01 вересня 2025 р. № 400/9185/25
м. Миколаїв
Суддя Миколаївського окружного адміністративного суду Гордієнко Т. О., ознайомившись з
адміністративним позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідачаТериторіального управління державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві, вул. Погранична, 9, м. Миколаїв, 54020, ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 ,
треті особиДержавне бюро розслідувань, вул. Панаса Мирного, 28, м. Київ, 01011, вул. Симона Петлюри, 15, м. Київ 32, 01032
провизнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення відсутності компетенції,
Позивач звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа Державне бюро розслідувань з наступними вимогами:
1. Визнати протиправним надсилання Територіальним управлінням державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, заяв ОСОБА_1 про вчинене кримінальне правопорушення від 31.01.2025, які зареєстровано за №1268зкп/мк, №1269зкп/мк, 1270зкп/мк від 03.02.2025, на адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 .
2. Зобов'язати Територіальне управління державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві, утриматись від надсилання (переадресації) заяв про вчинене кримінальне правопорушення, які адресовані Територіальному управлінню державного бюро розслідувань, розташованому у місті Миколаєві.
3. Встановити відсутність компетенції (повноважень) ІНФОРМАЦІЯ_1 розглядати заяви ОСОБА_1 про вчинене кримінальне правопорушення від 31 січня 2025 року та вирішувати поставлені в них питання щодо внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинені кримінальні правопорушення та розпочинати розслідування за фактами, які повідомлені цих заявах.
4. Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 повернути Територіальному управлінню державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, заяви ОСОБА_1 про вчинене кримінальне правопорушення від 31 січня 2025 року, за належністю.
Питання юрисдикційної підсудності справ неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду. Так, у постанові від 29 лютого 2024 року у справі №580/4531/23 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
За загальним правилом критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, законом може бути прямо визначено вид судочинства, у якому розглядається певна категорія справ.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, а публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).
Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Пункт 2 частини другої статті 19 КАС України установлює, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства.
У контексті викладеного слід зазначити, що згідно усталеної позиції Верховного Суду публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад, а участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень саме владних управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Ці положення не поширюють свою дію на правові ситуації, які вимагають інших форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Аналізуючи підстави та предмет цього позову суд дійшов висновку про те, що у цьому спорі Державне бюро розслідувань (його територіальне управління) не є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України, не здійснює владних управлінських функцій у спірних правовідносинах, а тому оскарження таких дій має відбуватися виключно за правилами, установленими КПК України.
Відповідно до частини першої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Згідно зі статтею 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Частиною першою статті 24 КПК України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Частина перша статті 303 КПК України визначає вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора, які можуть бути оскаржені на досудовому провадженні.
Поряд з цим частина друга статті 303 КПК України передбачає, що скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі №826/2004/18, від 10 квітня 2019 року у справі №808/390/18, від 28 серпня 2019 року у справі №1540/5031/18, а також Верховний Суд у постанові від 16 травня 2024 року у справі №260/137/19, з урахуванням роз'яснення суті кримінального судочинства, наведеного у рішенні Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року №6рп/2001, зазначили, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, установленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери.
З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.
Отже орган дізнання, слідства, прокуратури під час вчинення дій, пов'язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, а відтак оскарження таких дій має відбуватися виключно за правилами, установленими КПК України.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 23.01.2025 року у справі № 420/21441/24.
У Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що, здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання діють до порушення кримінальної справи, однак вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність указаних суб'єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.
При цьому Конституційний Суд України в цій справі вирішив, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у кримінальному судочинстві.
Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.
Оскільки звернення позивача до суду обумовлено нездійсненням відповідачем передбачених КПК України процесуальних дій, у межах спірних правовідносин позивач і відповідач діють як учасники кримінального провадження, права і обов'язки яких визначені кримінальним процесуальним законом, тому спір у цій справі не може бути предметом розгляду в адміністративному суді.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 813/1595/18 та від 18 грудня 2019 року у справі №560/1679/19, а також у постановах Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі №480/1318/19, від 17 лютого 2020 року у справі № 560/1377/19, від 12 березня 2020 року у справі № 560/1689/19, від 25 березня 2021 року у справі № 520/11744/2020.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 березня 2019 року в справі №820/3713/17, компетенційними є спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них - як позивачем, так і відповідачем - є суб'єкти владних повноважень. Тобто позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він уважає, що інший суб'єкт владних повноважень - відповідач своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою. У справі, яка переглядається, позивач не є суб'єктом владних повноважень, а отже, не наділений адміністративною процесуальною дієздатністю в частині пред'явлення позову щодо визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) у відповідача.
У постанові від 12 червня 2019 року в справі №9901/70/19 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що на підставі наведених положень частини першої статті 19 КАС України вирішення адміністративними судами справ з приводу компетенції суб'єктів владних повноважень можливе виключно у публічно-правових спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Саме при вирішенні таких спорів між суб'єктами владних повноважень суд у разі задоволення позову згідно з пунктом 5 частини другої статті 245 КАС України може прийняти рішення про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.
Згідно із висновками, сформованими Верховним Судом у постанові від 05 липня 2019 року в справі №802/833/17-а, компетенція - це сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань. Під компетенційними спорами розуміються спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Компетенцію державного органу чи посадової особи становлять їхні повноваження, визначені законом. Внаслідок різного тлумачення законодавства компетенція суб'єктів владних повноважень може перетинатися, внаслідок чого виникає компетенційний спір. Завданням суду у компетенційних спорах, з урахуванням загального завдання адміністративного судочинства, є розв'язання законодавчої колізії, а також усунення наслідків дублювання повноважень. При цьому позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він уважає, що інший суб'єкт владних повноважень, відповідач, своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або у випадку, коли прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.
У постанові від 16 серпня 2023 року в справі №440/3862/18 Верховний Суд дійшов висновків, що «компетенційний» спір - це спір за позовом одного суб'єкта владних повноважень до іншого, в якому позивач захищає свої права шляхом доведення, що певні повноваження за законом належать йому (встановлення судом наявності компетенції), але протиправно привласнюються відповідачем, або шляхом доведення, що певні повноваження за законом належать відповідачу (встановлення судом відсутності компетенції), який не визнає цього та наполягає на тому, що такі повноваження покладені законом на позивача. Метою вирішення такого спору є гарантування принципу правової визначеності, унеможливлення дублювання однакових повноважень декількома суб'єктами владних повноважень або ухилення держави в особі створених нею органів від виконання певних функцій. Вирішуючи такий спір, адміністративний суд втілює в життя конституційну норму, згідно з якою «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадови особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (частина друга статті 19 Основного Закону України).
Отже, беручи до уваги наведене, у цій справі позивач не є суб'єктом владних повноважень, а тому він не наділений адміністративною процесуальною дієздатністю в частині пред'явлення позову щодо встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) відповідача.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 20.12.2024 року у справі № 215/2914/24.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Таким чином, позовні вимоги 1-3 не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, тому суд відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі по цих позовних вимогах.
Позивач не позбавлений права звернутися з позовними вимогами 1-2 до місцевого суду за правилами кримінального судочинства.
Щодо позовної вимоги 3 суд зазначає, що вказану вимогу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Розгляд цього спору, з урахуванням предмета і суб'єктного складу, перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду.
Враховуючи викладене, керуючись п.1 ч.1 ст.170 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Відмовити у відкритті провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа Державне бюро розслідувань в частині позовних вимог про визнання протиправним надсилання Територіальним управлінням державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, заяв ОСОБА_1 про вчинене кримінальне правопорушення від 31.01.2025, які зареєстровано за №1268зкп/мк, №1269зкп/мк, 1270зкп/мк від 03.02.2025, на адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов'язання Територіальне управління державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві, утриматись від надсилання (переадресації) заяв про вчинене кримінальне правопорушення, які адресовані Територіальному управлінню державного бюро розслідувань, розташованому у місті Миколаєві; встановлення відсутності компетенції (повноважень) ІНФОРМАЦІЯ_1 розглядати заяви ОСОБА_1 про вчинене кримінальне правопорушення від 31 січня 2025 року та вирішувати поставлені в них питання щодо внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинені кримінальні правопорушення та розпочинати розслідування за фактами, які повідомлені цих заявах.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення (підписання) суддею в порядку ст. 256 КАС України.
Апеляційна скарга на цю ухвалу може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення (складання) в порядку, визначеному ст.ст. 295-297 КАС України.
Суддя Т. О. Гордієнко