П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
02 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/11576/25
Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М. Дата і місце ухвалення: 04.07.2025р., м.Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого - Ступакової І.Г.
суддів - Лук'янчук О.В.
- Бітова А.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дії щодо нарахування та виплати грошового забезпечення не в повному розмірі та зобов'язання вчинити певні дії,-
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення у повному обсязі.
- зобов'язати НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 30 липня 2021 року по 18 липня 2022 року у повному обсязі, з 19 липня 2022 року по 06 грудня 2024 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
- зобов'язати НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив військову службу у НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) та на теперішній час його виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. При цьому, за період з 01.01.2016 року по 13.04.2018 року позивачу не була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення в повному обсязі. Так, 06.12.2024 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі №420/9110/24 на розрахунковий рахунок позивача була нарахована сума індексації грошового забезпечення у розмірі 76764,90 грн., однак відповідачем не було нараховано та виплачено середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі та компенсація втрати частини доходів.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року позов задоволено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не повне з'ясування судом першої інстанції обставин справи, не правильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення від 04.07.2025 року з ухваленням по справі нового судового рішення - про відмову в задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не враховано, що статті 116 та 117 КЗпП України є загальними і не поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення особи зі служби цивільного захисту, оскільки такі правовідносини врегульовані спеціальними нормативно-правовими актами.
Крім того, апелянт зазначає, що дохід у вигляді перерахованої індексації виник лише після розгляду справи №420/9110/24 і прямо пов'язаний з результатом розгляду цієї справи. Отже, саме з моменту набрання законної сили рішенням у справі №420/9110/24 у військової частини НОМЕР_1 виник обов'язок нарахувати позивачу перерахунок індексації грошового забезпечення, тобто з 30 жовтня 2024 року, а не з 01 січня 2016 року, як помилково зазначає позивач.
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач проходив військову службу у НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) та на теперішній час позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. При цьому, за період 01.01.2016 року по 13.04.2018 року позивачу не була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення в повному обсязі.
Так, 06.12.2024 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі №420/9110/24 на розрахунковий рахунок Позивача була нарахована сума індексації грошового забезпечення у розмірі 76764,90 грн., однак відповідачем не було нараховано та виплачено середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі та компенсацію втрати частини доходів.
Розглядаючи справу суд першої інстанції виходив з того, що станом на день звільнення позивача зі служби відповідачем не було проведено з ним повного розрахунку. З огляду на це, позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивач має право на виплату йому компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, оскільки в даній справі є наявність факту невиплати позивачу в повному обсязі грошового забезпечення в належному розмірів.
При вирішенні даного спору колегія суддів виходить з наступного.
Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року №889 Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій тощо.
Водночас, спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум.
Отже, в даному випадку вірним є застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 240/11214/19), від 24 грудня 2020 року (справа № 340/401/20), від 5 серпня 2020 року (справа № 826/20350/16), від 15 липня 2020 року (справа № 824/144/16-а), від 31 жовтня 2019 року (справа № 2340/4192/18), від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 18 листопада 2022 року у справі № 1.380.2019.005781.
Викладене спростовує доводи апеляційної скарги відповідача щодо помилковості застосування до спірних правовідносин ст.116, ст.117 КЗпП України.
Згідно статті 116 КЗпП (в редакції, що діяла на дату звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст.117 КЗпП України, в наведеній редакції, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Законом України №2352-ІХ від 01.07.2022р. в статтю 117 КЗпП України внесено зміни, якими передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15, проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця. Відшкодування ж передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Враховуючи, що повний розрахунок із позивачем було проведено не у день його виключення зі списків особового складу 13.04.2018 року, а 06.12.2024 року, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, є підстави для настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати повного розрахунку при звільненні.
Середній заробіток визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата, зокрема, обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Колегія суддів враховує, що відповідно до абз.2 п.7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року №260, та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 р. за № 745/32197, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Враховуючи правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 30.11.2023 у справі №380/19103/22, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 25.07.2024 у справі № 420/36/23, судова колегія наголошує, що спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: з 30.07.2021 до 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 06.12.2024, однак останній період - у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 Кодексу законів про працю України.
Щодо періоду по 18.07.2022 року, колегія суддів наголошує, що згідно сталої правової позиції Верховного Суду, середній заробіток за час затримки розрахунку за період до 18 липня 2022 року виплачується в розмірі прямо пропорційному розміру невиплачених звільненому працівникові сум.
Особливості обчислення середнього заробітку до 19 липня 2022 року, зокрема випадки та критерії його зменшення сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно ураховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Спираючись на вказані критерії, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 розвинув вказані висновки з урахуванням специфіки відносин, що виникають під час проходження публічної служби та визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Так, у пунктах 58-60 постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 22 вересня 2022 року (наступний після звільнення день) по 18 липня 2022 року (до внесення змін у статтю 117 КЗпП України) має застосовуватись норма статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, та встановленню підлягає:
(1) розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, обчислений за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100;
(2) загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат;
(3) частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; (4) частку коштів, яку не було виплачено позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних при звільненні виплат.
Тобто, в даному випадку стягненню на користь позивача підлягає такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах по справі №560/5923/24 від 27 березня 2025 року, по справі №620/7207/24 від 24 квітня 2025 року.
Для належного розгляду справи спочатку необхідно встановити загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат.
Так, з матеріалів справи вбачається, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30.07.2024 року у справі №420/9110/24 позивачу виплачено 76764,90 грн..
Відповідно до змісту позовних вимог, період затримки розрахунку з 30 липня 2021 року по 18 липня 2022 року 354 дні.
Згідно довідки про види грошового забезпечення, що нараховані ОСОБА_1 № 461 від 17.07.2025 року, у лютому 2018 року позивачу нараховано грошове забезпечення у розмірі 8553,80 грн, у березні 2018 року - 8569,86 грн.
Відповідно до постанови №100 та порядку №260, середньоденне грошове забезпечення позивача складає: (8553,80 грн + 8569,86 грн) / 59 = 290,23 грн.
Отже загальний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 18.07.2022 становить 102741,42 (290,23 х 354) грн.
Істотність частки невиплачених сум індексації (76764,90 грн.) у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 30.07.2021р. по 18.07.2022р. становить 74,72% (76764,90 грн. х 100% / 102741,42 грн).
За таких умов колегія суддів вважає, що позивачу мав би належати середній заробіток у сумі 76768,39 грн. за час затримки розрахунку при звільненні за відповідний період (74,72% від 102741,42 грн. або ж 290,23 (середньоденний заробіток позивача) х 74,72% х 354 (кількість днів затримки).
На думку колегії суддів відшкодування у вказаному розмірі є співмірним до розміру простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум. Також, колегія суддів врахувала, що тривалість періоду затримки розрахунку при звільненні пов'язана із суттєвим зволіканням позивача із зверненням до суду за захистом своїх прав (справа №420/9110/24).
Щодо періоду затримки розрахунки при звільненні з 19.07.2022 року по 05.12.2024 року, судова колегія зазначає наступне.
В незалежності від того, коли з позивачем відбувся остаточний розрахунок при звільненні, після 19 липня 2022 року, тобто під час дії нової редакції ст.117 КЗпП України, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не може бути більшою, аніж 6 місяців.
Так, середній заробіток за період за період з 19.07.2022 по 05.12.2024 обчислюється із застосуванням статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, яка обмежує виплату середнього заробітку 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Аналогічна правова позиція підтримана Верховним Судом в постанові по справі №380/15041/22 від 31 січня 2025 року, по справі №520/22859/23 від 30 квітня 2025 року.
Тобто після 19 липня 2022 року позивач, не залежно від складових недоплаченого при звільненні грошового забезпечення та дат їх виплати, має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні лише за 6 місяців.
Враховуючи викладене, за період після 19 липня 2022 року позивачу до стягнення належить середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 184 календарних дні, що становить 53402,32 грн (290,23 *184).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивачу належить до виплати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 130170,71 грн (76768,39 + 53402,32).
Щодо позовних вимог позивача в частині нарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, то судова колегія зазначає наступне.
Частиною першою статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно із частинами другою, третьою статті 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Відповідно до статті 18 Закону України від 05.10.2000 №2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (далі - Закон №2017-III, тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) індексацію доходів населення віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно із статтею 19 цього ж Закону, є обов'язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
За визначенням статті 1 Закону України від 03.07.1991 №1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-XII) індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Відповідно до статті 2 Закону № 1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, і які не мають разового характеру, у тому числі й оплата праці (грошове забезпечення).
Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів.
Відповідно до абзацу сьомого пункту 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 (далі - Порядок № 1078), у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян проводиться їх компенсація відповідно до законодавства (абзац сьомий). Враховуючи те, що індексація заробітної плати є компенсаційною виплатою (рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 № 9-рп/2013), передбаченою статтею 33 Закону України «Про оплату праці», Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», вона входить до структури заробітної плати (грошового забезпечення). Як складова належної працівникові заробітної плати, індексація спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Системний аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що оскільки індексація є складовою заробітної плати (грошового забезпечення), то у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства, а тому доводи апелянта в цій частині є безпідставними.
Як уже було зазначено вище, на виконання рішення суду від 30.07.2024 року у справі № 420/9110/24 відповідачем нараховано та виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 76764,90 грн.
Отже, враховуючи наявність факту несвоєчасної виплати позивачу індексації грошового забезпечення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати від 19.10.2000 року №2050-ІІІ (далі - Закон №2050) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159 (далі Порядок № 159).
Згідно зі ст.1 Закону №2050 підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
У відповідності до ст. 2 Закону №2050 компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші (частина друга статті 2 Закону № 2050-III у редакції, яка діяла до 26 лютого 2021 року);
пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника (частина друга статті 2 Закону № 2050-III у редакції, яка діє з 26 лютого 2021 року).
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (стаття 3 Закону № 2050-III).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону № 2050-III).
Відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку (абзац перший статті 7 Закону № 2050-III).
З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України постановою від 21.02.2001р. №159 затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, відповідно до пункту 2 якого компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Отже, пункти 1, 2 Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ та конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
Відповідно до пункту 4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексі інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Верховний Суд у постанові від 13.01.2020р. у справі №240/11882/19 дійшов висновку, що зміст і правова природа спірних правовідносин, у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Тому у випадку не нарахування та не виплати відповідачем сум грошового забезпечення, позивач має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови покладення на відповідача відповідним нормативно - правовим актом або судовим рішенням обов'язку здійснити виплату належних сум.
Колегія суддів враховує, що подібні правовідносини в нинішній справі були предметом розгляду Верховним Судом у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у справі № 560/8194/20 (постанова від 02.04.2024).
У вказаній справі, Судова палата сформулювала такі висновки:
« 24.У свою чергу питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом № 2050-ІІІ, який, проте, не визначає спеціальних строків для звернення до суду.
25.Відповідно до статті 1 цього Закону підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
26.Стаття 2 Закону № 2050-ІІІ визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
27.Відповідно до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
28.Згідно зі статтею 4 зазначеного Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
29.З метою реалізації Закону № 2050-ІІІ Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 21.02.2001 № 159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі Порядок № 159), положення якого фактично відтворюють положення Закону № 2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсації.
29.Отже, Судова палата доходить висновку, що умовами для виплати суми компенсації у справі, що розглядається, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів пенсії та нарахування доходів (у тому числі, за рішенням суду). А виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості.
30.При цьому норми Закону № 2050-ІІІ і Порядку № 159 не покладають на особу, якій несвоєчасно виплатили компенсацію втрати частини доходів, обов'язку додатково звертатися до органу Пенсійного фонду України за виплатою такої компенсації.
31.Аналіз норм статей 1, 2, 4 Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159 свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов'язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання (у цьому випадку - органу Пенсійного фонду України) у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості з перерахованої пенсії.
32.Крім того, Судова палата вважає, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону № 2050-ІІІ не обов'язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.
33.Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв'язку з нормами статей 2-4 Закону № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись, у цій справі органами Пенсійного фонду України, у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням.
34.Вчинення ж відповідачем активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.».
Отже, у цій справі судова палата дійшла висновку, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону № 2050-ІІІ не обов'язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.
У справі, яка переглядається апеляційним судом, відповідачем не заперечується та обставина, що нарахування та виплата індексації грошового забезпечення здійснена на виконання рішення суду, проте як суб'єкт виконання цих рішень, відповідач не здійснив розрахунок та виплату компенсації виду доходу, передбаченого статтею 2 Закону №2050-ІІІ.
Отже, враховуючи, що несвоєчасне нарахування та виплата грошового забезпечення відбулись у зв'язку із неправомірними діями відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, оскільки рішенням суду у справі № 420/9110/24 фактично встановлено факт невиплати грошового забезпечення (індексації) у цей період.
Несвоєчасне нарахування сум грошового забезпечення відбулось у зв'язку з неправомірним нарахуванням позивачу індексації грошового забезпечення, що встановлено судовим рішенням, тобто з вини органу, що виплачує грошове забезпечення, а тому позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Що стосується посилань відповідача в апеляційній скарзі на відсутність підстав для нарахування у спірному випадку компенсації втрати частини доходу з огляду на те, що сума індексації нарахована за рішенням суду, тому, підстави для виплати компенсації виникає лише у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду, а умовою для виплати компенсації є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів, колегія суддів зазначає наступне.
Так, ані Закон №2050-III, ані Порядок №159 не ставлять у залежність право на компенсацію втрати частини заробітної плати (грошового забезпечення), суми індексації грошових доходів громадян у зв'язку з порушенням строків їх виплати від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку.
Право на компенсацію за порушення строків виплати доходів виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян) особи з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.
Надаючи оцінку вказаному, необхідно зазначити, що підставою для отримання особою спірної компенсації є не відповідне рішення суду, а право особи на отримання такої виплати, встановлене законом за наявності фактичних підстав для цього.
В цьому випадку, підставою для отримання спірної компенсації втрати частини доходів є факт порушення строків виплати індексації грошового забезпечення.
Згідно п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до ст.317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Оскільки, як вже встановлено колегією суддів, при вирішенні спору судом першої інстанції не здійснено розрахунок середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача за час затримки розрахунку при звільненні, тому колегія суддів вважає за необхідне змінити оскаржуване рішення від 04.07.2025 року у відповідній частині.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.07.2025р. підлягає залишенню без змін.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. «а»-«г» п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Керуючись ст.ст. 308, 311, ст.315, ст.ст. 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів -,
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року змінити шляхом викладення абзацу третього його резолютивної частини в наступній редакції:
«Зобов'язати НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 липня 2021 року по 05 грудня 2024 року у розмірі 130170,71 грн.».
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Повний текст судового рішення виготовлений 02 вересня 2025 року.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
О.В. Лук'янчук