Справа № 309/1273/25
Провадження № 2/309/407/25
27 серпня 2025 року м. Хуст
Хустський районний суд Закарпатської області
в складі: головуючого - судді Піцура Я.Я.,
за участю секретаря судового засідання Гелетей Д.В.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Хуст справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів та поділ майна подружжя, -
У квітні 2025 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з відповідачем вона перебувала у шлюбі з 14.10.2011 по 04.04.2023. За час шлюбу ними набуто у власність наступне майно:
1. на підставі договору купівлі-продажу від 21.12.2020 земельну ділянку площею 0,2189 га, розташовану за адресою с.Шаян, урочище «Вагов», з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2125355300:09:001:0081. Земельна ділянка була зареєстрована за відповідачем. Надалі, після розірвання шлюбу, зі згоди позивача, дана ділянка була відчужена відповідачем своєму сину ОСОБА_2 , який не є спільним з позивачем, на підставі договору дарування від 16.04.2024. Після чого, 20.05.2024 між відповідачем та ОСОБА_2 укладено договір про розірвання договору дарування даної земельної ділянки.
2. земельну ділянку площею 0,0280 га, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, кадастровий номер 2125355300:03:001:0356. Так, 26.10.2012 згідно договору викупу земельної ділянки було набуто у спільну сумісну власність земельну ділянку, площею 0,118 га, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, кадастровий номер 2125355300:01:001:0675. Земельна ділянка була зареєстрована за відповідачем. Заявою власника від 10.07.2018 дана земельна ділянка була поділена на дві: площею 0,09 га, кадастровий номер 2125355300:03:001:0355; площею 0,0280 га, кадастровий номер 2125355300:03:001:0356. Право власності на земельну ділянку 2125355300:03:001:0356 зареєстровано за відповідачем. Надалі, після розірвання шлюбу, зі згоди позивача, дана ділянка була відчужена відповідачем своєму сину ОСОБА_2 , який не є спільним з позивачем, на підставі договору дарування від 27.04.2024. Після чого, 20.05.2024 між відповідачем та ОСОБА_2 укладено договір про розірвання договору дарування даної земельної ділянки.
Позивач має намір здійснити поділ спільного майна подружжя, а дії відповідача щодо уникнення можливості поділу двох ділянок не впливають на правовий режим спільного майна. Ділянки були набуті у спільну сумісну власність, на підставі договорів дарування ділянки змінили власника, проте після розірвання договорів дарування вони повернулися у спільну сумісну власність.
Посилаючись на приписи ст.ст. 60, 69, 70, 71 СК України, 727 ЦК України просить суд визнати за позивачем та за відповідачем право власності на 1/2 частини земельних ділянок з кадастровими номерами 2125355300:09:001:0081 та 2125355300:03:001:0356.
Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 11.04.2025 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 11.04.2025 року заяву представника позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на належні ОСОБА_2 на праві власності земельні ділянки: з кадастровим номером 2125355300:09:001:0081, розташовану за адресою: Закарпатська область, Хустський район, с.Шаян, ур. «Вагов», площею 0,2189 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства; з кадастровим номером 2125355300:03:001:0356, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0280 га цільове призначення, для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
16.04.2025 представником позивача подано заяву про зміну предмету позову до якої долучено позовну заяву у новій редакції до двох відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів та поділ майна подружжя. У даній позовній заяві просить суд: 1) визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки 2125355300:09:001:0081, укладений 11.04.2025 між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ; 2) визнати недійсним договір дарування земельної ділянки 2125355300:03:001:0356, укладений 11.04.2025 між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ; 3) визнати за позивачем та за відповідачем право власності на 1/2 частини земельних ділянок з кадастровими номерами 2125355300:09:001:0081 та 2125355300:03:001:0356. Позовній вимоги про поділ майна вмотивовані тими ж обставинами, що й первісно подана позовна заява. Дві позовні вимоги про визнання недійсними договорів умотивовані наступним. Після звернення до суду з позовом про поділ майна, позивачка отримала ухвалу суду від 11.04.2025 про забезпечення позову і цього ж дня звернулася до компетентних органів з метою її виконання, проте отримала відповідь, що вказане майно відчужене третім особам. Як стало відомо, 11.04.2025 між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 2125355300:09:001:0081. Також 11.04.2025 між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування земельної ділянки з кадастровим номером 2125355300:03:001:0356. Вказане відчуження відбулося у день постановлення ухвали про забезпечення позову з метою унеможливлення виконання як ухвали суду такі і можливого рішення по справі. Відчуження відбулося начебто з письмового дозволу позивача. Так, ще до розірвання шлюбу 22.02.2022 позивач надала ОСОБА_2 нотаріально посвідчену заяву на укладення ним будь-яких договорів щодо відчуження спільного майна. Вказана нотаріальна заява видавалася в одному екземплярі та знаходиться у ОСОБА_2 . Механізму відкликання такої заяви законодавством не передбачено. Позивач зробила усе можливе для повідомлення як ОСОБА_2 , так і всіх кого може стосуватися заява про її відкликання. Однак наявність такої заяви на руках ОСОБА_2 дає йому можливість розпоряджатися спільним майном. Вказане призвело до того, що з метою уникнення справедливого поділу майна, відбулося відчуження ОСОБА_2 земельних ділянок третій особі. Проте таке відчуження здійснено без згоди другого з подружжя, і тому такі договори підлягають визнанню недійсними на підставі ст. 369 ЦК України.
16.04.2025 представником позивача подано клопотання про залучення до участі у справі співвідповідача ОСОБА_4 .
16.04.2025 представником позивача подано ще одну заяву про забезпечення позову у справі.
Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 16.04.2025 року заяву представника позивача про зміну предмету позову залишено без руху через несплату судового збору за пред'явлення двох додаткових позовних вимог про визнання недійсними договорів.
Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 17.04.2025 року залучено у даній справі у якості співвідповідача ОСОБА_4 .
Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 17.04.2025 року заяву представника позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на земельні ділянки: з кадастровим номером 2125355300:09:001:0081, розташованої за адресою: Закарпатська область, Хустський район, с.Шаян, ур. «Вагов», площею 0,2189 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства; з кадастровим номером 2125355300:03:001:0356, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0280 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 18.04.2025 зазначено в ухвалі Хустського районного суду Закарпатської області від 17.04.2025 року про забезпечення позову відомості про стягувача та боржника.
Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 22.04.2025 прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів та поділ майна подружжя.
Відзиву на позовну заяву відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не подавали.
Ухвалою Хустського районного суду Закарпатській області від 08.07.2025 закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 підтримав позов та просив його задовольнити. Вказує, що 14.10.2011 року зареєстровано шлюб між позивачем та ОСОБА_2 04.04.2023 року даний шлюб розірвано. У період шлюбу сторонами набуто у власність дві земельні ділянки: 0,2189 га, розташовану за адресою с.Шаян, урочище «Вагов», з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2125355300:09:001:0081; та площею 0,0280 га, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, кадастровий номер 2125355300:03:001:0356. Так, на підставі договору купівлі-продажу від 21.12.2020 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку кадастровий номер 2125355300:09:001:0081. Після чого позивач надала заяву-згоду на відчуження нерухомого майна. 16.04.2024 ОСОБА_2 подарував дану земельну ділянку своєму сину ОСОБА_2 . Після чого 20.05.2024 такий договір дарування було розірвано. Тобто підстава для набуття права власності відповідачем ОСОБА_2 на дану земельну ділянку залишилася така сама, і дана земельна ділянка повернулася у спільну сумісну власність подружжя. 03.04.2025 позивач направила ОСОБА_2 повідомлення про відкликання заяви-згоди на відчуження майна, і таке повідомлення ОСОБА_2 отримав 05.04.2025. З цього моменту він не вправі був розпоряджатися земельною ділянкою. Однак 11.04.2025 він відчужив дану земельну ділянку ОСОБА_4 . Також 26.10.2012 ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку площею 0,118 га, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, кадастровий номер 2125355300:01:001:0675. 10.07.2018 дана земельна ділянка була поділена на дві ділянки, одна з яких площею 0,0280 га, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, кадастровий номер 2125355300:03:001:0356. 27.04.2024 зі згоди дружини ОСОБА_2 дарує таку ділянку сину ОСОБА_2 20.05.2024 такий договір дарування розірвано. Тобто відновилася спільна сумісна власність на дану земельну ділянку. Не зважаючи на відкликання ОСОБА_3 своєї заяви-згоди на відчуження нерухомого майна, 11.04.2025 ОСОБА_2 дарує таку ділянку ОСОБА_4 . Очевидним є, що обидві земельні ділянки є спільною сумісною власністю подружжя. Слід також врахувати, що у день постановлення ухвали про забезпечення позову відбулося відчуження земельних ділянок. Це свідчить про недобросовісну поведінку ОСОБА_2 . Відтак на підставі ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України такі договори підлягають визнанню недійсними, а мано поділу між сторонами. Також під час судових дебатів представник позивача зробив заяву, відповідно до ч.8 ст. 141 ЦПК України, що будуть подаватися докази понесених судових витрат.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 заперечив проти задоволення позову. Вказує, що він не отримував від позивачки жодних повідомлень про скасування заяви-згоди, а підпис у розписці про вручення поштової кореспонденції не його. При цьому визнав, що він проживає за адресою АДРЕСА_1 . Ствердив, що він узяв гроші в борг у ОСОБА_4 коли ще був у шлюбі і розрахувався з ним земельними ділянками. Вважає, що все було по закону.
У судове засідання відповідач ОСОБА_4 не з'явився, клопотань не подавав, про час і місце судового розгляду неодноразово повідомлявся шляхом направлення йому поштової кореспонденції за адресою реєстрації місця проживання, яка однак повернулася до суду з відмітками «за закінченням терміну зберігання» або «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до приписів п.4 ч.8 ст. 128 ЦПК України свідчить про вручення йому відповідної кореспонденції. Також судом здійснювалося повідомлення відповідача ОСОБА_4 , про час і місце розгляду справи шляхом розміщення відповідного повідомлення на веб-сайті Судова влада України. Тобто судом вживалися усі можливі заходи для належного повідомлення відповідача ОСОБА_4 про розгляд даної справи, у зв'язку з чим суд вважає за можливе розглянути справу у його відсутності.
Заслухавши думку учасників справи, вивчивши та дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази, суд вважає, що позовна заява не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Встановлено, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 14.10.2011 по 04.04.2023 (а.с.18, 19).
22.02.2022 ОСОБА_3 подала заяву про надання згоди чоловіку ОСОБА_2 на розпорядження будь-яким майном відносно якого передбачена письмова згода дружини, яка посвідчена приватним нотаріусом Мукачівського РНО Переста Я.О. за реєстром №221.
02.04.2025 ОСОБА_3 надіслала засобами поштового зв'язку ОСОБА_2 повідомлення про відкликання заяви-згоди від 22.02.2022 №221 (а.с.11), і таке повідомлення ним отримано 05.04.2025, таке ж повідомлення направлено нею: приватному нотаріусу Мукачівського РНО Переста Я.О. - отримано 05.04.2025; президенту нотаріальної палати України - отримано 05.04.2025; та начальнику управління нотаріату Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції - отримано 04.04.2025 (а.с.12-16).
Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21.12.2020 ОСОБА_5 відчужив ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,2189 га, розташовану за адресою с.Шаян, урочище «Вагов», з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2125355300:09:001:0081. Відповідно до п.1.7 договору підтверджено, що на момент укладення договору покупець перебував у шлюбі з позивачем, яка надала згоду на купівлю даної земельної ділянки (а.с.20, 21).
У подальшому, на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 16.04.2024 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,2189 га, розташовану за адресою с.Шаян, урочище «Вагов», з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2125355300:09:001:0081. Пунктом 1.7 договору передбачено, що земельна ділянка належить дарувальнику на праві спільної сумісною власності з дружиною ОСОБА_3 , яка згодна на її дарування, що підтверджується заявою посвідченою приватним нотаріусом Мукачівського РНО Переста Я.О. 22.02.2022 за реєстровим №221 (а.с.22, 23).
20.05.2024 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір про розірвання договору дарування земельної ділянки від 16.04.2024 (а.с.24).
На підставі указаного договору від 20.05.2024, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2125355300:09:001:0081 (а.с.25).
11.04.2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2189 га, розташовану за адресою с.Шаян, урочище «Вагов», з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2125355300:09:001:0081. Земельна ділянка була зареєстрована за відповідачем, який посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського РНО Овчинніковою І.В., зареєстровано у реєстрі за №155. Згідно пункту 1.3.4. даного договору відчуження земельної ділянки, що є предметом цього договору, вчиняється за письмовою згодою дружини дарувальника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , викладеною у заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Мукачівського РНО Переста Я.О. 22 лютого 2022 року за реєстровим №221.
На підставі даного договору купівлі-продажу 11.04.2025 за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2125355300:09:001:0081.
Також убачається, що на підставі договору викупу земельної ділянки від 26.10.2012 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку, площею 0,118 га, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, кадастровий номер 2125355300:01:001:0675 (а.с.28).
Заявою власника від 10.07.2018 (а.с.29) дана земельна ділянка була поділена на дві: площею 0,09 га, кадастровий номер 2125355300:03:001:0355; площею 0,0280 га, кадастровий номер 2125355300:03:001:0356. Право власності на земельну ділянку 2125355300:03:001:0356 зареєстровано за відповідачем 27.08.2018 (а.с.30).
У подальшому, на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 27.04.2024 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0280 га, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, кадастровий номер 2125355300:03:001:0356. Пунктом 1.7 договору передбачено, що земельна ділянка належить дарувальнику на праві спільної сумісною власності з дружиною ОСОБА_3 , яка згодна на її дарування, що підтверджується заявою посвідченою приватним нотаріусом Мукачівського РНО Переста Я.О. 22.02.2022 за реєстровим №221 (а.с.31, 32).
20.05.2024 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір про розірвання договору дарування земельної ділянки від 27.04.2024 (а.с.33).
На підставі указаного договору від 20.05.2024, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2125355300:03:001:0356 (а.с.34).
11.04.2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,0280 га, розташованої за адресою АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, кадастровий номер 2125355300:03:001:0356, який посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського РНО Овчинніковою І.В., зареєстровано у реєстрі за №156. Згідно пункту 3.10 даного договору відчуження (дарування) земельної ділянки, що є предметом цього договору, вчиняється за письмовою згодою дружини дарувальника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , викладеною у заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Мукачівського РНО Переста Я.О. 22 лютого 2022 року за реєстровим №221.
На підставі даного договору дарування 11.04.2025 за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2125355300:03:001:0356.
Згідно ч.2 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Частиною 1 ст. 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
У п.п.23, 25 Постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 року за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Відповідно до приписів ч. 5 ст. 727 ЦК України у разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у натурі.
Встановлено, що спірні земельні ділянки вперше були набуті ОСОБА_2 у власність у період шлюбу з ОСОБА_3 , тобто набуті у спільну сумісну власність. Після розірвання шлюбу між сторонами, спірні земельні ділянки були відчужені ОСОБА_2 своєму сину ОСОБА_2 на підставі договорів дарування від 16.04.2024 та 27.04.2024. Таке відчуження відбулося за згодою дружини ОСОБА_3 . Однак 20.05.2024 обидва зазначені договори розірвано, а отже в силу приписів ч.5 ст. 727 ЦК України, земельні ділянки повернулися у власність дарувальника в натурі, тобто на тому ж самому правовому титулі, що існував до такого відчуження. Тому суд погоджується з твердженням представника позивача про те, що внаслідок розірвання договорів дарування режим спільної сумісної власності на дані дві земельні ділянки було відновлено.
11.04.2025 року ОСОБА_2 відчужив спірні земельні ділянки відповідачу ОСОБА_4 на підставі договорів дарування та купівлі-продажу. В обох договорах указано, що відчуження здійснюється за письмовою згодою дружини дарувальника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , викладеною у заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Мукачівського РНО Переста Я.О. 22 лютого 2022 року за реєстровим №221.
У позові ОСОБА_3 просить визнати дані договору недійсними з тих підстав, що зазначена згода на відчуження була нею відкликана.
З цього приводу суд зазначає наступне.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 24 квітня 2020 року в справі № 522/25151/14-ц (провадження № 61-101св19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок що "тлумачення статті 215 ЦК України свідчить, що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20), вказано, що "з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності".
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), зазначила, що:
"згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв'язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором".
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).
Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини перша, друга статті 202 ЦК України).
Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки учасників цивільних правовідносин.
По своїй суті згода одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином. При вчиненні такого правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Законодавець не передбачив вимог щодо моменту вчинення такого правочину (до чи після розпорядження). Звісно, логічним є те, що, зазвичай, вчинення такого правочину передує розпорядженню спільним сумісним майном. Проте приватне законодавство не містить заборони на вчинення згоди одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном і після розпорядження спільним сумісним майном.
Касаційний суд неодноразово звертав увагу на те, що по своїй сутності згода є одностороннім правочином (див., наприклад, постанови Верховного Суду від: 23 червня 2021 у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19).
Одним із ключових питань в цій справі є те, чи може особа, яка вчинила односторонній правочин відмовитися від нього і коли така відмова від правочину породжує правові наслідки.
Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на:
суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;
такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21).
Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту (частина перша статті 214 ЦК України).
А отже суд констатує, що:
за загальним правилом, особа, яка вчинила односторонній правочин, може від нього відмовитися;
перешкодою для відмови від одностороннього правочину є заборона, яка визначена нормою закону;
особа, яка вчинила згоду співвласника може від неї відмовитися. Заборони для відмови від такого одностороннього правочину на рівні норми закону не передбачено;
оскільки такий односторонній правочин (відмова від згоди) відноситься до односторонніх правочинів, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, то особа, яка відмовляється від надання згоди, повинна негайно повідомити про це іншого з подружжя (співвласника), якому надана згода на укладення договору щодо розпорядження спільним майном, та відомих їй третіх осіб, але не пізніше моменту укладення договору. Нотаріуси не є учасниками таких приватних відносин і тому їх обізнаність про вчинення відповідного одностороннього правочину не може породжувати правові наслідки для іншого з подружжя (співвласника), якому надана згода на укладення договору щодо розпорядження спільним майном;
укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном, до відома якого не доведена відмова від надання згоди іншого з подружжя (співвласника) на укладення договору, не може бути підставою для визнання такого договору недійсним, оскільки вважається, що такий договір вчиняється за згоди іншого співвласника;
укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном, до відома якого доведена відмова від надання згоди іншого з подружжя (співвласника) на укладення договору, може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що той з подружжя, хто укладає договір, не має згоди на це другого з подружжя.
Такий же висновок викладено у постанові КЦС № 501/1699/17 від 13.09.2023 року.
У даному випадку встановлено, що 02.04.2025 ОСОБА_3 надіслала засобами поштового зв'язку ОСОБА_2 повідомлення про відкликання заяви-згоди від 22.02.2022 №221, і згідно розписки про вручення рекомендованого поштового відправлення - таке повідомлення ним отримано 05.04.2025. Під час судового розгляду ОСОБА_2 категорично заперечував факт отримання ним відповідного повідомлення, стверджуючи, що підпис у відповідному рекомендованому повідомленні не його. Суд констатує, що наявність підпису у повідомленні про вручення рекомендованого поштового відправлення створює презумпцію вручення такого поштового відправлення саме адресату, і таку презумпцію вручення ОСОБА_2 не спростував.
А тому суд вважає доведеним факт належного повідомлення ОСОБА_2 позивачем ОСОБА_3 про відкликання нею заяви-згоди від 22.02.2022.
У той же час, виходячи з викладеної вище правової позиції Верховного Суду, у такому випадку визнання недійсними оспорюваних договорів можливе лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором), тобто у даному випаду ОСОБА_4 , діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що той з подружжя, хто укладає договір, не має згоди на це другого з подружжя.
Суд констатує, що матеріали справи не дають жодних підстав вважати, що під час укладення оспорюваних договорів від 11.04.2025 ОСОБА_4 діяв недобросовісно, тобто що він знав чи за обставинами справи не міг не знати, про відкликання ОСОБА_3 заяви-згоди від 22.02.2022. Жодних доказів на підставі яких можна було б встановити такі обставини матеріали справи не містять. Сам позов ОСОБА_3 також не містить жодного обґрунтування з цього приводу.
А отже позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність достатніх правових підстав для визнання недійсними договорів від 11.04.2025 через відкликання нею заяви-згоди від 22.02.2022.
Також позивач посилається на те, що оспорювані договори укладені у день постановлення судом ухвали про забезпечення позову.
З цього приводу суд зазначає наступне.
Статтею 129-1 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статті 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 цього ж Кодексу забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).
Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року в справі № 454/3657/18 (провадження № 61-569св21) зроблено висновок, що забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
Відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину, записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Тобто відсутність у момент вчинення оспорюваного правочину в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про накладення арешту на спірне нерухоме майно не свідчить про відсутність будь-яких обтяжень на таке майно та право відповідача вільно ним розпоряджатися.
Правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
До таких висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постановах від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц (провадження № 14-149цс18) та Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 404/6619/17 (провадження № 61-10105св19).
Отже, оспорюючи правочини з цих підстав позивачу необхідно довести обставини про факт обізнаності відповідача про встановлену ухвалою суду заборону вчиняти певні дії щодо відчуження майна або його арешт.
Убачається, що позов про поділ майна подружжя пред'явлено ОСОБА_3 10.04.2025. Разом з позовною заявою подано заяву про забезпечення позову. 11.04.2025 відкрито провадження у справі і цього ж дня ухвалою суду частково задоволено заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову та накладено арешт на спірні земельні ділянки. Цього ж дня, 11.04.2025, тобто у день постановлення судом ухвали про забезпечення позову, ОСОБА_2 відчужує спірні земельні ділянки за договорами дарування та купівлі-продажу. Зазначене вище на думку суду само по собі не свідчить про факт обізнаності відповідача ОСОБА_2 про встановлену ухвалою суду заборону вчиняти певні дії щодо відчуження майна або його арешт.
Відтак укладення відповідачем ОСОБА_2 оспорюваних договорів у день постановлення судом ухвали про забезпечення позову не є достатньою підставою для визнання недійсними таких договорів, позаяк не доведено обізнаності ОСОБА_2 про таку ухвалу.
Узагальнюючи наведене, на думку суду, позивачем не доведено наявність достатніх правових підстав для визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу, а тому в задоволенні таких вимог слід відмовити.
Що стосується позовних вимог ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, такі вимоги є похідними від позовних вимог про визнання недійсними договорів, а тому також задоволенню не підлягають. З огляду на відмову суду у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів, власником спірного майна є ОСОБА_4 , а тому таке не може бути розподілене між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . У такому випадку ОСОБА_3 вправ ставити питання про стягнення з ОСОБА_2 на її користь грошової компенсації вартості половини відчуженого майна, однак таких вимог вона не пред'являла, згоди на таку компенсацію не надавала. Що не позбавляє ОСОБА_3 права пред'явити такі вимоги у майбутньому.
А отже у задоволенні позову ОСОБА_3 слід відмовити у повному обсязі.
Судові витрати слід покласти на позивача.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 48, 51, 81, 206, 258-259, 264-265 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів та поділ майна подружжя - відмовити.
Судові витрати покласти на позивача.
Рішення може бути оскаржене до Закарпатського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 .
Відповідач 1: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 .
Відповідач 2: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 .
Повний текст рішення виготовлено 03 вересня 2025 року.
Суддя Хустського
районного суду: Піцур Я.Я.