ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
20.08.2025Справа № 910/5336/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Блажівської О.Є., при секретарі судового засідання - Глиняної А.С., розглянувши у судовому засіданні матеріали справи №910/5336/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю компанія «ФІНПРОМ.ІНВЕСТ» (61002, м. Харків, вул. Сумська, 50; код ЄДРПОУ 31498750)
до Міністерства оборони України (03168, місто Київ, проспект Повітряних Сил, 6; код ЄДРОПУ 00034022)
про стягнення 1 913 758, 02 грн,
за участю представників:
від позивача - Єзлова О.Л.,
відповідача - Мамась М.О.,
1. Стислий виклад позовних вимог.
До Господарського суду міста Києва звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю компанія «ФІНПРОМ.ІНВЕСТ» (надалі - «Товариство») з позовом до Міністерства оборони України про стягнення 1 913 758, 02 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником нежитлової будівлі літ. «К-10» загальною площею 10 905,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У період з 01.03.2022 по 02.12.2022 у вказаному нерухомому майні було розміщено військову частину НОМЕР_1, підпорядковану відповідачу, у зв'язку з чим позивач не міг використовувати таке майно у власній господарській діяльності.
Позивач вказує, що за період перебування військових військової частини НОМЕР_1 у нерухомому майні позивача, останній поніс витрати на оплату комунальних та інших послуг у розмірі 1 863 738,75 грн. та судових витрат у розмірі 50 019,27 грн.
Вказані грошові кошти, на думку позивача, є збитками, понесеними ним у зв'язку з вилученням нерухомого майна, та які мають відшкодовуватись відповідачем як центральним органом виконавчої влади, що здійснює політку у сфері оборони.
2. Стислий виклад заперечень відповідача.
У відзиві на позовну заяву відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує з огляду на таке.
Міністерство оборони України не є стороною жодного з укладених договорів між позивачем з постачальниками комунальних послуг, і жодних зобов'язань щодо сплати комунальних та інших послуг на себе не брало.
Військова частина НОМЕР_1 не є військовою частиною, підпорядкованою Міністерству оборони України і останнє не надавало накази/розпорядження щодо розміщення підпорядкованих йому підрозділів за адресою: АДРЕСА_1 .
Між позивачем та відповідачем не укладалось жодних договорів чи угод щодо користування відповідачем спірною нежитловою будівлею, а також щодо примусового вилучення або відчуження такої будівлі на користь відповідача.
Також відповідач зазначає, що позивачем належним чином не обґрунтовано чому саме Міністерство оборони України набуло статус відповідача у даній справі та особи, що має нести відповідальність за завдані позивачу збитки у спірних правовідносинах.
3. Стислий виклад заперечень позивача на відзив відповідача.
10.06.2025 на адресу суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій позивач проти аргументів відповідача заперечує з огляду на наступне.
Так, із долучених до матеріалів справи довідок щодо вилучення нерухомого майна, підписаних командиром військової частини НОМЕР_1, вбачається, що така військова частина перебуває в підпорядкуванні Міністерства оборони України, і вказане зазначено на штампах та печатках зазначеної військової частини.
Також протягом усього часу перебування військових в належній позивачу будівлі він неодноразово намагався підписати договір користування будівлею та акт приймання-передачі нерухомого майна, проте військові від підписання відповідних документів відмовлялися.
Позивач наголошує, що у спірний період позивач не користувався комунальними послугами у власному майні, в той час як такими послугами користувалися військові, а відтак всі витрати на оплату таких послуг повинно нести Міністерство оборони України як головний орган у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері.
4. Процесуальні дії у справі
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.05.2025 вказану позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви - 5 днів з дня вручення ухвали суду, у визначений спосіб, шляхом: зазначення обґрунтованого розрахунок сум, що стягується чи оспорюються; зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви; попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи; подання додатково до суду статуту Товариства з обмеженою відповідальністю компанія «ФІНПРОМ.ІНВЕСТ», положення, трудового договору (контракту) та Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Товариства з обмеженою відповідальністю компанія «ФІНПРОМ.ІНВЕСТ» сформований станом на день подання до суду; доказів надсилання копії заяви про усунення недоліків позовної заяви з доданими документами відповідачу.
15.05.2025 через канцелярію суду від позивача надійшли докази усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 18.06.2025.
30.05.2025 до канцелярії суду від Міністерства оборони України надійшов відзив на позовну заяву.
09.06.2025 через систему "Електронний суд" від Єзлової Олени Юріївни надійшла заява, в якій просить надати можливість представнику Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНПРОМ.ІНВЕСТ» брати участь у судовому засіданні у справі № 910/5336/25, призначеному на 18.06.2025 о 16 годині 30 хвилин по даній справі, у режимі відеоконференції.
10.06.2025 до канцелярії суду від Товариства з обмеженою відповідальністю компанія "Фінпром.Інвест" надійшла відповідь на відзив у справі № 910/5336/25.
Ухвалою Господарського суду від 10.06.2025 заяву Єзлової Олени Юріївни про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції задоволено. Забезпечено участь представника Єзлової Олени Юріївни у розгляді справи № 910/5336/25 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
18.06.2025 у судове засідання з'явився представник позивача.
18.06.2025 у судове засіданні представник відповідача не з'явився. Ухвала Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 була направлена відповідачу в електронний кабінет системи "Електронний суд" та отримана останнім, про що свідчить довідка про доставлення електронного листа. Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Враховуючи викладене відповідач повідомлений належним чином про розгляд даної справи. Від відповідача (його представника) клопотань, заяв про відкладення розгляду судового засідання та/або про неможливість прибути у судове засідання, та/або про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням сервісу «Система захищеного відеоконференцзв'язку з судом» (посилання в мережі інтернет - https://vkz.court.gov.ua/) згідно ст. 197 ГПК України, призначене на 18.06.2025, до канцелярії суду та через систему «Електронний Суд» не подано, клопотань/заяв від відповідача (представника) не було подано до канцелярії суду та через систему «Електронний Суд», а також не направлено до суду через відділення поштового зв'язку.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання у даній справі на 30.07.2025.
30.07.2025 у судове засідання з'явився представник позивача.
Представник відповідача 30.07.2025 з'явився представник відповідача.
Судом у засіданні 30.07.2025 зазначено про клопотання відповідача про закриття проваджені у справі, що міститься у відзиві на позовну заяву від 27.05.2025.
Представник відповідача надав пояснення щодо клопотання від 27.05.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.07.2025 у задоволенні клопотання представника Міністерства оборони України про закриття провадження у справі на підставі п.2 ч.1 ст.231 Господарського процесуального кодексу України від 27.05.2025 відмовлено.
Судом на стадії підготовчого провадження представнику позивачу відповідно до ст.ст. 46, 48 ГПК України було роз'яснено, що позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог); позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання, до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви, за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження залучити до участі у ній співвідповідача, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Також судом було з'ясовано у представника позивача чи обрано позивачем належний спосіб захисту, чи не впливає даний спір на права та інтереси третіх осіб та чи потрібно залучати таких, також судом з'ясовано щодо наявності пов'язаних/аналогічних спорів, що розглядаються в межах даної справи.
Представником позивача у підготовчому судовому засіданні зазначено, що зрозуміло положення ст. 46 ГПК України, даний спір не впливає на права та інтереси третіх осіб та таких залучати не потрібно, відсутні пов'язані/аналогічні спори, що розглядаються в межах даної справи. Також представником позивача зазначено, що позивачем обрано належний спосіб захисту, визначено належного відповідача, а саме Міністерство оборони України є відповідачем за даним позовом.
У судовому засіданні від 30.07.2025 р. судом поставлено на обговорення питання щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.07.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Розгляд справи по суті призначено на 20.08.25.
20.08.2025 у судове засідання з'явилися представники позивача та відповідача.
Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання
20.08.2025 у судове засідання з'явилися представники позивача та відповідача.
20.08.2025 перед початком розгляду справи по суті судом з'ясовувалося чи мають учасники справи заяви чи клопотання, пов'язані з розглядом справи, які не були заявлені з поважних причин в підготовчому провадженні.
20.08.2025 у судовому засіданні представник позивача зазначила, що позивачем обрано належний спосіб захисту, визначено належного відповідача, а саме Міністерство оборони України є відповідачем за даним позовом, а відтак позовні вимоги розглядалися судом саме з визначеним колом учасників справи.
20.08.2025 у судовому засіданні представник позивача надала пояснення стосовно суті спору, позовні вимоги підтримала та позов просила задовольнити повністю.
20.08.2025 у судовому засіданні представник відповідача надав пояснення по справі, проти задоволення позовних вимог заперечував та у позові просив відмовити повністю.
20.08.2025 у судовому засіданні на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено скорочене (вступна та резолютивна частина) рішення суду.
ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ
Товариство є власником нежитлової будівлі літ. «К-10» загальною площею 10 905,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно №6361810 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №6363359 від 17.07.2013.
З метою обслуговування вказаного нерухомого майна між позивачем та постачальниками комунальних послуг були укладені наступні договори:
- договір про надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення №2546/01-А-1 від 03.06.2013;
- договір постачання природного газу №148 від 31.01.2022;
- договір про постачання електричної енергії споживачу №ПЕ-44/22 від 17.02.2022;
- договір постачання природного газу №22-03-01 від 24.03.2022.
01.03.2022 Міністерством оборони України в особі військової частини НОМЕР_1 у зв'язку з потребами Держави в умовах правового режиму військового стану було вилучено майно - територія та нежитлова будівля (споруда) загальною площею 10 905,3 кв.м, яка належить позивачу.
На підтвердження вказаного факту позивачем долучено до матеріалів справи довідки №№771-776 від 10.06.2022 за підписом командира військової частини НОМЕР_1.
Позивач вказує, що у період з 01.03.2022 по 02.12.2022 на території належної йому на праві власності нежитлової будівлі було розміщено військових військової частини НОМЕР_1, які користувалися комунальними послугами за укладеними позивачем договорами із постачальниками.
02.12.2022 військові звільнили належне позивачу на праві власності нерухоме майно, проте акт прийому нежитлової будівлі керівництво військової частини підписати відмовилося, у зв'язку з чим позивачем був складений та затверджений відповідний акт від 02.12.2022 в одноособовому порядку.
Так, за вказаний період постачальниками комунальних послуг буди пред'явлені позивачу рахунки на оплату використаних військовими комунальних послуг на суму 1 863 738,75 грн., а саме:
- за постачання електричної енергії споживачу згідно договору №ПЕ-44/22 від 17.02.2022 на суму 651 823,24 грн.;
- за постачання природного газу згідно договору №22-03-01 від 24.03.2022 на суму 463 795,69 грн.;
- за розподіл природного газу згідно договору з АТ «Харківмісьгаз» на суму 28 077,84 грн.;
- за централізоване водопостачання та водовідведення згідно договору з КП «Харківводоканал» на суму 72 759,11 грн.;
- за постачання електричної енергії за договором з ДПЗД «Укрінтеренерго» на суму 222 946,55 грн.;
- за постачання природного газу згідно договору №148 від 31.01.2022 на суму 378 144,74 грн.;
- за розподіл електричної енергії та реактивної енергії да договором №066789 від 01.01.2019 на суму 46 191,58 грн.
Також позивачем були понесені судові витрати у розмірі 50 019,27 грн. по вправах про стягнення з Товариства оплати комунальних послуг у спірний період.
Листом №4642/26 від 15.07.2022 позивач звернувся до Харківської обласної воєнної адміністрації, в якому повідомив про те, що Товариство добровільно передало належне йому на праві власності нерухоме майно для розміщення особового складу військової частини НОМЕР_1 та понесло витрати на оплату комунальних послуг у розмірі 2 217 388,37 грн., у зв'язку з чим просило ХОВА відшкодувати такі витрати.
Листом №1320 від 01.08.2022 Харківська обласна державна адміністрація повідомила позивача про те, що видатки на вищезазначені цілі здійснюються виключно із резервного фонду державного бюджету, а тому механізми відшкодування понесених витрат можуть бути розроблені в майбутньому в рамках домовленостей здійснення відповідних видатків.
Позивач звернувся із листом №28/10/2 від 28.10.2022 до начальника Генерального штабу ЗСУ та голови ХОВА із проханням погасити заборгованість з наданих комунальних послуг за користування нерухомим майном позивача, проте останні не здійснили відшкодування таких витрат.
Листом №11/08-1 від 11.08.2023 позивач звернувся до командира військової частини НОМЕР_1, до якого додав для підписання примірник договору спільного тимчасового безоплатного користування нерухомим майном та актів приймання-передачі нерухомого майна, проте останні не були підписані та повернуті позивачеві.
Позивач звернувся до відповідача із листом №03/05-1 від 03.05.2024, в якому повідомив про понесені ним витрати на утримання нерухомого майна у період користування таким майном військовими військової частини НОМЕР_1 на загальну суму 1 913 758,02 грн., проте відповідач на зазначену претензію відповіді не надав.
Спір у справі виник у зв'язку з відмовою відповідача відшкодовувати позивачу вартість наданих комунальних послуг, які кваліфіковані позивачем як збитки.
ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ. ПОЗИЦІЯ СУДУ
Судом під час розгляду справи по суті було досліджено наступні докази, якими учасники справи обґрунтовували свої доводи та заперечення, а саме копії: свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 ; витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №6363359 від 17.07.2013; актів прийому-передачі електричної енергії за період з 01.03.2022 по 31.08.2022; рахунків на оплату послуг з постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» від 13.10.2022, 14.11.2022 та 15.12.2022; рахунків на оплату послуг з розподілу електричної енергії; актів приймання-передачі природного газу за період з березня по липень 2022 року; актів з розподілу природного газу за період з березня по листопад 2022 року; актів здачі-приймання наданих послуг з централізованого водопостачання та водовідведення за період з березня по листопад 2022 року; судових рішень у справах №922/2084/22, №922/2538/22 та №922/1157/23; договору про надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення №2546/01-А-1 від 03.06.2013; договору постачання природного газу №148 від 31.01.2022; договору про постачання електричної енергії споживачу №ПЕ-44/22 від 17.02.2022; договору постачання природного газу №22-03-01 від 24.03.2022; довідок №№771-776 від 10.06.2022; листів №4642/26 від 15.07.2022, №1320 від 01.08.2022, №27/21 від 27.10.2022, №28/10/2 від 28.10.2022, №01-15/2131 від 15.11.2022, №360 від 16.11.2022, №04/2777 від 22.11.2022, №11/0- 1 від 11.08.2023, №06/05-1 від 03.05.2024, судом надано оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи.
Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення від 23.11.2000 у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 в справі "Трегубенко проти України").
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні"" від 24.04.2022 №2102-ІХ, введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Указами Президента України воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на даний час.
Пунктом 2 Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Таким чином, зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначаються Законом України "Про правовий режим воєнного стану".
Так, відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Статтею 64 Конституції України визначено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Пунктом 3 Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" визначено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Статтею 13 договору до Енергетичної Хартії та Заключний акт до неї, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України - Законом України "Про ратифікацію Договору до Енергетичної Хартії та Протоколу до Енергетичної Хартії з питань енергетичної ефективності і суміжних екологічних аспектів" передбачено, що капіталовкладення інвесторів Договірної Сторони на території будь-якої Договірної Сторони не повинні бути націоналізовані, експропрійовані чи піддаватися заходу чи заходам, які мають аналогічні націоналізації чи експропріації наслідки (далі іменуються "експропріація"), за винятком випадку, коли така експропріація здійснюється з метою, що відповідає громадським інтересам.
У відповідності до положень частини першої статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, як примусово відчужувати майно, що перебуває у приватній або комунальній власності, вилучати майно державних підприємств, державних господарських об'єднань для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану в установленому законом порядку та видавати про це відповідні документи встановленого зразка.
За своєю правовою природою примусове відчуження майна у власника в умовах воєнного стану є реквізицією.
Суд зазначає, що під реквізицією (від лат. "requsitio" - вимога) варто розуміти примусове оплатне відчуження майна державою у власника за надзвичайних обставин на підставі та в порядку, встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості або без нього.
Метою реквізиції є усунення наслідків або запобігання наслідкам, що виникли або можуть виникнути через стихійне лихо, аварію, епідемію, епізоотію, воєнний або надзвичайний стан та за інших надзвичайних обставин. Можлива вона лише у випадках і порядку прямо встановлених законодавством України.
Умовами застосування реквізиції є: наявність закону, який регулює порядок її здійснення; надзвичайні обставини, які зумовлюють потребу відчуження майна; попереднє або наступне повне відшкодування вартості майна.
З огляду на те, що реквізиція застосовується за надзвичайних обставин, які вимагають негайних дій, вона провадиться в позасудовому (адміністративному) порядку за рішенням органів державної влади. Адміністративний порядок реквізиції майна у власника обумовлений необхідністю швидкої реакції від органів державної влади на надзвичайні обставини.
Норми, що регулюють реквізицію, спрямовані на вирішення колізії публічного інтересу та цивільного права (зокрема, права власності, інших цивільних прав), розв'язання якої відбувається на користь публічного інтересу. При цьому необхідно зважати й на практику Європейського суду з прав людини.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 13.09.2005 у справі "Іванова проти України" (заява № 74104/01, § 35) вказано, що позбавлення власності може бути виправдане лише в тому випадку, якщо наявно, inter alia, що воно здійснене "у інтересах суспільства" і "відповідно до вимог, передбачених законом". Більше того, повинно бути досягнуто "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства і вимогами захисту основних прав осіб.
Конституційний Суд України (Перший сенат) у рішенні від 05.06.2019 № 3-р(I)/2019 вказав, що право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства; при обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів (абзац сьомий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини).
Частинами 2 та 6 статті 353 ЦК України встановлено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
Механізм примусового відчуження майна у фізичних та юридичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану визначено Законом України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану".
Частиною першою статті 4 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" передбачено, що примусове відчуження або вилучення майна у зв'язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану здійснюється за рішенням військового командування, погодженим відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
Згідно частини першої статті 3 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" військовим командуванням, якому згідно з цим Законом надається право разом з органами виконавчої влади, військовими адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану, є: Головнокомандувач Збройних Сил України, Командувач об'єднаних сил Збройних Сил України, командувачі видів та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командувачі (начальники) органів військового управління, командири з'єднань, військових частин Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.
Статтею 3 Закону України "Про Збройні Сили України" визначено, що Збройні Сили України мають таку загальну структуру: Генеральний штаб Збройних Сил України; Командування об'єднаних сил Збройних Сил України; види Збройних Сил України - Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили; окремі роди сил Збройних Сил України - Сили спеціальних операцій, Сили територіальної оборони, Сили логістики, Сили підтримки, Медичні сили; окремі роди військ Збройних Сил України - Десантно-штурмові війська, Війська зв'язку та кібербезпеки; органи військового управління, з'єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, що не належать до видів та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України.
Частиною 1 статті 7 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" зазначено, що про примусове відчуження або вилучення майна складається акт. Бланк акта про примусове відчуження або вилучення майна (далі - акт) виготовляється за єдиним зразком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. В акті зазначаються: 1) назва військового командування та органу, що погодив рішення про примусове відчуження або вилучення майна, або військового командування чи органу, що прийняв таке рішення; 2) відомості про власника (власників) майна: для юридичних осіб - повне найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код; для фізичних осіб - прізвище, ім'я, по батькові, постійне місце проживання та ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів, крім осіб, які з релігійних або інших переконань відмовилися від ідентифікаційного номера, про що мають відповідну відмітку у паспорті; 3) відомості про документ, що встановлює право власності на майно (у разі наявності); 4) опис майна, достатній для його ідентифікації. Для нерухомого майна - відомості про місцезнаходження (адреса), для рухомого майна (наземні, водні та повітряні транспортні засоби) - відомості про реєстраційний номер транспортного засобу, марку, модель, номер шасі, рік випуску та інші реєстраційні дані; 5) сума виплачених коштів (у разі попереднього повного відшкодування вартості майна).
Акт підписується власником майна або його законним представником і уповноваженими особами військового командування та органу, що погодив рішення про примусове відчуження майна, або військового командування чи органу, що прийняв таке рішення, і скріплюється печатками військового командування та/або зазначених органів. Право державної власності на майно виникає з дати підписання акта. У разі примусового відчуження майна до акта додається документ, що містить висновок про вартість майна на дату його оцінки, яка проводилася у зв'язку з прийняттям рішення про його примусове відчуження (частини 2 - 4 статті 7 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану").
Таким чином, приписами чинного законодавства України чітко передбачена процедура вилучення та відчуження у фізичних та юридичних осіб майна для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану.
Вказаний механізм відбувається із обов'язковим подальшим відшкодуванням вартості такого майна.
Суд зазначає, що передача належного позивачу нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , для розміщення особового складу військової частини НОМЕР_1 відбувалася не на підставі приписів Закону України "Про правовий режим воєнного стану" та Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану", відтак процедура відшкодування понесених позивачем витрат такими законами не регулюється.
Як вбачається із наявних в матеріалах справи доказів та пояснень представника позивача, передача ним у користування військовій частині НОМЕР_1 зазначеного нерухомого майна відбулася у добровільному порядку.
При цьому, жодних документів (як-то договір, акт приймання-передачі тощо), які б зафіксували факт передання такого майна та обсягу відповідальності кожної із сторін щодо володіння нерухомим майном, матеріали справи не містять.
З огляду на відсутність укладених між сторонами договорів щодо відшкодування витрат на оплату комунальних послуг за утримання нерухомого майна у період користування ним військовими військової частини НОМЕР_1 , позивач вказує на існування підстав для зобов'язання саме Міністерства оборони України відшкодувати понесені ним витрати.
Статтею 224 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 225 ГК України).
Отже збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.
Відповідальність у вигляді відшкодування збитків може бути покладено на особу за наявності в її діях складу цивільного правопорушення. На позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок між такою поведінкою із заподіяними збитками. В свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена, зокрема, в постановах від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) та від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19).
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Як вказувалось, одним із способів захисту прав, відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, зокрема є, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 та 3 ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Отже, відшкодування збитків є однією з форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною в силу правил ст. 22 ЦК України, оскільки частиною 1 цієї статті визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.
Верховний Суд у постанові від 20.030.2025 у справі №917/2024/23 зазначає, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідна наявність повного складу правопорушення: протиправної поведінки особи; збитків (шкоди); причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла збитки.
Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Під шкодою слід розуміти, зокрема, зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Причинний зв'язок, як елемент складу цивільного правопорушення, виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, а отже, доведенню підлягає факт того, що його протиправні дії є причиною, а шкода - наслідком такої протиправної поведінки.
Отже, суди, розглядаючи спори про стягнення збитків, мають встановлювати обставини щодо наявності всіх елементів складу правопорушення у їх сукупності.
У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні шкоди.
Отже, при зверненні з позовом про стягнення шкоди, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та їх розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, а боржник зі свого боку має доводити відсутність своєї вини у заподіянні шкоди.
Відсутність хоча б одного із перелічених елементів, що утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.
Так, позивач у даній справі зазначає, що внаслідок перебування на території належного йому нерухомого майна особового складу військової частини НОМЕР_1 йому були завдані збитки, розраховані як вартість комунальних послуг, що сплачені та мають бути сплачені позивачем у майбутньому за обслуговування такого майна.
В той же час суд зазначає, що позивачем не надано жодного належного та допустимого в розумінні приписів Господарського процесуального кодексу України доказу на підтвердження протиправної поведінки як відповідача у даній справі, так і самої військової частини НОМЕР_1 , яка б порушувала імперативні норми та права і законні інтереси самого позивача.
Як уже було зазначено судом раніше, рішення щодо надання нежитлової будівлі літ. «К-10» загальною площею 10 905,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у користування особового складу військової частини було прийнято самим Товариством у добровільному порядку.
Тобто, в даному випадку не відбулося примусового відчуження або вилучення власного майна позивача у зв'язку з потребами держави внаслідок введення воєнного стану, а має місце добровільне розпорядження Товариством належним йому на праві власності майном шляхом передання його у тимчасове користування військовій частині.
Вказані обставини виключають можливість кваліфікації дій військової частини, а тим більше і самого відповідача, як неправомірних, а правовідносин, що склалися між сторонами - як деліктних.
Позивачем в даному випадку не доведено суду факту неможливості підписання з керівником військової частини НОМЕР_1 відповідного договору, який би фіксував обов'язки сторін в частині відшкодування вартості утримання спірного нерухомого майна під час розміщення у ньому особового складу такої військової частини.
У ст. 1 Закону "Про оборону України" визначено, що органами військового управління є, зокрема, Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України.
Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство оборони України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили та Держспецтрансслужба. Міністерство оборони України є уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі державної авіації (п.1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 №671 (далі - Положення про Міністерство оборони України).
Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань (ч.1 ст.10 Закону "Про оборону України").
Відповідно до абзаців 2, 5, 8, 9 ч.2 ст.10 Закону "Про оборону України" Міністерство оборони України: бере участь у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, оборони і військового будівництва, підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів у сфері оборони, забезпечує їх виконання у Збройних Силах України, у встановленому порядку координує діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування щодо підготовки держави до оборони; бере участь у формуванні оборонного бюджету, звітує перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів; виступає, відповідно до визначених Генеральним штабом Збройних Сил України потреб, вимог та пріоритетів, замовником із державного оборонного замовлення на розроблення, виробництво, постачання, ремонт, знищення та утилізацію озброєння, військової техніки, військового майна і металобрухту, виконання робіт і надання послуг, а також на поставку матеріальних цінностей до мобілізаційного резерву Збройних Сил України; здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.
Відповідно до підпунктів 9, 9-1, 20, 26-1, 105 п.4 Положення про Міністерство оборони України, Міністерство оборони України відповідно до покладених на нього завдань:
9) бере участь у формуванні оборонного бюджету, звітує в установленому порядку перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів;
9-1) виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів;
20) укладає в установленому порядку договори (контракти) на виконання мобілізаційних завдань (замовлень) з підприємствами, установами і організаціями, які залучаються ним до виконання таких завдань (замовлень), і підприємствами, які здійснюють поставку військової продукції;
26-1) забезпечує відповідно до законодавства виконання функцій уповноваженого органу з державного гарантування якості, головного органу у сфері здійснення оборонних закупівель та державного замовника у сфері оборони;
105) здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління.
Правові засади здійснення у Збройних Силах України господарської діяльності, встановлює умови і гарантії її організації та державної підтримки визначає Закон "Про господарську діяльність у Збройних Силах України".
Суб'єктами господарської діяльності у Збройних Силах України є військові частини, заклади, установи та організації Збройних Сил України, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням (ст.3 Закон "Про господарську діяльність у Збройних Силах України").
У пп.106 п.4 Положення про Міністерство оборони України вказано, що Міністерство оборони України відповідно до покладених на нього завдань реєструє військові частини як суб'єкти господарської діяльності.
Отже, в розумінні цих правових норм військова частина є суб'єктом господарської діяльності.
З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що оскільки військова частина НОМЕР_1 є самостійним суб'єктом господарської діяльності, позивачем добровільно було передано такій військовій частині у користування нерухоме майно, відтак і факт такої передачі разом з розподілом відповідних прав і обов'язків сторін мав бути зафіксований саме з уповноваженою особою від імені військової частини.
За таких обставин, покладення на Міністерство оборони України відповідальності за будь-які понесені позивачем витрати внаслідок правомірного користування військовою частиною нерухомим майном загальною площею 10 905,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є безпідставними.
Більш того, судом в порядку приписів Господарського процесуального кодексу України неодноразово було уточнено питання щодо належності відповідача у даній справі - Міністерства оборони України як особи, яка на думку позивача, має відповідати за завдані збитки.
Представником позивача надано пояснення стосовно кола учасників справи та підтверджено, що позовні вимоги про стягнення збитків заявлені саме до Міністерства оборони України, яке, на думку позивача, і має нести відповідальність в даному випадку.
Положеннями частини першої статті 2 ГПК України до завдань господарського судочинства віднесено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України). Об'єктом судового захисту відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є саме порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні чи невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Саме така особа, яка спричинила ці наслідки для позивача щодо його права є стороною у спірному правовідношенні.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 14 ГПК України).
Таким чином, у господарському судочинстві реалізується принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формулювання змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Позивач, звертаючись до суду з позовом, вільно, на власний розсуд визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.
За змістом цієї засади суд, вирішуючи спір, обмежений сформульованими позивачем у його позовній заяві вимогами, тому вирішення спору судом перебуває в безпосередній залежності від вимог, сформульованих позивачем. Відтак межі судового розгляду судів усіх інстанцій корелюються підставами та предметом пред'явленого позивачем позову.
Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина перша статті 45 ГПК України).
Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача як сторони у справі, а також зміст позовних вимог (пункти 2, 4 частини третьої статті 162 ГПК України).
Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №910/15792/20 вказано, що звернення з позовом до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові.
Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та що відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє в позові до такого відповідача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17 (пункт 39), від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17 (пункт 75), від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (пункт 149)).
Відтак, до матеріалів справи, суд критично оцінює заявлений позивачем до стягнення у даній справі розмір завданих, на його думку, збитків, оскільки у справі відсутні належні та допустимі докази на підтвердження строку користування військовою частиною належним позивачу на праві власності майном.
Так, судом враховано долучені до матеріалів справи довідки командира військової частини НОМЕР_1 про те, що 01.03.2022 Міністерством оборони України в особі військової частини НОМЕР_1 у зв'язку з потребами Держави, в умовах правового режиму військового стану, було вилучено майно-територія та нежитлова будівля (споруда) загальною площею 10905,3 кв. м. ТОВ КОМПАНІЯ «ФІНПРОМ ІНВЕСТ», яка розташована за адресою: вул. Каразіна, буд. 2, м. Харків, 61002.
В той же час, акт повернення нежитлової будівлі від 02.12.2022 складений представниками позивача в односторонньому порядку, а відтак не може бути прийнятий судом в якості належного доказу закінчення строку користування спірним майном.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами наявності складу цивільного правопорушення та відсутність підстав для покладення на відповідача розміру збитків.
Відтак, у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача заявлених у позовній заяві збитків необхідно відмовити повністю.
Відповідно із ч.ч. 2-4 ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Надаючи оцінку іншим доводам позивача судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування заявника, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не впливають на висновки суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ст.129 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача у зв'язку з відмовою в позові.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237, 238, 240, 241, 242, 254, 255, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю компанія «ФІНПРОМ.ІНВЕСТ» до Міністерства оборони України - відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржено до апеляційного господарського суду в порядку та строки відповідно до приписів ст. ст. 254, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення суду складено та підписано 02.09.2025.
Суддя Оксана БЛАЖІВСЬКА