Справа № 761/48027/24
Провадження № 2/761/4362/2025
22 серпня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді: Савчук Ю.Н.
за участю секретаря: Губенко О.М.,
позивача ОСОБА_1
представника відповідача: Босенка О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Волейків» про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди, -
Позивач ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва із вказаним позовом до відповідача - Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Волейків», в якому просила суд визнати дії відповідача щодо відключення водо та електропостачання, щодо оприлюднення списку боржників у місцях загального користування, визнати незаконною бездіяльність у вигляді відсутності улаштування ремонтних робіт, визнати незаконною відсутність на робочому місці та відсутність відповіді на запити, зобов'язати відповідача скасувати запроваджений тариф на оплату послуг з утримання будинків і споруд у розмірі 10985,98 грн. та стягнути із відповідача моральну шкоду в розмірі 50 000 грн., завдану такими діями та бездіяльністю.
В обґрунтування вказаних вимог позивач посилається на ту обставину, що вона є власником квартири за адресою: за адресою: АДРЕСА_1 . Обслуговування та утримання будинку здійснюється відповідачем. Позивач, звертається до суду з позовом, оскільки вважає, що її права були порушені через незаконні дії відповідача.
14.02.2025 надійшов відзив ОСББ «Волейків» на позов, в якому відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог повністю, зазначаючи, що всі внески співвласників затверджені рішенням загальних зборів ОСББ, до виключної компетенції яких належить вирішення вказаних питань та які є обов'язковими для всіх співвласників, додаткових нарахувань ним не здійснено, факт відключення позивача від водо та електропостачання не доведено, екстрені та планові відключення електроенергії здійснювалися з листопада 2022 року, графіки відключення офіційно розміщувалися, оприлюдненням списку боржників прав позивача не порушено, оскільки вони не містять персональних даних, відсутність працівників ОСББ на робочому місці позивач контролювати не вправі, відповіді на запити позивача відповідачем надавалися, ремонті роботи у будинку відповідно до закону та Статуту проводяться виключно в межах затвердженого кошторису. Оскільки дії відповідача не можуть вважатися протиправними, відсутні підстави для відшкодування моральної шкоди.
Відповідач звертає увагу на ту обставину, що позивач своєчасно не сплачує внески на утримання будинку та прибудинкової території і її заборгованість станом на 10.02.2025 становила 15401,15 грн.
25.03.2025 позивачем подано відповідь на відзив на позовну заяву, у якому вона зазначала, що рішення загальні зборів ОСББ прийняті з порушенням вимог закону, участі у зборах вона не приймала, заборгованість за житлово-комунальні послуги у неї відсутня, додаткові нарахування є незаконними, дії відповідача щодо відключення водо та електропостачання є неправомірними, оскільки її як співвласника будинку про факт такого відключення не було попереджено у встановлений законом 7-денний строк, відповідач ігнорував усі її звернення, що є порушенням її прав як співвласника на отримання інформації про діяльність об'єднання, які визначені Статутом та ЗУ "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку». Такими неправомірними діями відповідача позивачу завдано моральної шкоди.
22.08.2025 відповідачем подано пояснення у справі, у яких зазначено про недоведеність факту заподіяння моральної шкоди. Крім того, аналіз наданих медичних документів дає підстави дійти висновку про хронічний характер захворювань, який не пов'язаний із діями відповідача. Факт погіршення стану здоров'я позивачем не доведено. Відсутній причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та виникненням чи загостренням цих хвороб.
27.01.2025 року позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, у якій позивач просила скасувати рішення загальних зборів ОСББ «Волейків» від 02.06.2024 та збільшила розмір моральної шкоди до 121 120,00 грн.
Ухвалою суду від 23.04.2025 прийнято до розгляду заяву про збільшення розміру позовних вимог в частині збільшення розміру моральної шкоди, в іншій частині - відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позовну заяву підтримала з викладених в ній підстав, яку просила задовольнити.
Представник відповідача - адвокат Босенко О.М. в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував.
Суд, заслухавши позивача та представника відповідача, дослідивши письмові докази у справі, встановив наступні обставини та відповідні ним правовідносини.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено і не заперечувалось сторонами, що позивач ОСОБА_1 є власником квартири загальною площею 53,6 кв.м., житловою площею 21,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформаційною довідкою від 11.02.2025 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Також встановлено і визнається сторонами та обставина, що обслуговування житлового будинку здійснюється Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Волейків».
Згідно ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини 2 статті 382 Цивільного кодексу України, усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Частиною першою статті 385 Цивільного кодексу України передбачено, що власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків).
Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, правові, організаційні та економічні відносини, пов'язані з реалізацією прав та виконанням обов'язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління визначає Закон України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" № 417-VIII, предметом регулювання якого є відносини, що виникають у процесі реалізації прав та виконання обов'язків власників квартир та нежитлових приміщень як співвласників багатоквартирного будинку.
За приписами статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", співвласником багатоквартирного будинку є власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку; управління багатоквартирним будинком - вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов'язків співвласників, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку.
Частиною 2 статті 7 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" встановлено, що кожний співвласник несе зобов'язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна багатоквартирного будинку пропорційно до його частки співвласника.
Відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання.
Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", серед іншого, внесено зміни до Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку". Змінами, про які йдеться, зокрема, є: скасовано поняття членства в об'єднанні співвласників багатоквартирного будинку (усі співвласники беруть участь в діяльності об'єднання); скасовано поняття кворуму на загальних зборах для прийняття рішень (скільки би співвласників не прийшло - загальні збори є правомочними і голосування проводиться); змінено механізм підрахунку голосів (голоси рахуються не від кворуму, а від загальної кількості голосів співвласників); змінено порядок розподілу голосів (за загальним правилом розподіл голосів здійснюється пропорційно площі, що належить співвласникам); введено письмове опитування.
За змістом ст. 10 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" вищим органом управління об'єднання є загальні збори його членів, до виключної компетенції яких, зокрема, належить затвердження кошторису, балансу об'єднання та річного звіту; визначення розмірів внесків і платежів членами об'єднання. За результатами розгляду питань, віднесених до компетенції загальних зборів, приймається рішення, яке може бути оскаржено в судовому порядку.
Відповідно до ст. 15 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" співвласник зобов'язаний, зокрема виконувати обов'язки, передбачені статутом об'єднання; виконувати рішення статутних органів, прийняті у межах їхніх повноважень; своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.
Об'єднання має право відповідно до законодавства та статуту об'єднання, зокрема: встановлювати порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів; визначати підрядника, укладати договори про управління та експлуатацію, обслуговування, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення майна з будь-якою фізичною або юридичною особою; здійснювати контроль за своєчасною сплатою внесків і платежів (ст. 16 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку").
Згідно ст. 17 вказаного Закону для забезпечення виконання власниками приміщень своїх обов'язків об'єднання має право, зокрема: вимагати від співвласників своєчасної та у повному обсязі сплати всіх встановлених цим Законом та статутом об'єднання внесків і платежів, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів; звертатися до суду в разі відмови співвласника відшкодовувати заподіяні збитки, своєчасно та у повному обсязі сплачувати всі встановлені цим Законом та статутом об'єднання внески і платежі, у тому числі відрахування до резервного та ремонтного фондів.
Частка співвласника в загальному обсязі внесків і платежів на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності (ч. 1 ст. 20 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку").
Згідно п.3.15 Статуту ОСББ та ст. 10 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", рішення загальних зборів ОСББ є обов'язковим для всіх співвласників.
Частиною 4 статті 319 Цивільного кодексу України визначено, що власність зобов'язує.
Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 Цивільного кодексу України).
Статтею 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
З аналізу наведених положень Цивільного кодексу України та законів України в їх системному взаємозв'язку суд вбачає, що кожний власник квартири (нежитлового приміщення) у багатоквартирному будинку є одночасно співвласником спільного майна такого будинку, зокрема, приміщень загального користування та прибудинкової території.
Обов'язок утримання зазначеного майна виникає у співвласників багатоквартирного будинку безпосередньо з актів цивільного законодавства, зокрема, ст. 322 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 7 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку".
Системний аналіз приписів статей 10, 13, 15, 16, 17, 20, 23 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" дозволяє зробити висновок про те, що зазначений закон передбачає комплекс взаємопов'язаних прав та обов'язків власників квартир та об'єднання співвласників, які в кінцевому мають забезпечити належне функціонування та утримання співвласниками житлового будинку їхньої спільної часткової власності. Зокрема, праву об'єднання в особі його загальних зборів, на встановлення порядку сплати, переліку та розміру внесків і платежів (ст. 10, 16 Закону) кореспондує обов'язок співвласника виконувати рішення статутних органів об'єднання, своєчасно та в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі, частка яких визначається пропорційно до загальної площі квартири (ст.15, 20 Закону).
Обов'язок утримання зазначеного майна виникає у співвласників багатоквартирного будинку безпосередньо з актів цивільного законодавства. При цьому, витрати на утримання спільного майна в багатоквартирному будинку розподіляються між співвласниками пропорційно до їхніх часток співвласника, незалежно від факту використання ними належного їм нежитлового приміщення та спільного майна, а також членства в об'єднанні співвласників багатоквартирного будинку.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до житлово-комунальних послуг належить, зокрема, житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком.
Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку.
Відповідно до п. 29 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил надання послуги з управління багатоквартирним будинком та Типового договору про надання послуги з управління багатоквартирним будинком» від 5 вересня 2018 р. № 712 плата за послугу з управління вноситься щомісяця до 20 числа місяця, наступного за розрахунковим, якщо інший порядок та строки не визначені договором управління. За бажанням співвласника оплата послуги з управління може здійснюватися шляхом внесення авансових платежів.
У постанові Верховного Суду від 18.11.2020 по справі № 638/19174/17 зроблено висновок про те, що оскільки відповідач є власником квартири в будинку, у якому створено ОСББ, він зобов'язаний здійснювати платежі та внески (незалежно від членства в об'єднанні) за наявності підтверджених витрат на управління, утримання збереження будинку.
З огляду на наведене, у позивача ОСОБА_1 виник обов'язок зі сплати обов'язкових внесків.
Особливості правового режиму майна багатоквартирного будинку зумовлюють спеціальне правове регулювання порядку реалізації прав власниками нерухомого майна в такому будинку. Так, частиною другою статті 382 ЦК України визначено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.
Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку».
Приписами статті 1 цього Закону розкрито поняття ОСББ як юридичної особи, створеної власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна. Термін «співвласники багатоквартирного будинку» вживається законодавцем у розумінні власників квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.
Статтею 4 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» визначено статус ОСББ як непідприємницького товариства, що створюється для здійснення функцій, які забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання. ОСББ відповідає за своїми зобов'язаннями коштами і майном об'єднання, від свого імені набуває майнові і немайнові права та обов'язки, виступає позивачем і відповідачем у суді.
Частиною другою статті 22 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» регламентовано, що питання самостійного забезпечення об'єднанням експлуатації та утримання багатоквартирного будинку та користування спільним майном у такому будинку регулюються ГК України в частині господарчого забезпечення діяльності негосподарюючих суб'єктів. Отже, виходячи з такого матеріально-правового регулювання зазначених правовідносини вони є господарськими за своєю правовою природою.
Отже, спірні правовідносини виникли між позивачем (власником квартири у багатоквартирному будинку) та відповідачем (ОСББ «Волейків») з приводу неправомірних, на думку позивача, дій щодо обмеження її прав шляхом застосування незаконних додаткових тарифів.
Відповідно до пункту 5.4 Статуту ОСББ «Волейків» співвласник зобов'язаний виконувати обов'язки, передбачені Статутом об'єднання; виконувати рішення Статутних органів об'єднання, прийняті в межа повноважень; своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі, які визначаються органами управління об'єднання.
Згідно з п.п. 6 п.3.1 Статуту до виключної компетенції загальних зборів об'єднання належить визначення порядку оплати, переліку та розміру внесків і платежів співвласників.
Як вбачається зі змісту п. 3.15 Статуту ОСББ «Волейків» рішення загальних зборів, прийняте відповідно до Статуту об'єднання, є обов'язковим для всіх співвласників. Рішення загальних зборів може бути оскаржене в судовому порядку.
Протоколом установчих зборів ОСББ «Волейків» №1 від 21.05.2019 було затверджено кошторис, зокрема, матеріальне заохочення голови правління в розмірі 20 000 грн., та розмір щомісячного внеску на утримання будинку та прибудинкової території: 6,42 грн./кв.м. ( квартири першого поверху та всі квартири в під'їздах 5,6); 7,24 грн/ кв.м. (квартири і нежитлові приміщення вище першого поверху в під'їздах 1,2,3,4; 6,36 грн./кв.м. (нежитлові приміщення першого поверху з окремим входом); 6,57 грн./кв.м. (нежитлові приміщення площею до 10 кв.м.)
Позивачка є власницею квартири АДРЕСА_1 .
Як зазначає відповідач у відзиві на позовну заяву, тариф та його структура з моменту створення ОСББ не змінювалися, позивачем протилежного не доведено.
Рішенням загальних зборів ОСББ «Волейків від 02.06.2024 затверджено розмір внесків на підключення 4,5,6 секцій, нежитлових приміщень та паркінгу до проектних електромереж за постійною схемою живлення: квартири в 4,5,6 секціях- в розмірі 171,76 грн. за кв.м., нежитлові приміщення- 378,71 грн./кв.м., нежитлові приміщення(комори)- 67,40 грн./кв.м., паркомісця- згідно з рішенням Правління.
Загальна площа квартири позивачки становить 53,6 кв.м., а відтак розмір внеску на підключення до електромереж становить 9 206,34 грн. (53,6 кв.м.х 171,76 грн./кв.м.) Загальна сума цільового внеску становить 12 556,34 грн., в той час, коли позивачка просить визнати незаконним додаткове нарахування у розмірі 10 985,98 грн.
Як вбачається із рішення загальних зборів ОСББ «Волейків» від 18.08.2024 (протокол № 6), ним встановлено додаткові збори з власників житлових приміщень 4-6 секцій нежитлових приміщень та паркомісць по роботах щодо перенесення електричних мереж 10 кВ за межі забудови об'єкту на виконання технічної вимоги № ПЗ-14 ПАТ «Київенерго», правонаступником якого є ПрАТ «ДТЕК Київські електричні мережі» згідно розрахунку 1,6 млн. грн. на метри квадратні (по розмірах пртміщень).
Рішення загальних зборів ОСББ, якими встановлено розміри відповідних внесків, є чинними та правомірними, оскільки недійсними в судовому порядку визнані не були.
Прийняття рішення установчими зборами щодо всіх питань, віднесених до їх компетенції та виключної компетенції загальних зборів ОСББ відповідно до статей 6, 10 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», стосується створення та управління ОСББ як юридичною особою, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України визначає предметну юрисдикцію спору про визнання недійсним рішення установчих зборів ОСББ судам господарської юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що спори, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України, незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України (постанови від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18, пункт 4.19), від 01 квітня 2020 року у справі № 813/1056/18 (провадження № 11-1012апп19, пункт 40), від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15 (провадження № 11-1106апп19, пункт 39)).
З огляду на зазначене ОСОБА_1 , будучи власником квартири АДРЕСА_1 , та, відповідно, членом ОСББ «Волейків», є носієм корпоративних прав й має право звертатися до господарського суду з відповідними позовами, з метою захисту своїх порушених прав, завданих діяльністю ОСББ «Волейків».
Таким чином, позов в частині визнання незаконними додаткових нарахувань, що виходять за межі прийняті загальними зборами співвласників багатоквартирного житлового будинку до задоволення не підлягає з огляду на те, що таких додаткових нарахувань судом не встановлено, а позивачем не доведено, а тарифи, згідно яких здійснювалися нарахування, встановлено рішеннями загальних зборів ОСББ, до виключної компетенції яких належить вирішення вказаних питань, які не оскаржені, проте можуть бути оскаржені позивачем в порядку господарського судочинства як акти органів управління юридичної особи, оскільки вирішення таких спорів віднесено до юрисдикції господарських судів, про що їй було роз'яснено судом.
Позов в частині незаконного відключення від водо та електропостачання до задоволення також не підлягає з огляду на наступне.
За змістом ч.4 ст.26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу електричної енергії та природного газу) має право обмежити (припинити) надання відповідної комунальної послуги її споживачу незалежно від обраної моделі організації договірних відносин у разі непогашення в повному обсязі заборгованості за спожиті комунальні послуги протягом 30 днів з дня отримання споживачем попередження від виконавця. Таке попередження надсилається споживачу не раніше наступного робочого дня після спливу граничного строку оплати комунальної послуги, визначеного законодавством та/або договором про надання відповідної комунальної послуги.
Обмеження (припинення) надання відповідної комунальної послуги здійснюється виконавцем у присутності представника особи, яка здійснює технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем багатоквартирного будинку, що забезпечують надання відповідної комунальної послуги, а також управителя або посадової особи чи працівника об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, якщо управління багатоквартирним будинком здійснюється відповідно управителем або об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку. Неприбуття зазначених осіб, які заздалегідь були попереджені виконавцем про день та час здійснення обмеження (припинення) надання комунальної послуги, не є перешкодою для здійснення виконавцем обмеження (припинення) надання комунальної послуги споживачу.
Постачання комунальної послуги відновлюється в повному обсязі протягом наступного дня з дати повного погашення заборгованості за фактично спожиті послуги чи з дати укладення угоди про реструктуризацію заборгованості.
Обмеження (припинення) надання комунальних послуг з постачання та розподілу електричної енергії та природного газу здійснюється відповідно до законів, що регулюють сфери електричної енергії та природного газу.
Підпунктом 17 пункту 2.3 Статуту ОСББ «Волейків» передбачено, що в разі виникнення у співвласника заборгованості перед об'єднання, що дорівнює або перевищує суму нарахованих внесків і платежів за останні два місяці по об'єкту нерухомого майна, шо належить співвласнику, об'єднання має право із попередженням за 7 діб обмежити цього співвласника та інших осіб, які користуються цим нерухомими майном, в доступі до спільного майна будинку, в тому числі обмежити користування інженерним механічним, електричним, сантехнічним т інших обладнанням в середині або за межами будинку (наприклад відключити об'єкт нерухомого майна, по якому виникла заборгованість, від електричних, водопровідних мереж будинку, каналізації, тощо).
Як вбачається із протоколу загальних зборів ОСББ «Волейків» №№ 2024-1 від 02.06.2024, вищим органом управління ОСББ обмежено у користуванні електромережами будинку квартири, нежитлові приміщення та паркомісця, по яких станом на 01.07.2024 буде заборгованість по сплаті внеску на підключення 4,5,6 секцій, нежитлових приміщень та паркінгу до проектних електромереж за постійною схемою живлення.
Оскільки судом встановлено, що у позивача була наявна заборгованість за спожиті житлово-комунальні послуги, що підтверджується наявними в матеріалах справи списками боржників та Актом звірки за період з 01.01.2022 по 11.02.2025, відповідно до якого заборгованість позивача станом на 10.02.2025 становила 15401,15 грн., що не заперечувалося самою позивачкою у позовній заяві та у судовому засіданні, у виконавця житлово-комунальної послуги були наявні встановлені законом підстави для такого відключення.
Доказів попередження позивача про відключення житлово-комунальних послуг у встановлений Статутом строк відповідачем не подано.
Однак за змістом ч.1-5 ст.27 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у разі ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості комунальних послуг споживач має право викликати виконавця комунальних послуг (його представника) для перевірки кількості та/або якості наданих послуг. У разі ненадання, надання неналежної якості послуги з управління багатоквартирним будинком споживач має право викликати управителя для перевірки якості наданих послуг. Порядок перевірки якості надання комунальних послуг та якості послуги з управління багатоквартирним будинком встановлюється Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом. За результатами перевірки якості надання комунальних послуг або якості послуг з управління багатоквартирним будинком складається акт-претензія, який підписується споживачем та виконавцем комунальної послуги або управителем (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком). Виконавець комунальної послуги або управитель (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком) зобов'язаний прибути на виклик споживача у строки, визначені в договорі про надання послуги, але не пізніше ніж протягом однієї доби з моменту отримання повідомлення споживача. Акт-претензія складається виконавцем комунальної послуги або управителем (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком) та споживачем і повинен містити інформацію про те, в чому полягало ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості комунальної послуги або послуги з управління багатоквартирним будинком, дату (строк) її ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості, а також іншу інформацію, що характеризує ненадання послуг, надання їх не в повному обсязі або неналежної якості. У разі проведення перевірки якості наданих послуг з централізованого водопостачання, постачання гарячої води або постачання природного газу споживач має право здійснити забір проб. Інформація про забір проб включається до акта-претензії.
За змістом ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, факт ненадання житлово-комунальних послуг відповідно до закону повинен підтверджуватися виключно актами-претензіями.
Оскільки позивачем до матеріалів справи відповідних актів-претензій не подано, а ненадання житлово-комунальних послуг в силу приписів закону встановлюється актом-претензією, факт відключення житлово-комунальних послуг позивачем не доведено.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22 травня 2003 року № 851-IV у випадку зберігання інформації на кількох електронних носіях кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа.
Матеріальний носій - це лише спосіб збереження інформації, який має значення тільки коли електронний документ виступає речовим доказом. Головною особливістю електронного документа є відсутність жорсткої прив'язки до конкретного матеріального носія. Один і той же електронний документ (відеозапис) може існувати на різних носіях. Всі ідентичні за своїм змістом примірники електронного документа можуть розглядатися як оригінали та відрізнятися один від одного тільки часом та датою створення.
При цьому, суд зважає, що долучений до матеріалів справи в якості доказу оптичний диск з відеозаписом із нагрудної камери патрульного поліцейського було виготовлено у зв'язку із необхідністю надання інформації, яка має значення у справі про адміністративне правопорушення та є самостійним джерелом доказу похідним від інформації, що зберігається на вказаній камері в електронному вигляді у виді файлу.
Записаний на оптичний диск - носій інформації електронний файл у вигляді відеозапису є оригіналом (відображенням) електронного документу.
Вищевказана позиція суду знаходить своє відображення, зокрема і у постанові Верховного Суду (справа № 751/6069/19; провадження: № 51-1704км20 від 10.09.2020).
Електронні докази у вигляді відеозаписів, які надані позивачем, не є допустимими доказами відключення житлово-комунальних послуг та не беруться судом до уваги. Крім того, факт відключення житлово-комунальних послуг із вказаних записів не вбачається.
Крім того, відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець комунальної послуги - суб'єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору.
За змістом ч.2 ст.6 цього Закону виконавцями комунальних послуг є: 1) послуг з постачання та розподілу природного газу - постачальник, який на підставі ліцензії провадить діяльність із постачання природного газу, та оператор газорозподільної системи, до якої приєднані об'єкти газоспоживання споживача; 2) послуг з постачання та розподілу електричної енергії - енергопостачальник або інший суб'єкт, визначений законом; 3) послуг з постачання теплової енергії - теплопостачальна організація; 4) послуг з постачання гарячої води - суб'єкт господарювання, який є власником (або володіє і користується на інших законних підставах) теплової, тепловикористальної або теплогенеруючої установки, за допомогою якої виробляє гарячу воду, якщо споживачами не визначено іншого постачальника гарячої води; 5) послуг з централізованого водопостачання - суб'єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водопостачання; 6) послуг з централізованого водовідведення - суб'єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водовідведення; 7) послуг з управління побутовими відходами - адміністратор послуги з управління побутовими відходами, а у разі його відсутності - визначений у встановленому законодавством порядку суб'єкт господарювання, який здійснює збирання та перевезення побутових відходів.
В силу приписів ст.12 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» управління багатоквартирним будинком здійснює об'єднання через свої органи управління. За рішенням загальних зборів функції з управління багатоквартирним будинком можуть бути передані (всі або частково) управителю або асоціації.
Згідно з пунктами 8, 9,12,14 ч.1 ст.11 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» колективний договір про надання комунальних послуг - договір про надання комунальних послуг, який укладається з виконавцем комунальних послуг за рішенням співвласників (на умовах, визначених у рішенні співвласників (об'єднання співвласників багатоквартирного будинку) та є обов'язковим для виконання всіма співвласниками; колективний споживач - юридична особа, що об'єднує споживачів у будівлі та в їхніх інтересах укладає договір про надання комунальної послуги; послуга з управління багатоквартирним будинком - результат господарської діяльності суб'єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору; управитель багатоквартирного будинку (далі - управитель) - фізична особа - підприємець або юридична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка за договором із співвласниками забезпечує належне утримання та ремонт спільного майна багатоквартирного будинку і прибудинкової території та належні умови проживання і задоволення господарсько-побутових потреб.
Таким чином відповідач в розумінні цього Закону не є виконавцем житлово-комунальних послуг, а лише укладає договір з виконавцями житлово-комунальних послуг як колективний споживач, а також може мати статус управителя багатоквартирним будинком, а відтак не може нести відповідальність за відключення житлово-комунальних послуг.
Судом встановлено, що відключення електроенергії ПРАТ «ДТЕК «Київські електромережі» у період з 20.10.2022 по 03.11.2022 відбувалося у зв'язку із запровадженням воєнного стану, що підтверджується відповіддю ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» від 14.09.2025 31/04/10241 на адвокатський запит, у якій зазначено графік відключень електроенергії за адресою: АДРЕСА_1 за період з 20.10.2022 по 03.11.2022.
Щодо визнання дій ОСББ «Волейків» щодо не проведення ремонтних робіт незаконними, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 7 ст. 4 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», об'єднання є неприбутковою організацією і не має на меті прибутку для його розподілу між співвласниками.
Згідно з ст. 21 Закону України «Про об'єднання співвласників квартирного будинку», кошти об'єднання складаються з: залишків коштів на утримання і ремонт багатоквартирного будинку на рахунках особи, що здійснювала управління таким будинком до створення об'єднання; внесків і платежів співвласників; коштів, отриманих об'єднанням у результаті здавання в оренду допоміжних приміщень та іншого спільного майна багатоквартирного будинку; коштів, отриманих об'єднанням як відшкодування за надані окремим категоріям громадян пільги на оплату житлово-комунальних послуг та призначені житлові субсидії; коштів та майна, що надходять для забезпечення потреб основної діяльності об'єднання; добровільних майнових, у тому числі грошових, внесків фізичних та юридичних осіб; коштів, залучених на умовах кредиту або позики; коштів державного та/або місцевого бюджетів, отриманих на підставі спільного фінансування для утримання, реконструкції, реставрації, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення багатоквартирного будинку; пасивних доходів; доходів від діяльності заснованих об'єднанням юридичних осіб, що спрямовуються на виконання статутних цілей об'єднання; коштів, отриманих з інших джерел, що спрямовуються на виконання статутних цілей об'єднання. Порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів, встановлюються загальними зборами об'єднання відповідно до законодавства та статуту об'єднання.
Основним джерелом формування коштів об'єднання є внески і платежі співвласників будинку.
Відповідно до ст.23 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» утримання і ремонт приміщень, які перебувають у власності, здійснюються відповідно до законодавства України. Власник квартири та/або нежитлового приміщення зобов'язаний відповідно до законодавства забезпечити використання, утримання, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт приміщень або їх частин без завдання шкоди майну і порушення прав та інтересів інших співвласників. Внески на утримання і ремонт приміщень або іншого майна, що перебуває у спільній власності, визначаються статутом об'єднання та/або рішенням загальних зборів.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», кожний співвласник несе зобов'язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна багатоквартирного будинку пропорційно до його частки співвласника.
Згідно з ст. 15 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», до обов'язків співвласника належить, зокрема, обов'язок своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.
За змістом п.п.5 п. 2.3 Статуту ОСББ завданням та предметом діяльності об'єднання є виступати замовником робіт з капітального ремонту, реконструкції.
Пп. 7 п. 3.3 Статуту передбачено, що до виключної компетенції загальних зборів об'єднання прийняття рішень про реконструкцію та ремонт будинку або зведення господарських споруд.
Відповідно до пп 3.18.3 п. 3.18 Статуту до компетенції Правління належить розпорядження коштами об'єднання відповідно до затвердженого загальними зборами кошторису.
Джерела формування коштів об'єднання визначено ст.21 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» та ст.4 Статуту ОСББ «Волейків». Основним джерелом фінансування об'єднання є внески і платежі співвласників.
Отже, органи управління Об'єднанням приймають рішення про реконструкцію та ремонт будинку в межах затвердженого кошторису.
Таким чином, щодо невиконання відповідачем ремонтних робіт, позивачем не доведено, що у ОСББ фактично були наявні матеріальні можливості щодо здійснення такого ремонту.
З врахуванням наведеного, позовні вимоги в цій частині до задоволення не підлягають.
Щодо позовної вимоги про визнання дій відповідача щодо не перебування працівників об'єднання на робочому місці незаконними, суд зазначає, наступне.
Відповідно до ст.92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
П.3.20 Статуту ОСББ «Волейків» передбачено, що на виконання своїх повноважень голова правління наймає на роботу в об'єднання працівників та звільняє їх, застосовує до них заходи заохочення та накладає стягнення.
Таким чином, відповідно до статуту об'єднання лише голова правління як орган юридичної особи - об'єднання вправі застосовувати до працівників дисциплінарні стягнення за порушення трудової дисципліни, в тому числі за прогул.
Згідно з п.5.3 Статуту ОСББ співвласник має право подавати правлінню та іншим статутним органам заяви, скарги і пропозиції.
Відповідно до ст.4 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» об'єднання створюється для здійснення функцій, які забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання.
Ст.2 цього Закону передбачено, що цей Закон регулює , в тому числі, відносини суб'єктів права власності щодо користування та розпорядження спільним майном співвласників у об'єднанні.
Зі змісту вказаного положення Статуту та норм Закону випливає, що вказані скарги співвласника можуть стосуватися виключно діяльності ОСББ щодо неналежного виконання об'єднанням обов'язків, передбачених, в тому числі, ст.4 закону.
Позивач як співвласник багатоквартирного житлового будинку та як споживач комунальних послуг відповідно до закону та Статуту об'єднання не наділена право втручатися у сферу трудових правовідносин між працівниками об'єднання та головою правління як уповноваженим власником органом. Крім того, відсутність працівника на роботі відповідно до вимог ст.КЗпП України має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі, а відтак позовні вимоги в цій частині є також безпідставними.
Щодо незаконного, на думку позивача, оприлюднення відповідачем списку боржників у місцях загального користування, суд зазначає наступне.
Ст.32 Конституції України передбачено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Згідно з ст.20 Закону України «Про інформацію» за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Відповідно до ст.21 цього Закону інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами.
В силу приписів ч.1 ст.6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація;3) службова інформація.
Ст.2 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована;
За змістом ч.2 ст.5 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою.
Відповідно до ч.1,2 ст.11 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
Відповідно до ст.28 ЦК України фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.
За змістом ст.296 ЦК України забороняється використання імені фізичної особи без її згоди.
Згідно ч.1 ст.8 Закону України «Про захист персональних даних» особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід'ємними і непорушними.
Ч.1, 2 ст.14 цього Закону передбачено, що поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб'єкта персональних даних. Поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав людини.
Як вбачається зі змісту списків боржників станом на 31.10.2024, 21.12.2024, 25.05.2025, які наявні в матеріалах справи, вказані списки містять лише інформацію про суми заборгованості за житлово-комунальні послуги із вказанням періодів, за які виникла вказана заборгованість та номеру квартири в під'їзді. У списках відсутня інформація про персональні дані боржників, в тому числі позивача та номерів особових рахунків.
З врахуванням наведеного, позов в частині визнання незаконними дій ОСББ «Волейків щодо оприлюднення списків боржників до задоволення не підлягає.
Щодо неправомірності дій відповідача у вигляді ненадання відповідей на її запити, суд зазначає наступне.
Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів регулюється Законом України «Про звернення громадян».
Відповідно до статті 1 цього Закону громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги (частина 1 статті 3 Закону України «Про звернення громадян».
Відповідно до частини 1, 3, 4 статті 15 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань) .
Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Згідно з частиною 1 статті 20 Закону України «Про звернення громадян» звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання.
За змістом п. 5.3 Статуту ОСБ «Волейків» співвласник має право одержувати у встановленому порядку інформацію про діяльність об'єднання співвласників багатоквартирних будинків.
Аналогічне положення містить і ст.14 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", яка визначає, що співвласник має право: одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність об'єднання.
У матеріалах справи наявні відповіді ОСББ «Волейків» на запити позивача № 44 від 26.11.20204, № 42 від 28.11.2024, № 43 від 26.11.2024, факт надіслання яких позивачу підтверджується фіскальними чеками АТ «Укрпошта» та інформацією з відстеження відправлень сайту АТ «Укрпошта» по трекінгу 0411200041739.
Факт звернення до відповідача з іншими заявами позивачем не доведено, а відтак позовні вимоги в цій частині до задоволення також не підлягають.
Позивач у позовних вимогах та у судовому засіданні зазначила, що неправомірними діями відповідача їй завдано моральної шкоди, що потягнуло погіршення стану здоров'я. У зв'язку з зауваженнями до свого стану здоров'я, позивач була змушена звернутися до сімейного лікаря, їй призначено лікування. Моральну шкоду оцінює у розмірі 120120 грн.
Зважаючи на поведінку відповідача, нехтуванням її почуттями, позивач вважає саме такий розмір моральної шкоди є обґрунтованим.
Згідно ч.1,3,4,5 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч.2 ст.23 ЦК моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами ст. 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.
При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.
За змістом ч. 2-4 ст. 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
За загальним правилом, яке встановлено у частині першій статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
У ч.2 ст.22 ЦК України визначено, що збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди, причинний зв'язок між протиправною дією чи бездіяльністю і негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві шкоди, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вона заподіяна, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п'ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За загальним правилом підставою виникнення зобов'язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою.
Отже, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.
Відповідно до роз'яснень, наведених у п. 3, 5, 9, 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» N4 від 31.03.1995, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Крім того, у разі заподіяння особі моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду унормовані відповідно до положень статті 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Верховний Суд у постанові від 15.12.2020 року у справі № 752/17832/14-ц зазначив, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Згідно з ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, судом враховуються правові висновки, здійснені Верховним Судом, викладені у постановах від 12.06.2023 у справі №686/7245/22, провадження №61-2174св23; від 29 травня 2023 року у справі №757/13867/21, провадження № 61-11498св22; від 02 березня 2023 року у справі №607/21703/21, провадження № 61-11873св22.
Суд зауважує, що Верховний Суд у постановах: від 20 березня 2019 року у справі №918/203/18; від 28 жовтня 2020 року у справі №904/3667/19, зробив висновок, який є застосованим й до даних правовідносин, про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідковий зв'язок такої поведінки із завданою шкодою.
При цьому, суд виходить з того, причинний зв'язок, як обов'язковий елемент цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди, між протиправною поведінкою та шкодою виражається у тому, що шкода, повинна бути об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Натомість, ані особливостей психічного / психологічного стану, зумовленого діями відповідача, ані змін / погіршення стану здоров'я, прийому медичних препаратів у даній справі не підтверджено. Суду не надано й доказів того, що внаслідок протиправних дій відповідача погіршились відносини із оточуючими людьми.
При цьому, суд відзначає, що в рішенні ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі», зазначається, що «з огляду на її природу, стверджувана моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи, які … зіткнулися з проблемами … можуть зазнати страждань і тривоги». Звідси випливає, що фактичною основою для висновку про наявність негативних наслідків у немайновій сфері потерпілої особи у більшості ситуацій може бути як таке розумне припущення про природність їх виникнення за подібних обставин.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
У ч.1-3 ст.89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Таким чином, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди не доведені належними та допустимими доказами, а твердження позивача про завдану моральну шкоду не зумовлюють настання обов'язку з її відшкодування з боку відповідача.
За результатами розгляду справи суд дійшов висновку про те, що оскільки протиправність дій чи бездіяльності відповідача судом не встановлена, а за змістом ст.1167 ЦК України відшкодуванню підлягає лише шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, встановлені законом підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.
Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA,№ 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року). Відмовляючи у стягненні моральної шкоди на користь позивача, суд не оцінює розмір заявлених позовних вимог з точки зору справедливості та розумності за умови не доведення підстав для її стягнення.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
У зв'язку з чим судом надане обґрунтування рішення саме за конкретними обставинами справи та аргументами сторін, які мають правове значення для вирішення спору, при цьому інші доводи сторін, викладені в їх заявах по суті, не впливають на вищевказані висновки суду.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, з огляду на предмет та підстави позову, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Щодо розподілу судових витрат суд керується правилами ст. 141 ЦПК України та покладає судові витрати щодо сплати судового збору на позивача.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Положення частини п'ятої статті 137 ЦПК України свідчить про те, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Суд зазначає, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 137 ЦПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.
Позивачем у судовому засіданні заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з невідповідністю таких витрат фактично наданим послугам.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Саме такий висновок випливає з правової позиції ВС/КГС у справі №922/1163/18 від 06 березня 2019 року.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 викладено правовий висновок про те, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Зокрема, у постанові від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17 Верховний Суд наголошує, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Отже, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу суд має дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вищевказане в повній мірі відповідає правовій позиції ВС/КГС викладеній в додатковій постанові від 24 січня 2019 року у справі №922/15944/17.
06.02.2025 року між адвокатським об'єднанням «Констрактів Лойерз» та відповідачем ОСББ «Волейків» укладено Договір про надання правничої (правової) допомоги № КЛ-КЛ02-06/02-01, предметом якого є надання адвокатом усіма законними методами та способами правової допомоги клієнту у всіх справах, які пов'язані чи можуть бути пов'язані із захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів у справі № 761/48027/24.
Як вбачається зі змісту п. 4.1 Договору про надання правової (правничої) допомоги № КЛ-КЛ02-06/02-01 від 06.02.2025, гонорар адвокатського об'єднання становить 19500 грн.
У відповідності до висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Як вбачається зі змісту Звіту про виконану роботу від 04.08.2025, вартість ознайомлення з документами склала 3000 грн., збір доказів та підготовка відзиву-12500 грн., підготовка та подача відповіді на відзив- 2000 грн. , представництво інтересів суді- 24000 грн., а всього: 41500,00 грн.
В підтвердження оплати виконаних робіт відповідачем подано Акти здачі-прийняття робіт (надання послуг), звіт про виконану роботу від 04.08.2025, платіжну інструкцію від 06.02.2025 № 3179, платіжні інструкції 3246 від 02.04.2025, 3393 від 04.08.2025, 3328 від 05.06.2025, 3328 від 05.06.2028, 3189 від 18.02.2025, 3278 від 23.04.2025, всього на суму 37 500 грн.
З врахуванням наведеного, суд при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Таким чином, суд вважає за необхідне стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 15 000 грн.
Щодо судових витрат про стягнення судового збору, суд зазначає наступне.
Враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог позивача, сплачений позивачем судовий збір відповідно до ст.141 ЦПК України відповідачем не відшкодовується.
Таким чином суд покладає судові витрати щодо сплати судового збору на позивача.
З врахуванням викладеного, керуючись Законом України «Про житлово-комунальні послуги», «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Волейків» про зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Волейків» (04112, м.Київ, вул.Степана Руданського, буд.3-А, код ЄДРПОУ 4311516) 15 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 01.09.2025.
Суддя: