Справа № 120/15527/23
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Яремчук Костянтин Олександрович
Суддя-доповідач - Сапальова Т.В.
29 серпня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Сапальової Т.В.
суддів: Ватаманюка Р.В. Капустинського М.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Національного університету оборони України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії та стягнення коштів,
у жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року позов задоволено частково, а саме:
- визнано протиправною бездіяльність Національного університету оборони України імені Івана Черняховського щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2019 року по 21 вересня 2023 року включно;
- стягнуто з Національного університету оборони України імені Івана Черняховського на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2019 року по 21 вересня 2023 року в розмірі 127239 (сто двадцять сім тисяч двісті тридцять дев'ять) гривень 62 копійки;
- визнано протиправною бездіяльність Національного університету оборони України імені Івана Черняховського щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення.
- зобов'язано Національний університет оборони України імені Івана Черняховського нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з'ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованого рішення.
Позивач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що Наказом начальника Національного університету оборони України імені Івана Черняховського № 122 від 14 червня 2019 року позивача з 18 липня 2019 року виключено зі списків особового складу університету, всіх видів забезпечення та направлено до нового місця служби до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ).
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року у справі № 120/10340/22 позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов'язано Національний університет оборони України імені Івана Черняховського здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 28 серпня 2017 року по 01 березня 2018 року, враховуючи базовий місяць січень 2008 року, з урахуванням виплаченої суми.
На виконання рішення суду відповідачем 21 вересня 2023 року виплачено позивачу грошові кошти в сумі 22158,57 гривень.
Позивач вважаючи, що має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Ухвалюючи оскаржуване рішення та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців і з врахуванням критеріїв зменшення розміру середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, а також на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення також у межах шестимісячного строку.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Отже апеляційний суд не надає правової оцінки постанові суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Отже, позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно із статтею 117 КЗпП України. Підставою цього є те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Як наслідок, бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною. Тому позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
За цих обставин, апеляційний суд зазначає, що висновок суду першої інстанції в цій справі про наявність підстав для задоволення позову в цій частині є обґрунтованим, оскільки вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 116 Кодексу законів про працю України ґрунтуються на нормах закону.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала чинності з 19 липня 2022 року.
Варто зауважити, що стаття 117 КЗпП України діяла в дещо іншій редакції і до цього часу (до змін, внесених Законом №2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових правовідносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідно до висновків викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц убачається, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 КЗпП України.
Верховний Суд зазначає, що питання про застосування приписів статті 117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції.
Своєю чергою, після ухвалення постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладена в ній позиція (зокрема, щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).
Як вже зазначалось з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Проте, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Одночасно, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ.
Тому, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом №2352-ІХ 19 липня 2022 року і після цього.
Період з 19 липня 2019 року до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати, суд може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19 липня 2022 року до 21 вересня 2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Подібний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 29 лютого 2024 у справі №460/42448/22, від 14 березня 2024 року у справі №560/6960/23 (на які посилається позивач у своїй касаційній скарзі) і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин.
Водночас, окреслене у цьому касаційному провадженні питання було предметом розгляду Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (постанова від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22) і сформований висновок є застосовним до спірних правовідносин.
У межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Колегія суддів зазначає, що у прохальній частині позовної заяви позивач просить зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2019 року по 21вересня 2023 року включно, без зазначення визначеної суми і методу її обчислення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
У вказаному рішенні також зазначено, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком Верховного Суду України, наведеними у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16, щодо того, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Як вже зазначалося, основною метою покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
При цьому підлягають застосуванню критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.
Так, за висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини як розмір недоплаченої суми заробітку, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Судом першої інстанції встановлено, що Довідкою-розрахунком від 14 листопада 2023 року № 182/3/1205, що складена відповідачем, підтверджується те, що в травні та в червні 2019 року (два останні календарні місяці роботи позивача, що передували виключенню його зі списків особового складу Національного університету оборони України імені Івана Черняховського) йому нараховано 17242,50 гривень та 17337,40 гривень.
З урахуванням приписів пункту 8 Порядку середньоденний розмір заробітної плати позивача становить 566,88 гривень (17242,50 гривень + 17337,40 гривень / 61 календарних дні в травні та в червні 2019 року).
Відтак середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2019 року по 18 липня 2022 року включно складає 621300,48 гривень (566,88 гривень х 1096 календарних днів), а з 19 липня 2022 року по 21 вересня 2023 року - 104872,80 гривень (566,88 гривень х 185 календарних дні (не більше ніж за 6 місяців).
Істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 0,036 (22158,57 гривень (сума виплати за судовим рішенням) / 621081,28 гривень (середній заробіток за час затримки розрахунку, що підлягав би виплаті з 19 липня 2019 року по 18 липня 2022 року включно).
Відтак розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2019 року по 18 липня 2022 року становить 22366,82 гривень (566,88 гривень (середньоденний розмір заробітної плати позивача) х 0,036 (істотність частки) х 1096 (кількість календарних днів за період з 19 липня 2021 року по 18 липня 2022 року включно).
Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності позивачеві слід виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2019 року по 19 липня 2022 року в розмірі 22366,82 гривень, а в період з 19 липня 2022 року по 21 вересня 2023 року (не більше як за 6 місяців) в сумі 104872,80 гривень.
Таким чином, загальна сума середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачеві з урахуванням правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22 та ряду інших, становить 127239,62 гривень, а саме: 22366,82 гривень (за період з 19 липня 2019 року по 18 липня 2022 року включно з урахуванням принципу пропорційності) + 104872,80 гривень (за період з 19 липня 2022 року по 21 вересня 2023 року (не більш як за 6 місяців).
Отже, суд першої інстанції при обчисленні середнього заробітку враховував правову позицію Верховного Суду і зазначив, що пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям є середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 127239,62 грн.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що заявлений позов належить задовольнити шляхом визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 127239,62 грн.
Щодо висновку суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні/компенсацію за несвоєчасний розрахунок в сумі 127239,62 грн, колегія суддів зазначає, що оскільки мотивувальні частини апеляційних скарг не містять доводів та аргументів в частині здійсненого судом першої інстанції розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, хоча в силу закону обов'язок щодо доказування покладається на учасників судового процесу, а тому колегія суддів не переглядає та не надає оцінку рішенню суду першої інстанції в даній частині в межах ч.1 ст.308 КАС України.
При цьому, суд апеляційної інстанції перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та погоджується з висновком суду першої інстанції, що з врахуванням редакцій ст. 117 КЗпП України, з відповідача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 127239,62 грн.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції щодо позовної вимоги про нарахування компенсації втрати частини доходів, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 19.10.2000 №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон №2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до статті 2 Закону №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІ така сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) .
Зі змісту статті 1 Закону № 2050-ІІІ випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
З метою реалізації Закону України №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України 21.02.2001 прийняв постанову №159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати.
В силу п. 1 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159) його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно із пунктом 2 Порядку №159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001.
Відповідно до положень пункту 4 Порядку №159 встановлено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Так, нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів.
Таким чином слідує, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи і пов'язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або такий, який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічного висновку дійшов ВС у постановах від 14.05.2020 у справі №816/379/16 та від 30.09.2020 у справі № 280/676/19 та від 13.09.2021 у справі №639/3140/17, від 21 березня 2023 року у справі №620/7687/21.
В контексті доводів апеляційної скарги про пропуск строку звернення до адміністративного суду з цим позовом, колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 02 квітня 2024 року в справі №560/8194/20 сформулював такі висновки:
а) у спорах цієї категорії справ суди повинні застосовувати шестимісячний строк звернення до суду з позовом, визначений частиною першою статті 122 КАС України, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів;
б) нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати зокрема і пенсії, проводиться у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Тому особі, права якої порушені невиконанням обов'язку нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у випадку порушення строків їх виплати, достовірно відомо про час та розмір виплаченої заборгованості. При цьому така особа має реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про розмір належної до виплати компенсації, порядок її нарахування і підстави виплати/невиплати;
в) з першого дня наступного місяця після отримання заборгованості з виплати пенсії за попередні періоди особа вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів і з цього дня починається перебіг шестимісячного строку звернення з позовом до суду. Звернення до суду з позовом про нарахування і виплату компенсації втрати частини доходів після закінчення цього строку є підставою, передбаченою пунктом 8 частини першої статті 240, для залишення позовної заяви без розгляду;
г) отримання листа у відповідь на заяву не змінює час, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить про час, коли особа почала вчиняти активні дії щодо реалізації свого права на отримання компенсації у позасудовому чи судовому порядку. Відповідно з вказаної дати не може розпочинатись відлік строку звернення з позовом до суду.
Так, 21.09.2023 відповідачем на виконання рішення суду виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення, тому звернувшись 09.10.2023 року з цим позовом, позивач не пропустив строк звернення до суду.
Стосовно доводів апелянта про те, що позивач не набув право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки не був звільнений з військової служби, то колегія суддів зауважує, що згідно з витягом з наказу начальника Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського (по стройовій частині) від 14.06.2016 №122 підполковника ОСОБА_1 , з 18 липня 2019 року виключено зі списків особового складу університету, всіх видів забезпечення та вважати таким, що вибув до нового місця служби.
Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі, визначається положенням Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008).
Відповідно до пункту 109 Положення № 1153/2008 виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини має відбутися після здавання посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання військовою частиною зазначеного витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення по службі військовослужбовця.
Враховуючи викладене, позивач у зв'язку із її зарахуванням на нове місце служби підлягав звільненню зі штатної посади університету.
Відтак, наказом (по стройовій частині) від 14.06.2019 №122 з 18.07.2019 припинено правовідносини з проходженням служби підполковником ОСОБА_1 за штатною посадою в університеті шляхом виключення із списків особового складу університету та всіх видів забезпечення.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для їх скасування не вбачається.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Національного університету оборони України залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Сапальова Т.В.
Судді Ватаманюк Р.В. Капустинський М.М.