Справа № 753/21816/24
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/11130/2025
27 серпня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання Гладкої І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Горового Олександра Васильовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 квітня 2025 року у складі судді Шаповалової К.В.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Федоришин Юрій Афанасійович, Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації про визнання договору дарування недійсним та застосування наслідків,-
У листопаді 2024 року ОСОБА_2 звернувся у суд із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у якому у просив:
- визнати недійсним договір дарування від 27 серпня 2020 року;
- відновити становище та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53789453 від 27 серпня 2020 року, запис про право власності №37928763;
- відновити становище та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53789453 від 27 серпня 2020 та запис про право власності №37928644.
Позов обґрунтовано тим, що 28 вересня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики. Після настання дати виконання зобов'язання, а саме 28 вересня 2019 року, ОСОБА_1 відмовилась виконати зобов'язання із повернення грошових коштів, що зумовило звернення ОСОБА_2 до суду. 13 липня 2020 року Монастирищенський районний суд Черкаської області відкрив провадження у справі № 702/340/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
30 листопада 2023 року Монастирищенський районний суд Черкаської області ухвалив рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задоволено повністю, стягнуто на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 6 291 827 грн 27 коп.
Постановою Черкаського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 30 квітня 2024 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 . На виконання рішення суду першої інстанції було отримано виконавчий лист у справі № 702/340/20 від 06 березня 2024 року, який видав Монастирищенський районний суд Черкаської області. ОСОБА_2 звернувся до приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Недоступу Д.М. та 02 квітня 2024 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1.
Згодом позивачу стало відомо, що ОСОБА_1 27 серпня 2020 року уклала договір дарування (тобто через місяць після відкриття провадження у справі щодо стягнення з неї боргу за договором позики), здійснивши відчуження своєї квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
На думку позивача наявні правові підстави для визнання цього договору дарування недійсним, оскільки він містить всі ознаки фраудаторного правочину та такі дії ОСОБА_1 свідчать про її намагання уникнути звернення стягнення на її майно під час виконання рішення суду про стягнення з неї боргу.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 квітня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , від імені якої діяв законний представник - батько ОСОБА_5 , посвідчений 27 серпня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоришиним Ю.А. за реєстровим номером 453. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Горовий О.В. в інтересах ОСОБА_1 , просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про визнання договору дарування квартири недійсним та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні його позову в частині визнання договору дарування квартири недійсним у зв'язку з відсутністю доказів неплатоспроможності ОСОБА_1 , відсутністю ознак фраудаторності договору дарування квартири та у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності щодо оспорювання договору дарування квартири.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів про недостатність наявних у скаржниці фінансів та нерухомого майна для погашення боргу перед позивачем.
Вказує, що наявність доходів та іншого нерухомого майна у відповідача-1, як під час укладання договору квартири, так і під час подачі даного позову позивачем в 2019-2024 роках, свідчить про відсутність фраудаторності договору дарування квартири та можливість задоволення вимог позивача за рахунок фінансів та іншого майна відповідача-1, окрім квартири.
Посилається на те, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування 04 листопада 2024 року, тобто більше чим через рік після закінчення 3-х річного строку позовної давності щодо оспорювання договору дарування квартири.
Звертає увагу, що позивач з 27 серпня 2020 року мав можливість довідатися з відкритого Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про відчуження квартири ОСОБА_1 на користь своїх дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_4 і звернутися до суду з позовом.
Вважає, що сам лише факт карантину під час корона вірусної хвороби та дії воєнного стану не є достатнім для не врахування пропущених процесуальних строків, так як чинне законодавство та практика Верховного Суду вимагають від учасників процесуальних правовідносин подавати відповідні клопотання з обґрунтуванням для поновлення строків.
Вказано, що районним судом та не взято до уваги та не надано оцінки інформації та правовій позиції третьої особи - Служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, яка підтвердила законність та правомірність відчуження квартири на користь неповнолітніх дітей.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Кучер Ю.Ю. в інтересах ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 квітня 2025 року - без змін.
Вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими.
В судовому засіданні в режимі відеоконференції адвокат Кучер Ю.Ю. в інтересах ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення.
ОСОБА_1 та її представник адвокат Горовий О.В. просили апеляційну скаргу задовольнити.
Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи (а.с. 204, 207, 213, 214,) інші учасники в судове засідання не з'явились, а тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у їх відсутність у відповідності до положень ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін які з'явилися, колегія суддів вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї приходить до наступного.
Апеляційний суд відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін з таких підстав.
Вбачається, що рішення суду оскаржується лише в задоволеній частині, а то в решті не переглядається.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Таким вимогам закону рішення суду в оскаржуваній частині відповідає в повній мірі.
Судом встановлено, що 28 вересня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно до якого відповідачка отримала у борг 6 025 000 грн, які зобов'язувалась повернути в строк до 28 вересня 2019 року.
Ухвалою Монастирищенського районного суду Черкаської області від 13 липня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову шляхом накладання арешту на майно ОСОБА_1 - земельну ділянку кадастровий номер 1225080500:02:199:1004, квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ; будинку за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 15-19).
Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 30 листопада 2023 року позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задоволено повністю, стягнуто на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 6 291 827 грн 27 коп основного боргу, 139 780 грн інфляційних втрат та 127 047 грн 27 коп 3% річних (а.с. 20-30).
Вказане рішення не скасоване та є чинним й на його виконання було видано виконавчий лист у справі № 702/340/20 від 06 березня 2024 року.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Недоступа Д.М. від 02 квітня 2024 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання рішення суду від 30 листопада 2023 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6 291 827 грн 27 коп основного боргу, 139 780 грн інфляційних втрат та 127 047 грн 27 коп 3% річних (а.с. 7-8).
Також постановою приватного виконавця Недоступа Д.М. від 02 квітня 2024 року відкрито виконавче провадження № 74612328 щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 20 806 грн 60 коп (а.с. 9-10).
Постановою приватного виконавця Недоступа Д.М. від 02 квітня 2024 року об'єднано виконавчі провадження № НОМЕР_1 та № 74612328 у зведене виконавче провадження № 74616227 та постановою від 2 квітня 2024 року накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_1 .
Також постановою приватного виконавця Недоступа Д.М. від 02 квітня 2024 року накладено арешт на грошові кошти ОСОБА_1 (а.с. 11-14).
Відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, вбачається, що відповідачка ОСОБА_1 27 серпня 2020 року уклала договір дарування, за яким відчужила належну їй на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_1 своїм на той час неповнолітнім дітям - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. 33-34, 54-57).
Частково задовольняючи позовні вимоги районний суд встановив, що договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 був вчинений відповідачкою з метою уникнення звернення стягнення на таке майно, враховуючи наявний між сторонами спір щодо стягнення з відповідачки боргу у розмірі 6 025 000 грн. Такий договір містить ознаки фраудаторності, бо він вчинений на безоплатній основі, на користь близьких осіб - неповнолітні діти, під час розгляду справи про стягнення з відповідачки боргу, після постановлення судом ухвали про відмову у накладенні арешту на спірну квартиру, при цьому представником відповідача не доведено, а судом, відповідно, не встановлено наявність у відповідачки достатнього іншого майна, за рахунок якого можливо б було сплатити борг перед позивачем чи хоча б його 1/2, 1/3 частину. Доказів погашення боргу, та закінчення виконавчого провадження матеріали справи не містять, як і не містять доказів вчинення відповідачкою дій для погашення боргу перед позивачем.
Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду вказувала, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду у цій справі № 369/11268/16-ц сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За змістом ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як вже зазначалось, відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Отже, позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України (позиція Великої Палати Верховного Суду згідно постанови від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц).
В даному випадку суд першої інстанції дійшов вірних висновків, що оспорюваний договір дарування вчинений між близькими родичами (мати подарувала квартиру дітям), вчинений безоплатно, такі дії були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання рішення суду, оскільки такий правочин (дата вчинення 27.08.2020) був здійснений після відмови у накладенні арешту на спірну квартиру (ухвала суду від 13.08.2020).
До того ж, колегія зазначає, що пояснити нагальну необхідність дарування спірної квартири матір'ю своїм дітям, які в ній зареєстровані, відповідачка не пояснила.
В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
Отже, на підставі всебічно досліджених матеріалів справи та ретельно встановлених на їх підставі обставин суд першої інстанції правильно виходив із того, що за своїм змістом спірний договір суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а вчинений з метою уникнення відповідальності відповідачкою щодо погашення її боргу за рахунок її майна, що є порушенням ч.ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України, та за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
Серед іншого, суд обґрунтовано врахував також той факт, що матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_1 іншого майна, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором. Також відсутні дані, що вона виконала судове рішення у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги про порушення строку звернення у суд з позовом ретельно перевірялися судом першої інстанції, вони отримали належну оцінку у судовому рішенні й обґрунтовано визнані безпідставними.
Відповідно до вимог ст. ст. 256-257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. (ст. 261 ЦК України).
У матеріалах справи відсутні докази на спростування тверджень позивача про те, що про існування оспорюваного договору йому стало відомо лише після відкриття 02 квітня 2024 року виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчого листа від 06 березня 2024 року.
Скаржницею не долучено належні та допустимі докази того, що позивач міг знати про наявність спірного договору до 02 квітня 2024 року.
Окрім цього, районний суд обґрунтовано керувався п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України», який доповнено згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у звязку з поширенням короновірусної хвороби (COVID-19, що набрав чинності 02 квітня 2020року та яким передбачено, що під час дії карантину, встановленого КМ України з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби (COVID-19, строки, визначені ст. 257 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину.
Як установлено, указаний карантин загалом діяв до липня 2023року.
Окрім цього, п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України визначено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Отже, доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності є безпідставними.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правових висновків суду та не дають підстав для висновку про неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційним судом не встановлено порушення або неправильне застосування судом першої інстанції при розгляді цієї справи норм матеріального чи процесуального права та невідповідності висновків суду обставинами справи, то підстав для задоволення скарги і скасування судового рішення з ухваленням нового рішення немає.
З огляду на те, що апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін, підстав для відшкодування, зміни або перерозподілу судових витрат у відповідності до ст. 141 ЦПК України не має.
Керуючись ст. ст. 367, 374,375, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Горового Олександра Васильовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 01 вересня 2025 року.
Суддя-доповідач:
Судді: