1 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 643/1114/17
провадження № 61-4796св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач- ОСОБА_1 ,
відповідач - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Бакумова Алла Валентинівна,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2023 року, постановлену суддею Тимош О. М., та постанову Харківського апеляційного суду від 19 березня 2024 року, ухвалену у складі колегії суддів Мальованого Ю. М., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»
(далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення та зняття з реєстраційного обліку без надання іншого жилого приміщення.
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. з зустрічним позовом про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування запису про проведену державну реєстрацію.
У липні 2018 року із зустрічним позовом, уточненим у подальшому, ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумова А. В., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - АТ КБ «ПриватБанк», про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування запису про державну реєстрацію.
Рішенням від 3 жовтня 2023 року Московський районний суд м. Харкова відмовив у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення та зняття з реєстраційного обліку без надання іншого жилого приміщення.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Ухвалою від 28 листопада 2023 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного суду від 19 березня 2024 року, Московський районний суд м. Харкова повернув ОСОБА_1 зустрічний позов, поданий ним у цій справі.
Місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що позивач не усунув недоліки зустрічної позовної заяви у встановлений законом строк, в зв'язку з чим повернув позовну заяву особі, яка її подала.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
22 березня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 березня 2024 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для повернення зустрічного позову, оскільки не врахували, що ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», чим порушили норму процесуального права.
Також заявник вказує про неврахування судами висновків щодо застосування Закону України «Про захист прав споживачів» в контексті звільнення споживачів
від сплати судового збору, викладені Великою Палатою Верховного
Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц
(провадження № 14-57цс18) та Верховним Судом у постановах від 19 жовтня
2022 року у справі № 743/1481/21 (провадження № 61-7362св22), від 26 лютого
2020 року у справі № 643/2870/18 (провадження № 61-4126св19).
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 3 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження ухвали Московського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2023 року та постанови Харківського апеляційного суду від 19 березня 2024 року заявник визначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18), у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 743/1481/21 (провадження № 61-7362св22), від 26 лютого 2020 року у справі № 643/2870/18 (провадження № 61-4126св19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також доводи касаційної скарги містять посилання на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права (абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України)
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що в липні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у справі за позовом АТ КБ «ПриватБанк» звернулись із зустрічним позовом до приватного нотаріуса Бакумової А. В., ПАТ КБ «ПриватБанк», в якому просили визнати неправомірними дії приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. як державного реєстратора щодо проведення державної реєстрації обтяження іпотекою квартири, скасувати рішення № 31277428 про державну реєстрацію обтяження квартири іпотекою.
Ухвалою від 24 жовтня 2023 року Московський районний суд м. Харкова позовну заяву залишив без руху, надав строк на усунення недоліків, а саме для надання доказів сплати судового збору на суму 1 409,60 грн або документів, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
13 листопада 2023 року від ОСОБА_2 надійшла заява про відмову від зустрічного позову.
15 листопада 2023 року від ОСОБА_1 надійшла заява про усунення недоліків, до якої додано уточнену зустрічну позовну заяву, позивачем в якій вказаний ОСОБА_1 , до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - АТ КБ «ПриватБанк», про визнання незаконним та скасування
рішення № 31277428 приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 7 вересня 2016 року, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про проведену державну реєстрацію права власності на квартиру. До уточненої редакції зустрічної позовної заяви додана заява ОСОБА_1 про усунення недоліків, у якій заявник, зокрема, наполягає на звільненні його від сплати судового збору як споживача кредитних послуг
Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 16 листопада 2023 року уточнену зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху для сплати судового збору у розмірі 1 409,60 грн. В ухвалі суддя роз'яснив помилковість тверджень заявника про звільнення його від сплати судового збору відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів».
Заявник у заяві про усунення недоліків, що надійшла до суду 27 листопада 2023 року, продовжував наполягати на застосуванні Закону України «Про захист прав споживачів»і судовий збір не сплатив.
Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2023 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернено заявнику з підстав, передбачених частиною 3 статті 185 ЦПК України.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України однією із засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЕСПЛ) як джерело права.
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, наданих сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Україна як учасниця зазначеної Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Вимога про сплату судового збору є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред'явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати судового збору заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» від 20 лютого 2014 року).
У рішенні від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини зазначив: «…пункт 1 статті 6 гарантує кожному право подавати до суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, це положення, яке містить у собі «право на суд», з якого випливає право доступу до суду, тобто право порушувати провадження у суді в цивільних справах, становить лише один аспект; однак це є той аспект, який дійсно робить можливим використання подальших гарантій, закладених у пункті 1 статті 6.
Такі характеристики судового провадження як справедливість, відкритість та невідкладність насправді не мають жодної цінності, якщо таке провадження, передусім, не порушено. І в цивільних справах навряд чи можна уявити верховенство права без можливості мати доступ до суду… «Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.
Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов'язків», пункт 1 статті 6 залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети, але в той час, коли Договірні держави мають можливість відхилення від дотримання вимог Конвенції щодо цього, остаточне рішення з дотримання вимог Конвенції залишається за Судом.
В деяких справах, особливо в тих, де обмеження, про які йдеться, стосувалися умов прийнятності апеляції, або в тих, де інтереси правосуддя вимагали, щоб заявник у зв'язку зі своєю апеляцією надавав гарантію сплати судових витрат, понесених іншою стороною, на «доступ особи до суду» можуть бути накладені різноманітні обмеження, включно з фінансовими.
Обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти.
Положення пункту 1 статті 6 про виконання зобов'язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах.
Вимога сплати зборів цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції…».
Держава встановила необхідність сплати судового збору за подання позову до місцевого суду Законом України «Про судовий збір».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про судовий збір» судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.
У частині першій статті 3 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що судовий збір справляється, у тому числі, за подання до суду позовної заяви, апеляційної і касаційної скарг на судові рішення.
Розміри ставок судового збору визначені статтею 4 цього Закону, відповідно до якої за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру підлягає сплаті судовий збір у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Водночас, у статті 5 цього Закону держава визначила пільги щодо сплати судового збору.
Крім того, у статті 136 ЦПК України та у статті 8 Закону України «Про судовий збір» держава визначила перелік підстав, за яких суд має право за клопотанням сторони відстрочити, розстрочити сплату судового збору, зменшити його розмір чи звільнити від його сплати.
Отже, в світлі зазначених рішень Європейського суду з прав людини,
статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод національне законодавство містить як ряд вимог щодо сплати судового збору, так і визначає перелік пільг та ряд визначальних обставин для звільнення від сплати судового збору.
Відповідно до частини четвертої статті 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Згідно з частиною першою статті 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
З позовом ОСОБА_1 звернувся у липні 2018 року та заявив дві позовні вимоги немайнового характеру, а саме про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і скасування запису про проведену державну реєстрацію.
Законом України «Про Державний бюджет на 2018 рік» на 1 січня 2018 року встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 1 762 грн.
Отже, за подання позову підлягав сплаті судовий збір у сумі 1 409,60 грн.
Доводи касаційної скарги про необхідність застосування Закону України «Про захист прав споживачів» правильно відхилив апеляційний суд, зазначивши про необґрунтування позивачем за зустрічним позовом, яким чином цей спір стосується порушення його прав як споживача.
Такі аргументи касаційної скарги є аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з додержанням статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував.
Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 9 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня
2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»),
заява № 49684/99).
Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, а заявник не довів, що звертався до суду з клопотанням про відстрочення чи розстрочення сплати судового збору, зменшення суми судового збору чи звільнення від його сплати в порядку статті 8 Закону України «Про судовий збір».
За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано керувався необхідністю сплати судового збору ОСОБА_1 та відсутністю обставин для звільнення позивача за зустрічним позовом від його сплати як споживача послуг.
Відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Встановивши, що ОСОБА_1 на виконання вимог ухвали суду не надав до суду доказів сплати судового збору, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для повернення позову особі, яка його подала.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у постанові Великої
Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18) та у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 643/2870/18 (провадження № 61-4126св19)і від 19 жовтня 2022 року у справі № 743/1481/21 (провадження № 61-7362св22).
Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд, насамперед, має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні правовідносини).
У постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц
(провадження № 14-57цс18) Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок про обов'язок судів під час вирішення питання про прийняття до розгляду позову, апеляційної чи касаційної скарги враховувати частину третю
статті 22 Закону України «Про судовий збір», за змістом якої особа звільняється від сплати судового збору за подання позову для захисту порушеного її права як споживача. Однак зазначений правовий висновок нерелевантний, оскільки викладений у справі про захист прав споживача фінансових послуг.
У постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 643/2870/18
(провадження № 61-4126св19) та від 19 жовтня 2022 року у справі № 743/1481/21 (провадження № 61-7362св22) Верховний Суд виклав правові висновки щодо застосування частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», зазначивши, що особа звільняється від сплати судового збору за подання позову до кредитора про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Суд роз'яснив, що такі позовні вимоги стосуються захисту прав споживача кредитних послуг, спрямовані на оспорювання розміру заборгованості, визначеного у виконавчому написі. Однак ці правові висновки нерелевантні до спірних правовідносин, оскільки справи №№ 643/2870/18 та 743/1481/21 мають відмінний предмет правового регулювання.
Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно з частиною 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.
У статті 88 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.
Оскільки вчинення виконавчого напису нотаріусом є одним із видів позасудового захисту прав кредитора, а безпосередньо виконавчий напис нотаріуса є виконавчим документом відповідно до пункту 2 частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», кредитор після вчинення нотаріусом виконавчого напису має право звернутися до органів державної виконавчої служби або до приватного виконавця з метою примусового стягнення заборгованості за кредитом.
Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Оспорювання виконавчого напису з підстав незгоди з розміром заборгованості, на стягнення якого він виданий, стосується захисту прав споживача за кредитним договором.
Водночас, у зустрічному позові ОСОБА_1 оспорює дії державного реєстратора щодо реєстрації права власності на нерухоме майно за АТ КБ «ПриватБанк», отже спір стосується правовідносин щодо законності набуття майна кредитором, тобто правовідносин, на які не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_1 не надав на виконання вимог ухвали суду доказів сплати судового збору і підстав для звільнення від його сплати як споживача послуг немає, суд правильно застосував норму процесуального права та обґрунтовано повернув позов особі, яка його подала.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено процесуальне право, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.
Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко В. В. Сердюк І. М. Фаловська