03 вересня 2025 року м. Ужгород№ 260/4117/25
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Рейті С.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач, НОМЕР_1 прикордонний загін) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 27.03.2025 року громадянину України ОСОБА_1 , прийняте начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) НОМЕР_1 прикордонного загону лейтенантом ОСОБА_2 .
В обгрунтування позовних вимог зазначено, що 27.03.2025 року з метою перетину державного кордону України, позивач, разом із своєю матір'ю ОСОБА_3 , прибув до пункту пропуску «Вилок». На виконання вимог абзацу 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 27.01.1995 року №57, позивачем було надано усі необхідні документи, однак відповідачем безпідставно та необґрунтовано прийнято Рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, з посиланням на порушення правил попереднього супроводу.
Ухвалою судді від 03.06.2025 року відкрито провадження у даній адміністративній справі та справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
18.06.2025 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, зі змісту якого, відповідач позовні вимоги не визнає в повному обсязі.
Зазначає, що в оскаржуваному рішенні наведено персональні дані позивача, його паспортні документи, вказано правову підставу його прийняття, в тому числі вказано причини.
Отже, підставою ухвалення оскаржуваного рішення є фактично Указ Президента від 24.02.2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» щодо введення тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтею 33 Конституції України, а також ненадання документів.
Згідно ч.5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Враховуючи відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Як вбачається з наявних в матеріалах справи доказів, 27.03.2025 року з метою перетину державного кордону України, позивач, разом із свою матір'ю ОСОБА_3 , прибув до пункту пропуску «Вилок». На виконання вимог абзацу 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 27.01.1995 року № 57. Для проходження процедури паспортного контролю, позивачем було надано наступні документи: паспорт для виїзду за кордон ОСОБА_1 за № НОМЕР_2 ; паспорт для виїзду за кордон ОСОБА_3 за № НОМЕР_3 ; паспорт ОСОБА_3 за № НОМЕР_4 та РНОКПП; свідоцтво про народження ОСОБА_1 за № 516 від 09.07.1987 року; довідку від 30.06.2023 року за № 3009-5002841971 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_3 ; військово-обліковий документ-тимчасове посвідчення за № НОМЕР_5 з вклеєним VTN-кодом; довідку про надання відстрочки за №927 від 21.02.2025 року; посвідчення ОСОБА_3 серії НОМЕР_6 від 31.10.2008 року; довідку МСЕК за № 736015; висновок ЛКК за № 1121 від 23.06.2023 року про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі; довідку за № 108/33-2775 від 20.03.2025 року про те, що позивач перебуває на обліку в Управлінні соціальної та ветеранської політики Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації як отримувач компенсації за надання послуг з догляду на професійній основі, особі з інвалідністю II групи, яка потребує постійного стороннього догляду ОСОБА_3 , терміном з 11.07.2023 року по довічно; договір про надання соціальних послуг з догляду на професійній основі від 11.07.2023 року, акт встановлення факту здійснення догляду від 20.03.2025 року.
Разом з тим, уповноваженою особою НОМЕР_1 прикордонного загону прийнято спірне рішення, яким позивачу відмовлено в перетинанні державного кордону України. Зі змісту вказаного рішення, причиною тимчасового обмеження в праві виїзду з України є порушення правил попереднього супроводу (а.с.35-36).
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, 21.04.2025 року позивач направив на ім'я начальника НОМЕР_1 прикордонного загону відповідну скаргу про його скасування.
За результатами розгляду скарги позивача, листом від 01.05.2025 року відповідач повідомив, що за наявною інформацією, 31.03.2023 року громадянка України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у супроводі громадянина України перетнула державний кордон на виїзд з України через пункт пропуску «Старокозаче». 19.04.2023 року громадянка України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , самостійно, без супроводу громадянина України перетнула державний кордон на в'їзд в Україну через пункт пропуску «Могилів-Подільський». Станом на теперішній час громадянин України, який супроводжував громадянку України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на територію України не повернувся.
Фактично, за результатами розгляду скарги позивача, спірне рішення залишено без змін.
Вважаючи протиправним рішення відповідача від 27.03.2025 року, позивач звернувся до суду із даним позовом про його скасування.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Фактично, з матеріалів справи вбачається, що позивач не погоджується та просить суд скасувати прийняте відповідачем рішення, яким позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України у зв'язку з тим, що попередній супровід матері позивача - особи з інвалідністю ІІ груп, здійснювала особа, яка не повернулась. При цьому вказане рішення приймалося враховуючи введення в Україні воєнного стану.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відтак, саме вищевказане рішення, в розумінні наведених процесуальних приписів, є рішенням суб'єкта владних повноважень та предметом даного позову, якому і надаватиметься правова оцінка судом, тобто дотримання відповідним суб'єктом критеріїв, наведених у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суд зазначає, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення відповідним суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Враховуючи наведене, оскаржене у цій справі рішення повинно ґрунтуватися на законі та бути обґрунтованим, тобто таким, що прийнято з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття такого виду рішень.
Так, згідно ч. 1 ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Отже, конституційне право особи вільно залишати територію України може бути обмежене законом, при цьому відповідний державний орган повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону України “Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 року №1710-VI (в редакції на час виникнення спірних відносин) іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Згідно з вимогами Закону України "Про прикордонний контроль" повноваженнями щодо надання особам, у тому числі й громадянам України призовного віку, дозволу на перетинання державного кордону України надані уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України (статті 3, 6).
Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому, строк дії воєнного часу неодноразово продовжувався, та діє станом на даний час.
Відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні» визначено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Так, згідно ст. 1 Закону України “Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року №389-VIII (далі - Закон №389-VIII, чинний та в редакції станом на момент виникнення спірних відносин) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Згідно п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 року №1455 (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 3 Закону України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 року № 3857-XII визначено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
При цьому п. 2 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57 (у редакції, на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до абзацу 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.
Отже, з наведених норм вбачається, що право виїзду за межі України в умовах воєнного стану мають особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків. Однак таке право обумовлено наявністю сукупності наступних підстав: наявністю документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність; наявністю документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд.
Згідно обставин справи, 27.03.2025 року позивачем при спробі перетину державного кордону України через пункт пропуску “Вилок» разом зі своєю матір'ю ОСОБА_3 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи, уповноваженій особі були надані для перевірки: паспорт для виїзду за кордон ОСОБА_1 за № НОМЕР_2 ; паспорт для виїзду за кордон ОСОБА_3 за № НОМЕР_3 ; паспорт ОСОБА_3 за № НОМЕР_4 та РНОКПП; свідоцтво про народження ОСОБА_1 за № 516 від 09.07.1987 року; довідку від 30.06.2023 року за № 3009-5002841971 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_3 ; військово-обліковий документ-тимчасове посвідчення за № НОМЕР_5 з вклеєним VTN-кодом; довідку про надання відстрочки за №927 від 21.02.2025 року; посвідчення ОСОБА_3 серії НОМЕР_6 від 31.10.2008 року; довідку МСЕК за № 736015; висновок ЛКК за № 1121 від 23.06.2023 року про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі; довідку за № 108/33-2775 від 20.03.2025 року про те, що позивач перебуває на обліку в Управлінні соціальної та ветеранської політики Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації як отримувач компенсації за надання послуг з догляду на професійній основі, особі з інвалідністю II групи, яка потребує постійного стороннього догляду ОСОБА_3 , терміном з 11.07.2023 року по довічно; договір про надання соціальних послуг з догляду на професійній основі від 11.07.2023 року, акт встановлення факту здійснення догляду від 20.03.2025 року.
Недоліків (зауважень) до вказаних документів відповідачем не виявлено, що підтверджено ним і у судовому засіданні.
Отже, за таких обставин, суд погоджується з доводами позову про те, що позивачем на підтвердження свого права перетину державного кордону України в умовах введення воєнного стану на підставі абзацу 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57, було надано усі необхідні документи, що підтверджували родинні зв'язки між позивачем та ОСОБА_3 , її інвалідність 2 групи, їх спільне зареєстроване місце проживання.
Враховуючи викладене, відповідачем безпідставно було відмовлено позивачу у перетині державного кордону України.
Щодо підстав, зазначених в оскаржуваному рішенні, а саме: «порушення правил попереднього супроводу», то такі не ґрунтуються на законі.
Суд зауважує, що наявність у відповідача інформації про те, що до України не повернулася інша особа, яка раніше супроводжувала ОСОБА_3 як особу з інвалідністю 2 групи, не може слугувати правовою підставою для відмови саме позивачу в перетинанні державного кордону України за наявності в останнього на те підстав, визначених абзацом 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57.
Так, дійсно згідно абзацу 13 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57, громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Відповідальність за указані вище дії щодо неповернення має нести саме особа, яка відповідно до наведених вище положень зобов'язана була повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України ОСОБА_3 , а не позивач.
Щодо тверджень у відзиві про те, що підставою для прийняття Рішення про відмову у перетинанні державного кордону України від 27.03.2025 року було не надання позивачем документів (при цьому, конкретний перелік яких не наведено), то такі суд оцінює критично, адже, як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, указане не слугувало підставою для його прийняття.
Як уже зазначено вище, відповідно до змісту статті 14 Закону України “Про прикордонний контроль» рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону в кожному випадку повинно бути обґрунтованим, із зазначенням конкретних причин відмови.
Між тим, в спірному рішенні не зазначено жодної правової підстави для відмови у перетині державного кордону на виїзд з України позивачем, а така підстава як «порушення правил попереднього супроводу» не ґрунтується на законі.
З огляду на викладене у своїй сукупності, перевіряючи спірне рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що при його прийнятті відповідач діяв не на підставі законодавства, яке регулює спірні відносини; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого виду рішень; упереджено; недобросовісно й нерозсудливо.
Також суд зазначає, що позивач, який супроводжував свою матір - особу з інвалідністю 2 групи, надавши усі необхідні документи згідно вимог абзацу 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57, мав правомірні очікування на перетин державного кордону України.
Так, поняття «легітимні очікування», головним чином походять від англійського терміну «legitimate expectations» як розумні, небезпідставні або обґрунтовані очікування. У юридичній практиці зазначений термін також має такі альтернативні назви як правомірні, законні, розумні або виправдані сподівання.
Принцип легітимних очікувань широко застосовується у судовій практиці та ґрунтується і на низці конституційних положень, зокрема щодо права на законних підставах вільно залишати територію України.
Реалізація принципу легітимних очікувань полягає у досягненні бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки; втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни правової основи у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими.
Принцип легітимних очікувань властивий, головним чином, для публічно-правових спорів, що вирішуються адміністративними судами, оскільки у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї/мети системи адміністративних судів, а саме, захисти «малої людини» від «великої держави», в особі її багаточисленних суб'єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу.
Відповідно до частини другої статі 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За змістом судової практики Європейського суду з прав людини захист законних сподівань (очікувань) є одним з аспектів правової визначеності, при цьому державні органи повинні дотримуватися принципу належного урядування (рішення ЄСПЛ «Суханов та Ільченко проти України», «Рисовський проти України», «Лелас проти Хорватії», «Копецький проти Словаччини» тощо).
Принцип захисту законних очікувань та принцип правової визначеності є невід'ємними елементами правової держави та принципу верховенства права.
Отже, за встановлених у цій справі обставин та враховуючи наведені вище норми, суд вважає, що прийняте відповідачем спірне рішення є протиправним, та, як наслідок, підлягає скасуванню, а позовні вимоги - задоволенню.
Згідно змісту частин першої та другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно частин першої - третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач довів обґрунтованість заявлених вимог. Натомість відповідач не довів правомірність оскаржуваного рішення.
З урахуванням наведеного, заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.
Керуючись ст. ст. 5, 19, 77, 243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_7 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 27.03.2025 року громадянину України ОСОБА_1 , прийняте начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) НОМЕР_1 прикордонного загону лейтенантом ОСОБА_2 .
3. Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 255 КАС України, та може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.
СуддяС.І. Рейті