024 р. за власним бажанням, відповідно до частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу».
Як уже зазначалось вище, основними умовами припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням, а також строк, з якого припиняється державна служба. Оскільки державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Таке правило зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору.
Оскільки звільнення у порядку, передбаченому статтею 38 КЗпП України, є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться. Також, працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин. Роботодавець не має права приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення вказаного двотижневого строку.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі №810/2728/16.
З матеріалів справи вбачається, що позивач подав заяву на звільнення із займаної посади за власним бажанням 27.09.2024, однак в той же день її відкликав, подавши відповідну заяву, яка була зареєстрована у системі документообігу Головного управління ДПС у м. Києві 27.09.2024 за вх. № Д/2612/Гр-інші.
В той же час, не взявши до уваги заяву позивача про відкликання, наказ про звільнення позивача із займаної посади відповідачем видано 27.09.2024, тобто до закінчення двотижневого строку попередження з дня подання заяви про звільнення.
Як свідчать матеріали справи, у заяві про звільнення з посади за власним бажанням позивачем не було зазначено дату, з якої необхідно звільнити (відсутнє волевиявлення), домовленостей між позивачем та відповідачем про звільнення у конкретну дату також не було, 14 календарних днів з моменту написання заяви до моменту видачі наказу про звільнення не пройшло.
З огляду на це працівник не може бути звільнений за пунктом 1 статті 36 КЗпП, якщо одна зі сторін не дає згоди на припинення трудового договору або не було досягнуто домовленості про дату звільнення.
Таким чином, з урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про протиправність видачі спірного наказу про звільнення з посади позивача, оскільки останній, як встановлено вище, вчасно відкликавши попередньо подану заяву про звільнення, виявив бажання не розривати трудові відносини з відповідачем.
При цьому, судом не встановлено, а відповідачем не доведено, факт запрошення на його посаду іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Суд враховує частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якої суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді, як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, тому встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на посаді.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Зазначена норма права вказує на те, що суд, встановивши факт звільнення без законної на те підстави, зобов'язаний поновити працівника на раніше займаній посаді.
Виходячи з викладеного, суд доходить висновку, що відповідач звільнив позивача з порушенням порядку, установленого законом, а тому відповідно до положень статті 235 КЗпП України позивач підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого його було звільнено, а саме - на посаді начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві з 28.09.2024.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу по день ухвалення судового рішення, суд зазначає наступне.
Статтею 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 5 Порядку №100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З довідки Головного управління ДПС у м. Києві від 07.11.2024 №10-461 вбачається, що загальна сума заробітної плати за останні два місяці роботи позивача становить 110 470,12 грн, у тому числі за липень 2024 року - 48 672,13 грн, за серпень 2024 року - 61 797,99 грн. Середньоденна заробітна плата позивача становить 2761,75 грн.
Час вимушеного прогулу позивача у період з 28.09.2024 по 27.05.2025 становить 172 робочих днів, а тому стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 475 021,00 грн (2761,75 грн х 172), з яких відповідач відрахує загальнообов'язкові податки та збори.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
З урахуванням цих положень рішення підлягає негайному виконанню в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у м. Києві як відокремленого підрозділу ДПС (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ ВП 44116011) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у м. Києві від 27.09.2024 №1189-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
3. Поновити ОСОБА_1 на державній службі та на посаді начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві з 28.09.2024.
4. Стягнути з Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 475 021,00 грн (чотириста сімдесят п'ять тисяч двадцять одна гривня 00 коп.) із утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів.
5. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 і стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць.
6. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Марич Є.В.