26 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 0907/7945/2021
провадження № 51 - 3472 км 24
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
виправданого ОСОБА_6 ,
у режимі відеоконференції:
захисника виправданого адвоката ОСОБА_7 ,
потерпілого ОСОБА_8 ,
представника потерпілого адвоката ОСОБА_9 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальну справу щодо
ОСОБА_10 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Горохолино Богородчанського району Івано-Франківської області, громадянина України, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
за ст. 190 ч. 2 КК України, ст. 358 ч. 3 КК України в редакціях Закону від 05.04.2001 № 2341-ІІІ,
за касаційними скаргами прокурора, який брав участь у розгляді кримінальної справи судом апеляційної інстанції, - ОСОБА_11 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 30 січня 2025 року та виправданого ОСОБА_12 на вирок Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 24 січня 2024 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 30 січня 2025 року.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 24 січня 2024 року ОСОБА_12 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдано у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 190 ч. 2, ст. 358 ч. 3 КК України в редакціях Закону від 05.04.2001 №2341-ІІІ.
Відмовлено у задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_8 до ОСОБА_12 про стягнення моральної шкоди у розмірі 250 000 гривень.
Прийнято рішення щодо речових доказів та вказано залишити у матеріалах кримінальної справи № 0709/7945/2012 договір позики від 15.01.1997 (т. 1, арк. спр. 102-103), дві автобіографії, листок бесіди з офіцером, який підлягає звільненню в запас, рапорт ОСОБА_8 (т. 1, арк. спр. 120-123) та документи виконавчого провадження (т. 1, арк. спр. 162, 163, 172-174).
Органом досудового розслідування ОСОБА_12 обвинувачувався у заволодінні в період з вересня 2001 року по травень 2004 року чужим майном шляхом обману, вчиненому за попередньою змовою групою осіб, що завдало значної шкоди потерпілому ОСОБА_8 , оскільки з рахунку останнього було утримано та передано на рахунок ОСОБА_12 3 592,15 гривень, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 190 ч. 2 КК України в редакції Закону від 05.04.2001 № 2341-ІІІ, та у використанні завідомо підробленого документу, а саме - передачі підробленого дублікату виконавчого листа державному виконавцеві для проведення примусового стягнення коштів з потерпілого ОСОБА_8 , тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 358 ч. 3 КК України в редакції Закону від 05.04.2001 № 2341-ІІІ.
Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року апеляцію прокурора Надвірнянської окружної прокуратури ОСОБА_11 та апеляцію виправданого ОСОБА_12 на вирок Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 24 січня 2024 року залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_12 - без зміни. Цією ж ухвалою апеляційного суду задоволено апеляцію виправданого ОСОБА_12 та змінено в постанові Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 23 лютого 2024 року вказівку щодо процесуального статусу ОСОБА_12 з підсудного на виправданого. В решті цю постанову залишено без зміни.
Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_12 , у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, а кримінальну справу направити на новий апеляційний розгляд в іншому складі суду. Вважає, що апеляційний суд дійшов до помилкового висновку про відсутність у діях ОСОБА_12 складів злочинів, передбачених ст. 190 ч. 2, ст. 358 ч. 3 КК України, та в порушення вимог ст. 377 КПК України 1960 року (далі - КПК) своє рішення про залишення без зміни виправдувального вироку суду першої інстанції належним чином не мотивував.
У касаційній скарзі виправданий ОСОБА_12 просить змінити вирок та ухвалу в частині прийнятого рішення щодо повернення оригіналу дублікату виконавчого листа від 09 серпня 2001 року на рішення Івано-Франківського міського суду від 22 вересня 1998 року (справа № 2-4058) до Івано-Франківського міського суду. Також просить винести окремі постанови на адреси Вищої ради правосуддя і кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Офісу Генерального прокурора України щодо притягнення суддів ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 та всіх прокурорів, які були задіяні до підтримання обвинувачення щодо нього, до відповідальності.
В доповненнях до касаційної скарги виправданий зазначає, що кримінальна справа відносно нього відповідно до ст. 396 КПК підлягає направленню на новий судовий розгляд до Тернопільського апеляційного суду через незаконний склад суду, так як судді цього суду ОСОБА_16 та ОСОБА_17 за його зверненням були суб'єктами кримінального переслідування за фактом скоєння ними кримінального правопорушення, передбаченого ст. 375 КК України. Також вважає, що в порядку ст. 23-2, 400-2 КПК необхідно винести окрему ухвалу на адресу Вищої ради правосуддя щодо притягнення до відповідальності судді Верховного Суду ОСОБА_18 , оскільки він раніше ухвалював рішення у цій кримінальній справі як член колегії суддів касаційного суду.
У касаційній скарзі та доповненнях до неї виправданий указує на порушення вимог закону, допущені, на його думку, судами попередніх інстанцій і наводить обґрунтування своїх вимог.
Учасників судового розгляду належним чином повідомлено про час та місце касаційного розгляду, заяв про відкладення касаційного розгляду від учасників судового розгляду, які не прибули в судове засідання, не надійшло.
Позиції учасників судового провадження
Виправданий ОСОБА_12 та його захисник у судовому засіданні підтримали касаційну скаргу виправданого, просили її задовольнити, а касаційну скаргу прокурора вважали необґрунтованою і просили залишити її без задоволення. При цьому виправданий ОСОБА_12 уточнив свої вимоги, вважав виправдувальний вирок щодо пред'явленого обвинувачення та ухвалу апеляційного суду про залишення його без зміни законними і просив їх не скасовувати.
Потерпілий ОСОБА_8 і його представник у судовому засіданні вважали касаційну скаргу прокурора обґрунтованою, просили її задовольнити, проти доводів касаційної скарги виправданого в частині повернення дублікату виконавчого листа не заперечували, а інші доводи касаційної скарги виправданого вважали необґрунтованими та просили залишити касаційну скаргу в цій частині без задоволення.
Прокурор у судовому засіданні вважала касаційну скаргу прокурора обґрунтованою, просила її задовольнити, а касаційну скаргу виправданого вважала необґрунтованою та просила залишити її без задоволення.
Мотиви Суду
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла до таких висновків.
Згідно зі ст. 395 КПК касаційний суд перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення за наявними в справі і додатково поданими матеріалами в тій частині, в якій воно було оскаржене.
Відповідно до ст. 323 КПК вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Зі змісту положень ст. 377 КПК убачається, що в ухвалі апеляційного суду, окрім іншого, має бути зазначено суть апеляції та докладні мотиви прийнятого рішення, а при залишенні апеляції без задоволення - підстави, через які апеляцію визнано необґрунтованою. При скасуванні або зміні вироку (постанови) в ухвалі повинно бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку (постанови).
Виходячи із завдань кримінального судочинства, визначених у статті 2 КПК, функція апеляційного суду полягає в об'єктивному, неупередженому перегляді вироків та постанов суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляцій із додержанням усіх вимог чинного законодавства.
Апеляційний суд покликаний не стільки самостійно встановити обставини кримінальної справи, скільки перевірити та оцінити правильність їх встановлення судом першої інстанції, точність та відповідність застосування судом норм кримінального та кримінально-процесуального закону, безпомилковість вирішення тих питань, що підлягають з'ясуванню під час ухвалення судового рішення.
Суд апеляційної інстанції дотримався зазначених вимог кримінально-процесуального закону.
Статтею 62 Конституції України гарантовано, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Зазначені права і свободи мають своє відображення у загальних положеннях КПК України, а саме у презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому порядку, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Конституційний Суд України у рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК України зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «indubioproreo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу.
У пункті 146 справи «Барбера, Мессеге и Джабардо проти Іспанії» від 06 грудня 1998 року Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов'язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов'язок доказування лежить на обвинуваченні і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.
Виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 64 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою зібраних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння, як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону.
Виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину (ст. 327 ч. 4 КПК).
Відповідно до вимог ст. 334 ч. 4 КПК мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.
За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу та оцінки доказів у справі, як тих, що були зібрані на досудовому слідстві, так і поданих у судовому засіданні. При цьому суд, постановляючи виправдувальний вирок, має керуватись положеннями ст. 327 ч. 4 КПК, яка визначає вичерпний перелік підстав для прийняття такого рішення.
Зі зміненого в порядку ст. 277 КПК обвинувачення вбачається, що ОСОБА_12 було висунуто обвинувачення у вчиненні заволодіння чужим майном шляхом обману, вчиненим за попереднім зговором групою осіб, що завдало значної шкоди потерпілому та використанні завідомо підробленого документу, тобто злочинів, передбачених ст. 190 ч. 2 , ст. 358 ч. 3 КК України в редакції Закону № 2341-ІІІ від 05.04.2001 року (т. 14, а.с. 200-207).
За результатом розгляду кримінальної справи щодо ОСОБА_12 за його обвинуваченням у вчиненні вказаних вище кримінальних правопорушень, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що його винуватість не була доведена стороною обвинувачення належними допустимими та достовірними доказами, які у своїй сукупності були б достатніми для доведення його винуватості згідно зі стандартом доказування «поза розумним сумнівом», у зв'язку із чим 24 січня 2024 року Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області ухвалив щодо нього виправдувальний вирок.
Виправданий ОСОБА_12 та прокурор ОСОБА_11 оскаржили цей вирок в апеляційному порядку.
Зокрема прокурор заперечував висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для виправдання ОСОБА_12 та оскаржив цей вирок з підстав допущених місцевим судом, на його думку, неповноти судового розгляду, невідповідності висновків цього суду, викладеним у судовому рішенні, фактичним обставинам справи, істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону та неправильного застосування кримінального закону.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи виправдувальний вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_12 за апеляцією прокурора, врахував зазначені вище вимоги кримінально-процесуального закону, навів в ухвалі відповіді на усі її доводи, більшість з яких є аналогічними доводам касаційної скарги прокурора, зазначивши підстави, через які апеляцію прокурора визнано необґрунтованою, погодившись із висновками суду першої інстанції щодо виправдання ОСОБА_12 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 190 ч. 2, ст. 358 ч. 3 КК України в редакціях Закону від 05.04.2001№ 2341-ІІІ.
Перевіривши такі доводи апеляції прокурора, апеляційний суд не знайшов підстав для її задоволення та погодився з висновком місцевого суду про те, що органом обвинувачення не надано доказів, якими б поза розумним сумнівом підтверджувалась винуватість ОСОБА_12 у вчиненні ним інкримінованих злочинів, навівши обґрунтування такого свого рішення.
Апеляційний суд зазначив, що обвинувачення відносно ОСОБА_12 ґрунтуються на його показаннях, показаннях потерпілого ОСОБА_8 , свідків, матеріалах цивільної справи № 2-4058, інших письмових доказах, яким суд першої інстанції надав правильну оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності та їх достатності для прийняття відповідного процесуального рішення за результатами розгляду кримінальної справи та дійшов правильного висновку, що ці докази не підтверджують участі ОСОБА_12 у вчиненні інкримінованих йому злочинів.
При цьому суд апеляційної інстанції погодився із оцінкою, наданою місцевим судом, таким показанням та іншим дослідженим доказам.
Виправданий ОСОБА_12 заперечував проти обвинувачення та повідомив суду обставини, за яких між ним та ОСОБА_8 у квітні 1998 року виникли цивільні правовідносини на підставі укладеного між ними договору позики на суму 3 500 грн, у межах виконання якого він хотів повернути належні йому кошти. Він вказав, що діяв в межах закону через державні органи та відповідно уповноважених осіб. Зауважив, що заяви на видачу дубліката виконавчого листа у 2001 році не писав, і така заява відсутня як у матеріалах цивільної справи, так і у матеріалах кримінальної справи. За цих обставин вважав, що в його діях відсутній склад злочину.
Потерпілий ОСОБА_8 підтвердив місцевому суду, що в 1998 році він позичив у ОСОБА_12 1 500 доларів, про що було укладено договір позики, але кошти не повернув, а тому ОСОБА_12 звернувся в суд. У подальшому він повернув ОСОБА_12 кошти і вважав своє фінансове зобов'язання виконаним. Надалі потерпілий не погодився з діями ОСОБА_12 щодо стягнення з нього грошових коштів та звернувся до міліції, оскільки йому була завдана шкода у розмірі 3 657,18 грн, після чого помітив, що на його пенсійний рахунок повернулися кошти.
Свідки ОСОБА_19 та ОСОБА_20 надали суду показання щодо відомих їм обставин подій, за яких вони в межах своїх посадових обов'язків у Івано-Франківському міському суді Івано-Франківської області, а свідки ОСОБА_21 , ОСОБА_22 як державні виконавці брали участь у оформленні документів, які стосуються виконання судового рішення в цивільній справі за позовом ОСОБА_12 до ОСОБА_8 . Проте, жоден з цих свідків не підтвердив у суді версію обвинувачення щодо умисних дій ОСОБА_12 за попередньою змовою з будь-яким із працівників цього місцевого суду або ж іншою особою, кінцевою метою яких було б незаконне заволодіння грошовими коштами потерпілого ОСОБА_8 .
Суд першої інстанції дослідив і дав оцінку наявним у справі письмовим доказам, що були надані обвинуваченням та захистом.
Апеляційний суд погодився з судом першої інстанції в тому, що показання цих осіб у сукупності з іншими доказами не доводять винуватість ОСОБА_12 в інкримінованих йому злочинах.
Крім того, суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи апеляції прокурора, зазначив, що місцевий суд врахував висновки Верховного Суду України в ухвалі від 25 листопада 2009 року, які були підставою для скасування одного з попередніх рішень у цій справі, відповідно до яких необхідно було встановити на підставі якого процесуального документа було видано дублікат виконавчого листа від 17 листопада 2000 року та перевірити законність підстав стягнення коштів з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_12 .
У межах перевірки виконання місцевим судом таких вказівок суду касаційної інстанції, апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність доказів на встановлення вказаних вище обставин. Зокрема, суд першої інстанції врахував, що свідки не змогли пригадати зазначені обставини у зв'язку з тривалістю розгляду даної справи, а досліджені матеріали цивільної справи № 2-4058 не містять документів, які б підтверджували, що перед видачею дублікатів виконавчого листа відбувалося судове засідання та були постановлені ухвали про видачу дубліката виконавчого листа, як це передбачено ст. 353 ЦПК 1963 року.
Колегія суддів апеляційного суду також зазначила, що місцевий суд правильно вказав, що ОСОБА_12 отримав дублікат виконавчого листа тільки один раз - 17 листопада 2000 року, а заява, яка була подана ОСОБА_12 18 липня 2000 року на видачу виконавчого листа, копія якої наявна в матеріалах справи, була виправлена, у ній було дописано слово "дублікат", оригінал якої у матеріалах цивільної справи відсутній, як і відсутні документи результату розгляду заяви ОСОБА_12 від 25 жовтня 2000 року про видачу виконавчих листів у справі № 2-4058. Також судом встановлено, що на цій заяві відсутня резолюція щодо її виконання, і особу, якій було доручено її виконання, в ході судового слідства не встановлено.
Суд першої інстанції встановив, що заява ОСОБА_12 про видачу йому дубліката виконавчого листа у серпні 2001 року і рішення суду за результатами розгляду вказаної заяви у матеріалах справи відсутні.
Врахувавши такі встановлені місцевим судом обставини подій у сукупності з дослідженими ним доказами, апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що під час проведення досудового слідства неповно встановлені обставини вчинення кримінальних правопорушень, які не можуть бути усунені в ході судового розгляду, а можливість збирання додаткових доказів вичерпані, оскільки з моменту інкримінованих ОСОБА_12 дій пройшло більше 20 років. При цьому апеляційний суд указав, що 15 років тому цю кримінальну справу вже направляли на додаткове розслідування, в ході якого не було усунуто прогалини у встановленні обставин, які підлягають доказуванню, визнавши безпідставними доводи апеляції прокурора щодо протирічь такого рішення. Апеляційний суд визнав такі висновки місцевого суду належним чином умотивованими та правильними, оскільки ОСОБА_12 має бути забезпечено право на розгляд його справи протягом розумного строку.
Апеляційний суд зазначив, що відсутні докази того, що ОСОБА_12 : подав заяву про видачу йому дубліката виконавчого листа у справі № 2-4058 у серпні 2001 року; з метою заволодіння майном потерпілого вступив у злочинну змову з іншою особою, яка, діючи на його користь, ввела в оману посадових осіб Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області і 09.08.2001 незаконно виготовила дублікат виконавчого листа без належної реєстрації, в порушення встановленого законом порядку його виготовлення; отримав від цієї особи дублікат виконавчого листа від 09.08.2001 та, знаючи, що цей документ є завідомо підробленим, передав дублікат виконавчого листа для проведення примусового стягнення. Крім того, наявні докази спростовують факт передачі виконавчого документа від 09 серпня 2001 року ОСОБА_12 державному виконавцю ОСОБА_21 для примусового виконання.
Таким чином, апеляційний суд визнав апеляцію прокурора необґрунтованою та погодився з висновками місцевого суду про виправдання ОСОБА_12 як такими, що зроблені на підставі ретельного, повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх фактичних обставин справи, які не містять обставин, що можуть викликати сумніви в правильності рішення суду, чи доказів, які б суд невмотивовано відхилив. При цьому будь-яких інших доказів, у тому числі клопотань про допит будь-яких інших свідків, дослідження додаткових письмових доказів чи речей, які б вказували на доведеність винуватості ОСОБА_12 в інкримінованих йому злочинах, прокурором апеляційному суду надано не було.
Також колегія суддів апеляційного суду визнала необґрунтованими доводи апеляції прокурора щодо незазначення у вироку підстави виправдання ОСОБА_12 , вказавши, що підстави виправдування особи є рівнозначними за правовими наслідками, оскільки вона визнається невинуватою і реабілітується від імені держави. У вироку вказано, що досліджені докази не підтверджують участь ОСОБА_12 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень і не доведено його винуватості належними допустимими, достовірними та достатніми доказами.
За таких обставин, апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що прокурором не доведено поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_12 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 190 ч. 2, ст. 358 ч.3 КК України в редакціях Закону від 05.04.2001 №2341-ІІІ, і суд першої інстанції, провівши судовий розгляд цієї кримінальної справи у відповідності до положень КПК, зберігаючи неупередженість, створив необхідні умови для реалізації учасниками судового розгляду їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків, безпосередньо дослідивши, надані докази, давши їм належну оцінку, прийшов до правильного висновку про виправдування ОСОБА_12 за недоведеністю його винуватості належними допустимими та достовірними доказами.
При цьому апеляційний суд не встановив підстав для проведення судового слідства та не давав власну оцінку доказам у кримінальній справі, а прокурор в апеляції не порушував питання про необхідність його проведення. Не заявляв таких клопотань прокурор і безпосередньо в судовому засіданні апеляційного суду, а тому доводи касаційної скарги прокурора щодо порушення принципу безпосередності є необґрунтованими.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційний суд дотримався вимог КПК та врахував практику Європейського суду з прав людини, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Особи користувалися рівними правами та свободою у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання всіх учасників процесу розглянуто у відповідності до вимог КПК.
Апеляційний суд, розглядаючи справу за апеляцією прокурора її доводи перевірив та дійшов правильного висновку про законність вироку суду першої інстанції, а рішення про залишення цієї апеляції без задоволення належним чином мотивував. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 377 КПК.
Істотних порушень кримінально-процесуального закону, які були б підставами для скасування судового рішення, в межах касаційної скарги прокурора не виявлено.
Разом із цим, доводи касаційної скарги виправданого ОСОБА_12 щодо необхідності змінити судові рішення щодо речового доказу - оригіналу дублікату виконавчого листа від 09 серпня 2001 року на виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 22 вересня 1998 року (справа № 2-4058) є обґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до ст. 81 КПК питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.
У матеріалах указаної кримінальної справи відсутня інформація про те, що існує спір про належність оригіналу дублікату виконавчого листа від 09 серпня 2001 року, виданого на виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 22 вересня 1998 року (справа № 2-4058), а тому його оригінал (т. 1 а.с. 173-174) підлягає поверненню до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, який його видав. При цьому копія вказаного дублікату наявна в цій кримінальній справі (т. 1, а.с. 15-16).
Отже, в цій частині касаційна скарга виправданого підлягає задоволенню, а вирок та ухвала - зміні.
Доводи касаційної скарги виправданого ОСОБА_12 про те, що апеляційний суд помилково у вступній частині ухвали зазначив, що розглянув не кримінальну справу щодо нього як це передбачено КПК, а кримінальне провадження також є обґрунтованими і в цій частині ухвала апеляційного суду підлягає зміні.
Доводи касаційної скарги виправданого про незаконність складу апеляційного суду, оскільки судді підлягали відводу є необґрунтованими з огляду на таке. Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 30 січня 2025 року було вирішено клопотання ОСОБА_12 про відвід суддів апеляційного суду ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та відмовлено у його задоволенні, оскільки не було встановлено обставин, передбачених ст. 54, 55 КПК, а обставина того, що виправданий подав скаргу до Вищої ради правосуддя щодо цих суддів не забороняла цим суддям брати участь під час перегляду кримінальної справи щодо такої особи в апеляційному порядку.
Відповідно до ст. 400-2 КПК у випадках, передбачених статтею 23-2 цього Кодексу, одночасно з постановленням ухвали касаційний суд може винести окрему ухвалу.
Згідно зі ст. 23-2 КПК суд при наявності на те підстав виносить окрему ухвалу
(постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів. Окрему ухвалу (постанову) може бути також винесено при виявленні судом порушень прав громадян та інших порушень закону, допущених при провадженні дізнання, досудового слідства або при розгляді справи нижчестоящим судом.
Апеляційний суд перевірив доводи апеляційної скарги виправданого ОСОБА_12 про постановлення та направлення окремої ухвали до дисциплінарних органів щодо притягнення до відповідальності суддів, прокурорів до відповідальності з підстав можливого, на його думку, порушення ними законів під час досудового розслідування та судового розгляду справи і визнав їх безпідставними, оскільки такі обставини не були встановлені судом в ході судового розгляду справи, а апелянт не навів конкретних фактів порушення вимог КПК, мотивувавши свої рішення та надавши відповідні роз'яснення.
Суд касаційної інстанції, розглядаючи кримінальну справу за касаційною скаргою виправданого ОСОБА_12 відповідно до ст. 395 КПК та у визначених цією статтею обсягах перевірки справи касаційним судом, за наявними та додатково поданими матеріалами справи також не встановив вказаних вище підстав для винесення окремої ухвали відносно суддів ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 та усіх прокурорів, причетних до обвинувачення. Крім того, під час касаційного розгляду не встановлено підстав для винесення окремої ухвали і щодо судді ОСОБА_1 . Участь судді ОСОБА_1 у розгляді цієї кримінальної справи в касаційному порядку у складі колегії суддів Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ та прийняття цією колегією відповідного рішення не є підставою для винесення відносно нього окремої постанови у порядку ст. 23-2, 340 КПК. За таких обставин, доводи касаційної скарги виправданого ОСОБА_12 щодо необхідності винесення у порядку ст. 23-2, 340 КПК окремої ухвали (постанови) є безпідставними.
На підставі наведеного та керуючись статтями 394-396 КПК, пунктами 11, 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, Суд
постановив:
Касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінальної справи судом апеляційної інстанції, - ОСОБА_11 залишити без задоволення, а касаційну скаргу виправданого ОСОБА_12 задовольнити частково.
Змінити ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 30 січня 2025 року, вказавши по її тексту замість слів кримінальне провадження - кримінальна справа.
Вирок Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 24 січня 2024 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 30 січня 2025 року щодо ОСОБА_10 змінити в частині прийнятого рішення щодо речового доказу та повернути оригінал дублікату виконавчого листа від 09 серпня 2001 року, виданого на виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 22 вересня 1998 року (справа № 2-4058), до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.
В решті вирок та ухвалу залишити без зміни.
Ухвала Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3