Справа № 279/3180/25
Провадження № 2/279/1512/25
02 вересня 2025 року
Коростенський міськрайонний суд Житомирської області у складі судді Недашківської Л.А., з секретарем Башинською Н.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу №279/3180/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі житлового будинку, як об'єкта права спільної часткової власності,
Позивач, в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом до відповідача, зазначивши, що 07.07.2005 року ним спільно з відповідачем був придбав житловий будинок по АДРЕСА_1 . Згідно договору купівлі - продажу житлового будинку від 07.07.2005 року, зареєстрований в реєстрі за №4667 вони є власниками даного будинку в рівних частках. Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №7813242 від 19.07.2005 року позивачу так і відповідачу на праві приватної власності належить по частці житлового будинку по АДРЕСА_1 .
Наразі у позивача виникла потреба поділити даний будинок. В добровільному порядку відповідач відмовляється від поділу в натурі вказаного будинку.
Тому просить поділити між ним ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в натурі житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 65,5 кв. м., виділивши у приватну власність, відповідно до часток та кімнат у праві спільної часткової власності, які визначені Договором купівлі - продажу від 07.07.2005 року № 4667 та технічним паспортом на житловий будинок від 22.06.2005 року, а саме: ОСОБА_1 - приміщення (кімната АДРЕСА_2 ОСОБА_2 - приміщення (кухня) №1 площею 7,1 кв.м, приміщення (веранда) №2 площею 10.9 кв.м, приміщення (кімната) №3 площею 13,4 кв.м, приміщення (кімната) № 6 площею 7.4 кв.м. Припинити право спільної часткової власності позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження.
Відзиву на позов, інших заяв, заперечень чи клопотань відповідачем не надано, про день розгляду справи повідомлялась за місцем проживання та шляхом розміщення оголошення на сайті судової влади.
Дослідивши письмові матеріали справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить частина житлового будинку АДРЕСА_1 , що стверджується договором купівлі - продажу житлового будинку від 07.07.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Л.Г. Добролежа, зареєстрованого в реєстрі за №4667 та Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №7813242 від 19.07.2005 року. Іншим співвласником 1/2 частини вказаного будинку, на підставі договору купівлі - продажу є відповідач у справі.
Сторонами у справі фактично визначено порядок користування будинком, будинок в цілому розподілений на окремі ізольовані квартири з господарськими будівлями, але наявність факту того, що житловий будинок є спільною частковою власністю, перешкоджає позивачу в повній мірі реалізувати своє право власності, окремо у власність не виділено квартири.
Тобто між співвласниками склався порядок користування приміщеннями будинку і господарськими спорудами, кожний з них може користуватися і володіти спільним майном за взаємною згодою, але не може цього робити самостійно.
Відповідно до технічного паспорта на вказаний будинок, складається з 3-х кімнат (17.6 кв.м, 9.1 кв.м, 7.4 кв .м), кухні -13.4 кв.м., сіни - 10.9 кв.м, кладова - 7.1 кв.м.
У відповідності до ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Позивач користується приміщенням (кімната №4, площею 17.6 кв.м, приміщенням (кімната) №5 площею 9.1 кв.м.
Причиною звернення до суду стало те, що сторони не можуть досягти згоди щодо розподілу спільного сумісного майна.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що вказані у п. 22 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» встановлено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-71 СК України та 372 ЦК України.
Як вбачається з абз. 2 п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному коооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором)або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Відповідно до п.30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК України.
За загальним правилом статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку.Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідно до вимог ч.3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із ч. 2ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Згідно зі ст.71 СК України, майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
При визначенні майна, яке підлягає поділу, необхідно вирішити питання, коли саме сторонами припинений шлюб; обсяг спільного майна, нажитого за час ведення спільного господарства; джерел його придбання, наявності боргів подружжя за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Відповідно до вимог ч.3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із ч. 2ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Із вказаних вище норм закону слідує, що кожен з подружжя, незалежно від того розірваний шлюб, чин ні, має право звернутись до суду з вимогою про поділ спільного майна. При цьому, такий поділ може бути проведений або в ідеальних частках, або в реальних - із зазначенням конкретної площі об'єкта або його частин, кімнат житлового будинку. Тобто, із зазначенням ознак, які чітко ідентифікують частину об'єкту.
У цій справі, позивач при зверненні до суду просив поділити в натурі житловий будинок, виділивши у приватну власність відповідно до часток та кімнат у праві спільної часткової власності, які визначені Договором купівлі - продажу від 07.07.2005 року №4667 та Технічним паспортом на житловий будинок з вказаними варіантами розподілу. При цьому не заявляв клопотань про призначення по справі комплексної судової будівельно - технічної експертизи для правильного вирішення спору.
Тому питання припинення спільної сумісної власності нерозривно пов'язано з поділом майна, і не може бути самостійною вимогою, та такою, після якої не вирішується питання про право власності кожного з подружжя на майно.
За таких обставин суд вважає позовні вимоги недоведеними та такими, що не підлягають до задоволення.
Керуючись Конституцією України, ст.ст. 60, 61, 63, 65, 69, 70, 71 СК України, ст. ст.15, 16, 321, 386, 372 ЦК України, ст.ст. 12,13,7,10,76-81,133,263-265 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі житлового будинку, як об'єкта права спільної часткової власності відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в 30-денний строк, який обчислюється з дня проголошення (складення) рішення. Учасник справи, якому рішення не
було вручено у день його проголошення (складення), має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, а в разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не було скасовано.
Сторони:
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП - НОМЕР_1 .
Відповідач - ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 .
Суддя Леся НЕДАШКІВСЬКА
копія згідно з оригіналом