вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
05 серпня 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/630/25
Господарський суд Закарпатської області у складі судді Мірошниченка Д.Є., розглянувши справу
за позовом Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, м.Ужгород
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток", м. Ужгород
про стягнення 1 104 006,63 грн
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток" про стягнення 1 104 006,63 грн заборгованості, в т.ч. 657 879,59 грн основного боргу, 423 153,67 грн штрафу та 22 973,37 грн пені за договором оренди землі № 2352 від 01.03.2024, мотивуючи позовні вимоги невиконанням відповідачем належним чином зобов'язання щодо оплати в повному обсязі орендної плати в період з 01.03.2024 по 30.05.2025.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 907/630/25 визначено головуючого суддю Мірошниченка Д. Є., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.06.2025.
Відповідно до частини 1 статті 176 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п'яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу.
Згідно з частиною 3 статті 247 ГПК України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Спрощене провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до частини 2 статті 247 ГПК України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Отже, з урахуванням наведеного, враховуючи, що справа є незначної складності, а обсяг та характер доказів у даній справі не потребують розгляду справи з повідомленням (викликом) сторін, та з огляду на предмет позову (ціну позову до 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб), суд дійшов висновку про визнання справи № 907/630/25 малозначною та розгляду її за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 06.06.2025 суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі, визнати справу малозначною та здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами; встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали та для подання заперечень на відповідь на відзив (якщо така буде подана) - протягом семи днів з дня отримання відповіді на відзив; встановлено позивачу строк для подання відповіді на відзив п'яти днів з дня отримання відзиву на позов.
Згідно з частиною 5 статті 176 ГПК України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відтак, вказана ухвала суду від 06.06.2025 була надіслана відповідачу на дійсну адресу, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рекомендованим листом, що підтверджується відтиском печатки суду про відправлення на зворотному боці ухвали, яка була повернута органом поштового зв'язку без вручення відповідачу з відміткою "адресат відсутній за вказаною адресою".
За приписами пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК України визначено, що днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
При цьому, суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат відмовився", "за закінченням терміну зберігання", "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 902/1025/19 Верховний Суд звернув увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).
Враховуючи викладене вище, судом було вжито усіх належних заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд справи, відтак, останній вважається повідомленим про розгляд справи належним чином.
При цьому, суд також враховує, що 29.06.2023 Верховною Радою України прийнято Закон України № 3200-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов'язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами" (далі також - ЄСІТС, Закон № 3200-IX). Цей Закон набрав чинності 21.07.2023.
Статтею 42 ГПК України передбачені права та обов'язки учасників справи, зокрема ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб, а також виконувати процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Частинами 5 та 6 вказаної вище норми встановлено, що документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням ЄСІТС, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.
Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням ЄСІТС в порядку, визначеному Положенням про ЄСІТС та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
За змістом розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 3200-IX, зміни, що вносяться зазначеним Законом до ГПК України, вводяться в дію 18.10.2023, крім змін до підпунктів 17.3, 17.15 підпункту 17, підпункти 19.1, 19.2 підпункту 19 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, введення в дію яких відбулося одночасно з набранням Законом № 3200-IX чинності.
Разом з тим, з 04.11.2023 набрав чинності Закон України від 19.10.2023 № 3424-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо уточнення обов'язків учасників судової справи" (далі - Закон № 3424-ІХ).
Згідно з новою редакцією частин 5 - 8 статті 6 ГПК України, яка чинна з 18.10.2023 відповідно до Закону № 3200-IX та з урахуванням змін внесених відповідно до Закону №3424-ІХ в абзац перший частини 6 статті 6 ГПК України та викладення частини 7 статті 6 ГПК України в новій редакції, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням ЄСІТС або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про ЄСІТС та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи (це, зокрема, фізичні особи, у тому числі фізичні особи-підприємці) реєструють свої електронні кабінети в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.
Реєстрація в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі.
Особа, яка зареєструвала електронний кабінет в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою ЄСІТС або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, з використанням власного електронного підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги", якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Отже, з 18.10.2023, відповідач у відповідності до приписів частини 6 статті 6 ГПК України зобов'язаний був зареєструвати електронний кабінет Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, і така реєстрація забезпечила б отримання відповідачем процесуальних документів, в тому числі ухвали Господарського суду Закарпатської області від 06.06.2025, а отже отримання ухвал Господарського суду Закарпатської області, зокрема в електронному кабінеті, залежало виключно від волі відповідача.
Враховуючи наведене, оскільки відповідачем не повідомлено суд про зміну місцезнаходження та не забезпечено внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, суд дійшов висновку, що в силу положень пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК України день складення підприємством поштового зв'язку повідомлення від 26.06.2025 про неможливість вручення поштового відправлення, вважається днем вручення відповідачу ухвали Господарського суду Закарпатської області від 06.06.2025.
Відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у визначений у відповідності до положень ГПК України строк.
Суд вказує про те, що відповідач не був обмежений у своїх процесуальних правах надати відзив через канцелярію суду або шляхом його направлення на адресу суду поштовим відправленням, відтак, приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 ГПК України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими процесуальними правами, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, суд дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до частини 9 статті 165, частини 2 статті 178, частини 1 статті 202 ГПК України, а неподання відповідачем відзиву на позов не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.
31.07.2025 за вх.№ 02.3.1-02/6797/25 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшла заява позивача про закриття провадження у даній справі в частині стягнення суми основного боргу в розмірі 657 879,59 грн, у зв'язку з відсутністю предмету спору внаслідок сплати відповідачем такої заборгованості після відкриття провадження у справі.
У частині 8 статті 252 ГПК України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Згідно з частиною 4 статті 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
Відповідно до рішення Ужгородської міської ради ХVІ сесії VІІІ скликання № 638 від 03.02.2022 міська рада вирішила затвердити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток" з кадастровим номером 2110100000:34:001:0333 площею 0,5040 га для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості по вул. Електрозаводській, 41 "в" та передати її в оренду строком на 3 роки.
На підставі вказаного рішення 01.03.2024 між територіальною громадою міста Ужгорода в особі Ужгородської міської ради від імені якої діє Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради (далі - орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток" (далі - орендар) укладено договір оренди землі №2352 (далі також - договір).
Відповідно до пункту 1 договору орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості по вул. Електрозаводській, 41 "в". Кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:34:001:0333.
В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,5040 га. На земельній ділянці знаходяться будівлі, а також інші об'єкти інфраструктури: по периметру земельної ділянки облаштовано паркан (пункти 2, 3 договору).
Нормативна грошова оцінка земельної ділянки встановлена в пункті 5 договору та станом на 2024 рік становить 6 992 546,40 грн.
Строк дії договору до 03.02.2025. Після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії договору повідомити про намір використати переважне право на укладання договору оренди землі на новий строк (пункт 8 договору).
Відповідно до пункту 10 договору орендна плата вноситься орендарем у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки землі у грошовій формі та складає 209 776,39 грн на рік.
Строк оплати орендної плати передбачено пунктом 11 договору, а саме орендна плата вноситься щомісячно протягом 30 календарних днів за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця в розмірі 17 481,37 грн.
За змістом умов пунктів 12, 13 договору розмір орендної плати підлягає щорічному перегляду на величину коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки землі.
У пункті 14 договору сторони погодили, що у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором:
- у 10-ти денний строк сплачується штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої цим договором;
- справляється пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої суми за кожний день прострочення.
У пункті 17 договору визначено цільове призначення земельної ділянки: для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості.
Пунктом 27 договору встановлено право орендодавця в односторонньому порядку вносити зміни до даного договору при зміні розміру нормативної грошової оцінки землі, коефіцієнтів індексації.
У пункті 21 договору сторони погодили, що передача земельної ділянки орендарю здійснюється одночасно з підписанням акта її приймання-передачі.
Відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки б/н б/д, доданого до позовної заяви, територіальна громада міста Ужгорода в особі Ужгородської міської ради від імені якої діє Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради передала, а Товариство з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток" прийняло в оренду згідно з пунктом 21 договору земельну ділянку площею 5040 кв.м, яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Електрозаводська, 41 "в".
У акті приймання-передачі земельної ділянки сторонами визначено, що вказана земельна ділянка передається у стані, який відповідає умовам договору, що свідчить про виконання позивачем взятих на себе зобов'язань за договором оренди.
Пунктом 40 договору передбачено, що вказаний договір оренди земельної ділянки набирає чинності з моменту його підписання сторонами.
Також у зазначеному пункті договору сторони дійшли згоди щодо зобов'язання орендаря сплатити плату за землю за фактичне її використання у період від 23.12.2021 до моменту державної реєстрації права оренди землі у розмірі відповідно до вимог чинного законодавства виходячи з розміру нормативної грошової оцінки у відповідний період.
За доводами позивача, викладеними у позовній заяві, відповідач не сплачував орендну плату за землю за фактичне її використання у період з 23.12.2021 по лютий 2024 року (за фактичне користування земельною ділянкою до моменту державної реєстрації права оренди землі), нараховану відповідно до умов пункту 40 договору, а також у період з 01.03.2024 по 30.05.2025, заборгованість за які (періоди) є предметом розгляду даної справи. Крім того, у зв'язку з систематичним невнесенням відповідачем орендної плати у строки, визначені договором, позивачем відповідно до пункту 14 договору нараховано останньому та заявлено до стягнення штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати за листопад 2024 року та березень 2025 року в загальній сумі 423 153,67 грн, а також пеню в розмірі 22 973,37 грн.
Судом встановлено, що відповідач не виконував обов'язку щодо здійснення оплати орендної плати у строк, передбачений договором, та погасив суму основної заборгованості в повному обсязі після звернення Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради з позовом до Господарського суду Закарпатської області, а саме 21.07.2025.
Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Частина 1 статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
За змістом статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом (стаття 4 Закону України "Про оренду землі").
Частиною 1 статті 3 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
За змістом пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 13 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (стаття 15 Закону України "Про оренду землі").
Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України).
Статтею 21 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок (стаття 289 Податкового кодексу України).
Згідно з положеннями статті 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України, частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).
Нормою частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Приписами статей 610, 612 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Господарський суд закриває провадження у справі в частині позовних вимог у зв'язку з відсутністю предмета спору, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. Закриття провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи.
Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення по суті спору у зв'язку з виявленням після відкриття провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
У постанові від 30.08.2024 у справі № 916/3006/23 Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду з посиланням на приписи пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України зазначив, що відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.
Таким чином, Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 30.08.2024 у справі № 916/3006/23 виснував, що суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України), якщо предмет спору існував на момент виникнення останнього, але припинив існування в процесі розгляду справи на час (до) ухвалення судом першої інстанції рішення по суті спору. Такі ж висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 13/51-04 (провадження № 12-67гс19).
Як встановлено судом, предметом розгляду даної справи є заборгованість за фактичне користування відповідачем земельною ділянкою до моменту державної реєстрації права оренди землі, нарахованої відповідно до умов пункту 40 договору за період з 23.12.2021 (9 днів грудня 2021 року) по лютий 2024 року, а також заборгованість відповідача з орендної плати за землю за період з 01.03.2024 по 30.05.2025. Відповідно до наданого позивачем розрахунку заборгованості така складає 657 879,59 грн, однак заборгованість за травень 2025 року відсутня в цьому розрахунку.
З такого приводу суд враховує, що відповідно до положень статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
У частині 3 статті 631 Цивільного кодексу України передбачено право сторін надати договору зворотну силу, тобто, поширити дію його умов на відносини, що виникли до моменту його укладання.
Відтак, зазначені умови правочину у пункті 40 договору були погоджені сторонами на власний розсуд, такі не суперечать загальним засадам цивільного законодавства, не змінені та не визнані недійсними у судовому порядку, а тому, є обов'язковими для виконання сторонами договірних відносин.
Отже, враховуючи існування договірних відносин між сторонами щодо оренди землі та наявність спору з приводу виникнення заборгованості у Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток" з орендної плати на момент звернення Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради з позовом до суду, виходячи зі змісту поданого позивачем клопотання про закриття провадження у справі, а також долучених до матеріалів справи документів, які свідчать про добровільне погашення відповідачем заявленої до стягнення суми основної заборгованості після пред'явлення позову до суду, суд доходить висновку щодо задоволення заяви позивача про закриття провадження у даній, а відтак про часткову відсутність предмета спору в даній справі та закриття провадження у справі в частині стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 657 879,59 грн на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України.
Щодо позовних вимог в частині стягнення пені та штрафу суд виходить такого.
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України одним з наслідків порушення зобов'язань є сплата неустойки, розмір якої встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Згідно із частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідач порушив договірні зобов'язання щодо своєчасної оплати орендної плати за землю, та здійснив повний розрахунок з оренди поза строком, встановленим в договорі.
Статтею 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" визначено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Як уже зазначалося та встановлено судом, у пункті 14 договору сторони погодили, що у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором справляється пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої суми за кожний день прострочення.
За приписами частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Оскільки сторонами було погоджено сплату орендної плати щомісячно протягом 30 календарних днів за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця, розрахунок пені повинен здійснюватися за кожен місяць окремо, починаючи з дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Розрахунок заявленої до стягнення суми відповідних нарахувань надається із зазначенням періоду нарахування - дат з яких починається нарахування та дат в які закінчується нарахування, сум боргу на які нараховуються в даному випадку пеня, розмір підсумкової суми нарахування пені заявленої до стягнення.
Як вбачається із розрахунку позивача, останнім нараховано пеню за кожен місяць прострочення окремо, починаючи з відповідних дат, коли зобов'язання мало бути виконано, не перевищуючи при цьому шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Дослідивши доданий до позову розрахунок пені, суд встановив, що такий є арифметично правильний, обґрунтований, правомірно заявлений, відповідає вимогам чинного законодавства та положенням договору, а відтак вимоги щодо стягнення пені у заявленому позивачем розмірі 22 973,37 грн підлягають до задоволенням судом.
Також, сторонами погоджено відповідно до пункту 14 договору, що у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором у 10-ти денний строк сплачується штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої договором.
Проаналізувавши поданий позивачем розрахунок штрафу в сумі 423 153,67 грн (100 % річної орендної плати) суд доходить висновку, що такий є арифметично вірним. Проте, суд звертає увагу, що вказаний штраф позивачем нараховано за прострочення виконання зобов'язання за договором оренди землі за листопад 2024 року (дата нарахування штрафу 01.12.2024) та за березень 2025 року (дата нарахування штрафу 01.05.2025).
Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача нарахованого позивачем штрафу, суд враховує таке.
За частиною 2 статті 216 Господарського кодексу України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Згідно з частинами 1, 2 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 вказано, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. Тому, з метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549 - 552 Цивільного кодексу України.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за неналежне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Так, статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Тобто, неустойка - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов'язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за неналежне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Окрім цього у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 Велика Палата Верховного Суду також вказала, що якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
Відповідно до частини 1 статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), що підлягають стягненню зі сторони, яка порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи із інтересів обох сторін, які заслуговують на увагу; ступінь виконання зобов'язання боржником; причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання; тривалість прострочення виконання; наслідків порушення зобов'язання; невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо (аналогічний висновок про застосування норми права викладений в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №924/243/19).
Суд зауважує, що судова практика щодо застосування вказаних норм Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України наразі є усталеною (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, Верховного Суду від 14.04.2021 у справі № 923/587/20, від 01.10.2020 у справі № 904/5610/19, від 02.12.2020 у справі № 913/698/19, від 26.01.2021 у справі № 922/4294/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 03.03.2021 у справі № 925/74/19, від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18, від 19.01.2021 у справі № 920/705/19, від 27.01.2021 у справі № 910/16181/18, від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, від 11.03.2020 у справі №910/16386/18, від 09.07.2020 у справі № 916/39/19, від 08.10.2020 у справі № 904/5645/19, від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 13.04.2021 у справі № 914/833/19, від 22.06.2021 у справі № 920/456/17 від 03.04.2024 у справі № 924/706/23 та багато інших) і відповідно до неї, при визначенні розміру неустойки судам належить керуватися наступними загальними підходами (правилами):
- обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але Господарський кодекс України вказує на неспівмірність розміру штрафних санкцій з розміром збитків кредитора як на обов'язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як Цивільний кодекс України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення;
- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;
- довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов'язане з цим клопотання;
- неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;
- господарський суд повинен надати оцінку як поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і запереченням інших учасників щодо такого зменшення;
- закон не визначає ані максимального розміру, на який суди можуть зменшити нараховані відповідно до договору штрафні санкції, ані будь-який алгоритм такого зменшення;
- чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, а тому таке питання вирішується господарським судом згідно зі статтею 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;
- підприємництво за своєю суттю є ризикованою діяльністю, в Україні діє принцип свободи договору та заборони суперечливої поведінки, сторони добровільно уклали договір і визначили штрафні санкції, тому суд має зменшувати розмір таких санкцій саме у виключних випадках з урахуванням всіх обставин справи.
Тобто при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 Господарського кодексу України та статті 551 Цивільного кодексу України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними.
При цьому, суд не зобов'язаний встановлювати всі можливі обставини, які можуть вплинути на зменшення штрафних санкцій; це не входить в предмет доказування у справах про стягнення неустойки. Відповідно до принципу змагальності суд оцінює лише надані сторонами докази і наведені ними аргументи. Суд повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховано, а які відхилено (статті 86, 236 - 238 ГПК України).
Верховний Суд у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19 зауважив, що суд може вирішити питання про зменшення розміру штрафних санкцій, процентів річних і за власною ініціативою, а не тільки за клопотанням заінтересованої особи.
Суд звертає увагу і на те, що наявність у орендодавця можливості стягувати із орендаря надмірні грошові суми у вигляді штрафу та пені змінює їхнє дійсне правове призначення. Штраф та пеня мають на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не можуть становити непомірний тягар для орендаря і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для орендодавця, а для боржника - фактором втрати чи поглиблення його економічної (фінансової) неспроможності. Таку правову позицію викладено і в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 по справі № 7-рп/2013.
Суд також виходить з завдань господарського правосуддя, якими є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
На підставі викладеного, враховуючи надмірно велику суму штрафу, яка майже вдвічі перевищує суму основної заборгованості за "договірний" період користування земельною ділянкою (в сумі 245 939,46 грн за період з березня 2024 року по квітень 2025 року), беручи до уваги, що позивач не зазнав суттєвих збитків чи втрат від прострочення відповідачем такого зобов'язання, як своєчасна оплата оренди землі, при цьому враховуючи сплату відповідачем основної заборгованості на момент ухвалення судом рішення в повному обсязі, суд вважає справедливим зменшення штрафу з власної ініціативи з урахуванням при цьому розумного балансу приватних та публічних інтересів сторін у справі до сум місячної оренди, яка становила 17 481,37 грн у 2024 році та 17 781,44 грн у 2025 році, тобто до загального розміру 35 262,81 грн , що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов'язань щодо погашення основної заборгованості.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У статті 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих сторонами доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги як обґрунтовано заявлені підлягають до часткового задоволення судом.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати позивача зі сплати судового збору в порядку частини 9 статті 129 ГПК України, в частині розгляду вимог про стягнення суми основного боргу, по якій судом ухвалено рішення про закриття провадження, а також в частині вимог про стягнення пені та вимог, по яким судом прийнято рішення про зменшення розміру нарахованого штрафу, покладаються судом на відповідача у справі, враховуючи що спір у справі виник внаслідок неправильних дій Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток".
Керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 221, 231, 236, 238, 240, 248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Провадження у справі № 907/630/25 в частині вимоги щодо стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток" 657 879,59 грн основного боргу закрити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріо-Сток" (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Електрозаводська, буд. 41В, код ЄДРПОУ 22106756) на користь Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, площа Поштова, буд. 3, код ЄДРПОУ 36541721) 22 973,37 грн (двадцять дві тисячі дев'ятсот сімдесят три гривні 37 коп.) пені, 35 262,81 грн (тридцять п'ять тисяч двісті шістдесят дві гривні 81 коп.) штрафу та 16 560,10 грн (шістнадцять тисяч п'ятсот шістдесят гривень 10 коп.) на відшкодування сплаченого судового збору.
3. В решті позову - відмовити.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
На підставі статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 02.09.2025.
Суддя Д. Є. Мірошниченко