29 серпня 2025 року справа №640/2101/21
Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лиска І.Г., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 475-20 від 24.12.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ;
- зобов?язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що при прийнятті спірного рішення відповідачем не було враховано, що позивач має обґрунтовані побоювання з огляду на те, що у країні походження на неї чекає небезпека у зв'язку з переслідуванням через релігійні причини, а також систематичне порушення прав людини по всій країні. Стверджує, що відповідач та третя особа формально дослідили інформацію по країні походження позивача. На переконання позивача, відмова відповідача у наданні останній статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернутись до країни походження, а відтак така відмова є порушенням статей 28 Конституції України, 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, 13 Римської Конвенції, 3 Конвенції ООН "Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання".
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.02.2021 прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №640/2101/21 без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.
18 січня 2024 року від Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла адміністративна справа №640/2101/21 на виконання Закону України Nє 2825-1Х від 13 грудня 2022 р. «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду».
Протоколом автоматизованого розподілу судових справ між суддями цю справу передано на розгляд судді Лиска І.Г.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду дану справу прийнято до провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.
До суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого останній просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Пояснив, що відповідачем правомірно відмовлено позивачеві у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю у позивача обґрунтованих та переконливих доказів і побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Розглянувши подані документи і матеріали справи, вислухавши пояснення представників учасників справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є громадянкою Республіки Узбекистан, народилась у м. Коканд, Ферганська область, Республіка Узбекистан, за національністю - росіянка, за віросповіданням - іслам.
08.02.2018 ОСОБА_1 звернулась до органів міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
29.12.2018 третьою особою було складено висновок про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням відповідача від 25.02.2019 № 42-19 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Не погоджуючись із вказаним рішенням ДМС України, Позивач оскаржила його у судовому порядку.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 19.09.2019 у справі №640/4621/19 у задоволенні позовних вимог Позивачу відмовлено.
Постановою Шостого адміністративного суду від 12.11.2019 апеляційну скаргу Позивача залишено без задоволення, а вказане рішення Окружного адміністративного суду м. Києва - без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 05.12.2019 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Позивача.
23.12.2019 Позивач повторно звернулась до ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області із заявою у зв'язку із нововиявленими обставинами.
23.12.2019 заяву Позивача взято до розгляду та документовано довідкою про звернення за захистом в Україні № 011125. У своїй заяві Позивачка зазначила, що не може повернутися до країни громадянської належності у зв'язку із новими обставинами. пов'язаними з її чоловіком, якого через релігійні та політичні погляди розшукує влада Узбекистану для притягнення до кримінальної відповідальності.
Рішенням відповідача № 475-20 від 24.12.2020 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Не погодившись з рішенням відповідача, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Частиною2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регламентується Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно зі ст.2 Закону, питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону, додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року також дано поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до з ч.5 ст.5 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (ч.1 ст.7 Закону).
Відповідно до ч.7 ст.7 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.5 ст.10 Закону).
Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначена Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за №1146/19884 (надалі - Правила №649).
Згідно з п.2.1 розділу ІІ Правил №649, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви. Інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Пунктом 45 Керівництва обумовлено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункт 66 Керівництва).
Згідно з абз.5 ч.1 ст.6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з п.6.5 розділу VI Правил №649, за результатами здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС, який розглядав заяву, ДМС приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) (додаток 23). Строк прийняття зазначеного рішення може бути продовжено наказом ДМС, але не більш як до трьох місяців. Неповнолітні члени сім'ї, внесені в заяву-анкету особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (щодо визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, висловлена письмова згода заявника в анкеті чи в заяві), зазначаються у рішенні про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як такі, що отримали захист в Україні. У лівій частині першого аркуша рішення передбачається місце для фотокартки заявника або відцифрованого зображення його обличчя, яке може виконуватися способом принтерного друку.
Відповідно до ч.1 ст.5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації: із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Так, право на життя і заборона катувань, зокрема, закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Згідно положень ст.3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.
Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З аналізу особової справи вбачається, що позивач причинами звернення за захистом зазначив, що не може повернутися до країни громадянської належності у зв'язку із новими обставинами. пов'язаними з її чоловіком, якого через релігійні та політичні погляди розшукує влада Узбекистану для притягнення до кримінальної відповідальності.
Як вбачається з матеріалів справи, в ході перевірок, проведених Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, та, в подальшому, Державною міграційною службою України, відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», встановлено наступне.
08.02.2018 Позивачка завернулась до Управління Державної міграційної служби в Київській області (далі - УДМС в Київській області) із заявою про визнання її разом із неповнолітнім сином ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України № 42-19 від 25.02.2019 Позивачу разом з сином ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено, що стосовно Позивача умови, передбачені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону відсутні.
Постановою Шостого адміністративного суду від 12.11.2019 апеляційну скаргу Позивача залишено без задоволення, а вказане рішення Окружного адміністративного суду м. Києва - від 19.09.2019 у справі № 640/4621/19 без змін.
23.12.2019 Позивач повторно звернулась до ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області із заявою у зв'язку із нововиявленими обставинами. Позивач зазначила, що у разі її повернення до Узбекистану через переслідування чоловіка існує загроза для неї та їх сина зазнати насильства.
25.06.2020 ОСОБА_3 (релігійний чоловік Позивача) звернувся до ЦМУ ДМС вм. Києві та Київській області із заявою та був документований довідкою про звернення за захистом в Україні № 011833.
25.06.2020 у своїй заяві ОСОБА_4 зазначив, що він та його родина переслідується правоохоронними органами Узбекистану за релігійними мотивами, зокрема він зазначив, що в Узбекистані проти нього безпідставно відкрито кримінальну справу.
Відповідно до наявних в особовій справі № 2020 KYIV 0058 документів ОСОБА_3 , до Генеральної прокуратури України надійшов запит Генеральної прокуратури Узбекистану від 26.12.2017 про видачу ОСОБА_3 для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених пп. «а», «б» ч. 3 ст. 159; пп. «б», «в» ч. 2 ст. 223; ч. 1 ст. 244- Кримінального Кодексу Узбекистану далі - КК Узбекистану).
На території Узбекистану ОСОБА_3 інкримінують вчинення злочинів проти Узбекистану, порядку управління та правосуддя, а саме:
??-посягання на конституційний лад Узбекистану, тобто публічні заклики до неконституційної зміни існуючого ладу, захоплення влади або відсторонення від влади законно обраних або призначених представників влади або до неконституційного порушення єдності території Республіки Узбекистан, вчинені повторно, організованою групою і в її інтересах;
??-незаконний виїзд за кордон, вчинений повторно, за попередньою змовою групою осіб;
??-поширення відомостей і матеріалів, що містять ідеї релігійного екстремізму, сепаратизму і фундаменталізму, заклики до погромів або насильницького виселення громадян, спрямовані на створення паніки серед населення, а також використання релігії з метою порушення громадської думки, поширення наклепницьких, таких, що дестабілізують обстановку, вигадок 1 вчинення інших діянь, спрямованих проти установлених правил поведінки в суспільстві і громадської безпеки, вчинене за попередньою змовою групою осіб, з використанням фінансової та матеріальної допомоги, отриманої від релігійних організацій і громадян.
ОСОБА_3 заперечує свою причетність до скоєння злочинів за вказаними обвинуваченнями, своєї провини не визнає, стверджує про фабрикування кримінальної справи та пояснює її наявність як спосіб його переслідування владою Узбекистану з релігійних причин.
Під час розгляду справи ОСОБА_3 встановлено, що до складу релігійних або будь-яких інших організацій він не входив, реалізував свої релігійні погляди виключно шляхом читання намазу та спілкуванням з оточуючими у мечеті.
У ході розгляду заяви ОСОБА_3 не встановлено ведення ним будь-якої діяльності, яка полягала б у захисті прав людини, висвітленні подій, критиці діючої влади або так нею сприймалася б, а отже, ОСОБА_3 не належить до тієї категорії осіб, стосовно якої, враховуючи ІКП, порушуються кримінальні справи за надуманими обвинуваченнями.
Аналізуючи можливе політичне підґрунтя кримінального переслідування ОСОБА_3 встановлено, що він не входив до складу будь-якої політичної партії чи організації, своє невдоволення політикою країни (високі податки, обмеження інтернету, свободи слова тощо) він ніяк не висловлював, окрім спілкування у мечеті, що не могло сприйматися владою як опозиційна діяльність.
Дослідивши наявні у справі документи щодо обставин інкримінованих ОСОБА_3 злочинів встановлено, що він, перебуваючи на території рф, схиляв приїхавших з Узбекистану заробітчан до поїздки до спеціального диверсійно-терористичного табору міжнародної терористичної організації «Ісламський рух Туркестану», який знаходиться в Пакистані, для проходження бойової підготовки для здійснення «джихаду». Крім цього, слідство в Узбекистані вважає, що ОСОБА_3 допомагав завербованим особам у підготовці необхідних документів і, порушуючи встановлений порядок, відправляв їх з території рф до Ісламської Республіки Пакистан.
Інформація з відкритих джерел підтверджує факти функціонування на території рф терористичної організації «Ісламський рух Туркистану» та вербування і переправку ними осіб для подальшої участі у терористичних та бойових діях:
Крім цього, стосовно чоловіка Позивача на території України також відкрито кримінальне провадження за обвинуваченнями у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 332, ч. 1 ст. 258,4. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258 КК України,
Суд зазначає, що крім усного заперечення своєї провини у скоєнні інкримінованого йому злочину, він не надав доказів чи переконливих аргументів, які би дозволили зробити висновок про те, що обвинувачення проти нього є несправедливими та мотивованими, зокрема, з релігійних причин. За результатом аналізу матеріалів особової справи № 2020KYIV0058 не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між порушеною кримінальною справою стосовно ОСОБА_3 та сповідуваною ним релігією.
Водночас, слід зазначити, що відповідно до тверджень ОСОБА_3 він, перебуваючи на території рф, використовував паспорт іншої людини, незаконно перетнув кордон між рф та Україною, а, перебуваючи на території України, виготовив собі фальшивий паспорт, тобто усвідомлено неодноразово порушував закон.
При цьому, аналізуючи надану ОСОБА_5 інформацію, під час співбесід від 01.07.2020 та 15.09.2020 встановлено, що його твердження про обставини його прибуття до України та використання ним підробленого паспорту є непослідовними та суперечливими.
Вказане свідчить про навмисне приховування ОСОБА_3 певних обставин його справи, які мають суттєве значення під час розгляду його заяви та заяви його дружини.
Слід звернути увагу також на те, що ОСОБА_3 прибув до України та не вжив заходів щодо невідкладного звернення за захистом, як і Позивачка, яка прибула до України 06.09.2015, а звернулася за захистом лише після затримання чоловіка.
На підставі комплексного та системного вивчення наявних документів, перевірки фактів, повідомлених ОСОБА_3 , проаналізувавши та узагальнивши вищевикладене, враховуючи неодноразове надання ОСОБА_3 суперечливої та неправдивої інформації, особистість ОСОБА_3 як таку, що схильна до здійснення правопорушень, немає підстав вважати обвинувачення ОСОБА_3 такими, що містять релігійне підґрунтя. Отже, твердження щодо того, що кримінальне переслідування ОСОБА_3 в Узбекистані, є способом його переслідування за релігійною чи політичної ознакою не є правдоподібними.
Також суд встановив, що Позивачка не була заарештована на територіях Узбекистану. рф та Туреччини, шо ні до неї особисто, ні до її родини в Узбекистані та рф фактів застосування фізичного насилля з боку правоохоронних органів не застосовувалось.
3 огляду на вказане суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення ДМС України № 42-19 від 25.02.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та у спосіб, визначений чинним законодавством України.
У повторній заяві Позивач наводить факти про можливість її переслідування в Узбекистані, які тотожні відомостям, що спростовані ДМС України під час провадження за її заявою від 08.02.2019.
Позивач не наводить жодних нововиявлених обставин з наданням документальних підтверджень, які не були досліджені ДМС України та судами, та які відбулися із Позивачем після прийняття ДМС України рішення за її попередньою заявою. При цьому, протягом періоду між прийняттям попереднього рішення та повторним звернення не відбулося змін у країні походження Позивача, що могли б мати суттєве значення для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Варто додати, що у ході розгляду заяви Позивача не встановлено наявності переслідувань щодо неї на території країни громадянської належності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи, політичних переконань.
Викладені вище обставини свідчать про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (умова визнання біженцем), або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, визначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 15 розділу 5 Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕІІ та у пункті 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (умова визнання особою, яка потребує додаткового захисту), у разі повернення до країни громадянської належності.
Також, суд акцентує увагу на тому, що згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 р. № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постановах від 06.08.2020 р. у справі № 420/3327/19, від 16.02.2018 р. у справі № 825/608/17, від 11.10.2018 р. у справі № 815/1892/17.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження (російської федерації), або повернення до неї реально загрожує її життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання її біженцем.
При цьому, позивач не надав ані відповідачам, ані до суду доказів того, що його життю на свободі буде загрожуватиме небезпека, позивач не зазначає конкретних випадків, які б становили таку загрозу щодо нього та його побоювання ґрунтуються лише на припущеннях останнього, позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, вказані вимоги не були дотримані позивачем, оскільки не наведено переконливих доводів щодо відповідності та дійсності повідомлених фактів, що могли б бути доказами наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доводів про факти стосовно загрози життю на свободі, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, заявник не зазначив. Інформація про причини неможливості повернення до країни громадянської належності є непослідовною, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
У своїй сукупності матеріали особової справи та наявні докази не надають підстав для висновку, що позивачу було протиправно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З урахуванням вищезазначеного, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби № 475-20 від 24.12.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , є правомірним, прийнятим в межах дискреційних повноважень та з урахуванням усіх фактичних обставин справи, відповідач довів відсутність передбачених законом підстав для оформлення документів для вирішення питання про визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як наслідок, відсутні підстави для зобов'язання відповідача 1 повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на похідний характер такої позовної вимоги.
Решта доводів висновків суду по суті спору не спростовують.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1, 3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідачем доведена правомірність оскаржуваного рішення.
Враховуючи вищевикладене, у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.
Відповідно до вимог ст.139 КАС України, питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується.
Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 242-246, 250, 255, 257, 262 КАС України, суд, -
У задоволенні позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лиска І.Г.