Справа № 420/35850/23
28 серпня 2025 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Дубровної В.А., розглянувши в порядку письмового провадження заяву Головного управління Національної поліції в Херсонській області про залишення позову без розгляду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Херсонській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
21.12.2023 року до суду надійшов адміністративний ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Херсонській області, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції в Херсонській області, які полягають у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , грошової компенсації за невикористані 16 діб щорічної основної оплачуваної відпустки та 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2021 рік та невикористані 15 діб щорічної основної оплачуваної відпустки та 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік;
- зобов'язати Головне управління Національної поліції в Херсонській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , суму грошової компенсації за невикористані 16 діб щорічної основної оплачуваної відпустки та 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2021 рік та невикористані 15 діб щорічної основної оплачуваної відпустки та 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції.
Ухвалою судді Одеського окружного адміністративного суду Корой С.В. від 26.12.2023 р. відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.06.2024 року справу передано на розгляд судді Дубровній В.А.
Ухвалою суду від 03 липня 2024 року дану справу прийнято до провадження.
Як встановлено судом, 04.01.2024 року судом зареєстровано від представника відповідача заяву про залишення позову без розгляду у зв'язку із пропуском тримісячного строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України, обґрунтовуючи тим, що наказом ГУНП в Херсонській області № 18 о/с від 24.01.2023 ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції. При цьому, у повідомлені ГУНП в Херсонській області № 14 від 25.01.2023 року про звільнення ОСОБА_1 було зазначено усі суми, які були йому нараховані та які будуть виплачені йому після надходження фінансування. Крім того, у зазначеному повідомлені відсутні суми грошової компенсації за невикористані 16 діб щорічної основної оплачуваної відпустки та 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2021 рік та невикористані 15 діб щорічної основної оплачуваної відпустки та 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік. Таким чином, відповідач вважає, що початок перебігу строку для звернення до суду з вимогами цього адміністративного позову згідно норм КЗПП України, які діють на час звернення до суду є 25 січня 2023 року. Вищезазначене, на думку відповідача, дає підстави стверджувати, що позивачем пропущено процесуальні строки звернення до суду з позовною заявою, поважності причин пропуску такого строку позивачем не наведено.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для визнання строку звернення до суду з даним позовом таким, що є пропущеним, з урахуванням вказаної позиції відповідача, суд враховує наступне.
Особливості строків звернення до адміністративного суду врегульовані статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), частиною 1 якої передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
При цьому, у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці поліцейських, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України мають перевагу у застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України [якою установлено місячний строк для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби].
Практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та послідовною, та викладена, зокрема, у постановах від 27 грудня 2024 року у справі №420/15311/23, від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21 тощо.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 зазначила, що стаття 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Так, за правилами частин першої, другої статті 233 КЗпП України (в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) працівник міг звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» ( далі - Закон № 2352-ІХ) запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення частини другої статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: “Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)»
Закон України № 2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція статті 233 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.
Верховний Суд неодноразово вже висловлював правову позицію щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України як до, так і після змін, запроваджених Законом № 2352-IX.
Так, Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2025 року по справі № 460/21394/23 вирішуючи питання щодо застосування статті 233 КЗпП України, в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати, дійшла висновку, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») ( пункт 65.1. Постанови).
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі "Kopecky проти Словаччини" від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 зазначила, що щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Суд вважає цей висновок застосовним у спірних правовідносинах і не вбачає підстав для відступу від нього.
Аналогічні висновки містяться у постановах П'ятого апеляційного адміністративного суду від 05.09.2024 р. у справі № 420/9147/24, від 27.03.2025 р. у справі № 420/13004/24, від 05.05.2025 р. у справі № 420/13007/24, від 19.05.2025 р. у справі № 420/13589/24 при вирішенні аналогічних спірних правовідносин.
Як вбачається з матеріалів позову, підставою звернення ОСОБА_1 до суду є неотримання під час звільнення грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток за 2021-2022 роки.
Отже зазначений період безспірно охоплює положення ч.2 ст.233 КЗпП України, яка діяла в редакції, де строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Таким чином, суд вважає, що право позивача на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022р.) не обмежене будь-яким строком. Відповідно, вказаний позов подано з дотриманням установленого законом строку звернення до суду.
З огляду на викладене, суд вважає помилковими доводи відповідача про те, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати строк звернення, визначений ст.233 КЗпП України у редакції з 19.07.2022р., за якою для звернення з таким позовом, як цей, до адміністративного суду передбачено тримісячний строк.
Підсумовуючи вищевказане, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду.
Керуючись ст.ст. 122, 123, 183, 240, 295, 297 КАС України, суд, -
ухвалив:
У задоволенні заяви представника Головного управління Національної поліції в Херсонській області про залишення позову без розгляду - відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає, заперечення на неї можуть бути викладені в апеляційній скарзі на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.
Суддя В.А. Дубровна