Справа № 369/10108/21
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2173/2025
20 серпня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Болотова Є.В.,
суддів: Музичко С.Г., Сушко Л.П.,
при секретарі Ганжалі С.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Софія Буд Груп», третя особа: державний реєстратор виконавчого комітету Ірпінської міської ради Ющенко Олег Сергійович, про визнання угоди недійсною, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності, визнання права власності на майно,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 червня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Пінкевич Н.С.,-
встановив:
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із названим позовом.
ОСОБА_1 просила: визнати недійсними угоду про зміну сторони договору (покупця) № 360-326:1 від 18 вересня 2019 року, яка укладена між ОСОБА_2 , ТОВ «Софія Буд Груп» і ОСОБА_3 , акт приймання-передачі б/н від 20 вересня 2019 року, складений між ТОВ «Софія Буд Груп» і ОСОБА_3 щодо придбання квартири АДРЕСА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 52971140 від 06 липня 2020 року державного реєстратора виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області Ющенком О.С.; скасувати запис про державну реєстрацію права власності № 37174060 від 01 липня 2020 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ;визнати за позивачем право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;визнати за позивачем права власності на 1/2 частини нежитлового приміщення № 150 площею 4.1кв.м по АДРЕСА_2 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за час перебування у шлюбі із ОСОБА_4 набуто майно: квартиру АДРЕСА_3 ; нежитлове приміщення № 150 площею 4.1кв.м по АДРЕСА_2 ; майнові права на об'єкт нерухомості (квартира АДРЕСА_1 ) на підставі договору, укладеного між ТОВ «Софія Буд Груп» та Ґловацкі Р.).
Без згоди ОСОБА_1 відповідач 18 вересня 2019 року уклав договір про зміну сторони договору (покупця) з ТОВ «Софія Буд Груп» та ОСОБА_3 .
Позивач вважає, що вказаний правочин має бути визнано недійсним в судовому порядку, скасовано реєстрацію права власності та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири № 326 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 червня 2024 року позовні вимоги задоволено частково.
Визнанонедійсною угоду про зміну сторони договору (покупця) № 360-326:1 від 18 вересня 2019 року, яка укладена між ОСОБА_2 , товариством з обмеженою відповідальністю «Софія Буд Груп» і ОСОБА_3 щодо придбання 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Скасованорішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 52971140 від 06 липня 2020 року державного реєстратора виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області Ющенком О.С. та скасовано запис про державну реєстрацію права власності № 37174060 від 01 липня 2020 року про реєстрацію 1/2частини права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .
Визнаноза ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Визнаноза ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини нежитлового приміщення № 150 площею 4.1 кв.м по АДРЕСА_2 .
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В судовому засіданні представник ОСОБА_3 підтримав вимоги апеляційної скарги.
Представник ОСОБА_1 заперечила щодо вимог апеляційної скарги.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про його час і місце повідомлялись належним чином.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із доведеності відсутності згоди ОСОБА_1 на укладення 18 вересня 2019 року договору про зміну сторони договору (покупця). Позовні вимоги про визнання угоди недійсною, скасування рішення про державну реєстрацію права власності щодо 1/2 частини спірної квартири суд першої інстанції вважав доведеними та обґрунтованими.
Враховуючи, що майнові права на спірну квартиру та нежитлове приміщення набуті подружжям під час шлюбу шляхом інвестування спільних коштів, судом першої інстанції визнано вказане майно об'єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції.
Встановлено, що позивач та ОСОБА_4 з 23 квітня 2015 року по 17 вересня 2021 року перебували у шлюбі.
За час перебування у шлюбі набуто майно: квартиру АДРЕСА_3 ; нежитлове приміщення № 150 площею 4.1 кв.м по АДРЕСА_2 ; майнові права на об'єкт нерухомості (квартира АДРЕСА_1 ) на підставі договору, укладеного між ТОВ «Софія Буд Груп» та ОСОБА_4 ).
18 вересня 2019 року між ОСОБА_4 , ТОВ «Софія Буд Груп» та ОСОБА_3 укладено угоду №360-326:1 про зміну сторони договору (покупця) до договору купівлі-продажу майнових прав № 360-326 від 20 березня 2019 року. Всіх прав покупця до договору набула ОСОБА_3
20 грудня 2019 року між ТОВ «Софія Буд Груп» та ОСОБА_3 підписано акт приймання-передачі квартири.
17 березня 2020 року між ТОВ «Софія Буд Груп» та ОСОБА_3 підписано уточнення протоколу погодження договірної ціни та графік погашення платежів.
17 червня 2020 року між ТОВ «Софія Буд Груп» та ОСОБА_3 підписано акт приймання-передачі майнових прав.
На підставі рішення державного реєстратора виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області, індексний номер 52971140 від 06 липня 2020 року проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3 .
Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначала, що ОСОБА_4 укладено угоду № 360-326:1 про зміну сторони договору (покупця) до договору купівлі-продажу майнових прав № 360-326 від 20 березня 2019 року без її згоди. ОСОБА_1 просила визнати угоду недійсною та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_3 .
Враховуючи, що квартира АДРЕСА_3 зареєстрована за позивачем та ОСОБА_4 по 1/2 частині, відтак, вона не є предметом поділу.
Позивач просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та на 1/2 частини нежитлового приміщення № 150 площею 4.1кв.м по АДРЕСА_2 .
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі
№ 905/1227/17.
Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).
Згідно ч. 3ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно з ч. 1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Згідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1 ст. 61 СК України).
Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно ст. ч. 2 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року у справі № 2-7539/08 зроблено висновок про те, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). У випадку множинності об'єктів майна, що перебуває у спільній власності сторін, суду належить розглянути можливість здійснити поділ майна таким чином, щоб не зобов'язувати сторону сплачувати компенсацію.
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18 (провадженням № 61-1539св19), від 09 червня 2021 року у справі № 537/5528/16 (провадження № 61-11253св20).
Тобто, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен розглянути можливість здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя у спосіб без визначення грошової компенсації, або з визначенням такої у мінімальному розмірі.
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року за № 711/2302/18зроблено висновок: «Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).
Отже, виходячи із аналізу зазначених норм, судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Вищевказане положення закону також кореспондується зі статтею 60 СК України, за якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.»
Встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 квітня 2015 року по 17 вересня 2021 року.
За час перебування у шлюбі набуто майно: квартиру АДРЕСА_3 ; нежитлове приміщення № 150 площею 4.1 кв.м по АДРЕСА_2 ; майнові права на об'єкт нерухомості (квартира АДРЕСА_1 ) на підставі договору, укладеного між ТОВ «Софія Буд Груп» та ОСОБА_4 ).
Колегія суддів вважає, що оскільки вказане майно придбане під час перебування сторін у шлюбі, відтак, воно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу по 1/2 частини між позивачем та ОСОБА_4 (нежитлове приміщення № 150 площею 4.1 кв.м по АДРЕСА_2 та майнові права на об'єкт нерухомості).
Квартира АДРЕСА_3 зареєстрована за позивачем та ОСОБА_4 по 1/2 частині, відтак, не є предметом поділу.
Положення ч. 2 ст. 65 СКУкраїни надає право дружині або чоловіку звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди. Тобто договір з розпорядження спільним майном визнається недійсним лише з тієї підстави, що він укладений одним з подружжя без згоди другого з подружжя (оскільки відсутнє волевиявлення обох власників спільного майна).
Судом встановлено, що 18 вересня 2019 року між ОСОБА_4 , ТОВ «Софія Буд Груп» та ОСОБА_3 укладено угоду №360-326:1 про зміну сторони договору (покупця) до договору купівлі-продажу майнових прав № 360-326 від 20 березня 2019 року. Всіх прав покупця до договору набула ОСОБА_3 .
Враховуючи, що ОСОБА_4 укладено вказаний правочин без надання згоди ОСОБА_1 , колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо визнання недійсною угоди про зміну сторони договору (покупця) № 360-326:1 від 18 вересня 2019 року та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_3 .
Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини та вірно застосував норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги про те, що матеріали справи не містять доказів обізнаності ОСОБА_3 щодо перебування ОСОБА_4 у шлюбі з ОСОБА_5 на момент укладення угоди від 18 вересня 2019 року, колегія суддів відхиляє, оскільки покупець як добросовісний набувач не звільняється від негативних наслідків, які можуть виникнути при укладенні правочину. Набувач із великим ступенем зацікавленості повинен оцінювати обставини укладення правочину.
У постанові Верхового Суду від 16 січня 2025 року у справі за № 922/405/24 вказано: «Відповідач-2, як покупець, діючи добросовісно і розумно, повинен був не лише перевірити інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (стосовно учасників юридичної особи), а і оцінити й інші обставини, зокрема перевірити особу, як контрагента за договором (огляд паспорта для встановлення особи, з якою укладається договір), з'ясувати перебування контрагента у шлюбі на момент вчинення правочину (Верховний Суд бере до уваги можливість перевірки такого факту з огляду на державну реєстрацію шлюбу, як акта цивільного стану, з видачою відповідних документів та внесенням інформації до Державного реєстру актів цивільного стану громадян і паспорта громадянина) для встановлення обставин необхідності надання письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна, або встановлення обставин поділу, виділу в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності. Крім того, відповідач-2 повинен був з'ясувати й інші обставини, які можуть свідчити про сумнівний характер вчинюваного правочину, зокрема відсутність зрозумілої економічної мети оспорюваного правочину (відсутність ціни договору, норм договору щодо обов'язку покупця оплатити частку тощо), тобто його оплатність (укладення договору одним із подружжя в інтересах сім'ї, можливість використання одержаного за таким договором в інтересах сім'ї).
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 проживає закордоном та не була повідомлена про розгляд позовної заяви 20 червня 2024 року, колегія суддів оцінює критично, оскільки матеріали справи містять оголошення Києво-Святошинського районного суду Київської області про виклик апелянта в судове засідання.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального або неправильне застосування норм процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду від 20 червня 2024 року ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, відтак підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги немає.
Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 382 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного судового рішення.
Повний текст складено 01 вересня 2025 року.
Суддя-доповідач Є.В. Болотов
Судді: С.Г. Музичко
Л.П. Сушко