28 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 503/1855/19
провадження № 51-6691 км 23
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_6 на вирок Любашівського районного суду Одеської області від 07 жовтня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 рокуу кримінальному провадженні, дані про яке внесені до ЄРДР за № 12019160320000228 за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Велика Виска Маловисківського району Кіровоградської області, жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 115, ч. 1 ст. 129 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Короткий зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Любашівського районного суду Одеської області від 07 жовтня 2020 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років, за ч. 1 ст. 129 КК до покарання у виді арешту на строк 6 місяців. На підставі ч. 1 ст. 70, ст. 72 КК шляхом повного складання покарань визначено ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років 6 місяців.
Вказаним вироком також вирішено питання щодо запобіжного заходу та долі речових доказів.
Відповідно до вироку ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено за те, що він 05 серпня 2019 року у денний час доби, при спільному розпиванні з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 алкогольних напоїв у будинку АДРЕСА_1 , під час сварки на ґрунті давніх неприязних відносин, усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій, переслідуючи умисел на позбавлення життя ОСОБА_9 , завдав їй один удар кулаком у щелепу, надів на тулуб зверху поліпропіленовий мішок, після чого опустив її головою донизу в колодязь, що розташований на подвір'ї цього домоволодіння. Однак його брат ОСОБА_8 в останній момент схопив ОСОБА_9 за одежу і витягнув із колодязя. Після зазначених подій ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 повернулися до будинку, де продовжили вживати алкогольні напої. Невдовзі ОСОБА_9 вийшла на подвір'я, за нею вийшов ОСОБА_7 та, продовжуючи реалізовувати свій злочинний умисел, надів їй на голову поліпропіленовий мішок і кинув її в колодязь. Від отриманих тілесних ушкоджень у вигляді механічної асфіксії через утоплення у воді, які спричинили функціональний розлад дихання з гострою легеневою недостатністю, ОСОБА_9 померла на місці події.
За встановлених фактичних обставин вказані дії ОСОБА_7 судом першої інстанції кваліфіковані як умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Крім того, ОСОБА_7 06 серпня 2019 року у денний час доби, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння біля бару «Вокзальний», що на вул. Соборній, 8-Б, у м. Кодима Одеської області, дістав з кишені кофти клинкову бритву, якою став розмахувати перед ОСОБА_10 та висловлювати погрози позбавити її життя, які остання розцінила як реальні. У подальшому дії ОСОБА_7 були припинені працівником поліції.
За встановлених фактичних обставин вказані дії ОСОБА_7 судом першої інстанції кваліфіковані як погроза вбивством.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 задоволено частково, а вирок Любашівського районного суду Одеської області від 07 жовтня 2020 року змінено.
Постановлено звільнити ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК, на підставі ч. 1 ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності, та виключити з мотивувальної та резолютивної частини вироку посилання на застосування положень ст. 70 КК.
В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
Постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 17 квітня 2024 року частково задоволено касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та в його інтересах захисника ОСОБА_6 , ухвалу Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року скасовано і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_7 задоволено частково.
Постановлено звільнити ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК, на підставі ч. 1 ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності та закрити провадження в цій частині.
Постановлено призначити ОСОБА_7 покарання за ч. 1 ст. 115 КК у виді позбавлення волі на строк 10 років та виключити з мотивувальної та резолютивної частин вироку посилання на застосування положень статей 70, 72 КК.
В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7 просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи свої вимоги, вказує про допущені в ході розгляд кримінального провадження за його обвинуваченням істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.
Такі порушення засуджений вбачає у тому, що місцевий суд допустив неповноту судового розгляду, а його висновки не відповідають фактичним обставинам справи.
Вважає, що стороною обвинувачення не надано жодного доказу, які б прямо чи опосередковано підтверджували його причетність до вчинення інкримінованих дій, мотивувальна частина вироку у порушення вимог ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) не містить посилань на такі докази, а також у вироку відсутні достатні та належні мотиви, на підставі чого суд дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень.
Наголошує, що поза увагою судів залишився факт незабезпечення йому належного та ефективного захисту під час досудового розслідування та судового розгляду, оскільки не було роз'яснено права залучити власного захисника.
Перевіряючи вирок місцевого суду в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не врахував зазначених обставин, та при наявності підстав для повторного дослідження доказів у справі, порушуючи положення ч. 3 ст. 404 КПК, безпідставно відмовив у задоволенні відповідного клопотання сторони захисту, а свого рішення у цій частині належним чином не мотивував.
Крім того, зазначає про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість.
Стверджує, що поза увагою судів залишилося те, що він має постійні місця проживання та роботи за якими характеризується позитивно, матеріали кримінального провадження не містять доказів вчинення ним злочину у стані алкогольного сп'яніння, не взято до уваги думки потерпілої, яка не наполягала на суворому покаранні. Таким чином вважає, що невизнання винуватості не свідчить про його бажання уникнути кримінальної відповідальності, а в мотивувальній частині вироку не міститься обґрунтування необхідності признання йому більш суворого покарання, ніж мінімальне, яке визначене ч. 1 ст. 115 КК, у виді позбавлення волі на строк 7 років.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 ставить питання про скасування вироку суду першої інстанції та ухвали суду апеляційної інстанції, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 просить закрити.
На обґрунтування своїх вимог зазначає, що під час постановлення судових рішень судами допущено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду, невідповідність висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, не підтвердження їх належними та допустимими доказами.
Зазначає, що в ході розгляду кримінального провадження сторона обвинувачення не надала належних та достатніх доказів на підтвердження обвинувачення, а суди обох інстанцій, обґрунтовуючи свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_7 , також не зробили відповідних посилань на такі докази, чим порушили вимоги статей 2, 84, 85, 91, 370, 419 КПК.
Стверджує, що витяг з ЄРДР, протокол огляду місця події з додатками, протокол огляду трупа, протокол слідчого експерименту, висновки судово-медичної та судово-психіатричної експертиз, а також показання свідків, які не були очевидцями події, не можуть вважатися належними доказами, оскільки не містять відомостей про винуватість саме ОСОБА_7 . Також, вказує про недопустимість як доказу протоколу впізнання за фотознімками, оскільки таку слідчу дію проведено з порушенням вимог ст. 228 КПК, а заява потерпілої ОСОБА_10 про вчинення кримінального правопорушення не є доказом у розумінні ст. 84 КПК, а у самій заяві не міститься посилання про те, що потерпілу повідомлено про кримінальну відповідальність за ст. 383 КК.
Вказує, що апеляційним судом не враховано заяви потерпілої ОСОБА_10 , у якій зазначено, що у ОСОБА_7 не було умислу на вбивство ОСОБА_9 , та потерпіла не має до нього будь-яких претензій, що вказує на необхідність кваліфікації дій ОСОБА_7 за ст. 119 КК. Наведене свідчить про те, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому дій не доведена поза розумним сумнівом, що є підставою для закриття кримінального провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК, чого судами зроблено не було. До того ж судами безпідставно було враховано позицію ОСОБА_7 щодо відмови надавати показання, як його намагання уникнути кримінальної відповідальності, оскільки такі висновки суперечать положенням ст. 63 Конституції України.
Вважає, що апеляційний суд повно та всебічно не здійснив належної оцінки доказів у справі з точки зору їх належності та допустимості, а сукупності доказів - з точки зору їх достатності та взаємозв'язку, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Крім того, суд апеляційної інстанції за наявності підстав для повторного дослідження доказів у справі, враховуючи допущені судом першої інстанції порушення кримінального процесуального закону, не дотримуючись положень ч. 3 ст. 404 КПК, безпідставно відмовив у задоволенні відповідного клопотання сторони захисту, а свого рішення у цій частині належним чином не мотивував.
Так само як і засуджений, захисник у касаційній скарзі звертає увагу на порушення права засудженого на захист, що виразилося у незабезпеченні належного та ефективного захисту під час досудового розслідування та судового розгляду, через нероз'яснення права залучити власного захисника.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційні скарги засудженого та захисника не надходило.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 підтримав касаційні скарги, просив їх задовольнити.
Прокурор ОСОБА_5 заперечувала щодо задоволення касаційних скарг, просила оскаржувані судові рішення залишити без зміни.
Від ОСОБА_7 надійшла заява про розгляд провадження у касаційному порядку без його участі. Інші учасники були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, у судове засідання не з'явилися, клопотань про відкладення касаційного розгляду до Суду не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, думку учасників касаційного розгляду, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
У касаційних скаргах як засуджений, так і його захисник указують про незаконність вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, оскільки такі судові рішення постановлені з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Вважають, що місцевий суд допустив неповноту судового розгляду, а його висновки не ґрунтуються на доказах, які б прямо чи опосередковано підтверджували причетність ОСОБА_7 до вчинення інкримінованих йому дій, мотивувальній частині вироку у порушення вимог ст. 370 КПК відсутні мотиви на підставі чого суд дійшов відповідних висновків.
Однак за наслідками касаційного розгляду колегія суддів доходить висновку про непереконливість доводів касаційних скарг засудженого та його захисника в цій частині.
Як визначено ст. 2 КПК, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Стаття 94 КПК передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
За встановлених місцевим судом фактичних обставин, що зазначено у мотивувальній частини вироку, ОСОБА_7 , надівши на голову ОСОБА_9 поліпропіленовий мішок, кинув її в колодязь, що спричинило її смерть унаслідок механічної асфіксії. Наступного дня, діставши з кишені клинкову бритву, почав нею розмахувати перед обличчям потерпілої ОСОБА_10 , висловлюючи в її бік погрози позбавити життя.
Як убачається з вироку, висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні ним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, за викладених у вироку обставин ґрунтуються на доказах, досліджених та належно оцінених у судовому засіданні.
Такі висновки суд зробив на підставі оцінки в сукупності протоколу огляду місця події з фототаблицею від 06 серпня 2019 року та відеозаписом до нього, протоколів слідчих експериментів від 07 серпня 2019 року за участю ОСОБА_7 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_8 , протоколу огляду трупа з фототаблицею від 07 серпня 2019 року, лікарського свідоцтва про смерть № 119 від 07 серпня 2019 року, висновку судово-медичної експертизи № 71/119 від 19 вересня 2019 року, висновку судово-психіатричної експертизи № 368 від 29 серпня 2019 року.
Крім того, відповідно до вироку допитані свідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 підтвердили, що брали участь у проведенні слідчого експерименту за участю ОСОБА_7 , який під час проведення вказаної слідчої (розшукової) дії розповідав та показував на території домоволодіння на АДРЕСА_1 , як саме він позбавив життя ОСОБА_9 .
Також судом враховано позицію ОСОБА_7 , який в ході судового розгляду на підставі ст. 63 Конституції України відмовився давати показання по суті пред'явленого обвинувачення, однак під час судових дебатів підтвердив наявність конфлікту з ОСОБА_14 , хоча запевняв, що не мав наміру позбавляти її життя.
Водночас, суд першої інстанції у вироку зазначив, що сукупність встановлених під час судового розгляду обставин виключає існування іншої версії подій, ніж та, яку викладено в обвинувальному акті, водночас не встановив обставин, які б підтверджували версію сторони захисту, що дії ОСОБА_7 мали необережний характер.
Зокрема, як зазначено у вироку, місцевий суд визнав необґрунтованими твердження про те, що ОСОБА_7 не мав наміру позбавляти життя ОСОБА_9 , оскільки за встановлених обставин справи після того, як брат засудженого - ОСОБА_8 витягнув перший раз ОСОБА_9 з колодязя, куди її намагався кинути ОСОБА_7 , останній знову вчинив аналогічну спробу, яку довів до логічного завершення, та врешті скинув ОСОБА_9 в колодязь.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги сторони захисту про відсутність у діях ОСОБА_7 умислу на позбавлення життя ОСОБА_9 , суд апеляційної інстанції не погодився з цими доводами, визнавши їх непереконливими.
У своїй ухвалі апеляційний суд зазначив, що обставини, які передували вчиненню злочину, поведінка ОСОБА_7 під час (вчинив ще одну спроби скинути ОСОБА_9 в колодязь) та після його вчинення (не вжив заходів допомогти ОСОБА_9 вибратися з колодязя, не повідомив відповідні екстрені служби) підтверджують наявність суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, оскільки ОСОБА_7 знаючи, що коли скидав ОСОБА_9 у вузький колодязь, попередньо надівши їй на голову мішок, який вочевидь заважав їй дихати, безумовно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, та бажав настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді її смерті.
На переконання колегії суддів, наведені висновки судів попередніх інстанцій є обґрунтованими, та такими, що знайшли своє підтвердження в ході перевірки матеріалів кримінального провадження та змісту оскаржуваних судових рішень.
Колегія суддів погоджується, що за встановлених судами фактичних обставин, дії ОСОБА_7 не мають ознак необережності, враховуючи, що він, діючи умисно, перший раз надів на голову ОСОБА_9 мішок, силоміць опустив її в колодязь, проте свідок ОСОБА_8 вчасно вжив необхідних дій, та витягнув ОСОБА_9 з колодязя. Попри це, ОСОБА_7 , бажаючи все ж таки довести свій злочинний умисел до кінця, шляхом здійснення аналогічних дій, знову із застосуванням сили помістив ОСОБА_9 до вузького отвору верхів'я колодязя, після чого відпустив її, що призвело до її падіння вглиб колодязя та подальшої смерті.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не містить переконливих доводів на спростування наведених вище висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а також таких обставин не встановлено і під час касаційного розгляду.
Так само колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги захисника про те, що стороною обвинувачення не надано належних доказів, які б підтверджували винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому дій, а мотивувальна частина вироку не містить посилання на відповідні докази, що, на його думку, залишено поза увагою судом апеляційної інстанції.
Аргументуючи такі твердження, сторона захисту зазначає про те, що витяг з ЄРДР, протокол огляду місця події з додатками, протокол огляду трупа, протоколи слідчих експериментів, висновки судово-медичної та судово-психіатричної експертиз, а також показання свідків, які не були очевидцями події, не можуть вважатися належними доказами, адже не містять відомостей про вчинення саме ОСОБА_7 інкримінованих йому дій. Вказує про недопустимість як доказу протоколу впізнання за фотознімками, оскільки таку слідчу дію проведено з порушенням вимог ст. 228 КПК, а заява потерпілої ОСОБА_10 про вчинення кримінального правопорушення не є доказом у розумінні ст. 84 КПК, а у самій заяві не міститься посилання про повідомлення потерпілої про кримінальну відповідальність за ст. 383 КК.
Так, як вбачається з ухвали апеляційного суду, перевіряючи аналогічні доводи апеляційної скарги, апеляційний суд погодився із доводами засудженого про те, що у розумінні ст. 84 КПК витяг з ЄРДР не може бути процесуальним джерелом доказів у кримінальному провадженні.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з позицією об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеної у мотивувальній частині постанови від 04 жовтня 2021 року (справа № 724/86/20, провадження № 51-1353 кмо 21).
З огляду на наведене, колегія суддів не вбачає підстав для надання інших висновків, аніж викладені в ухвалі апеляційного суду, стосовно аналогічних доводів захисника, що викладені у касаційній скарзі.
Що ж стосується доводів про неналежність інших доказів, про які вказує захисник та які покладені судом в основу обвинувального вироку, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Ухвалюючи вирок, місцевий суд дійшов переконання, що здобуті під час розгляду кримінального провадження докази у їх сукупності є достатніми для ухвалення обвинувального вироку стосовно ОСОБА_7 .
Оспорюючи такі висновки суду, засуджений звернувся до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою, у якій вказував про відсутність належних доказів винуватості його вини, які за своєю суттю є подібними доводам касаційної скарги захисника.
Як визначено ч. 1 ст. 84 КПК, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Згідно з ч. 2 ст. 84 КПК процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Крім того, положення ст. 85 КПК передбачають, що належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Залежно від належності до обставин предмета доказування докази поділяють на прямі та непрямі.
Прямі докази безпосередньо вказують на наявність чи відсутність обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні (ст. 91 КПК). При цьому слід вважати, що прямим доказом є фактичні дані, які вказують на наявність або відсутність хоча однієї з груп обставин, визначених у ст. 91 КПК.
На відміну від прямих доказів, непрямими доказами є фактичні дані, які встановлюють певні обставини, що опосередковано пов'язані з подією, яка підлягає доказуванню у кримінальному провадженні. Тобто непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи кримінального правопорушення та інші обставини предмета доказування.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що процесуальний закон не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв'язку.
Більше того, у ст. 94 КПК визначено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює не тільки кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, але й сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Таким чином, як засвідчує судова практика (до прикладу постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 607/23871/19, провадження № 51-2350 км 21), доказування тих чи інших обставин злочину, як правило, ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності всіх у тому числі непрямих доказів. І саме на такому аналізі та оцінці всіх доказів й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) факту вчинення злочину конкретною особою.
Зі змісту ухвали апеляційного суду вбачається, що доказами, які підтверджують обставини, що належать до предмета доказування у кримінальному провадженні, є:
- протокол огляду місця події від 06 серпня 2019 року та відеозапис до нього, згідно якого було зафіксовано факт витягання трупа ОСОБА_9 з колодязя, що розташований на території домоволодіння АДРЕСА_1 ;
- протокол огляду трупа від 07 серпня 2019 року, лікарське свідоцтво про смерть № 119 від 07 серпня 2019 року, висновок судово-медичної експертизи №71/119 від 19 вересня 2019 року, відповідно до яких зафіксовано наявність тілесних ушкоджень на тілі ОСОБА_9 та встановлено причину її смерті;
- протокол слідчого експерименту за участю ОСОБА_7 від 07 серпня 2019 року, та оглянутий у судовому засіданні диск із записом цієї слідчої дії, в ході якої ОСОБА_7 у присутності захисника ОСОБА_15 , за участю понятих, розповів про обставини вчинення ним злочину, та на місці показав механізм, як саме вкинув ОСОБА_9 в колодязь;
- протокол слідчого експерименту від 07 серпня 2019 року із відеозаписом до нього за участі його брата - свідка ОСОБА_8 , який був безпосереднім очевидцем події, який в ході проведення з ним слідчого експерименту також повідомив та на місці показав, яким чином ОСОБА_7 вчинив вбивство ОСОБА_14 ;
- показання свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , які були залучені у якості понятих під час проведення слідчого експерименту, якими підтверджена правильність відображення зафіксованих обставин у протоколі цієї слідчої (розшукової) дії;
- висновок судово-психіатричної експертизи № 368 від 29 серпня 2019 року, який підтверджує факт перебування ОСОБА_7 у момент вчинення кримінальних правопорушень у стані осудності.
Зі змісту вироку та ухвали вбачається, що фактичні дані, зафіксовані у доказах, які були предметом безпосереднього дослідження суду першої інстанції та яким надано оцінку судом апеляційної інстанції за результатом апеляційного розгляду, узгоджуються між собою, є детальними та послідовними, та давали підстави судам встановити розвиток подій вчинення злочину та, як наслідок, дійти висновку про доведеність обвинувачення, а отже достатніми у їх взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення, як того вимагають положення ст. 94 КПК.
Що ж стосується відсутності належних доказів винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч 1 ст. 129 КК, як про це наголошує захисник у касаційній скарзі, то такі доводи колегія судів вважає безпідставними.
Зі змісту мотивувальної частини вироку вбачається, що, обґрунтовуючи свої висновки в цій частині, місцевий суд послався на показання потерпілої ОСОБА_10 про обставини застосування ОСОБА_7 щодо неї погрози вбивством, показання свідка ОСОБА_16 , яка повідомила, що бачила, як ОСОБА_7 розмахував перед потерпілою клинковою бритвою, свідка ОСОБА_17 , який пояснив, що почувши крики жінки про допомогу і побачив, як ОСОБА_7 розмахував перед ОСОБА_10 бритвою та, побачивши його, припинив свої дії. Також судом досліджено як доказ винуватості письмову заяву потерпілої ОСОБА_10 № 1749 про притягнення ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності, протокол огляду місця події з фототаблицею від 08 серпня 2019 року, протокол слідчого експерименту за участю потерпілої від 08 серпня 2019 року, протокол пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 08 серпня 2019 року за участю свідка ОСОБА_16 , протокол медичного огляду № 125 щодо перебування ОСОБА_7 у стані алкогольного сп'яніння, протокол огляду предмета від 07 серпня 2019 року (огляд одягу ОСОБА_7 та клинкової бритви).
На підставі аналізу й оцінки вказаних вище доказів судом першої інстанції констатовано про доведеність винуватості в частині вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК.
Такі докази, як видно зі змісту оскаржуваної ухвали, були предметом перевірки і суду апеляційної інстанції, який за наслідками апеляційного розгляду не встановив порушень процесуального закону під час дослідження та оцінки відповідних доказів в ході розгляду кримінального провадження.
При цьому в ухвалі апеляційний суд вказав, що досліджені місцевим судом докази узгоджуються між собою та відповідають встановленим судом першої інстанції фактичним обставинам зазначеного кримінального провадження, а надана правова оцінка цим доказам дає підстави дійти висновку про обґрунтованість висновків місцевого суду щодо наявності у діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК.
Про відсутність належних доказів винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК, також вказує захисник і у своїй касаційній скарзі, посилаючись на те, що винуватість засудженого не доведено поза розумним сумнівом.
Проте колегія суддів звертає увагу, що як апеляційна скарга, доводи якої були предметом перевірки апеляційного суду, так само і касаційна скарга, окрім посилання про те, що у матеріалах кримінального провадження відсутні належні докази винуватості засудженого в цій частині, не містять конкретних тверджень, які саме докази на переконання захисника (а у апеляційній скарзі засудженого) є неналежними, в чому це полягає, та яким чином, враховуючи зазначене, судами не дотримано положень ст. 94 КПК.
За таких обставин, без конкретного обґрунтування з посиланням на вимоги кримінального процесуального закону щодо неналежності того чи іншого доказу, доводи захисника зводяться до формальної вказівки про незаконність судових рішень, що не є підставою для скасування або зміни судових рішень у розумінні ст. 438 КПК.
Відповідно до технічного запису судового засідання від 08 квітня 2025 року в ході апеляційного розгляду суд апеляційної інстанції у порядку ст. 285 КПК роз'яснив засудженому його право бути звільненим від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 129 КК на підставі ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності, при цьому роз'яснив суть обвинувачення в цій частині, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати щодо закриття кримінального провадження з цієї підстави.
У судовому засіданні засуджений скористався таким правом та заявив клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 129 КК у присутності свого захисника, який не заперечував стосовно закриття кримінального провадження.
У результаті чого судом апеляційної інстанції таке клопотання було задоволено, скасовано вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 за його обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК, звільнено ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності підставі ст. 49 КК, а кримінальне провадження в цій частині закрито.
Аналогічно як і з доводами про відсутність належних доказів та недоведення поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 129 КК, касаційна скарга захисника не містить жодних тверджень про неправильне застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність, як і не містить будь-яких доводів стосовно порушення процедури вирішення питання про звільнення засудженого від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження.
Поряд з цим у касаційній скарзі сторона захисту посилається і на недопустимість доказів у справі. Зокрема, захисник вказує про недопустимість як доказу протоколу впізнання за фотознімками та заяви потерпілої ОСОБА_10 про вчинення кримінального правопорушення.
Мотивуючи такі доводи, захисник зазначає, що заява потерпілої ОСОБА_10 про вчинення кримінального правопорушення не є доказом у розумінні ст. 84 КПК, а у самій заяві відсутнє посилання щодо повідомлення потерпілої про кримінальну відповідальність за ст. 383 КК.
Слід зауважити, що наведені доводи сторона захисту висловила лише на стадії касаційного розгляду кримінального провадження, тоді як перед судами попередніх інстанцій питання про наявність таких порушень процесуального закону не ставила.
Відповідно до ст. 424 КПК в касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку й постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду.
Обмежень, які би ставили реалізацію права учасника процесу на касаційне оскарження в залежність від того, чи порушував він аналогічні питання перед судом апеляційної інстанції, ні зазначена правова норма, ні інші положення КПК не містять.
Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 438 КПК, предметом перевірки суду касаційної інстанції можуть бути доводи, які узгоджуються з його процесуальними повноваженнями, тобто стосуються: істотного порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність; невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі винного.
За винятком процедури оскарження вироків, ухвалених на підставі угод, особливих умов щодо кола питань, які можуть бути поставлені на вирішення суду касаційної інстанції в межах цих підстав, у тому числі й пов'язаних із позиціями сторін у судах нижчих ланок, закон не встановлює, крім тих, про які йдеться у ч. 1 ст. 433 КПК.
Крім того, загальною засадою кримінального провадження є верховенство права (ч. 1 ст. 8 КПК). Відповідно до цієї засади людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Саме на реалізацію цієї засади спрямовані встановлені спеціальними нормами КПК винятки, які дають можливість судам усіх інстанцій без обмеження процесуальними позиціями сторін, навіть з власної ініціативи, приймати рішення щодо покращення правового становища обвинуваченого, засудженого.
Такі висновки Суду узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 вересня 2018 року (справа № 523/6472/14-к, провадження № 13-32 кс 18).
Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції як суд права, до повноважень якого віднесено перевірку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, вважає за необхідне перевірити доводи сторони захисту стосовно допустимості тих доказів, які не перевірялися судом апеляційної інстанції в силу відсутності про це відповідних доводів апелянта.
Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що письмова заява потерпілої ОСОБА_10 № 1749 від 07 серпня 2019 року, у якій потерпіла просить вжити заходів стосовно ОСОБА_7 , який погрожував їй вбивством, містить посилання про те, що потерпілу ознайомлено із положеннями статей 383, 384 КК, та містить її підпис (т. 2, а. п. 52).
Крім того, як вже зазначалося вище, положеннями ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Порівняно із іншими доказами, заява не є тим доказом, які можуть бути отримані у наслідок дій органу досудового розслідування під час здійснення у передбачений процесуальним законом спосіб слідчих (розшукових) дій, проведення яких (за винятком огляду місця події) у розумінні ст. 214 КПК до внесення відомостей до ЄРДР про вчинений злочин або злочин, що готується, заборонено.
Таким чином, заява про вчинення кримінального правопорушення є документом, на підставі якого після внесення відомостей до ЄРДР в порядку, передбаченому ст. 214 КПК, розпочинається досудове розслідування за фактом вчинення кримінального правопорушення, та перевіряються відомості (які, як правило, мають фрагментальний характер), що вказані у цій заяві.
За таких обставин колегією суддів не встановлено підстав вважати заяву потерпілої недопустимим доказом, як про це вказує захисник у касаційній скарзі.
Стосовно доводів про недопустимість як доказу протоколу пред'явлення особи для впізнання за фотознімками, то колегія суддів також не може погодитися з такими твердженнями захисника.
Згідно ч. 1 ст. 228 КПК перед тим як пред'явити особу для впізнання, слідчий, прокурор попередньо з'ясовує, чи може особа, яка впізнає, впізнати цю особу, опитує її про зовнішній вигляд і прикмети цієї особи, а також про обставини, за яких вона бачила цю особу, про що складає протокол. Якщо особа заявляє, що вона не може назвати прикмети, за якими впізнає особу, проте може впізнати її за сукупністю ознак, у протоколі зазначається, за сукупністю яких саме ознак вона може впізнати особу. Відповідно до ч. 3 цієї статті також визначено, що особі, яка впізнає, пропонується вказати на особу, яку вона має впізнати, і пояснити, за якими ознаками вона її впізнала.
Відповідно до ч. 7 ст. 228 КПК фотознімок з особою, яка підлягає впізнанню, пред'являється особі, яка впізнає, разом з іншими фотознімками, яких повинно бути не менше трьох. Фотознімки, що пред'являються, не повинні мати різких відмінностей між собою за формою та іншими особливостями, що суттєво впливають на сприйняття зображення. Особи на інших фотознімках повинні бути тієї ж статі і не повинні мати різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі з особою, яка підлягає впізнанню.
Як вбачається зі змісту протоколу пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 08 серпня 2019 року, який був предметом дослідження та оцінки судів попередніх інстанцій, свідок ОСОБА_16 у присутності двох понятих впізнала особу, яка 06 серпня 2019 року на вул. Соборній у м. Кодима погрожувала невідомій їй жінці. Свідок повідомила, що впізнає таку особу за загальними рисами обличчя, його формою, формою носа (т. 2, а. п. 61).
Враховуючи наведене, доводи захисника про недопустимість як доказу протоколу пред'явлення особи для впізнання за фотознімками колегія суддів вважає необґрунтованими.
Отже, колегія суддів уважає, що висновки про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 115, ст. 129 КК, місцевий суд належним чином вмотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які було оцінено відповідно до закону та правильно визнано судом достатніми та взаємозв'язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо нього.
У вироку суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 , які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК.
В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності, а зі змісту вказаного вироку вбачається, що суд у мотивувальній його частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення кримінальних правопорушень, їх наслідки. Неповноти або однобічності судового розгляду, про що наголошують засуджений і захисник у своїх скаргах, судом касаційної інстанції не встановлено.
За викладених місцевим судом у вироку фактичних обставин кваліфікація дій ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 115 КК, а саме як вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, та за ч. 1 ст. 129 КК, як погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, є правильною.
З огляду на викладене, колегія суддів у тому числі вважає, що доводи захисника про відсутність у діях ОСОБА_7 умислу на вбивство ОСОБА_9 , та необхідність перекваліфікації дій засудженого на ч. 1 ст. 119 КК не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду.
Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що апеляційний суд, дотримуючись вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК, переглянув вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_7 за його апеляційною скаргою, перевірив зазначені в ній доводи, проаналізував їх, дав на всі доводи відповіді, зазначивши в ухвалі обґрунтування своїх висновків.
Зі змісту ухвали апеляційного суду вбачається, що письмові докази, пояснення засудженого (надані у судових дебатах), потерпілої та свідків, а також встановлені місцевим судом обставини були предметом ретельної перевірки суду апеляційної інстанції, їм надано відповідну правову оцінку, що відображено в оскаржуваній ухвалі апеляційного суду.
При цьому апеляційний суд не встановив порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки наведених місцевим судом доказів, як і не встановив підстав для визнання таких доказів недопустимими чи неналежними.
Таких порушень не встановив і суд касаційної інстанції за наслідком розгляду кримінального провадження в порядку касаційної процедури.
Крім того, колегія суддів не може погодитися з доводами засудженого та його захисника про порушення апеляційним судом вимог ч. 3 ст. 404 КПК.
Як видно зі змісту касаційних скарг, наведені вище доводи полягають у тому, що суд апеляційної інстанції за наявності підстав для повторного дослідження доказів у справі, враховуючи допущені судом першої інстанції порушення кримінального процесуального закону, безпідставно відмовив у задоволенні відповідного клопотання сторони захисту, а свого рішення у цій частині належним чином не мотивував.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Разом з тим у випадку, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засад безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку та обсязі, як це було зроблено в суді першої інстанції.
Відмовляючи в задоволенні клопотання сторони захисту, апеляційний суд виходив із того, що всі докази у кримінальному провадженні були предметом дослідження суду першої інстанції, а сторона захисту не навела передбачених процесуальним законом підстав для повторного дослідження доказів, а тому дійшов висновку про необґрунтованість відповідного клопотання, при цьому мотиви прийнятого рішення докладно виклав у своїй ухвалі від 08 квітня 2025 року (т. 5, а. п. 211-212).
Колегія суддів погоджується з такою позицією апеляційного суду та вважає, що суд апеляційної інстанції вимог процесуального закону не порушив, оскільки сама наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу не зобов'язує суд апеляційної інстанції досліджувати такі докази, якщо сторона кримінального провадження не обґрунтує необхідності їх повторного дослідження саме з підстав, що передбачені вимогами ч. 3 ст. 404 КПК.
Окрім іншого, у касаційних скаргах як засуджений, так і в його інтересах захисник стверджують про порушення права ОСОБА_7 на захист, оскільки йому не було роз'яснено права залучити власного захисника, що перешкодило забезпечити неналежний та ефективний захист під час досудового розслідування та судового розгляду.
Однак, такі доводи засудженого та захисника, на думку колегії суддів, є непереконливими, зважаючи, що такі доводи не узгоджуються з матеріалами кримінального провадження.
Відповідно до протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 06 серпня 2019 року ОСОБА_7 було роз'яснено положення п. 3 ч. 2 ст. 42 КПК про його право на першу вимогу мати захисника, на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених КПК або законом.
Так, захист підозрюваного ОСОБА_7 під час досудового розслідування згідно з дорученням Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Одеській області № 015-0003942, виданим 07 серпня 2019 року на підставі постанови Кодимського ВП Балтського ВП ГУНП в Одеській області від 07 серпня 2019 року, здійснював захисник ОСОБА_15 .
Надалі на стадії судового розгляду згідно з дорученням Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Одеській області № 015-0005447, виданим 28 жовтня 2019 року на підставі ухвали Любашівського районного суду Одеської області, здійснював захисник ОСОБА_18 .
На стадії апеляційного розгляду, до участі у розгляді кримінального провадження судом допущено захисника ОСОБА_6 , який здійснював захист засудженого ОСОБА_7 на підставі договору про надання правової допомоги № 6/2021 від 03 лютого 2021 року у Одеському апеляційному суді (відповідно до ордера ОД № 593295).
Отже, засуджений ОСОБА_7 , як видно з матеріалів справи, протягом усього часу розгляду кримінального провадження на всіх його стадіях був забезпечений належною професійною допомогою захисника.
Між тим у матеріалах кримінального провадження наявне клопотання ОСОБА_7 , у якому він ставить питання про призначення йому іншого захисника за рахунок держави через різні позиції стосовно стратегії захисту у нього та захисника ОСОБА_15 , у результаті чого судом вирішено питання про призначення іншого захисника з числа адвокатів Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Одеській області.
Водночас матеріали кримінального провадження не містять скарг або інших передбачених процесуальним законом дій (до прикладу відвід захиснику), які би свідчили про неналежний захист, або про незгоду з діями призначених захисників.
Таких тверджень не містять і касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_6 , як і не містять доводів як зазначене перешкодило засудженому реалізувати свої права, передбачені процесуальним законом, та у чому це виразилось.
Що стосується посилань захисника на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема на рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2008 року у справі «Сальдуз проти Туреччини», від 12 червня 2008 року у справі «Яременко проти України», від 09 червня 2011 року у справі «Лучанінова проти України», то такі посилання не є релевантними до тих обставин, про які захисник вказує у цьому провадженні, оскільки ЄСПЛ у згаданих справах констатував порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із незабезпеченням можливості отримати ефективну правову допомогу захисника із самого початку здійснення досудового розслідування, адже призначення захисника вже на стадії судового розгляду не може відновити вже порушене право на захист.
Крім того, у касаційній скарзі засуджений зазначає про невідповідність призначеного йому покарання тяжкості злочину та особі засудженого через суворість.
Зокрема, вказує, що поза увагою судів залишилося те, що він має постійні місця проживання та роботи за якими характеризується позитивно, матеріали кримінального провадження не містять доказів вчинення ним злочину у стані алкогольного сп'яніння, не взято до уваги думки потерпілої, яка не наполягала на суворому покаранні. Таким чином вважає, що невизнання винуватості не свідчить про його бажання уникнути кримінальної відповідальності, а мотивувальна частина вироку не містить обґрунтування необхідності признання більш суворого покарання, ніж мінімальне, яке визначене ч. 1 ст. 115 КК, у виді позбавлення волі на строк 7 років.
Враховуючи, що вирок суду першої інстанції в частині обвинувачення ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 129 КК апеляційним судом скасовано, звільнено ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності, та виключено з мотивувальної та резолютивної частини вироку посилання на застосування положень ст. 70 КК, колегія суддів перевіряє відповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого лише за ч. 1 ст. 115 КК.
Так, відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Як убачається з мотивувальної частини вироку суду першої інстанції, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання ОСОБА_7 , місцевий суд виходив з того, що він характеризується посередньо, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, а також врахував відсутність обставин, які б пом'якшували покарання, та за ч. 1 ст. 115 КК, які б обтяжували покарання.
З цих підстав місцевий суд дійшов висновку, що виправлення ОСОБА_7 можливе виключно в умовах ізоляції його від суспільства, та призначив покарання в межах санкції ч. 1 ст. 115 КК у виді позбавлення волі на строк 11 років.
Перевіряючи вирок суду в апеляційному порядку, розглядаючи доводи засудженого про суворість призначеного йому покарання, апеляційний суд частково погодився з такими доводами, та, змінюючи рішення, додатково врахував часткове визнання винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, висловлення жалю з приводу наслідків вчиненого, відсутність судимостей, взяв до уваги позицію потерпілої ОСОБА_10 , яка вказала про відсутність претензій до засудженого, відсутність наміру подавати цивільний позов, та вважала за можливе призначити засудженому більш м'яке покарання.
Вказані обставини, як вбачається зі змісту ухвали апеляційного суду, слугували підставою пом'якшення ОСОБА_7 покарання за ч. 1 ст. 115 КК до позбавлення волі на строк 10 років.
Поряд із цим, апеляційний суд слушно не врахував під час призначення такого покарання обставиною, яка обтяжує покарання засудженому ОСОБА_7 , вчинення злочину в стані алкогольного сп'яніння.
Як зазначив суд апеляційної інстанції, така обставина, що у розумінні ст. 67 КК обтяжує покарання, була врахована під час призначення покарання ОСОБА_7 за вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК, та підтверджувалася протоколом медичного огляду № 125 від 06 серпня 2019 року, що був взятий до уваги судами як доказ за епізодом протиправної діяльності стосовно потерпілої ОСОБА_10 . Тоді як перебування ОСОБА_7 у стані алкогольного сп'яніння під час вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, матеріали кримінального провадження не містять.
За таких обставин, колегія суддів не бере до уваги доводи засудженого про відсутність доказів перебування його у стані алкогольного сп'яніння, оскільки під час призначення покарання таку обставину, яка обтяжує покарання, враховано не було.
Що стосується його доводів про те, що судами під час призначення покарання не враховано позиції потерпілої, то такі доводи не узгоджуються зі змістом ухвали апеляційного суду, який, поряд з обставинами, врахованими судом першої інстанції, послався і на заяву потерпілої щодо покарання.
З огляду на викладене колегія суддів уважає, що призначене засудженому ОСОБА_7 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення і попередження вчинення ним нових злочинів, справедливим і таким, що не суперечить ст. 65 КК, відповідає основній його меті як заходу примусу, а також не суперечить ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ніякого покарання без закону).
З урахуванням усіх зазначених обставин в їх сукупності, колегія суддів не вбачає підстав вважати призначене засудженому ОСОБА_7 покарання явно несправедливим через його суворість, як про це вказує засуджений, а тому його касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б давали підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, не встановлено, а призначене апеляційним судом покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги засудженого та його захисника залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд
ухвалив:
Касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та в його інтересах захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Любашівського районного суду Одеської області від 07 жовтня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3